Чому в 2022 році не трапилось буму розлучень: досвіди та пояснення експертів

Офіційна статистика 2022 року, яку оприлюднило Міністерство юстиції, бум розлучень не підтверджує – за рік шлюб вирішили розірвали 17 893 пари. Для порівняння, у 2021 році зареєстрували 29 587 розлучень, а у “ ковідному” 2020 році – 28 930.

Чому ж розлучень не стало більше, а навіть поменшало? Які саме шлюби таки “розсипались” і чому, а які стали тільки міцнішими? Ці питання ми поставили психологам, соціологам, юристам, а також понад десятьом одруженим та розлученим українцям, які погодилися анонімно розповісти свої історії з цієї чутливої теми.

Відстань не завжди про розлучення

“Розділені сім’ї – тема не нова для України. У нас було багато трудових мігрантів, і ще до війни були дослідження про те, як вони підтримують стосунки на відстані. Онлайн-інструменти насправді дуже полегшують ситуацію з сімейною комунікацією“, – розповідає Олена Стрельник, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної нерівності, сімейної та демографічної політики.

За минулий рік багато пар по-новому конструювали сім’ю на відстані, намагаючись у різний спосіб пристосуватися до змін. У декого були онлайн-традиції спільного сніданку чи келиха вина на вечерю. Є жінки, які із-за кордону їздили з дітьми в найближче українське містечко поблизу кордону, щоб мати побачення з чоловіком.

Є прекрасна історія, коли чоловік служить в ЗСУ і щовечора примудряється з дітьми онлайн вчити домашні завдання. Є жінки, які оселилася поблизу місця дислокації чоловіка-військового, аби він міг інколи отримувати короткі звільнення та спілкуватися із дітьми.

“Більшість тих, кому довелося розділитися з родиною, пройшли це випробування, а у 20% їх стосунки навіть покращилися“, – зазначають соціологи “Рейтингу”.

Про покращення стосунків розповідають і самі українці, які за останній рік переживали розлуку один з одним, зі звичним оточенням чи з країною загалом.

“Ми з жінкою постійно на зв’язку. З ранку до ночі. За день декілька десятків повідомлень, одна-дві бесіди через месенджери, – розповідає 40-річний чоловік, дружина якого лишилась працювати у Швейцарії, а їхня донька-підліток після семи місяців перебування з матусею за кордоном повернулась до Києва жити з татом­. – Фізичного контакту звісно немає, але ми жодним чином не втрачаємо емоційного зв’язку один за одним. Навіть іноді посваритися можемо дистанційно“.

“Я з синами і моєю мамою майже десять місяців прожила у Польщі. Постійно спілкувалися в месенджерах, кілька разів приїздили в Україну і бачились, а на Новий рік повернулись, – розповідає 35-річна львів’янка. – Після повернення у нас з чоловіком наче триває другий медовий місяць. Здається, ми обидва нарешті оцінили все, що маємо“.

Непросто було навіть тим, хто опинився за кордоном разом. Про це розповідає подружжя, яке пів року проживало у Туреччині з маленьким сином:

“Через побутові навантаження і відсутність можливості це взагалі якось вирішити почалися дуже жорстокі сварки, а для нас це ненормально. Вперше в житті ми використовували мат по відношенню один до одного. Є пари для яких це нормально, для нас – ні. Проте, коли ми повернулися додому, цю напругу, як рукою зняло, оскільки зникли фактори, які тригерили та провокували“.

Психологиня Катерина Гольцберг згодна, що інколи відстань може допомогти “налаштувати оптику” в стосунках: як в тих, які варто продовжувати, так і в тих, які втратили актуальність.

“Нам здається, що ми можемо прожити з однією людиною все життя, але це не завжди так. Кожна людина протягом життя трансформується і її змінює не тільки подружнє життя, а й, наприклад, роботу чи нове оточення, – пояснює експертка. – Інколи люди неусвідомлено виходили заміж чи одружувалися. Наприклад, це відбувалося рано і партнери були молоді-незрілі. Якщо на певному етапі життя чоловік і дружина не збігаються в якомусь власному розвитку, то вони розлучаються. І це не щось пов’язане із війною, так завжди насправді“.

