Петро II

Петро II
Петро II, третій імператор всеросійський, онук Петра I, останній представник дому Романових по прямій чоловічій лінії, народився (12) 23 жовтня 1715 в Петербурзі. Був сином померлого в 1718 році спадкоємця престолу Олексія і його дружини Софії-Шарлотти Брауншвейг-Вольфенбюттельською, яка померла через десять днів після пологів.

У перші чотири роки життя Петра його не розглядали як майбутнього імператора, оскільки у Петра I росли сини Петро і Павло. Обидва померли в ранньому дитинстві, що створило питання про престолонаслідування.

Юний Петро вступив на престол (6) 17 травня 1727 року, коли йому було всього одинадцять років , і помер у 14 років від віспи. Петро не встиг проявити інтересу до державних справ і самостійно фактично не правил; реальна влада в державі перебувала в руках Верховної таємної ради і в особливості фаворитів юного імператора (спочатку Меншикова, потім, після його повалення — Долгорукова ).

У свято Богоявлення 6 січня 1730, незважаючи на жорстокий мороз, Петро II разом з фельдмаршалом Мініхом і Остерманом приймав парад, присвячений водосвяття на Москві- річці. Коли Петро повернувся додому, у нього почався жар. Побоюючись смерті покровителя, Іван Долгоруков задумав врятувати становище своїх родичів і звести на престол його наречену. Він пішов на крайній захід, підробивши заповіт імператора.

(18) 29 січня 1730 у Москві 14-річний государ Петро II помер, не залишивши нащадків або призначеного спадкоємця. На ньому будинок Романових припинився в чоловічому коліні.

Після смерті Петра Іван Долгоруков вискочив на вулицю, вихопив шпагу і прокричав: «Хай живе імператриця Катерина Друга Олексіївна!». Він тут же був заарештований і разом з родиною та княжною Катериною відправлений у довічне заслання в Сибір.

Останнім з російських правителів Петро II був похований в Архангельському соборі Московського Кремля.

300 років тому. Як українські ієрархи на догоду Петру І реформували російське православ’я

Триста років тому, 25 січня 1721 року, московський цар Петро І скасував патріарший сан у Російській православній церкві, а натомість запровадив «Святійший урядуючий синод». Фактично, Церква стала складовою державного апарату на чолі з імператором, якому був підпорядкований Синод. Восени того ж 1721 року році Петро І став російським імператором.

Найближчими спільниками Петра І в церковній реформі були два вихідці з України. Тривалий час місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім першим главою Синоду був галичанин Стефан Яворський (Яворів – містечко під Львовом). А «Духовний регламент», який визначав нові правила для Церкви, уклав киянин Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках.

Взагалі-то, Петра І важко назвати українофілом чи козакофілом, чи навіть малорософілом. Але попри це вихідці з України робили при ньому доволі успішну церковну кар’єру.

Більше про те, як і чому українські ієрархи реформували російську церкву, «Історичній Свободі» розповів історик Валерій Ластовський.

– Давайте почнемо з самої цієї події – скасування патріаршества. Чому Петро І пішов на це замість того, щоб зробити патріархом лояльну до себе людину?

– На таке рішення Петра І вплинуло відразу кілька факторів.

Треба мати на увазі, що сам Петро І прекрасно розумів, що тодішнє російське духовенство його недолюблювало через різноманітні нововведення і реформи в різних сферах, які зачіпали усе тогочасне суспільство. Крім того, не забуваймо, що російська церква пережила Розкол у 1650-х роках завдяки реформі патріарха Никона. Розкол давав знати про себе ще тривалий час, і в той період ше тривала боротьба з Розколом.

Зрештою, Петро І, людина владна сама по собі, не хотів мати біля себе когось, хто міг би впливати, тиснути на нього і на владні структури. Наприклад, візьмемо патріарха Адріана, який помер у 1700 році, після чого

Стефан Яворський був призначений патріаршим блюстителем. Він був дуже вагомою фігурою в тодішній російський політиці. І саме патріарх проголосив Петра І царем. Фактично, Петро І був в деякій мірі зобов’язаний йому.

