Спадкування за заповітом

Уст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом і за законом. Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто – шляхом складання заповіту.

ЦК України вперше у вітчизняному законодавстві дає легальне визначення заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті (ст. 1233 ЦК).

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме:

• 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;
• 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;
• 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;
• 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;
• 5) умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт – це односторонній правочин, який вважається дійсним після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов’язаний з особистістю заповідача, що виключає Його складання за допомогою представника чи довірителя.

По-третє, заповіт – розпорядження на випадок смерті заповідача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов’язані з реалізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.

Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додаткова обставина, від якої вона буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, але може і не настати. Смерть же людини неминуча, невідомий лише момент смерті. Умова є завжди додатковим моментом в правочині, яка встановлюється за погодженням сторін, і саме від бажання сторін залежить надання правочину умовного характеру. Якщо така умова буде відсутньою, правочин буде мати юридичну силу, незважаючи на відсутність умов. А оскільки заповіт укладається саме на випадок смерті, то ця обставина і є необхідним, а не випадковим елементом заповіту, який заповідач за своїм бажанням може включити або може і не включати’.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить у собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не мас можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку – дочка, що розумів спадкодавець під “цінними речами”, які необхідно передати брату; нарешті, померлий буде взагалі позбавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природних причин.

Тому в законодавстві і передбачені певні гарантії того, щоб воля померлого була виконана належним чином. Законодавець повинен бути впевненим, що особа бажає розпорядитися своїм майном саме на випадок смерті, а не, наприклад, подарувати його; що майно передається спадкоємцям не в рахунок майбутніх послуг, які вони будуть надавати спадкодавцю, як це має місце за договором довічного утримання, а саме безоплатно після смерті; що спадкодавець розуміє, що внаслідок такого розпорядження можуть залишитися без засобів до існування його малолітні діти чи непрацездатна дружина.

Нарешті, особливість змісту правочину, згідно з яким громадянин розпоряджається нажитим за все життя майном, обумовлює необхідність додаткових гарантій в тому, що такий правочин укладений спадкодавцем свідомо, без насильства, погроз, обману. Складання заповіту в письмовій формі дає можливість заповідачу серйозно обдумати свої наміри, уникнути поквапливості, поспіху, прийняття необдуманих поспішних рішень.

Усі ці обставини і обумовлюють обов’язковість складання заповіту в письмовій формі й посвідчення його державним чи приватним нотаріусом, що є необхідною умовою його дійсності.

Відповідно до Закону України “Про нотаріат”, у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи виконкому, за кордоном – відповідні консульські установи та дипломатичні представництва. Окрім державного нотаріуса, заповіт може посвідчити і приватний нотаріус (ст. 36 Закону України “Про нотаріат”).

В інтересах громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної контори, закон покладає на певних посадових осіб обов’язки щодо посвідчення заповіту, який у цих випадках прирівнюється до нотаріального (ст. 40 Закону України “Про нотаріат”). До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти:

• – громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків для осіб похилого віку та інвалідів;
• – громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;
• – громадян, які перебувають у пошукових, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;
• – військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
• – військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників і службовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ та закладів;
• – осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі або начальниками слідчих ізоляторів.

Названі вище посадові особи зобов’язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача.

Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до державного нотаріального архіву міста Києва.

Завідуючий державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною конторою зобов’язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові – не пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчувала цей заповіт.

ЦК РФ передбачає можливість викладення громадянином останньої волі в простій письмовій формі за надзвичайних обставин (ст. 1129 ЦК РФ). Такий “спрощений” заповіт повинні підписати два свідки. За заявою зацікавленої особи дійсність заповіту підтверджується судом. Заповіт втрачає силу, якщо заповідач протягом місяця після припинення надзвичайних обставин не посвідчить заповіт належним чином.