Війна – (не) причина розлучення

“Розумію, що до мене не похвалитися приходять, але зараз в роботі дуже багато розлучень, – зазначає Катерина Гольцберг. – Їх об’єктивно стало більше. І тих, що відбулися, і тих, які в певному сенсі заплановані, коли люди вже розуміють, що не будуть жити разом, але ще не можуть розлучитися з певних причин. Тобто розлучення є, вони просто ще державою не зафіксовані.

Дуже багато жінок виїхали і за кордоном видихнули спокійно, бо позбулися впливу насильників, гайзлайтерів, хейтерів та інших. І добре, що такі шлюби розвалюються. Але, на жаль, розвалюються таки і непогані шлюби“.

У суспільстві зараз активно говорять про те, що насамперед “розбилися” ті шлюби, які й до 24 лютого 2022 року мали проблеми. У багатьох загострились питання агресії, алко- і наркозалежностей та фінансів. Однак, існує кілька моментів, які війна піддала випробуванням і в хороших стосунках. І найперші з них, втрата базової довіри та відчуття безпеки.

За даними дослідження Соціологічної групи “Рейтинг”, 83% опитаних українців вважають, що треба бути обережними з людьми, натомість у 2020 році таких було лише 54%.

“Особливо це стосується “чужих”, або тих, хто таким став, а здавався близьким“, – уточнюють соціологи.

Розлучені, з якими вдалося поспілкуватися, справді багато розповідають про недовіру до екс-партнера.

“Ми не особливо обговорювали, що буде, якщо розпочнеться війна. Не готували рюкзаків чи припасів, – розповідає 32-річний киянин. – А коли все почалося дружину, як підмінили. Я не очікував такого від неї – вона піддалася паніці та якось по-дурному з подругою втекла за кордон. Вважаю, що вона досі перебільшує небезпеку та істерить з нічого, коли багато хто вже повернувся і живе спокійним життям“.

Катерина Гольцберг зазначає, що таке трапляється, коли ми ідеалізуємо людей та довгий час видаємо бажана за дійсне, а не сприймаємо їх справжніми.

“Бачила свого партнера таким, а він виявився інакшим, – це досить часта історія, – зазначає вона. – Знаю випадки, коли дружина поїхала за кордон, а чоловік образився прямо по-дитячому і переживав це як зраду“.

Жінка із містечка під Києвом каже, що на свого “все ще мужа” тепер не дуже взагалі розраховує.

“У моєму робочому оточенні та в соцмережах більшість хлопців та чоловіків виявилися достойними – пішли воювати добровольцями, або за призовом. А мій виявився боягузом і недочоловіком, який труситься, щоб йому не вручили повістку десь на блокпосту. Я вже не можу йому довіряти, як раніше“, – зізнається вона.

Психологиня Наталя Підлісна зазначає, що підрив базових орієнтирів та переконань стався у дуже багатьох українців.

“Меседж про те, що воюють саме найкращі, зробив багатьом жінкам “ведмежу послугу”. Вони переживають втрату поваги до партнера через його негероїчну поведінку, і при цьому їм некомфортно, бо водночас є бажання, щоб він щоночі спав поряд і годував їхніх дітей“, – пояснює психологиня.

Катерина Гольцберг додає, що коли ми починаємо зустрічатися, то хочемо не тільки сподобатися, а ще й прагнемо взагалі зрозуміти, що це за людина:

“Ми звіряємо власні переконання та цінності, дізнаємося у яких родинах виховувалися, чого хочемо від життя, чи готові народжувати дітей, заводити домашніх улюбленців тощо.

А ще ми намагаємося певним чином зрозуміти, як він/вона буде себе поводити у певних ситуаціях. І, звичайно, ніхто і ніколи не питав у своїх партнерів, як той поведе себе під час війни, бо ми ніколи не думали, що це станеться. Тому дуже багато людей зараз розчаровані партнерами.

Важливо усвідомити і не засуджувати, що не всі за своєю природою є воїнами, не всі можуть свідомо піти захищати країну. Треба прийняти, що така у мене людина поряд і я з нею живу, якщо мене це влаштовує“.

Переживання різних досвідів (не) розлучає

Про це розповідає соціологиня Олена Стрельник:

“Добре, коли все добре: наприклад, ви з чоловіком домовились, що він буде заробляти гроші, а ви займатися сім’єю. Вас обох це влаштовує і ви живете в абсолютно передбачуваному світі. Але от чоловік втратив роботу, захворів чи отримав інвалідність… Повномасштабна війна показала нам крихкість такого підходу; те, що для жінок в Україні доволі ризиковано спиратися на такі традиційні моделі“.