Петра І називало «антихристом» саме духовенство…

– Даруйте, по-моєму, його так називали старообрядці – люди дуже консервативні.

– Не тільки старообрядці. Власне, така характеристика за ним закріпилася тоді в російській церкві.

Більше того, якщо подивитися роботи російських церковників вже ХХ століття, вони прямим текстом пишуть, що Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество. Наприклад, відомий протоієрей Георгій Флоровський.

І саме тому вже саме на початку ХХ століття російське духовенство зробило все, щоб відновити патріаршество.

– Якщо я правильно розумію, то в Московському царстві патріарх був, як казав один український політик, «не перший, але й не другий». А Петро І не хотів, щоб влада ділилася на світську та духовну і все підпорядкував собі.

– Петро І хотів зробити з Росії таку собі державу за європейським зразком. А що характерно для Європи у цей період? Це розвиток абсолютних монархій, наприклад, у Франції.

В Англії відбувався інший перехід – там формувалася конституційна монархія. Але в тій самій Англії була створена Англіканська церква, яка підпорядковувалася безпосередньо монарху, який вважався там главою церкви. Він бачив, що в протестантських державах церковні структури були підпорядковані в першу чергу монарху. І це його до певної міри надихало.

Цар не хотів біля себе бачити того, хто міг би в якийсь момент стати певним протиставленням його владі. Тому, власне, такий закономірний його хід. І він шукав тих, хто допоміг би йому здійснити ось таку церковну реформу.

– А чому він зупинив свій вибір саме на вихідцях з України? Чим вони Петрові І імпонували?

– По-перше, вони не були пов’язані з російським духовенством. І це один із ключових моментів. По-друге, він був особисто знайомий з тим же Феофаном Прокоповичем. Йому імпонувала його позиція.

Вони висловлювали ідеї, близькі до його бачення держави. Утім, хоча й близькі, але не тотожні. Стефан Яворський все ж таки був більш м’якший – він не хотів цілковитого підпорядкування церкви державі, але все ж таки виступав за певне порозуміння.

Тобто, в якісь мірі збігалися інтереси українських ієрархів і, власне, Петра І.

Ще треба враховувати, що знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним. І Петро І це використовував на свою користь.

– А відколи ієрархи з України починають посідати помітні посади в Російській православній церкві?

– Власне, це почалося якраз на межі ХVІІ-ХVІІІ століть. Петро І був якраз та людина, яка цьому сприяла. Він таким чином відразу досягав кількох цілей.

По-перше, він залучав певні знання, певну культуру європейського характеру в російський простір.

По-друге, він не довіряв власному духовенству з причин, про які я вже говорив. Тому, залучаючи українське духовенство, він міг на нього спиратися.

По-третє, він використовував українське духовенство у власних державних цілях. Зокрема, в процесі боротьби з залишками язичництва, в боротьбі з сектантством і тим самим старообрядництвом, в процесі введення християнства серед підпорядкованих народів.

Він навіть видав у 1700 році указ, за яким покладав на українське духовенство, яке приходило на територію Росії, завдання здійснювати місіонерську діяльність.

Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії.

Ми бачимо призначення вже російських церковних діячів, які при цьому обов’язково були особисто віддані Петру І, вже на українську територію.

Взагалі, якщо вже брати продовження політики Петра І, з 1720-их по 1760-ті роки близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії.

Це приблизний такий підрахунок десь за 40 років. Але потім з 1760-их років цей процес потихеньку затухає з приходом до влади імператриці Катерини ІІ.

– Феофан Прокопович і Стефан Яворський були доволі різними. Характеризують їх так, що Яворський тяжів до католицизму, певний час був чи то католиком, чи то греко-католиком. Натомість Прокопович більше тяжів до протестантизму. Як складалися їхні відносини? Між ними була якась спільність чи ворожнеча?

