Хто завгодно, тільки не вони: 5 знаків Зодіаку, які не підходять Рибам

Дізнайтеся, з ким буде щасливий знак Зодіаку Риби, а від яких партнерів краще триматися подалі.

Знак Зодіаку Риби – найкраща та найгірша сумісність / колаж УНІАН, фото ua.depositphotos.com

Риби – це знак Зодіаку, який дає людині, народженій у такому сузір’ї, сильну інтуїцію, творчі здібності та навіть іноді екстрасенсорні навички. Це допомагає в повсякденному житті, але може стати на заваді в коханні – дізнайтеся, з ким найкраще і найгірше поєднується знак Зодіаку Риби.

З ким будуть щасливі Риби – сумісність з іншими знаками

Астрологи вважають, що Риби – найнезвичайніший знак, останній у зодіакальному колі. Це творчі особистості, здатні бачити і відчувати більше, ніж всі інші люди, але й у цих представників сузір’я є свої недоліки.

Подивіться, який союз буде у різних партнерів із тим, хто має знак Зодіаку Риби:

• Овен і Риби – сумісність низька, тому що Овен занадто агресивний для такого меланхолійного партнера. Вогняна людина “пхатиме в спину” спокійних Риб, і доведеться або піддатися, або розлучитися.
• Телець і Риби – сумісність середня, але можуть бути складнощі – для Тельця Риби надто непрактичні та легковажні, а “водний” партнер вважає “земного” аж надто практичним. На цьому ґрунті астрологи прогнозують часті сварки.
• Близнюки і Риби – сумісність низька, хоча союз буде досить пристрасним. Річ у тім, що Риби схильні до емоційних сплесків, шантажу і драм, а це дуже важко для легкого на підйом Близнюка.
• Рак і Риби – сумісність середня, можливий красивий і чуттєвий роман, але на короткій дистанції. Партнери справді можуть бути щасливими одне з одним, але напруження пристрастей і бурі емоцій витримати надто довго не здатен ніхто.
• Лев і Риби – сумісність низька через сильну незалежність Лева. Він намагатиметься керувати “водним” партнером, що призведе до депресії та постійних скандалів. Це аб’юз, а не стосунки, сповнені радості.
• Діва і Риби – сумісність середня, вдале поєднання тільки в інтимному плані. Діву приваблює чуттєвість Риб, але практичний знак Зодіаку не здатний миритися з нейтральною меланхолійною позицією в побуті.
• Терези і Риби – сумісність середня, можливий вдалий союз, але якщо не хочеться тривалих стосунків. Терезам буде важко винести емоційні гойдалки та забаганки Риб, тому навряд чи стосунки проіснують довго.
• Скорпіон і Риби – сумісність висока, відчуття, ніби ця пара створена на небесах. Водні знаки Зодіаку все життя мріяли про такі почуття і такий рівень взаєморозуміння – зірки однозначно “за” такий союз.
• Стрілець і Риби – сумісність низька, тому що “вогненний” партнер занадто закритий, ухильний і мінливий для тривожної Риби. До того ж, регулярні драми і спроби завоювати увагу стомлять Стрільця – стосунки розваляться.
• Козеріг і Риби – сумісність середня, але Рибам потрібно запам’ятати, що Козеріг – це доволі закрита людина, тому на підтримку і турботу в потрібному обсязі розраховувати не доводиться. Козерогу ж буде складно прийняти той факт, що Риби не вміють розпоряджатися грошима.
• Водолій і Риби – сумісність низька через відстороненість та емоційний холод Водолія – Риби постійно влаштовуватимуть істерики, намагаючись проникнути в душу партнера і дістати звідти потрібні емоції. Це втомить обох, люди розлучаться.
• Риби і Риби – сумісність висока, це ідеальний союз, тому що ніхто не може справді зрозуміти Рибу так, як її розуміє людина того ж самого знака Зодіаку. І сильне кохання, і підтримка, і життєві плани тут однакові й обопільні.

Астрологи кажуть, що знак Зодіаку Риби відмінно поєднується тільки з Рибами і Скорпіоном, від Водолія, Стрільця, Лева, Близнюків і Овна треба терміново тікати. З партнерами інших знаків Зодіаку можна спробувати побудувати стосунки на свій страх і ризик.

