Непозбувний Brexit: чому Британія знову пішла на конфлікт із ЄС

Чи входить Північна Ірландія до складу Великої Британії? Як виявилося, відповідь на це питання є неочевидною навіть для президента сусідньої Франції Еммануеля Макрона.

Це питання виникло не випадково. Британія вимагає від ЄС перегляду умов Brexit, а точніше – Північноірландського протоколу, який регламентує збереження цієї частини Сполученого Королівства в єдиному європейському ринку на час транзитного періоду у два роки.

Очікувано, що ЄС не у захваті від думки повертатися до обговорення умов розлучення із Британією – там вважають це питання вже закритим остаточно.

Проте для Лондона необхідність перегляду цього протоколу виглядає як життєва необхідність.

Чи влаштувала би Францію ситуація, коли сосиски з Тулузи не можна перевозити до Парижа, запитав Борис Джонсон Макрона на саміті Групи семи (G7), натякаючи на нелогічність існування Північної Ірландії в іншому економічному полі, аніж решта Британії.

І невдала відповідь Макрона, що таке порівняння не є коректним, адже і Париж, і Тулуза є частинами однієї держави, лише додає Британії впевненості, що умови Brexit вимагають термінового перегляду. Інакше й справді Лондон і північноірландська столиця Белфаст можуть опинитися у різних державах.

“Війна сосисок”

Останні загострення в Північній Ірландії, які на початку подавали ледь не як повернення до війни між католиками та протестантами, поступово зійшли нанівець.

Лондон здебільшого не помітив нових невдоволень та дозволив їм тихо згаснути на фоні коронавірусу та інших негараздів.

Хоча заворушення у Белфасті, Деррі та інших містах Північної Ірландії, влаштовані протестантськими активістами, показали значний рівень соціального незадоволення поточною системою – наявністю митного кордону в Ірландському морі, – вони, по суті, нічого не змінили. Кордон залишився, перевірки досі є, а північноірландський бізнес досі не може підлаштуватися під нові реалії.

Пільговий період для імпорту британських товарів підходить до кінця, як і транзитний період для Північної Ірландії загалом. Полягає цей пільговий режим у тому, що на період його дії товари зі Сполученого Королівства звільняються від будь-яких додаткових перевірок та мит при в’їзді на територію Республіки Ірландія чи Північної Ірландії.

На багато груп товарів він вже закінчився, для чергової великої партії – а саме обробленого м’яса та сосисок – дедлайн наступає у червні.

І як же бути британському бізнесу та уряду в такій складній ситуації?

Все дуже просто: треба в обхід підписаних домовленостей в односторонньому порядку продовжити пільговий період.

Так, це порушення міжнародного права. Так, це абсолютний відступ від положень підписаного договору. Але іншого виходу з кризи Лондон, очевидно, не бачив.

Через те, що цей момент припав на червень і саме на обмеження по сосисках, преса жартома і охрестила це “війною сосисок”.

Саме тому під час останніх переговорів віцепрезидента Єврокомісії Мароша Шефчовича та міністра з питань Brexit лорда Девіда Фроста мало не дійшло до скандального завершення переговорів. За словами Шефчовича, в Європи залишається все менше довіри до своїх британських партнерів, а їхня поведінка дійсно випробовує будь-яке можливе терпіння.

Багато в чому через таке напруження британці так болісно і зреагували на слова Макрона про те, що Північна Ірландія “знаходиться на острові” – в Лондоні відчули, що французький президент нібито забирає від них їхню територію! Хоча це просто була констатація географічного факту.

Ця невелика словесна перепалка почалася якраз з обговорення нових торговельних умов (тобто відсутності пільгового режиму), на які Джонсон погодитися не міг.

Тоді прем’єр-міністр Британії запропонував президентові Франції уявити ситуації, що сосиски, вироблені в Провансі, неможливо через бюрократичні перепони доставити до Парижа. Як би він почувався в такому випадку?

Гра в затягування

То до чого призведуть усі ці показові протистояння між світовими лідерами та британцями? Чого чекати від чергового загострення? І до яких наслідків це призведе в ситуації з Ірландією?