У вітчизняному законодавстві така новела відсутня. Одночасно в п. 2 ст. 219 ЦК України передбачено, що суд може визнати дійсним правочин, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Таким чином, вітчизняний законодавець по суті не виключає можливості визнання дійсним навіть усного заповіту, укладеного за надзвичайних обставин. Ми вважаємо, що норму, яка дозволяє суду визнавати дійсним заповіт, незважаючи на порушення нотаріальної форми, законодавець повинен “не маскувати” в книзі першій “Загальні положення” ЦК України, а “цивілізовано” розмістити безпосередньо в главі 86 “Спадкування за заповітом” книги шостої “Спадкове право”. Сам зміст такої норми повинен більш детально визначати порядок і умови легалізації такого заповіту судом.

У заповіті зазначається місце і час його укладання, і він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Про причини, з яких громадянин не міг підписати заповіт, зазначається у посвідчувальному написі.

Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Якщо заповідач неписьменний або сліпий, нотаріус прочитує йому текст заповіту, про що на заповіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує заповіт.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, виду занять тощо.

Посвідчення заповіту через представника заборонено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 156).

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів, що підтверджують його право на майно, яке заповідається.

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладання виконання таких обов’язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов’язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов’язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре раніше спадкодавця, то цей обов’язок переходить до того спадкоємця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказоодержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов’язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо припустимості призначення в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і початок перебігу позовної давності починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

У чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допомоги заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право вимагати від спадкоємців, обтяжених відказом, виконання відказу, а із свого боку ніяких зобов’язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця не несе.

Поряд із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву “покладання”. Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов’язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Так. заповідач може зобов’язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібрану ним колекцію (наприклад, мінералів чи картин), зобов’язати своїх спадкоємців надавати його картини для організації безкоштовних виставок тощо. Один із професорів Київського університету побажав, щоб його спеціальною бібліотекою мали можливість користуватися викладачі та студенти факультету, де він протягом багатьох років працював.

Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто при заповідальному від-казі вимагається завжди наявність трьох суб’єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця і відказоодержувача. А при покладанні конкретна особа, яка має право вимоги, відсутня. Виконання покладання може вимагати прокурор, зацікавлені організації, виконавець заповіту, обов’язок якого полягає в тому, щоб стежити за точним виконанням заповіту іншими спадкоємцями.

При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємці за заповітом уже можуть померти або з будь-яких інших причин не побажають прийняти спадщину.

Підпризначення спадкоємця (субінституція) – це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.

Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії. Якщо для покликання до спадщини попризначеного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець не претендував на спадщину, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.

Наприклад, заповідач заповів усе своє майно дружині та сестрі. Після його смерті помирає сестра, не встигаючи прийняти спадщину. У цьому випадку її частку спадкують її спадкоємці за законом – чоловік, діти (шурин, племінник чи племінниці померлого) або спадкоємці за її заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні для її брата особи.

До заповіту може бути включене і розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім тощо).

В ЦК України заповідачу надається можливість скласти заповіт з умовою. Звичайно, заповідач не може зобов’язувати спадкоємців умовами, виконання яких обмежувало б їх правоздатність, порушувало закон чи суперечило нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки – вимога укласти шлюб з певною особою, для сина – вибрати певний вид заняття тощо.

Тобто заповідач може обумовити виникнення в особи, яка названа в заповіті, права на спадкування наявністю певної умови як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою, і ця умова повинна існувати на час відкриття спадщини. Така редакція статті є не досить вдалою. Вона практично позбавляє заповідача можливості виявити свою волю. Так, якщо умовою отримання спадщини передбачено набуття вищої освіти, а на момент смерті заповідача спадкоємець буде лише студентом старшого курсу, то він автоматично позбавляється права на спадщину, оскільки відсутня умова її отримання. Ми вважаємо, що спадкоємець повинен мати право протягом визначеного часу виконати зазначену в заповіті умову’.

Американський космонавт Нейл Армстронг, який 21 червня 1969 р. вперше в історії людства висадився на поверхні Місяця, несподівано став спадкоємцем за заповітом, що був складений ще в 1891 р. палкою прихильницею французького письменника Жуль Верна. Умовою отримання спадщини було: “зробити перший крок на поверхні небесного тіла”. За українським законодавством космонавт спадщини не отримав би.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, котрі як входять, так і не входять в коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави.

