Зміст:
ОСОБИСТІСТЬ
Особистість — це не суто психологічне поняття, і вивчається вона всіма суспільними науками — філософією, соціологією, етикою, педагогікою та ін. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, наукових, культурних, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.
Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.
У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно поділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені основні напрями дослідження психологічних особливостей особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині XX ст.
Важливим теоретичним завданням психологічної науки є розкриття психологічних засад тих психологічних властивостей, які характеризують людину як індивіда, особистість та індивідуальність.
Поняття „індивід”(від лат. individuum — неподільне) визначає родову належність людини. Цим поняттям позначається окремий представник людського роду в єдності його набутих та природжених особливостей, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис. Це людина як одинична природна істота, представник homo sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис. Говорячи про людину як індивіда, Б.Г. Ананьев описує його природні особливості, анатомофізіологічну основу особистості. Це і правомірно, і необхідно, однак важливо пам’ятати, що мова йде не про різні структури (людини як індивіда і людину як особистість), а про одну й ту саму структуру, що розглядається в різних аспектах. Індивід, як правильно зазначає К.В. Шорохова. означає людину як одну з людей, як носія загальних властивостей, як одиничність.
Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з навколишнім світом, активність. Ознака цілісності вказує на системний характер зв’язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізують життєві відношення індивіда. Стійкість характеризує собою збереження головних відношень індивіда до дійсності, передбачаючи разом з тим існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності. Активність індивіда, забезпечуючи його здатність до самозмін, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх впливів.
З’являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних відносин і процесів, у результаті чого набуває особливої соціальної якості – стає особистістю. Це відбувається завдяки тому, що людина, включаючись у систему суспільних зв’язків, виступає суб’єктом – носієм свідомості, яка формується і розвивається у процесі діяльності.
У понятті „суб’єкт” (від лат. subjectum – підмет) фіксується така характеристика індивіда чи групи, як здатність бути носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, спрямованої на об’єкт. На відміну від суб’єкта, об’єкт — фрагмент реальності, на яку спрямована активність взаємозв’язаного з нею суб’єкта.
Для філософії, соціології, психології та інших наук головним об’єктом дослідження є особистість людини, яка стала фокусом схрещення економічних, політичних, духовних, релігійних граней життя суспільства.
У зв’язку з неможливістю вирішення проблем особистості зусиллями будь-якої однієї науки, на думку Б.Г.Ананьева, виникла потреба комплексно-інтегрованого підходу до їх вивчення, розробки цілісної системи теоретичного та практичного людинознавства. Учений виокремив чотири рівні людської організації, які складають найбільший інтерес для наукового дослідження: індивід, суб’єкт діяльності, особистість, індивідуальність.
Незважаючи на численні спроби знайти загальні підходи, у працях дослідників існує багато визначень особистості, що пов’язано з багатозначністю цього поняття. І.С.Кон вважає, що, з одного боку, воно позначає конкретного індивіда (особу) як суб’єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) і соціальних ролей (загальне). З іншого боку, особистість розуміється як соціально визначений індивід, який інтегрує соціально значущі риси, створені в процесі прямої і непрямої взаємодії з іншими людьми, що й робить його суб’єктом праці, пізнання та спілкування.
Узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що особистість — це конкретна людина, узята в системі її стійких соціально зумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв’язках і відношеннях, визначають її моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої і для оточуючих.
Неповторність поєднання природних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям „індивідуальність”
Згідно з теорією інтегральної індивідуальності В.С.Мерліна, індивідуальність людини складається з індивідуальних особливостей, що належать до різних рівнів її організації від біохімічного до соціального. Він виокремив три ієрархічні рівні: нижній (біохімічні, загальносоматичні і нейродинамічні властивості організму); середній (психічні властивості особистості; темперамент, риси характеру тощо); вищий (соціально-психологічні властивості: ролі людини в малих та великих групах). Виходячи з цього, новонароджена дитина вже є індивідуальністю, хоча остання обмежується лише властивостями її організму.
Не всі психологи погоджуються з широким розумінням індивідуальності. Так, О.Г. Асмолов локалізує індивідуальність на рівні властивостей особистості і пов’язує її зі смисловими відношеннями і установками особистості. „Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”, — вважає вчений. Індивідуальність відповідає за розв’язання питань, пов’язаних із сенсом життя, ціннісними орієнтаціями, життєвою позицією людини.
Співвідношення понять „особистість” та „індивідуальність” зображують графічно як два кола, що накладені одне на одне, але не збігаються повністю, хоча мають певну спільну площу. Така площа—це ті властивості особистості, які складають базис її індивідуальності. Площа, що залишилася і символізує особистість, відповідає тим її властивостям, які є соціально типовими і характеризують її як представника численних малих та великих груп. „Залишок” індивідуальності включає біохімічні, загальносоматичні і нейродинамічні властивості, що не входять до структури особистості.
Таким чином, поняття особистості та індивідуальності не рівновеликі й не збігаються за змістом.
5.4: Теорія особистості в реальному житті
Психоаналітична теорія розладів особистості Кернберга
Отто Кернберг є однією з провідних діячів, які виступають за психоаналітичну теорію розладів особистості, особливо в перспективі об’єктних відносин (див. Kernberg & Caligor, 2005). Важливим чином він дотримувався моделі Зигмунда Фрейда, оскільки він базував більшу частину цієї теорії на досвіді психоаналізу пацієнтів. Його теорія була розроблена спільно з терапевтичним підходом, який виріс як з цього досвіду, так і з його теорії, що розвивається. Таким чином, робота Кернберга являє собою прикладний підхід до вивчення розладів особистості. Модель розладу особистості Кернберга підкреслює структури особистості, які походять від взаємодії конституційних (тобто темпераментних) та факторів навколишнього середовища в ранньому дитинстві. Ці структури є відносно стабільними психічними функціями або процесами, які служать для організації поведінки індивіда і суб’єктивних переживань. Психологічні структури, які є свідомими і спостережуваними, зазвичай називають «поверхневими» структурами, тоді як ті, які в першу чергу несвідомі, називаються «глибокими» структурами. Основними будівельними блоками цих структур особистості є інтерналізовані об’єктні відносини. Інтерналізовані об’єктні відносини – це особливі емоційні стани, пов’язані з конкретним образом конкретних відносин (наприклад, тривога, пов’язана із зображенням плутаного та невпевненого я та критичного, судженого батька). Ці внутрішні об’єктні відносини інтегровані і ієрархічно організовані в структури вищого порядку, що формують особистість. В основі цієї організації особистості лежить «ідентичність» індивіда. За словами Кернберга та Калігора (2005), здорова, консолідована ідентичність відповідає стабільному та реалістичному почуттю себе та інших. На відміну від цього, патологічна ідентичність виникає з нестабільного, поляризованого та нереального почуття себе та інших. Ця патологія виникає через те, що емоційні стани інтерналізованих об’єктних відносин переважно негативні; вони грубі, інтенсивні та погано модульовані. Існує також перевага агресії і захисних механізмів, заснованих на примітивній дисоціації (розщеплення). Нормальна особистість, на думку Кернберга, характеризується інтегрованим поняттям «я» і інтегрованим поняттям значущих інших. Особи з нормальною особистістю можуть виражати широкий спектр емоцій, і навіть інтенсивні емоції не призводять до втрати імпульсного контролю. Нормальні люди мають інтегровану та зрілу систему інтерналізованих цінностей, і вони можуть належним чином керувати своїми сексуальними, залежними та агресивними мотиваціями. Розвиток нормальної особистості значною мірою залежить від відносин дитини з матір’ю (основним вихователем). Якщо мама успішно допомагає дитині трансформувати високоемоційні стани в інтегровані переживання, то інтерналізовані предметні відносини дитини будуть в першу чергу позитивними. Ерік Еріксон вперше запропонував цю концепцію, і він вважав, що его-ідентичність не була повною до підліткового віку (див. Kernberg & Caligor, 2005). Аномальна особистість, навпаки, є результатом взаємодії раннього дитинства з вихователями, які не допомагають перетворити високоемоційні стани на інтегровані переживання. Навпаки, нездатність вихователя допомогти дитині інтегрувати свої емоційні переживання може посилити гнів і тривогу дитини, що, можливо, призведе до посилення агресії. Отже, дитина, яка не може інтегрувати хороші та погані аспекти своїх емоційних станів та об’єктних відносин, залежатиме від захисних механізмів, які посилюють постійне розщеплення. Дитина стає зацикленим на погано інтегрованому рівні розвитку. Одним з найважливіших наслідків такого підходу до розладів особистості є роль, яку відіграють первинні вихователі. Що являє собою батько чи інший вихователь, який не може допомогти дитині інтегрувати свої емоційні стани здоровим, нормальним чином? Численні дослідження в різних країнах виявили високий рівень фізичного та сексуального насильства у пацієнтів з прикордонними розладами. Рівень, на якому інтеграція не відбувається, призводить до характеру патологічної організації особистості. Психотична організація особистості виникає тоді, коли індивід не інтегрував чітке поняття про себе та значущих інших. Вони не мають чіткого формування ідентичності, можуть не відрізняти внутрішньопсихічні процеси від зовнішніх подразників, а тому може бути відсутність тестування реальності. За словами Кернберга, психотична організація особистості являє собою атипову форму психозу (Kernberg & Caligor, 2005). Прикордонна організація особистості схожа, але менш сувора. Індивід досяг рівня інтеграції, при якому я та інші розглядаються як окремі, але ця інтеграція є патологічною. Існує велика оборонна розщеплення, і індивіда не вистачає чітко розвиненого набору інтерналізованих цінностей (суперего). Емоція коливається від інтенсивної до поверхневої, емоція, як правило, негативна, і може бути надмірна агресія. Існує також відсутність інтеграції чуття інших, що робить відносини особливо нестабільними і нереальними. Цікаво, що досягнення інтегрованого почуття себе та інших не вирішує всіх психологічних проблем, пов’язаних з розвитком особистості. Навіть якщо індивід вийшов за межі етапів психотичного та прикордонного розвитку особистості та розвинув інтегроване почуття себе та інших, вони все одно можуть бути схильні до невротичної організації особистості. На цьому рівні захисні сили базуються насамперед на репресіях і стабільному тестуванні реальності. Це рівень, на якому Зигмунд Фрейд вивчав особистісні та психологічні розлади, за словами Кернберга (2004). З огляду на цю перспективу, як тоді ми ставимося до людей з розладами особистості? Основним фокусом Кернберга є дослідження внутрішніх об’єктних відносин пацієнта. Ці патологічні внутрішні об’єктні відносини грають у поточних міжособистісних стосунках пацієнта, і через процес перенесення вони також грають у терапевтичних стосунках. У пацієнтів з невротичною дезорганізацією особистості ці переходи є відносно стабільними та зрозумілими в психоаналітичному контексті. При більш суворих організаціях особистості переходи погано організовані, нестабільні, нереальні, а активізація внутрішніх об’єктних відносин може бути негайною і хаотичною. Відбувається також швидкий обмін ролями, які грає пацієнт щодо того, з яким об’єктом внутрішнього об’єктного відношення вони ототожнюють, і, відповідно, який об’єкт вони приписують як аналітик. З важкими прикордонними пацієнтами особливу увагу завжди слід приділяти сильній тенденції до дії, що може призвести до спроб самогубства, зловживання наркотиками, самокаліцтва та іншої агресивної поведінки (Kernberg & Caligor, 2005). Терапія з цими пацієнтами – це довге і складне завдання. Для того, щоб психоаналіз був успішним, може знадобитися кілька сеансів щотижня протягом 4-6 років. Це необхідно тому, що мета не менш амбітна, ніж зміна організації особистості і якості внутрішніх об’єктних відносин пацієнта, всі вони були закладені в роки становлення дитинства і раннього дитинства (Kernberg & Caligor, 2005). У контексті цієї теорії результат для людей з невротичною організацією особистості є надією, тоді як результат для тих, хто має прикордонну організацію особистості, залишається складним. Кернберг і Калігор (2005) не пропонують підходу до лікування пацієнтів з психотичної організацією особистості. Тому подальші дослідження та клінічне застосування будуть необхідні, якщо ми сподіваємось, що зможемо лікувати всіх пацієнтів, які страждають розладами особистості.