Найперше, нам потрібно зрозуміти хронополітику цього процесу. В цій ситуації Європейський Союз може зайняти вичікувальну позицію – все ж це не вони порушили міжнародне право та поставили під сумнів власний авторитет на міжнародній арені.

Чим далі ситуація буде затягуватися, тим більшу ціну за її вирішення доведеться заплатити офіційному Лондону. Чим більше часу пройде перед вирішенням проблеми, тим важче буде це вирішення.

Цим, до речі, і пояснюється доволі різка реакція британського політикуму і на слова Макрона (і поведінку Меркель, яка вимагала від Лондона дотримуватися угоди) на саміті “Сімки” – подібна поведінка європейців і була своєрідною провокацією, націленою на вибивання британців з колії їхньої стратегії.

В чому ж тоді полягає стратегія Лондона? Очевидно, витримувати існуючу неправову систему до того часу, поки вона не стане де-факто новим статус-кво просто через звичай чи зависоку ціну інших варіантів вирішення питання.

Щодо питання кордону, то тут ситуація приблизно ідентична.

Британія чудово розуміє, що навіть перенесення кордону з Ірландського моря нічого не змінить. В такому разі його доведеться помістити на суходільний кордон між Північною Ірландією та Республікою Ірландія – а це вже неодмінно викличе незадоволення католиків і нові жорстокі протести та бунти.

Тому Лондон намагається протягнути в часі власний підхід до режиму функціонування кордону – точніше, будь-якої відсутності такого режиму – так, аби він став нарешті безальтернативним варіантом вирішення конфлікту.

Проте в цьому випадку, окрім опонентів у вигляді лідерів ЄС, в гру вступають і місцеві активісти католицької та протестантської громад, які незадоволені можливим погіршенням економічних та соціальних відносин у прикордонних територіях. За будь-якого сценарію розвитку подій існуватиме забагато тригерів, які не дадуть британцям можливості просто перечекати бурю.

Руку допомоги Лондону вже простягає Вашингтон.

На саміті у Корнуоллі президент Байден на особистій зустрічі із Джонсоном вже висловив занепокоєння такою ситуацією і пообіцяв активніше долучитися до врегулювання і питання кордону, і торговельних питань.

Саміт “Сімки” довів: ігнорувати північноірландську проблему вже не вийде.

Як би того не хотіли у ЄС, обговорення умов Brexit знову стане топ-темою переговорів із Британією.

І сторонам доведеться витратити чимало сил, щоб знайти ту формулу, яка влаштує і ЄС, і Британію.

Автор: Олександр Краєв,

експерт Ради зовнішньої політики “Українська призма”

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Конфлікт у Північній Ірландії – відколи і за що калічать поліцейських 5

У Північній Ірландії на початку квітня поновився конфлікт між англійськими лоялістами й поліцією. Утрутилися також ірландські націоналісти. Заявляють про найжорсткіший характер протистояння за останні роки. Унаслідок заворушень постраждали понад 70 правоохоронців.

Лондон направив у столицю Північної Ірландії Белфаст розвідку та військових. Влада звинуватила у погромах молодіжні націоналістичні угруповання.

Gazeta.ua з’ясувала, із чим пов’язаний конфлікт.

Як ірландці пов’язані з Великою Британією

Ірландці – кельтський народ, що утворює основне населення острова Ірландія, що північніше від Британії. З англійцями вони багато в чому не схожі й це ставало причиною конфліктів. Здебільшого ірландці є католиками, а англійці – переважно протестанти. Ірландська мова належить до кельтської сім’ї та дуже не схожа на англійську.

У XII столітті територію ірландців почали завойовувати англійці. Місцеве населення чинило спротив, який жорстоко придушували.

1366 року влада прийняла Кіллкенійські статути, згідно з якими всім ірландцям під загрозою конфіскації земель і ув’язнення наказували говорити тільки англійською мовою, вбиратися тільки в англійський одяг. Заборонялося продавати ірландцям коней і зброю.

У 1529-1603 роках острів повністю підкорила британська династія Тюдорів. Землі на півночі країни почали заселяти колоністи.

