Перевірені досвідом рекомендації Українцям Хто батько актриси Марії Козакової

Хто батько актриси Марії Козакової

1854 – народилася актриса Марія Заньковецька.

Батько Марії, суддя Костянтин Адасовський, був нащадком козацької старшини, яка згодом отримали дворянський титул.

Всупереч волі батька стала однією з найвідоміших акторок українського театру. Для цього їй довелося пройти через розлучення з чоловіком та розрив з родиною. Сценічний псевдонім Заньковецька взяла на згадку про село Заньки, де народилася.

Цікаві факти життя Марії Заньковецької.

  1. Марія вмовляла свого чоловіка Олексія Хлистова дозволити виступати на сцені, однак той сприймав це за жіночу примху. Одного разу в Бендерах актор театру корифеїі Микола Садовський в компанії офіцерів таки змусив Хлистова підписати відповідний документ. Щоб вийти із ситуації, Хлистов погодився, але поставив єдину вимогу – Марія має грати лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме.
  1. Марія Заньковецька могла стати оперною співачкою. У Фінляндії, куди у 1881 році перевели Хлистова, вона брала уроки у відомого професора Гржималі і той пророкував їй блискучу кар’єру. Однак дифтерит, яким перехворіла Марія, змінив тембр, і про це довелося забути.
  1. Марко Кропивницький був настільки зворушений грою Заньковецької, що після однієї з репетицій заплакав, зняв бірюзовий перстень і вдягнув їй на палець зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».

Марія Заньковецька в ролі Наталки Полтавки за однойменною п’єсою Івана Котляревського. Фото: ukrainianpeople.

  1. Публіка обожнювала Заньковецьку. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Композитор Петро Чайковський в Одесі виніс їй на сцену лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного».

Театр корифеїв: Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Заньковецька

  1. Під час гастролей у Санкт-Петербурзі наприкінці 1886 року виступ «української трупи» став театральною подією року. Лише «Наймичку» на столичному кону ставили 22 рази.
  1. На вистави за участю Марії Заньковецької медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Український фотохудожник Альфред Федецький запросив у 1895 році позувати для ілюстрації різних душевних станів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин».
  1. Марію Заньковецьку та Марка Кропивницького запрошували до імператорського Александринського театру, але ті відмовилися.
  1. В музеї Заньковецької є портрет актриси в образі Христа.
  1. Коли Гнат Юра у 1912 році не міг знайти кошти для організації гастролей Гуцульського народного театру, Марія Заньковецька позичила йому усі свої коштовності, щоб віддати їх під заставу і отримати кредит.
  1. 12 січня 1923 року з нагоди сорокаріччя сценічної діяльності, Марії Заньковецькій було присвоєно звання «Народної артистки УСРР». Вона стала першою акторкою, яка отримала це звання. Тоді ж театр «Троїцький Народний Будинок» у місті Києві було перейменовано у театр імені Марії Заньковецької.

Марія Заньковецька – безсмертна зірка українського театру

У зоряній плеяді театральної сцени українська актриса Марія Заньковецька золотими літерами вписала своє ім’я на скрижалі світового мистецтва. Той, хто хоч раз бачив її гру, залишить це в пам’яті на все життя.

Народилася Марія Адасовська (справжнє прізвище) 4 серпня 1854 року у мальовничому селі Заньки, що на Чернігівщині. Дівчинка була вже п’ятою дитиною у родині збіднілого дворянина Костянтина і міщанки Марії.

Дитинство Мані – так її пестливо називали вдома – минало серед селян і розмаїтих барв природи. До улюбленого ставу дівчинки вела широка алея, обабіч якої струнко вишикувались тополі, а із самого плеса, так здавалося малій, виходили бавитися русалки. Саме таку картину малювала багата уява дівчинки, а все завдяки бабусиним казкам та легендам, якими вона забавляла малечу, а ще співала їй дивовижних українських пісень. А батько, який мав оксамитовий баритон і грав на скрипці та фортепіано, з самого малечку прищепив доні любов до музики. Разом вони грали сімейні концерти для гостей.

Коли Марійці виповнилося десять, її віддали до пансіону в Чернігові. Вчилася дівчинка дуже завзято, була допитливою, але найбільше її приваблював театр. Найулюбленішим заняттям була гра в аматорських спектаклях, її першою роллю стала дівчинка-сирітка із казки “Донька Кощія”, яку їй віддав Леонід Глібов – тогочасний очільник драматичного гуртка при пансіоні.

І хоча батьки бачили яскравий театральний талант дівчинки, вони навіть чути не хотіли про сцену. Марія ж продовжувала грати у аматорських спектаклях. Під час одного із таких виступів молодому офіцеру впала в око юна акторка. Наобіцявши дівчині підтримку у театральній кар’єрі, Хлистов домігся її руки. У 17 років дівчина покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком до Бессарабії – до місця служби воєнного.