Науковиця уточнює, що жінки з дітьми за кордоном сповна відчули себе самотніми матерями, а деякі, які змогли працевлаштуватися, реалізованими та головними “по заробітку” в родині.

“У нас завжди був спільний бюджет, – розповідає 40-річний чоловік, дружина якого лишилась працювати у Швейцарії. – Ніколи не вимагав від дружини складати у спільний “котел” зароблене нею, але отримувала вона завжди суттєво менше. І наразі я розумію, що певною мірою це була економічна залежність від мене.

Зараз вона працює за кордоном, більш реалізована, отримала фінансову незалежність, і це одна з причин, чому вона поки не хоче повертатися сюди. Ми задоволені, що вона втратила фінансову залежність та відчула себе самодостатньою людиною. На наш спільний погляд, це дуже позитивний досвід та вихід стосунків на новий рівень“.

“Жінки зараз опановують нові для себе ролі, здобувають нові досвіди, – продовжує думку Олена Стрельник. – Вони потрапили в інше культурне середовище, де питання ролі жінок в дечому є більш прогресивним, і, відповідно, жінки змінюються, і далеко на факт, що коли і якщо ці сім’ї возз’єднаються, то повернуться до моделі традиційних відносин, яка в них була“.

Переживання різних досвідів можна нівелювати, переконана психологиня Катерина Гольцберг:

“Наявність парного та сімейного планування – це маркер спільного майбутнього, це говорить про бажання бути разом. Звичайно, з планами дуже складно у війну, але хоча б короткострокові мають бути. Коли люди елементарно кажуть “Давай після війни зробимо те і те”, це вже звучить як план. Ну і розмови. Це дуже важливо, щоб пара розмовляла, щось обговорювала, створювала якісь спільні сенси“.

До речі, з планами в українців справді не дуже складається. Кожні три місяці незалежний аналітичний центр Cedos проводить нову хвилю дослідження про те, як люди переживають війну. Останні дані свідчать, що “горизонт планування” для багатьох опитаних досі становить від декількох днів до декількох місяців.

Вже згадане велике дослідження “Рейтингу” теж підтверджує цю тенденцію: 45% опитаних наразі не планують своє життя взагалі; кількість тих, хто має плани на кілька років уперед знизилася з 23% до 19%.

“Найдовший “горизонт” має молодь, найкоротший, очікувано, старші люди. Планування також значно корелює з рівнем доходів та частково зі статтю: серед жінок майже половина не будує планів взагалі“, – уточнюють соціологи.

Не всі поспішають розлучатися

“У питанні розлучень дуже важливою є психологічна рішучість людини взагалі, – пояснює психологиня Наталя Підлісна. – Є такі люди, які “вирішив – зробив”. А є люди нерішучі: війна спровокувала, а вони будуть шість років ще думати“.

Дехто свідомо не поспішає розлучатись і чесно про це каже.

“Чоловік зараз служить і має хорошу зарплату. Кращу, ніж до війни, – розповідає жінка, яка просила не уточнювати навіть її вік. – У нас двоє дітей, і якщо його поранять чи вб’ють, то частина виплат має дістатися їм, а не якісь жінці, яка швидко його на собі оженить. Тому розлучення офіційного до кінця війни я йому не дам“.

“Разом заради дітей/Щоб у дітей був батько” – дуже часті фрази, які озвучують українці на межі розлучення. Психологи ж пояснюють, що інколи краще щасливі мама і тато порізно, ніж нещасні разом.

“Діти все бачать, – зазначає Катерина Гольцберг. – Важливо пояснити їм, що розлучення – це взагалі не їхня справа. Що це тільки рішення батьків. Що вони ніколи не могли і не можуть жодним чином сприяти стосункам чи розлученню – це не їхня відповідальність.

Дуже часто люди вже розлучаються в такому жахливому стані, що не можуть навіть просто спілкуватися. В жодному разі не можна залучати дітей у розбірки “Скажи мамі/татові…”, чи навіть казати такі жахливі речі, як “Якщо б ти був слухняний, то тато не пішов би”. Бажано до цього не доводити“.