Під час Англійської революції 1640-1660 років ірландці розпочали повстання. 1649 року для придушення повстання туди прибув головнокомандувач Олівер Кромвель. Він масово страчував католиків і грабував їхнє майно. Кромвель санкціонував конфіскацію землі у всіх, хто був причетним до повстання. Землі поділили між членами парламенту, підприємцями та солдатами.

У XIX столітті ірландці розпочали боротьбу за автономію. Почали виникати політичні організації, які боролися за права ірландців.

Протягом декількох років військові організації протестантів і католиків готувалися до виступів. Підготовку перервала Перша світова війна. 1916 року група під назвою “Ірландське республіканське братство” за підтримки ірландської громадянської армії та членів профспілкової міліції організувала Великоднє повстання в Дубліні. Ірландці захопили кілька будівель у центрі міста й випустили “Прокламацію про створення Ірландської республіки”. Заколот придушили силами британської військово-морської артилерії.

Це повстання дало поштовх до подальших виступів. На загальних виборах 1918 року ірландські республіканці здобули більшість місць у парламенті. Вони проголосили Ірландію незалежною країною. Ці події спричинили Англо-Ірландську війну 1919-1921 років. У ті часи сформувалась Ірландська республіканська армія.

4 березня 1976 року поліція оглядає місце вибуху приміського поїзда на станції Кеннон-стріт у Лондоні після нападу ІРА

Чи відділялася раніше Північна Ірландія від Великої Британії

1920 року, після ухвалення Парламентом Великої Британії Урядового акту, відбувся поділ Ірландії на Північну й Південну в статусі самоврядних домініонів Великої Британії.

Наступного року підписали англо-ірландський договір, за яким із 26 графств острова створювалося Ірландська Вільна держава з правами домініону. Згідно з договором, з-поміж 9 графств провінції Ольстер 6 могли залишитися в складі Великої Британії завдяки всенародному волевиявленню.

6 північних графств проголосували за те, щоб залишитися частиною Сполученого Королівства із власним парламентом і урядом. Тоді на цих територіях переважали протестанти англійського й шотландського походження.

Після від’єднання в Північній Ірландії тривали заворушення. Конфлікти виникали в Белфасті в 1930-х і 1950-х роках, а також коротка Північна кампанія ІРА в 1940-х і між 1956 і 1962 роками. Після того, як ІРА 1962 року припинила свою кампанію, Північна Ірландія на короткий період стала порівняно стабільною.

Чим саме Лондон намагався утримати ірландців під своєю владою

Влада Великої Британії активно співпрацювала з парамілітарними організаціями й нерегулярними формуваннями. У січні 1920 року почали вербувати людей до загонів, що стали відомими як “чорно-брунатні”. Вони відігравали роль підкріплення для поліції. Усього туди зарахували майже 10 тис. чоловіків. Здебільшого всі вони були безробітними колишніми солдатами з Великої Британії, встигли скоїти багато жорстоких дій і неодноразово порушували закон.

Використання парамілітарних організацій продовжилось у середині XX ст. Найактивнішими групами були Добровольчі сили Ольстера та Асоціація оборони Ольстера. Своєю метою вони назвали захист протестантських районів, боротьбу з ірландським республіканством і запобігання будь-якому руху до об’єднання Ірландії.

Лоялістські воєнізовані формування атакували католиків ніби-то в помсту за дії ІРА. Але здебільшого їхні жертви були випадковими цивільними мирними жителями. Ірландці відкрито заявляли, що лоялістів фінансує Лондон.

Якими були останні події навколо британо-ірландського конфлікту

Одним із найрезонансніших випадків стала Кривава неділя 30 січня 1972 року. Тоді у місті Деррі солдати 1 батальйону парашутного полку Великої Британії розстріляли мирну демонстрацію місцевих жителів, які прийшли на марш Асоціації на захист громадянських прав Північної Ірландії. Убили 13 беззбройних демонстрантів. Поміж них було 6 неповнолітніх і один священник. Ще 14 осіб зазнали поранень, один із них згодом помер. Ця подія призвела до хвилі насильства ІРА проти армії.