Ця подорож стала доленосною, адже там Марія Заньковецька познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем, який пізніше стане величнішим актором української сцени. До того ж її чоловік, який так яскраво перед весіллям розмальовував свою підтримку театру, безапеляційно заявив, що єдина роль, яку має виконувати жінка – бути слухняною жоною і матір’ю.

Єдине, що могла дозволити собі Марія – домашні спектаклі. Після одного із таких виступів вона запросила на гостини чимало акторів-любителів і між іншим сказала, що чоловік проти сцени. Гості, які захоплювалися яскравим даром Марії, стали впрошувати чоловіка відпустити дружину на навчання, і що театр – це її покликання. Щоб уникнути скандалу, Хлистов дав згоду, але за однієї умови: дружина мала грати на українській сцені, і аж ніяк не на російській. Річ у тім, що тоді українська сцена була під забороною, тож своєю згодою він вбив двох зайців – і відпустив Марію, і знав, що вона зовсім скоро повернеться до нього. Та не так сталося, як йому гадалося.

У 1881 році царський уряд дозволив ставити п’єси українською мовою. Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді (нині Кропивницький) театр і запросив до нього Марію. Із 27 жовтня 1882 року розпочався “офіційний” творчий шлях видатної акторки. Вона обрала собі псевдонім і стала Марією Заньковецькою (назвалася в честь села, де народилася). Роль Наталки із “Наталки-Полтавки” Котляревського стала дебютною, але акторка настільки вжилася в образ, що її гра була неперевершеною. Разом із трупою Кропивницького гастролювала до Полтави, Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Житомира, а також до Москви і Петербурга.

Гастролі 1886-88 років принесли Марії світову славу. Кожен її виступ мав шалений успіх. На одному зі спектаклів був присутній імператор Олександр III. Подруга, а пізніше біограф Заньковецької, Наталя Богомолець-Лазурська згадувала той випадок:

“Вистава мала величезний успіх, артисти були запрошені в царську ложу. Але сама форма запрошення, мала в собі характер заборони і попередження. Як себе поводити, що можна і чого ні. За цими вказівками артисти повинні лише відповідати на запитання і не більше. До того ж, вимога негайно з’явитися перед “царські очі” так неприємно вплинула на Марію Костянтинівну, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне із питань. За неї це робив Садовський. Пізніше, описуючи у своїх спогадах цю сцену, він приписав мовчання Марії її надмірному збентеженню. А в дійсності вона просто відчула себе приниженою і обурилася від такої царської “ласки”.

Пізніше акторці передали, що сам імператор пропонує їй стати частиною імператорського театру із платнею у чотири тисячі рублів. У ті часи це були величезні гроші, та єдиною відповіддю, якою вона “нагородила” царя стало горде мовчання.

У 1887 році церковний шлюб із Олексієм Хлистовим був розірваний. При розлученні, вона взяла всю вину на себе і цим самим приреклась на безшлюбність, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права на повторне одруження. Але виходу і сил жити з нелюбом не було. У серці давно оселилося палке кохання до іншого. Той красивий, із чарівним голосом офіцер, якого зустріла у Бессарабії – Тобілевич, нині відомий актор Микола Садовський, який так пристрасно втілював на сцені своє істинне кохання, що від їхньої любові не можливо було відвести погляд. Ще відтоді для акторів кохання і сцена стануть одним цілим. Вона розчинялася у ньому, він купався у променях її любові.

Після мовчазної відмови щодо імператорського театру, їй ще не раз пропонуватимуть грати на петербурзьких підмостках. Одного разу, в присутності великої кількості людей, критик і журналіст Олексій Суворін знову звернувся із запрошенням до театру, на що отримав вичерпну відповідь: “Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я дуже люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію”.

Сучасники високо цінували талант Заньковецької, ставлячи її на рівень світових театральних зірок – італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і російської Віри Коміссаржевської. Шанувальниками її гри були режисери Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко. Серед письменників поціновувавчами її таланту були Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Павло Тичина, Максим Рильський, Лев Толстой, Антон Чехов.

Заньковецьку любили всі – за її гру, талант, голос, нею захоплювалися. Василь Василько у своїй книзі “Театру віддане життя” описував її:

“Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її фігура трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразкова, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна. Одухотворене бліде обличчя з високим чолом, прямий ніс з трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст з опущеними куточками. Рівні, високо підняті брови. Над всім особою панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі”.

Репертуар акторки налічував більше 30 ролей, а ще вона знімалася у кіно: втілила на екрані незмінну “Наталку-Полтавку” у 1910 році та роль матері у стрічці “Остап Бандура” 1923-го.