До обов’язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого – брати, сестри, дід, баба не є обов’язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов’язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов’язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов’язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов’язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов’язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов’язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінтересованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт, внести до нього зміни або взагалі скласти новий заповіт.

Так, М. і його дружина Є. склали заповіти на все майно на користь Г., яка за усною домовленістю зобов’язалася за це доглядати за подружжям до їх смерті. Після смерті дружини М., розірвавши домовленість, скасував заповіт і звернувся із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину на обов’язкову частку майна померлої дружини’.

У ст. 1243 ЦК України подружжю надано право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належало йому на праві спільної сумісної власності. Після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до подружжя, який пережив, а на майно нотаріус накладає заборону.

У разі смерті останнього права на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Таку новелу в цілому навряд чи можна назвати вдалою. Зазвичай подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а і певним майном, яке належить йому на праві приватної власності. Спільний же заповіт подружжя не охоплює всього належного на праві власності майна, тому кожен із подружжя повинен скласти ще й заповіт, в якому визначити частку такого майна на випадок своєї смерті. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов’язане із зайвими витратами, а і взагалі позбавлене сенсу.

Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті розпорядитися всім своїм майном, що суперечить одному із основних принципів спадкового права – принципу свободи заповіту. Подружжя, яке пережило, позбавлено також можливості відкликати заповіт, незважаючи на негідну поведінку (але в межах закону) особи, яка призначена спадкоємцем у спільному заповіті.

Законодавчо не визначеною залишається доля спадкового майна, якщо один із подружжя визнано недієздатним, а другий розриває з ним шлюб, а також у випадках, коли шлюб визнано недійсним. Накладення заборони на майно після смерті одного із подружжя може порушити права так званих обов’язкових спадкоємців, які, незалежно від змісту заповіту, мають право на певну частку,

У ст. 1233 ЦК України законодавець вперше визначив поняття заповіту – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. З цього визначення випливає не лише неможливість складання заповіту за допомогою представника, а і односторонність правочину, який вчиняється, тобто залежність його укладення від волевиявлення саме однієї особи. Таким чином, легалізуючи спільний заповіт подружжя, законодавець повинен був відповідно і визначити поняття заповіту як особливого виду правочину. Невипадково ЦК РФ виключає можливість складання заповіту декількома особами, оскільки в іншому випадку заповіт втрачає ознаки одностороннього правочину і, відповідно, стає нікчемним ‘.

Не виключаючи можливість складення заповіту подружжя, ми вважаємо, що під заповітом подружжя необхідно розуміти такий заповіт, в якому кожен із подружжя, висловлюючи свою волю, призначає спадкоємцем на випадок своєї смерті виключно інше подружжя. Немає також підстав обмежувати право подружжя у спільному заповіті розпорядитися лише майном, яке належатиме їм на праві спільної сумісної власності. У спільному заповіті подружжя може визначити долю всього майна, яке належить йому на праві приватної власності.

Після смерті одного із подружжя другому повинно бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, у тому числі і призначити іншого спадкоємця.

ЦК України надає заповідачу право скласти так званий “секретний заповіт”, тобто заповіт, зі змістом якого не має право ознайомитися навіть нотаріус (ст. 1249 ЦК). Такий заповіт у присутності двох свідків кладуть у конверт і запечатують. Мета секретного заповіту – максимально забезпечити таємницю заповіту. В історії вітчизняного законодавства такий інститут аналогів не має.

Чи стане така новела додатковою гарантією таємниці заповіту, не відомо, але що вона зашкодить насамперед заповідачеві, тут сумніву немає. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачеві точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту. Незважаючи на таку кваліфіковану допомогу, у судовій практиці непоодинокі випадки, коли заповіт у судовому порядку визнається недійсним.