Вас також можуть зацікавити новини:

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТЕАТР – МАЙСТЕРНЕ ЛИЦЕДІЙСТВО

Європейський театр, як і інші театри світу, має свої специфічні особливості. Провідну роль у ньому відіграє здатність актора до перевтілення, адже саме він створює характер персонажа, передбаченого п’єсою. Упродовж століть розвитку європейського театру поступово викристалізовувалися особливості акторської гри, які у XX столітті втілилися у дві провідні системи, що розкривають театральні принципи європейського театру: переживання і представлення. Згідно з принципом переживання актор повинен не просто зіграти роль, а внутрішньо перевтілитися, максимально вжитися в неї, щоб усі його емоції були справжніми. Згідно з іншим принципом — важливо показати ставлення актора до образу.

Витоки європейського театру йдуть від театру Античності.

Давньогрецький театр мав надзвичайно умовний характер і являв собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва пов’язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла, Софокла, Еврипіда, творчість яких мала тісний зв’язок з традиціями давньогрецької міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви, сюжети для своїх творів. Давньогрецька комедія, представлена іменами Аристофана та Менандра, мала демократично-побутовий характер.

Римляни, запозичивши драматургічні надбання Еллади, переробили їх з урахуванням системи цінностей Римської держави, місцевих звичаїв і смаків. Це було поштовхом до створення власної оригінальної драматургії.

У цей період відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яку яскраво репрезентували трагічний актор Езоп і його сучасник – комічний актор Росцій.

1 – Мозаїка «Актори на задвірках»; 2 – Театральні маски. Рельєф

Мистецтво середньовічного театру представлене літургійною драмою – використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст; мораліте – алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом, що в гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу. По суті, перші два жанри середньовічного театру заклали підґрунтя принципу представлення, де важливо було показати ставлення актора до образу. Використовуючи цей прийом у представленні релігійної теми або людської чесноти, можна було певним чином впливати на сприйняття публіки.

Епоха Відродження – доба особливого злету європейського театру, розквітом якого завдячуємо Італії, Іспанії та Англії. І якщо італійський театр того часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема, маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, став засобом аналізу морально-психологічного стану людини. По суті, тут формувався реалістичний театр із провідним способом входження в образ — принципом переживання.

Своє відображення театр знайшов у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо – реформатора іспанського театру, автора відомих «драм честі» і «комедій плаща та шпаги» та Кальдерона де ла Барка.

Але справжній злет мистецтва театру XVI століття пов’язаний з творчістю англійця Вільяма Шекспіра, де розглядалися складні, суперечливі людські характери, конфлікти. Великий драматург встановив новий закон жанру як спосіб бачення, кут зору, що відображає центральну тему: у трагедії – це людина, у комедії – природа, у хроніці – історія. Саме він ввів у драму нову хвилю – рух історичного часу (часу, що має минуле – сучасне – майбутнє), який рухає дію шекспірівських п’єс.

У театрі дошекспірівських часів основна роль у постановці відводилася розповіді, а дія відбувалася ніби за сценою. Шекспір не бажав брати на себе право судити героя лише на підставі розповіді. Дія його творів розвивається безпосередньо на сцені, у результаті чого характери героїв набувають колоритності, глибини, рухливості. Шекспірівські п’єси вимагали від актора природності, коли будь-яка емоція повинна знати свою міру і погоджувати будь-яку дію з промовою. Уся блискуча драматургія Шекспіра залишилася б неоціненою, якби актори не зуміли донести її до глядачів. Саме тому можна стверджувати, що акторська майстерність епохи була на висоті.

1 – Віктор Васнецов. Балагани в околицях Парижа; 2 – Костянтин Сомов. Ілюстрація до Книги Маркізи

Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський театр «Глобус»), зведення стаціонарних будівель для проведення театральних вистав. Мистецтво театру починає ідентифікуватися як із творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів. Саме в цей час (із XVI століття) сценічне мистецтво з аматорського перетворюється на професійне.

У вільний час перегляньте театральну постановку однієї з п’єс Вільяма Шекспіра. Визначте провідну тему твору. Які загальнолюдські цінності (соціальні, політичні проблеми) у ньому порушено? Як розв’язано ці проблеми в театральній постановці? Висловте ваші думки щодо цього.

ФАКТ

Інколи так хочеться залишитись невпізнаним, заховати обличчя під маскою, відкинути всі упередження й піддатися емоціям. Венеційський карнавал дає таку можливість. Грандіозне феєричне дійство, що проводиться за тиждень до Великого посту і має понад 900-річну історію, перетворює Венецію на своєрідну театральну постановку, у якій кожен грає свою роль. Це костюмоване свято з урочистою ходою, виступами і виставами акторів. Єдина обов’язкова умова для участі в цьому дійстві – бути в масці. Венеційські маски вирізняються неабиякою вишуканістю і майстерністю виконання. їх виготовляють вручну зі шкіри, тканини або пап’є-маше, з багатим декоруванням.

Маска і карнавальний костюм, насамперед персонажів італійської комедії дель арте (Арлекіно, П’єро, Панталоне, Коломбіна тощо), є основними атрибутами дійства.

Дізнайтеся про особливості проведення Венеційського карнавалу. Які види масок характерні для цього дійства? Поцікавтеся іншими карнавалами, що організовуються у світі.

Венеційські маски

Перлина

П’єса Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульетта» з’явилася на світ понад 400 років тому. І з того часу жоден театр не обійшов своєю увагою цю трагічну історію кохання. За весь час поставлено понад десять тисяч спектаклів. Сюжет також має безліч інтерпретацій у різних видах мистецтва.

Автор першої екранізації п’єси (1902) – Жорж Мельєс. На жаль, фільм не зберігся. Найкращою ж екранізацією п’єси (4 номінації на «Оскар») визнано фільм Франко Дзеффіреллі 1968 року. Є і анімаційні інтерпретації трагедії Шекспіра, зокрема, де протиборство відбувається між родинами садових томів, казка має хепі-енд, а музику до фільму створив і заспівав за героїв Елтон Джон.

А ще – перлини музичного театру. Найвизначніші з них: опери Вінченцо Белліні «Капулетті і Монтеккі» та Шарля Гуно «Ромео і Джульєтта»; драматична симфонія Гектора Берліоза та увертюра-фантазія Петра Чайковського, на музику яких поставлено балетні спектаклі. Найвизначнішим балетом на цю тему є твір Сергія Прокоф’єва. У наш час Ромео і Джульетта є героями відомих рок- і поп-композицій (група «Даєр Стрейтс», 1981 р.; Дітер Болен, 1992 р.) та інших музичних інтерпретацій, наприклад уславленого бродвейського мюзиклу «Вестсайдська історія» Леонардо Бернстайна. Одним з останніх великих творів, присвячених безсмертним закоханим, є французький мюзикл Жерарда Пресгурвіка.

Артур Рекхем. Ромео і Джульєтта

Перегляньте один із творів на тему трагедії Шекспіра. Поділіться своїми враженнями.

1 – Сцена з балету; 2 – Олександра Екстер. Ескіз костюма до спектаклю «Ромео і Джульєтта»; 3 – Огюст Роден. Ромео і Джульєтта

П’єр Ренуар. Перша вистава

Упродовж усього розвитку європейського театру провідні принципи акторської гри – «переживання» і «представлення» – тією чи тією мірою виявлялися в різні епохи. Зокрема, мистецтво «переживання» пов’язане щонайперше з реалістичним театром, і в певних формах воно існувало, наприклад, у театрі епохи Відродження та в мистецтві романтиків.

«Представлення» завжди було пов’язане з умовним театром, зокрема із середньовічними церковними дійствами, італійською комедією дель арте, театром епохи класицизму. На початок XX століття у європейському театрі на їх основі склалися дві акторські системи: «психологічний театр» («переживання»), який пов’язують зазвичай з ім’ям Костянтина Станіславського, та «епічний театр» («представлення»), що найчастіше пов’язують з ім’ям Бертольда Брехта.

В основі системи Станіславського лежить положення про те, що актор повинен не представляти образ, а «стати образом», його переживання, відчуття, думки зробити власними. Відповідно до цієї системи, з одного боку, актор має постійно працювати над собою, адже цілеспрямована, органічна дія актора у пропонованих автором обставинах – основа акторського мистецтва. З другого боку, робота над роллю має завершуватися органічним злиттям актора з роллю, перевтіленням в образ. Актор повинен знати (якщо це не зазначено в п’єсі – придумати) усі обставини, у яких перебуває його персонаж.

Це знання причин, а не самих емоційних проявів, дає йому змогу щораз по-новому переживати почуття персонажа, але з однаковим ступенем точності і «правдивості». Актор повинен зрозуміти внутрішню логіку персонажа, причини його вчинків, «виправдати» для себе кожне слово і кожну дію, тобто зрозуміти причини й цілі. І в результаті – глядач вірить, у що вірить актор.

Натомість Брехт вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини («глядач повинен не співпереживати, а сперечатися»), що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.

Сцени з вистав: 1 – «Педагогічна поема» за романом Антона Макаренка; 2 – «Гамлет» за п’єсою Вільяма Шекспіра

Сцена з вистави «Матінка Кураж» за п’єсою Бертольда Брехта

За Брехтом, актор епічного театру має дистанціюватися від ролі, він повинен чесно грати її для глядачів, не приховуючи, однак, власного ставлення до подій. Брехт робив повноправним співавтором свого глядача, при цьому ні до чого його не примушуючи. Митець стверджував: «Чудова властивість людини – це її здатність до критики. Натомість той, хто вживається в образ іншої людини, і до того ж без залишку, тим самим відмовляється від критичного ставлення до нього і до самого себе».

За задумом автора, це мала бути драма, у якій головна роль відводилася не дії, яка лежала в основі «класичного» театру, а розповіді (звідси й назва «епічність»). Прагнучи відтворити «розповідь», Брехт уводив у композицію «епічної драми» різноманітні коментарі, які так само наближали її до «розповіді»: заголовки, що описували зміст картин; пісні («зонги»), які додатково пояснювали те, що відбувається на сцені; звернення акторів до публіки; написи, спроектовані на екран, тощо.

Сцена з вистави «Карнавал плоті» за п’єсою Георга Бюхнера «Войцек»

Сцена з вистави «Матінка Кураж» за п’єсою Бертольда Брехта

Сам Брехт головну відмінність свого театру від театру Станіславського вбачав не у протиставленні переживання представленням. «Станіславський, – говорив він, – ставлячи виставу, переважно актор, а я, коли ставлю спектакль, головним чином драматург. Як драматургу, мені потрібна здатність актора до повного вживання і повного перевтілення, яку Станіславський уперше розбирає систематично; але, крім того і перш за все, мені потрібне дистанціювання від образу». Якщо у Станіславського вживання в образ було результатом роботи актора над роллю, то Брехтові воно було потрібне на іншій стадії репетицій: спочатку для створення повнокровного характеру, а в підсумку – дистанціювання від нього, заради виявлення власного ставлення до образу.

Фрагменти спектаклів (на вибір).

Схарактеризуйте акторське виконання. Висловте власне ставлення.

ФАКТ

Театральне мистецтво Європи не оминули творчі пошуки митців початку XX століття. Зокрема, 20-ті роки ознаменувалися експресіоністичними роботами німецьких драматургів і режисерів Ервіна Піскатора та Макса Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали атмосферу «експресіоністичної напруги», використовуючи для цього «гру світла й тіні», що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними, вносити значні корективи в розробку композиційної побудови спектаклю, у прийоми акторської гри тощо. Сюрреалізм значно вплинув на творчість французького драматурга та режисера Антонена Арто, який намагався створити «театр жорстокості». У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людиною керує позасвідома сфера її психіки, яка й визначає сутність людської особистості.

Сцени з вистав: 1 – «Лиса співачка» за п’єсою Ежена Іонеско; 2 – «Марат – Сад» за п’єсою Петера Вайса

Театральне мистецтво другої половини XX століття розвивалося в кількох напрямах. Поряд із класичним театром з’явилися нові течії (умовна назва «альтернативний театр»), представники яких шукали власних засобів творчого вираження.

Серед представників альтернативного напряму в розвитку театру найбільшої популярності зажили ірландський письменник Семюель Бекетт (лауреат Нобелівської премії 1969 р.) та французький драматург румунського походження Ежен Іонеско. Цих двох письменників уважають класиками «театру абсурду» (автор терміна – британський критик Мартін Есслін), основними рисами якого е відсутність логічного зв’язку представлених на сцені подій, неймовірні діалоги, повторюваність подій тощо. Характерними особливостями сценічних прийомів такого театру є відмова від фабули та змальовування характерів героїв, натомість підкреслено пародійне зображення штучності суспільних відносин, беззмістовність дійсності, суспільних стереотипів та моделей загальноприйнятої поведінки.

У середині XX століття з’явився «театр імпровізації», де театральне дійство відбувалося без заздалегідь визначеного сценарію, а актори постійно імпровізували. Часто такий метод побудови театрального видовища застосовували в політичних театрах, що ставили вистави пропагандистського характеру.

Інший напрямок — театр факту, який виник у цей самий час. Політична заангажованість суспільства робила популярними вистави, що репортерським способом відтворювали сучасні автентичні події політичного чи суспільного життя. Популяризатором такого театру був німецький режисер Петер Вайс. Він також експериментував із театром жорстокості, здійснюючи вплив на глядача через зумисну демонстрацію брутальності та безсердечності.

Анти-театр, або Театр насмішки, французький театр нових драматургів

Довідка

Г’ю Лорі (майстерність актора)

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його від переважної кількості видів мистецтва, полягає в тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу на власні очі. Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю, адже в постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п’ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор – це моновистава. Тільки якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється на витвір мистецтва. Велика відповідальність покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний, особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: украй потрібно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це й допомагає зробити режисерові художник, а звукове оформлення, що покладається на композитора та звукорежисера, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити емоційне тло спектаклю. Сполучною ланкою між драматургом і режисером є актор чи актриса, які не просто доводять їхній задум до глядацької аудиторії, а й примушують її повірити в те, що відбувається на сцені. Саме актор чи актриса можуть порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатні тільки справжні актори, які володіють засобами акторської майстерності: системою зображально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, умінням імпровізувати тощо. Це дає змогу встановити емоційний контакт із глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важливим елементом розвитку театрального життя другої половини XX століття були театральні фестивалі. Одним із найвпливовіших театральних фестивалів світу є Единбурзький фестиваль музики та театру, який заснував у 1947 році театральний імпресаріо Рудольф Біґ. Фестиваль відбувається у столиці Шотландії (Велика Британія) і складається із двох частин. У першій виступають запрошені колективи, у другій може виступити будь-хто, без попереднього відбору. У межах цього фестивалю в середовищі колективів, які традиційно виступали там, з’явився напрям «театр пограниччя» (англ. ringle theatre), прихильники якого сміливо експериментували, запроваджуючи у свої вистави елементи водевілю та кабаре. У XXI столітті впродовж Единбурзького фестивалю, який триває три тижні, відбувається близько 2 тисяч вистав.

Авіньйонський фестиваль. Франція

Цікавим заходом є Авіньйонський фестиваль (Франція), який заснував французький актор і театральний менеджер Жак Вілар (1947). Театральні вистави в Авіньйоні відбуваються просто неба на території колишнього папського палацу, без завіси та декорацій.

А метою міжнародного арт-руху 50-60-х років XX століття «Флуксус» було злиття в одному «потоці» різних способів художнього вираження і засобів комунікації конкретної та електронної музики, візуальної поезії, руху, символічних жестів. Основний принцип – абсолютна спонтанність, довільність, відмова від будь-яких обмежень, що досягалося такими формами, як хепенінг, деколаж, різні вуличні акції та вистави, антитеатр.

Отже, феномен театрального мистецтва пов’язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості.

Практичне завдання (на вибір)

1. Оберіть (самостійно чи в групі) уривок із твору, що вивчається на уроках української або зарубіжної літератури. Спробуйте здійснити його інсценізацію.

2. Оберіть твір образотворчого мистецтва та спробуйте «оживити» його (уявити думки, почуття зображуваних персонажів, передати їхній монолог чи бесіду).

Запитання і завдання

1. Які риси притаманні європейському театру?

2. Порівняйте європейський театр з іншими відомими вам театральними системами світу.

3. Дослідіть з різних джерел і наведіть приклади існування на українській театральній сцені різних систем акторської гри європейського театру.

4. Дізнайтеся про творчість англійських драматургів Джорджа Бернарда Шоу, Гарольда Пінтера, лауреатів Нобелівської премії з літератури.