Свою майстерність гри вона довела до найвищого рівня. Із перших хвилин виступу захоплювала у полон глядача і не відпускала до останнього слова на сцені, змушуючи переживати всі перипетії героїні разом із нею. Свої костюми створювала на папері сама, а вже з ескізів їй шили вбрання. В її образах Заньковецької не було нічого штучного – наприклад, для ролі циганки Ази, Марія Заньковецька сама виміняла у ромів браслети, сережки і срібні дукачі.

Після гастролів закохані Марія і Микола купили невеличкий хутір поблизу Києва. Там у “Марусиному курені” (так назвали своє обійстя актори) промайнули найкращі роки життя. Тут завжди було людно, двері були для гостей завжди відчинені.

Зрештою Марія Заньковецька залишила створену Садовським трупу через сімейні негаразди. Причина банальна: Микола став частим гостем у ліжках інших жінок. Заньковецька, як пристрасна і чутлива натура, тяжко переживала численні зради. Тому були і гучні скандали, і навіть спроби вкоротити собі життя. Микола клявся, стоячи на колінах, що то все наклепи: “Маріє! Як могла так подумати? Ти ж моя єдина кохана кицюня”. Але тут же розвертався і йшов тішитись у обійми до іншої кішечки. Зрештою, сил терпіти не стало, жінка покинула Миколу.

Після розриву вона залишилася самотньою, а українська сцена втратила потужний творчий тандем, у якому стільки років пропрацювали актори. Шість років Марія гастролювала з різними театрами, але у жоден із них вона не входила.

Микола, на зло Марії, узяв шлюб з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів Миколу та Юрка. А згодом поїхав на Галичину створювати свій татр.

Але навіть це не змогло навічно розлучити Садовського з Марією. Повинившись за все, вернувся, а ще привіз Марії свого малого сина Юрка. Жінка прийняла дитину, полюбила, опікувалась ним, ба, називала синочком, а він її – мамою. Своїх дітей у неї не було. Ще в молодості її перший чоловік Хлистов, розлючений через безпідставні ревнощі, штовхнув вагітну Марію, і та впавши, втратила дитя. Той випадок поставив хрест на материнстві. Та велелюбний Микола не полишив звички стрибати у гречку й зрештою пішов до молоденької лялечки – акторки Валентини Чаус.

Восени 1915 року Марія Заньковецька вступила в трупу під назвою “Товариство українських артистів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського на чолі з І. Мар’яненком”. Всю осінь з великим успіхом вона виступала в одеському театрі “Гармонія”.

Після Лютневої революції 1917-го гастролювали по Україні, даючи вистави за найнижчими цінами, щоб на них могли потрапити всі охочі. Але смерть матері змусила перервати виступи, до того ж на похоронах акторка сама застудилася. Запалення легенів надовго вклало у ліжко, а одужання все не йшло. Остаточно оговтатися від хвороби так і не вдалося. А через ослаблений імунітет став розвиватися туберкульоз.

У 1922 році Марія Заньковецька грала востаннє. До того ж, це було святкування 40-річчя її творчої діяльності на сцені. Марії присвоїли звання народної артистки, а ще Троїцький народний дім, де виступала артистка з 1919 до 1922 року, прейменували у “Театр імені М. К. Заньковецької”.

Прогресуюча хвороба змусила кинути улюблену справу. Тому її квартира стала творчим клубом, куди приходили друзі, колеги і просто знайомі. Тут бували артисти Саксаганський, Левицький, Мар’яненко, Юра, Ужвій, академіки Богомолець, Заболотний, художники Їжакевич, Фомін та інші. Тут пройшли останні 16 років життя актриси. У цей час Садовський часто приходив під двері акторки і сидячи впрошував: “Маню, впусти!”. Та всі сили на прощення були вичерпані, і Марія Заньковецька, як колись царю у Петербурзі, відмовила мовчанням.

Могила Марії Заньковецької. Фото: kiev-foto.info

В останні роки Марія Костянтинівна майже не вставала з ліжка. Знала, що смерть вже скоро прийде до неї, проте ставилася до цього спокійно. Не стало видатної акторки 4 жовтня 1934 року. Поховали її біля могили Садовського (актор помер 7 січня 1933-го) на Байковому кладовищі.

Ім’ям Заньковецької у 1923 році названий театр у Львові. У Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові в її честь названо вулиці. У Києві, Ніжені і селі Заньки встановлено пам’ятники Марії Костянтинівни.

2004 року НБУ випустив пам’ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження видатної української актриси.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Related Post

Якого року зявилися лікарніЯкого року зявилися лікарні

КНП “Олександрівська клінічна лікарня м. Києва” Олександрівська клінічна лікарня м. Києва є найстарішою лікарнею України – розпочала свою роботу 26 листопада 1875 року як міська лікарня імені Цесаревича Олександра. С