Усього з 1966 до 2006 року включно під час конфліктів загинуло 3720 осіб. Приблизно 60% жертв убили ірландські націоналісти, 30% – лоялісти та ще 10% – британська армія. Серед вбитих республіканцями 52,5% становили члени або колишні члени британських сил безпеки. 51,2% убитих армією та поліцією – цивільні особи.

Як удавалося домовлятися раніше

8 березня 1973 року відбувся референдум про статус Північної Ірландії. 98,9 % тих, хто прийшов на дільниці, проголосували за перебування в складі Об’єднаного Королівства. Але католики масово бойкотували референдум. У червні утворили Асамблею Північної Ірландії, 28 червня відбулися вибори до неї. У жовтні націоналістичні та юніоністські партії підписали Саннінґдейлський договір. завдяки йому мали досягти політичного врегулювання в межах Північної Ірландії, але за участю Ірландської Республіки. Угода передбачала розподіл влади й утворення “Ради Ірландії” – органу, що складається з міністрів Північної Ірландії та Республіки Ірландія, призначений для заохочення транскордонного співробітництва. Але події Кривавої неділі заморозили діяльність асамблеї.

Остаточне перемир’я підписали 10 квітня 1998 року. Його уклали уряди Республіки Ірландії та Великої Британії. Головні партії Північної Ірландії закріпили положення угоди. Згідно з нею, усі сторони конфлікту відмовлялися від силових методів боротьби й обіцяли роззброїтися впродовж двох років. Лондон узяв на себе обов’язок дбати про права католиків в Ольстері.

Чому Північна Ірландія проти Брекзиту

Вихід Великої Британії із Євросоюзу по-різному сприймали мешканці Північної Ірландії, яка входить до складу королівства. Згідно з договором, на кордоні з Республікою Ірландія не встановлюватимуть прикордонний контроль. Але посилиться контроль за морським кордоном між Ірландією та Британією. Усі товари з Британією проходитимуть митний контроль.

Лоялісти вважають, що економіка Північної Ірландії зазнає збитків, що це послабить її зв’язки з Великою Британією та спричинить посилення сепаратизму. Вони також не згодні з рішенням не притягувати до відповідальності лідерів націоналістичної партії “Шинн Фейн”. Торік вони порушили локдаун і провели поховання свого лідера Боббі Сторі за участю кількох тисяч людей.

Чому ірландців та українців часто порівнюють

Обидва народи були підкорені імперіями, які намагалися знищити їхню ідентичність.

Історик Федір Крушинський у 1920-х писав, що Ірландія надзвичайно нагадує Україну: такі самі лани, пасовиська, тополі, гаї. Але в обох країнах можна побачити наслідки панування чужої держави.

“Що чинили й чинять москалі в східній Україні, а поляки й румуни – на західній, те робила Англія в Ірландії від першого дня її панування над Зеленим островом”, – писав він у праці “Національна революція в Ірландії”.

Історія боротьби Британії з ірландською мовою багато в чому схожа на спробу знищити українську. У Лондоні так само видавали укази, які забороняли ірландцям послуговуватися рідною мовою. Це призвело до того, що ірландська стала вимирати. Але зараз країна намагається відродити її. Згідно з переписом 2006 року ірландську мову знали понад 40% населення Ірландії.

Культура Ірландії принижувалась англійськими шовіністами. Ірландців намагалися виставити малоосвіченим і темним народом.

“На всіх сценах кабаре у Лондоні ірландця представляють так, як колись представляли хохла: от стоїть собі на сцені безжурний землячок, п’яненький, із цигаркою в зубах, з пляшкою в одній руці, а з кийком у другій. З пляшки час од часу нахильці жлуктить віскі. Спльовує, меле дурниці. Англійська публіка регоче, бо це лоскоче їй порожню пиху й дурну вищість над нещасним”, – згадував Крушинський.

Уряд Великої Британії направив в Північну Ірландію розвідку і військових, які мають допомогти запобігти масові заворушення, що охопили кілька міст, зокрема й Белфаст. Сутички груп лоялістів з поліцією і націоналістами тривають понад тиждень. Про це повідомляє Sunday Mirror з посиланням на власні джерела.