Яка правова природа такого правочину? Що посвідчує нотаріус у цьому випадку? Лише ту обставину, що йому певна особа в певний час передала заклеєний конверт. То чи можна вважати такі дії нотаріуса посвідченням заповіту?

Передача нотаріусу на зберігання запечатаного конверта являє собою не посвідчення заповіту, а різновид нотаріальної послуги, передбаченої Законом України “Про нотаріат” – прийняття документів на зберігання. В іншому випадку законодавець повинен легалізувати і “секретні” договори дарування, довічного утримання, ренти, купівлі-продажу тощо.

Мета секретного заповіту – уникнути зайвого розголосу. Але недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю захищає ст. 1255 ЦК “Таємниця заповіту”. Саме вона надає заповідачу впевненості, що про складання заповіту та його зміст ніхто не буде ознайомлений передчасно.

Нотаріус чи посадова, службова особа, які посвідчували заповіт і розголосили його таємницю, повинні притягатися до дисциплінарної відповідальності, а за достатніх підстав – відшкодовувати і моральну шкоду.

Якщо складання секретного заповіту має на меті створити заповідачу додаткові гарантії захищеності змісту заповіту, то навряд чи цих гарантій буде достатньо, щоб за сучасних науково-технічних досягнень “приховати” зміст “таємничого конверта” від недобросовісного нотаріуса.

Загальний низький рівень правової обізнаності не дасть пересічним громадянам можливості належним чином реалізувати своє право, а лише зумовить зростання кількості судових спорів щодо визнання заповіту недійсним.

Незважаючи на те, що у ст. 1217 ЦК законодавець зазначає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом, глава 90 ЦК передбачає спадкування за спадковим договором.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК). За своєю правовою природою цей договір дещо нагадує договір довічного утримання, хоча право власності на майно за спадковим договором виникає лише після смерті відчужувача.

В юридичній літературі, з огляду на специфіку правової природи спадкового договору, висловлювалися пропозиції щодо доцільності визнання спадкового договору окремим видом спадкування

Дійсність & недійсність заповіту

Тридцятого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 272/583/19, провадження 61-7004св20 (ЄДРСРУ № 96669197) досліджував питання щодо підстав недійсності та навпаки ознак дійсності заповіту в спадкових відносинах.

Нагадаємо, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Частиною першою статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Відповідно до положень частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними в статтях 1251—1252 цього Кодексу.

Враховуючи положення статті 1 Закону України «Про нотаріат», до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів. Предметна компетенція органів місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій визначена Законом України «Про нотаріат». Відповідно до цього закону, органи місцевого самоврядування уповноважені вчиняти, в тому числі, таку нотаріальну дію, як посвідчення заповітів (крім секретних).

Згідно положень статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно до статті 52 Закону України «Про нотаріат» форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах встановлюються Міністерством юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 1 257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Верховний Суд у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19, провадження № 61-14040св20 (ЄДРСРУ № 94151238) зауважив, що технічні помилки (описки) в заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення. Зазначене не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним. Аналогічна правова позиція Верховного Суду міститься і в постанові від 20.05.2019 р. у справі № 522/904/16- ц та постанові від 03.07.2019 р. у справі № 725/2412/15-ц.

Висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 697/490/18, вказує, що на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов’язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем. Висновок суду про нікчемність заповіту через відсутність відомостей про прочитання вголос його тексту заповідачу не відповідає положенням частини першої статті 1 257 ЦК України, оскільки вказана норма передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, що також зазначено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 364/832/18.

В інших справах щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 522/904/16-ц та від 3 липня 2019 р. у справі № 725/2412/15-ц). Також у постанові від 07.03.2018 року по справі справа № 525/607/17, провадження № 61-1339 св 17 Верховний Суд роз’яснив, що відсутність у заповіті певних реквізитів, передбачених Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, може розцінюватися як порушення форми заповіту в тому разі, коли відсутність таких реквізитів позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо.

Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні істотні порушення його форми та посвідчення, а волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Нормативний помічник нотаріуса з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань