Як називати людей з інвалідністю
“Це не я живу із церебральним паралічем, а він зі мною”, – каже Ростислав Гриценко на початку своєї історії про життя та про ставлення людей до себе, яке він хотів би змінити. The Village Україна дізнається, як варто і не варто називати людей з інвалідністю.
“Загалом так і треба називати – люди з інвалідністю, чи особи з інвалідністю. Також можна, залежно від виду інвалідності, казати: “люди з ураженням опорно-рухового апарату”, “з порушеннями зору чи слуху”, – каже співзасновник ініціативи “Доступно.UA” Дмитро Щебетюк. – Журналісти часто нарікають на відсутність синонімів. Але постійно повторювати “люди з інвалідністю” не варто, достатньо кілька разів у матеріалі згадати цей термін, а далі можна казати “такі люди” або, якщо йдеться про конкретну людину – використовувати ім’я та прізвище, фото і так далі.
Я розумію, чому вигадали терміни “люди з особливими потребами”, “люди з обмеженими можливостями”. Тому що раніше в обігу було слово “інвалід” і його хотіли замінити більш толерантним терміном. І якраз тоді на перше місце поставили людину, а вже далі її характеристику. На той період це було “ок”, бо звучало краще, ніж “інваліди”. Навіть коли кажуть “люди з обмеженими фізичними можливостями” – це звучить дивно, бо кожна людина все одно має фізичну обмеженість, вона не може 500 кілограмів підняти однією рукою, наприклад. Те ж стосується “особливих людей”. Усі люди по-своєму особливі, називати людей такими лише тому, що в них є інвалідність, не дуже коректно. Звісно, коли людина зробила щось справді визначне чи має, скажімо, високий рівень інтелекту – тоді це зрозуміло. Для когось кохана дівчина – це особлива людина. Ще кажуть іноді – “аномальні люди”. Це взагалі.
І, звісно, варто говорити без ось цих “страждаючий на дцп”, “прикутий до візка/ліжка” і таке інше. Люди живуть, а не страждають. Ніхто нікого не приковував ні до чого. Ці порівняння викликають жаль до таких людей, який їм не потрібен.
Координаторка правозахисної громадської організації Fight For Right Юлія Сачук зазначає, що слова, які ми вживаємо, насправді мають дуже велике значення.
“Якщо вони не коректні, то можуть ображати, сприяти формуванню і поглибленню негативних стереотипів, збільшувати ймовірність випадків дискримінації та інших порушень прав людини.
Говорячи про інвалідність, слід знати, що це термін-“парасолька”, який включає комплекс понять і постійно еволюціонує. Інвалідність стосується не лише стану здоров’я людини чи медичних проблем. Інвалідність – це складне явище, що відображає взаємодію між особливостями людини і суспільства, в якому вона живе.
Термін “інвалідність” використовують щодо осіб з інвалідністю, включаючи тих, хто має стійкі фізичні, ментальні, інтелектуальні або сенсорні порушення, які при взаємодії з різними бар’єрами в навколишньому середовищі, поведінці, ставленні перешкоджають повній та ефективній участі людей з інвалідністю в житті суспільства нарівні з людьми без інвалідності.
Говорячи про людей з інвалідністю, варто використовувати “people first language”, тобто мову, в якій на першому місці завжди є людина: дівчина на інвалідному візку, а не інвалід-колясочник; Гліб, у якого аутизм, а не аутист; учениця з інвалідністю, а не “децепешниця”. І взагалі використовувати згадки про інвалідність чи певні порушення варто лише тоді, коли це вкрай потрібно, адже інвалідність не є єдиною, а головне – зовсім не основною характеристикою людини, тому не варто постійно на ній робити акцент.
Коректна мова з тематики інвалідності в Україні лише формується. Коректними термінами ми можемо вважати ті, які закріплені Конвенцією ООН “Про права людей з інвалідністю”. Це міжнародний стандарт, який є найбільш прийнятним на сьогодні, саме його можна брати за основу, пишучи чи говорячи про інвалідність, але тільки англійською мовою (Convention On The Right Of Persons With Disabilities), тому що переклад українською не є правильним.
Отже, треба уникати ярликів, медичних діагнозів, збірних і “художніх образів”, не варто вдаватися до драматизації, жалю чи героїзації, описуючи життя людини з інвалідністю.
Говорячи про групу людей з певними порушеннями (зору, слуху, опорно-рухового апарату, ментальними чи сенсорними), слід пам’ятати, що кожного представника/представниці такої групи своє окреме життя, власний унікальний досвід, якого найчастіше може не бути в іншої людини з подібними порушеннями. Тому не варто спосіб життя, різні обставини та випадки однієї людини робити характерними для всієї групи.
І найважливіше – треба пам’ятати, що кожна людина з інвалідністю – це така ж людина, як і без інвалідності.
Мовний блог: “семеро дівчат” – це правильно?
Харитон Залізай пише: “Поясніть, будь ласка, чому не можна писати троє дівчат (лише три дівчини), а троє хлопців — можна. Причому написання семеро дівчат трапляється навіть у посібниках для абітурієнтів“.
Збірні числівники (наприклад, двоє, троє, четверо) функціонують лише в розмовному, художньому, публіцистичному й релігійному стилях. Їх не використовують у наукових та офіційних текстах.
Здавна в підручниках був закріплений припис, що збірні числівники не можна поєднувати з іменниками жіночого роду на позначення істот, а також із назвами абстрактних понять.
Проте в розмовній мові сполучення збірних числівників та згаданих іменників (двоє дочок, троє жінок, десятеро спортсменок) не таке вже й рідкісне.
“Застереження про неможливість поєднання аналізованих числівників з іменниками жіночого роду на позначення осіб не можна вважати абсолютним, тому що відповідні сполуки фіксуються в мовній практиці”, – пишуть А. Грищенко та Л. Мацько в колективному підручнику “Сучасна українська літературна мова” (1997). Іншими словами, мовна практика починає розхитувати літературну норму.
Це гаряча, ще не закам’яніла тенденція. Можна припустити, що згодом такі конструкції взагалі не викликатимуть будь-яких застережень і набудуть “прав громадянства” в літературній мові.
Юрій з Рівного поставив кілька питань. Перше – як перекласти українською мовою російську фразу Здравствуй, коли не шутишь!
Наведений приклад – це фрагмент своєрідної комунікативної гри, що властива російській мовній культурі. На привітання Здравствуй! у неформальному спілкуванні іноді можна почути Здорово (Здравствуй), если (коли, коль) не шутишь! Така фраза передає іронію, обережність і вичікування, адже той, хто відповідає, сумнівається, що привітання щирі.
Наприклад, у романі “Брати Карамазови” Ф. Достоєвського читаємо:
Дюжий мужик, медленно проходивший мимо и уже, должно быть, выпивший, с круглым простоватым лицом и с бородой с проседью, поднял голову и посмотрел на парнишку.
— Ну, здравствуй, коли не шутишь, — неторопливо проговорил он в ответ.
В українській мовній культурі такого немає. Копіювати російську фразу не варто, це буде бездумне калькування. Не всі фрази в одній мові доречно буквально перекладати засобами іншої.
Ситуацію з тексту Ф. Достоєвського українською можна відтворити так: —Агов! Здоров, дядьку! — Ну, здоров і ти, — неквапом і вичікувально (неквапливо й вичікуючи) промовив він у відповідь. Або: — Агов! Здоров, дядьку! — Ну, здоров (і ти), коли не смієшся (не жартуєш, ти серйозно)!
Ще одне питання від Юрія:коли вийде новий орфографічний словник української мови?
На жаль, такою інформацією ми не володіємо.
Можемо тільки пожуритися разом з читачем, що брак орфографічного словника негативно впливає на стан закріплення в щоденному вжитку правописних норм, зафіксованих в “Українському правописі” (2019).
Чи будуть нові томи Словника української мови у 20 томах виходити згідно з новою редакцією “Українського правопису“?
Згідно з постановою уряду (№ 437 від 22 травня 2019 р.) у справочинстві, видавничій справі, інших сферах суспільного життя всі мають використовувати редакцію “Українського правопису” 2019 р.
Тому наступні томи відомого академічного Словника української мови у 20 томах повинні орієнтуватися на чинний правопис.
Проте, певна річ, раніше випущені у світ тексти відбиватимуть попередні правописні правила. Навіть онлайнову версію словника миттєво змінити неможливо, на все потрібен час.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!