– Спільність в якійсь мірі між ними була. Ворожнечі, в розумінні жорсткого протистояння – ні. Але при цьому вони один одного все ж таки недолюблювали. Вони, справді, були людьми різними, мали різні погляди на роль церкви в державі.

Кожен з них, звичайно, переслідував свою мету. І цим користувався Петро І. Можна говорити про те, що він їх спеціально якось протиставляв один одному для того, щоб використовувати в своїх реформаторських цілях.

До одного і до другого ставлення істориків далеко не однозначне. Якщо бачити такий російський погляд, то тут треба сказати, що він є радше негативним.

– Чому? А до Петра І вони при цьому як ставляться?

– Петра І, хочеш чи не хочеш, все ж таки возвеличують. Його не вихваляють за церковну політику – вважають, що він все ж таки неправильно здійснив, ліквідувавши патріаршество. Але це так, певний помилковий епізод.

Натомість до українських ієрархів у цілому негативне ставлення. Наведу слова відомого церковного історика російського Івана Смолича.

Хоча він брат українського письменника Юрія Смолича, але тим не менше російський церковний історик.

Отже, він Яворського називав не інакше, як боягузом, недалекоглядним, нещирим. А Феофана Прокоповича характеризував, як мстивого, честолюбивого і жорсткого.

Це насправді були різні люди. Якщо Феофан Прокопович до певної міри знайшов себе у російській владі, то Стефан Яворський, навпаки, вважав себе дещо зайвим.

Відомий його лист до ростовського єпископа Дмитра Туптала, в якому він себе «полоненим» називав. Стефан Яворський кілька разів просився у Петра І: хочу повернутися додому. Але Петро І його не відпускав. Так він, власне, там і помер.

– Стефан Яворський був православним, потім перейшов чи то в греко-католики, чи то в католики, а потім знову повернувся в православ’я. Як відомі своїм консерватизмом московські ієрархи ставилися до українців та ще з такими ось деталями в біографії?

– У цьому теж один із важливих моментів у відносинах між українськими ієрархами і російськими. Насправді, для української церковної еліти – це не було проблемою.

Українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі

Багато хто з них у ХVІІ-ХVІІІ століттях ще в молодості їздили в Європу, де з метою продовжити навчання вони, як правило, перехрещувалися – приймали католицизм або унію.

Той же ж самий Феофан Прокопович навчався не тільки в Італії, а й у протестантських державах. Тому українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі.

В Росії переходи з православ’я у католицизм чи уніатство і назад сприймали як величезний гріх. Але російське духовенство мусило з цим миритися, оскільки за українськими ієрархами стояла російська влада.

– А от персона Феофана Прокоповича. Він писав панегірики спочатку на честь Мазепи, а потім, як то кажуть, «на ходу перевзувся» і вже писав панегірики на честь Петра І. Як ви думаєте, ця людина була щирою чи це був цинічний кон’юнктурник?

– Думаю, що будь-яка людина – це в першу чергу людина. Вона опиняється у певних обставинах і реагує на життя, на якісь перипетії, виходячи з тієї ситуації, в якій вона опинилася. Це характерно не тільки для ХVІІІ століття, але й для сучасності. Це суто така людська поведінка.

Треба мати на увазі ті обставини, в яких Прокопович опинявся. Навряд чи він міг показати свою прихильність до Мазепи після 1708 року.

Адже у нього перед очима були ті всі покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна. Петро І був характеру дуже крутого. Згадаймо історію з його власним сином Олексієм.

Тому Феофану Прокоповичу чи Стефану Яворському не було просто-на-просто куди діватися.

Панегірик як такий – це певна данина владі, без якої взагалі неможливо уявити не тільки ХVІІІ століття, але подекуди й сучасну епоху.

Російська різанина в Батурині: що сталося 310 років тому?

– Але все-таки це занадто одіозно виглядає: пише оду на честь Мазепи, порівнює його з князем Володимиром, а через декілька років пише оду на честь Петра І, де Мазепа вже поганий зрадник.

– Так, особливо з нашої точки зору. Але знову ж таки, треба намагатися дивитися на ту людину, про яку ми говоримо, з точки зору початку ХVІІІ століття. Він або співає панегірик, або втрачає підтримку від влади. Іншого шляху немає. Демократії тоді ще не було.

Петро І послав священника до смертельно хворого Полуботка, щоб вивідати те, що гетьман не сказав на допитах

– У той час, як Яворський і Прокопович реформували московське православ’я, козацька старшина боролася за те, щоб зберегти і без того обмежений суверенітет Гетьманщини. Чи ієрархи з України підтримували контакти з козацькою старшиною?

– Так, підтримували і достатньо тісні. Власне, відомо і опубліковано листування між Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським і старшиною козацькою.

Але при цьому треба розуміти, що і Феофан Прокопович, і Стефан Яворський перебували у замкнених умовах.

Вони не могли особливо яскраво підтримувати чи вести якісь певні переговори на підтримку козацької старшини. Оскільки, апарат поліцейський наглядав за їхньою діяльністю. Тому листувалися зі старшиною, але обережно. Заперечувати владну діяльність ні один, ні інший не могли.

– Не могли чи не наважувалися?

– Це вже такий момент, на який достеменно відповісти дуже важко. Можливо, не наважувалися. Можливо, таке визначення правильніше вживати. Але точної інформації про це ми не маємо і навряд чи будемо мати.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

§ 26. Гетьман Петро Дорошенко

У той час, коли Правобережжя лежало в руїні, а чисельність населення зменшилась на 65-70%, у Чигирині в жовтні 1665 р. Петро Дорошенко був обраний Правобережним гетьманом. Гетьман поставив перед собою мету — стабілізувати ситуацію в державі, боротися за об’єднання всіх земель Війська Запорозького, здобути незалежність як від Московії, так і від Речі Посполитої.

Для досягнення мети Петро Дорошенко провів ряд реформ: створив постійне 20-тисячне сердюцьке (наймане) військо, щоб позбутися залежності від старшини; встановив на кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету задля зміцнення фінансової системи, часто скликав козацькі ради, щоб здобути підтримку козаків, і заохочував заселення спустошеного війнами Правобережжя.

Коли ж на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання, П. Дорошенко вирішив скористатися ситуацією для об’єднання українських земель. Щоправда, рятуючи своє становище, Іван Брюховецький спробував те повстання очолити, але козаки йому вже не повірили і стратили Брюховецького в таборі під Опішнею. Туди ж прибув П. Дорошенко і на спільній раді в червні 1668 р. був обраний гетьманом обох берегів Дніпра. Зі своїм основним військом він повернув на правий берег, щоб відбити наступ коронних військ, а на лівому березі залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного на випадок нападу царських воєвод.

1. Коли і де гетьманом було обрано Петра Дорошенка?

2. Які реформи провів Петра Дорошенко на Правобережжі?

3. Коли і де Петра Дорошенка обрали гетьманом обох берегів Дніпра?

Герб П. Дорошенка

Про умови, за яких Петро Дорошенко став гетьманом.

Дмитро Дорошенко (український історик)

. (При обранні) гетьман мусив визнавати польський суверенітет (над козаками), хоча б уже тому, що в цілому ряді важніших пунктів краю: в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших стояли польські залоги, а в самого Дорошенка спочатку була всього якась тисяча козаків, і вся його сила, як каже один сучасник, була в татарах. .

1. Яку державну спадщину залишив по собі Павло Тетеря?

Один із портретів Петра Дорошенка

Історик про дії Петра Дорошенка на Правобережжі.

Наталя Яковенко (український історик)

. Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської

орієнтації, і невдовзі . скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. . У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив відділи коронного війська . на Поділлі, розпочинаючи чергову . війну.

Примітка. На той час П. Дорошенку вдалося взяти під контроль правобережну Київщину та Брацлавщину.

1. На що скористав П. Дорошенко перші 14 місяців свого гетьманування?

Гетьманське військо на марші, мал. кінця XVII ст. Припускають, що це сердюки

Про умови, за яких Петро Дорошенко став гетьманом.

Дмитро Дорошенко (український історик)

. Дорошенко вернувся до Чигирина, який став його резиденцією, як . за Б. Хмельницького й І. Виговського.

Число прихильників Дорошенка почало швидко зростати . (і в скорому часі досягло) 20.000 козаків. Основою своєї збройної сили зробив Дорошенко полки . сердюків, . які складалися з найманих «охотників», . не залежали від різних політичних хитань . і знали тільки свого вождя. Серед них були й чужоземні офіцери, які перейшли до Дорошенка з польської служби. Тримав при собі Дорошенко й відділи татарської кінноти.

1. Обговоріть у загальному колі. Що спільного і відмінного між військами Б. Хмельницького та П. Дорошенка?

2. Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний

Зверніть увагу — це важливо!

Коли Петро Дорошенко з військом залишив край, Дем’ян Многогрішний під загрозою московських військ та промосковськи налаштованих старшин погодився розірвати стосунки з Дорошенком. Натомість його обрали повноправним гетьманом Лівобережної України. Окрім того, Дем’яну Многогрішному вдалося в складних переговорах із московитами підписати порівняно вигідні Глухівські статті (9 березня 1669 р.), за якими Гетьманщина знову отримувала широку автономію.

Тим часом ситуація на Правобережжі суттєво ускладнилася. Запорожці окремо проголосили гетьманом Петра Суховієнка, який розпочав бойові дії проти Петра Дорошенка, а із заходу наступали коронні війська на Київщину і Брацлавщину. Коли ж Суховієнко в боротьбі з Дорошенком зазнав поразки, в Умані, за підтримки Польщі у 1669 р. було проголошено гетьманом Михайла Ханенка. За таких умов Петро Дорошенко все більше схилявся до думки про союз із Османською імперією.

У той час, коли Правобережжя палало у полум’ї безперервних боїв, Д. Многогрішний вжив ряд заходів, які поклали край Руїні на Лівобережжі, і домігся щоб Київ залишився у складі Лівобережної гетьманщини. Для підтримки порядку він створив наймане військо компанійців, підтримував старшину, роздаючи їй землі. Але водночас надто обдаровував посадами й землями родичів, самочинно карав полковників, все менше зважав на Старшинську раду. Таке посилення гетьманської влади не подобалося Москві. Отож, царські урядники скористались доносами заздрісної та чимось ще невдоволеної старшини. 1672 р. Д. Многогрішного арештували, відправили до Москви, а згодом до Сибіру.

1. Коли і чому лівобережним гетьманом став Дем’ян Многогрішний?

2. Назвіть конкурентів Петра Дорошенка на Правобережжі.

3. Якими були успіхи і невдачі Дем’яна Многогрішного?

Герб та автограф Дем’яна Многогрішного

Основні умови Глухівських статей 1669 р.

Підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв козацької старшини.

Московські воєводи залишалися в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові, Острі, але мали займатися лише військовими справами.

Податки повинні збиратися козацькою старшиною й надходити до гетьманської скарбниці.

Гетьману заборонялося мати самостійні відносини з іноземними державами, але зберігалося право посилати своїх представників на дипломатичні перемовини, пов’язані з Гетьманщиною.

Козацький реєстр встановлювався в 30 тис.

Обмежувався перехід селян у козацтво.

Особистість.

Дем’ян Многогрішний (1631-1703)

Ім’я (повне). Дем’ян (Демко) Гнатович Многогрішний.

Народження. З-під м. Коропа на Чернігівщині.

Походження. З селянської родини.

Початкові умови формування особистості. Як селянин з дитинства ненавидів систему господарювання Речі Посполитої, тому, коли спалахнула Хмельниччина, покозачився і, користуючись хистом лідера, організовував великі селянські загони для боротьби з неприятелем.

Освіта. Був чоловік «простий і неграмотний» – так сам про себе казав.

До 1668 р. В часи Хмельниччини пройшов шлях від покозаченого селянина до генерального осавула. За гетьманування І. Брюховецького став чернігівським полковником. Був противником Андрусівського договору, тому в 1668 р. взяв участь в антимосковському повстанні на Лівобережжі. Підтримував політику П. Дорошенка, спрямовану на об’єднання українських земель. У 1668 р. був призначений наказним гетьманом Лівобережної України.

З 1668 р. В грудні під загрозою вторгнення московських військ був обраний Лівобережним гетьманом. У 1669 р. уклав Глухівські статті з Московським царством. Столицею зробив м. Батурин. Домігся, щоб Київ залишився у складі Лівобережної гетьманщини. У внутрішній політиці спирався на наймане військо компанійців; старшин-родичів; на дисципліну, яку встановлював власноруч, караючи без старшинської ради навіть полковників. У 1672 р. звинувачений у державній зраді на підставі доносів козацької старшини і вивезений з родиною до Сибіру. В 1696 р. став ченцем, до смерті жив у монастирі.

Наслідки діяльності. Вольовий характер і амбітні плани допомогли йому стати гетьманом . , зміцнити там свою владу і встановити . , припинивши цим у регіоні . . Але . зі старшиною через розподіл землі й маєтків та самовладність у вирішені державних питань призвели до . спротиву та втрати . .

1. Заповніть пропуски в підрубриці «Наслідки діяльності», використовуючи слова (влада, старшинський, Руїна, порядок, Лівобережжя, конфлікт).

2. Порівняйте синій текст рубрики із документами №4 та №10 §21. Сформулюйте висновки.

3. Петро Дорошенко та Іван Самойлович

Зверніть увагу — це важливо!

П. Дорошенко в 1669 р. прийняв непросте рішення – визнав протекторат Османської імперії і попрохав у неї допомогу. Як наслідок, османи захопили м. Кам’янець, але і завдали жахливих спустошень по всьому краю. Після кровопролитної війни Туреччина уклала з Польщею Бучацький мирний договір у жовтні 1672 р., за яким П. Дорошенку як васалу османів мали належати лише спустошені Брацлавщина та Південна Київщина, а під владу султана відходило Подільське воєводство із м. Кам’янцем.

Незадовго перед тим на Генеральній військовій раді під Конотопом у червні 1672 р. новим гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Самойловича. І. Самойлович, щоб стати гетьманом, заручився підтримкою московського царя та дворянства, пообіцявши їм більше прав на Україні. І як наслідок – нова угода з Московським царством – Конотопські статті, які дещо обмежували владу гетьмана. Зважаючи на промахи свого попередника, І. Самойлович будував аристократичну державу, – в якій влада належить знатним людям. Для цього гетьман регулярно скликав старшинську раду, обдаровував старшин маетностями, сформував із синів старшин бунчукове товариство. Бунчукові товариші, перебуваючи при гетьманові, з юнацьких років готувалося до служби на військових та адміністративних посадах.

Значну увагу гетьман Самойлович приділяв церковному будівництву. Заохочував до того старшин. Але справами власне церковними цікавився мало. Саме за його гетьманування в 1686 р. Київську митрополію було включено до складу Московської патріархії. І хоча в 1687 р. Константинопольська патріархія визнала цю дію неканонічною, Українська православна церква все ж втратила свою незалежність.

1. Що передбачав Бучацький мирний договір 1672 р.?

2. Кого і коли обрали гетьманом після Дем’яна Многогрішного?

3. Коли Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові?

Основні умови Бучацького мирного договору 1672 р.

Річ Посполита визнавала незалежність «Української держави».

(перше використання такої назви у міжнародному договорі) в межах Брацлавщини та Південної Київщини, що переходили під владу Петра Дорошенка.

Річ Посполита віддавала Туреччині Подільське воєводство з м. Кам’янець.

Річ Посполита зобов’язувалась сплачувати щорічну данину турецькому султану в розмірі 22 тис. золотих.

Річ Посполита за зняття османами облоги зі Львова повинна була сплатити контрибуцію.

Примітка. Сейм відмовився затвердити умови договору, тож війну було поновлено.

Особистість.

Іван Самойлович (?—1690)

Ім’я (повне). Іван Самійлович Самойлович.

Народження. Народився в м. Ходорків (Ходорів)

Київського воєводства (нині Житомирщина).

Походження. З родини священика.

Початкові умови формування особистості. Виховувався серед православного духовенства. Батько готував сина до служби священиком.

Освіта. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі.

До 1672 р. У 60-х роках XVII ст. – сотенний писар. 1668 р. взяв участь в антимосковському повстанні. В часи Д. Многогрішного був чернігівський полковник, а згодом генеральним суддею.

З 1672 р. – гетьман Лівобережжя. Того ж року підписав Конотопські статті, котрі більше, ніж Глухівські обмежували владу гетьмана і права Гетьманщини. Вів війну проти Петра Дорошенка. У 1674 р. був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. В 1678 1679 рр. провів «Великий згін» правобережного люду на Лівобережжя. Утримував наймане військо. Прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Своїм синам надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді. Вороже ставився до Польщі й Османської імперії. Командував козацькими полками у невдалому Кримському поході 1687 р., який очолював Василь Голіцин. Незадоволена Самойловичем старшина змовилася з В. Голіциним. Разом їм вдалося 1687 р. арештувати Івана Самойловича, звинуватити у зраді і відправити до Сибіру, де він помер 1690 р. Все майно його і його родичів було конфісковано.

Наслідки діяльності. Прагнення сформувати гетьманську державу з . формою правління суперечило . демократичній традиції, тому наштовхнулось на супротив . . У підсумку Іван Самойлович зміцнив . але ослабив . становище . Гетьманщини.

1. Заповніть пропуски в підрубриці «Наслідки діяльності», використовуючи слова (Лівобережна, монархічна, козацька, політичне, економічне, старшина).

2. Подумайте. Як Москва використовувала правило «Розділяй і володарюй» у Гетьманщині?

Основні умови Конотопських статей 1672 р.

Заборона гетьману судити й увільняти з «урядів» генеральну старшину без згоди усієї старшини.

Заборона гетьману листуватися з іноземними володарями, і особливо з Петром Дорошенком.

Гетьман погоджувався на проведення царем переговорів про Гетьманщину без присутності її представників.

Д. Многогрішний підписав Глухівські статті, . на о. Крит Османська імперія захопила його столицю у ході війни з Венецією.

1-2. Запам’ятайте дати та події.

– 1665 р. – обрання гетьманом Петра Дорошенка на раді в Чигирині.

– 1668 р. – проголошення П. Дорошенка гетьманом обох берегів Дніпра.

– 1668-1672 рр. – гетьманування Д. Многогрішного. Глухівські статті 1669 р.

– 1672 р. – обрання гетьманом на Лівобережжі Івана Самойловича.

– 1672 р. – Бучацький мирний договір.

– 1686 р. – підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові.

3. Підготуйте довідку «Спільне і відмінне в діях Д. Многогрішного та І. Самойловича».

4. Займіть обґрунтовану позицію. У діяльності П. Дорошенка до 1672 р. було більше успіхів чи невдач?