Про це розповідає киянка, яка розлучилась ще до війни:

“У моїх батьків справді щасливий шлюб і вони завжди були для мене певною моделлю. Коли ж я зрозуміла, що у нас не так, то почала дуже сильно нервувати, що лишаю своїх дітей такого прикладу. Зрештою дотягнула до такої межі, коли обманювати себе, що я щось можу змінити, було просто неможливо. Розлученням я не позбавила їх чогось супер фундаментального, за що треба триматись“.

Розлучення на відстані – це (не) складно

“Ми ще не розлучені офіційно, – розповідає 32-річний киянин, дружина якого не бажає повертатися в Україну. – Вона не хоче їхати в консульство і взагалі чимось займатися. Навіть не говоримо про це. І взагалі не говоримо. Колись розлучимось, бо чужі, але поки – нікому не горить“.

З нерішучістю певною мірою заграють і українські суди, які мають практику давати на примирення від одного до шести місяців, а не одразу розлучати. Також подружжя не розлучать, якщо спільній дитині менше 12 місяців.

Найшвидше розлучитися можна без суду через РАЦС: заява або спільно, або одним з подружжя, якщо є нотаріально (або у консульстві) засвідчена заява іншого з подружжя. Свідоцтво видається через місяць, якщо заяву не відізвали. Отримати свідоцтво можна навіть в українських дипломатичних установах за кордоном – від січня 2023 року вони мають повноваження їх видавати. Але цей спосіб доступний лише парам, які не мають неповнолітніх дітей та суперечок щодо поділу майна.

Якщо ж дитина чи діти є, розлучення можливе лише в українському суді, але жінка має право не повертатися в Україну і розлучатися через представника. На сайтах юридичних фірм можна знайти суми в 5-10 тисяч гривень за “дистанційне розлучення”, на практиці ж українці розповідають про суми в 300-500 євро.

“Юридично оформити розірвання шлюбу через суд – це тривалі кола пекла, які не кожен здатен пройти, тому офіційно розлучених ми нині й не бачимо, – розповідає юрист Дмитро Назарець. – Потрібно робити нотаріально завірені заяви чи довіреності, а наші консульства за кордоном працюють, м’яко кажучи, повільно. Судовий процес про розлучення може тривати роками, а ще у нас колапс судової системи, судді перевантажені та. Отже, слід розуміти, що рішення суду, особливо у великих містах, доведеться чекати у найкращому випадку місяцями“.

Ольга Ситнік, спеціально для УП.Життя

Дослiдження теми проведене за участі CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Економіка України. Чого очікувати у 2024 році

Наступний рік буде складним у воєнному плані. Ми будемо обмежені в діях через вичерпання запасів озброєння та військової техніки у наших партнерів, надто повільними темпами відновлення їхньої оборонної промисловості і невеликими можливостями з нарощування власного військового виробництва. Тому треба набратись «загальнонаціонального терпіння», максимально утриматись від суспільного тиску на вище військово-політичне керівництво держави у частині вимог «швидких масштабних перемог і наступів» (як це було наприкінці 2022 року) і дати йому можливість вибудувати та застосовувати таку стратегію і тактику, які принесуть найбільший успіх у майбутньому. Наша мета – не тільки визволення наших територій та максимальне послаблення потенціалу ворога (який залишається сильним), але й збереження життя захисників і захисниць України, цивільного населення, зменшення масштабів руйнувань, уникнення перетворення наших територій на «мертві землі».

Маємо пам’ятати, що, попри шалені втрати 2022-2023 роки в особовому складі та техніці, у війську та на зберіганні ворога ще перебувають 57% від початкової кількості танків, 63% бойових броньованих машин, 77% літаків, 66% гелікоптерів (без нового виробництва). І хоч частина з цього матиме обмежені можливості для застосування – це все ще дуже багато, щоб вести тривалу позиційну війну. Нам з союзниками доведеться докласти чимало зусиль для швидкої реанімації та нарощування військового виробництва. Враховуючи підписані у 2022-2023 роках контракти, розраховуємо на появу ширшої лінійки техніки спільного виробництва вже у 2024 році.

Це буде складний рік у геополітичному плані. Збільшення ваги євроскептиків, вибори у США, відлуння чого ми вже відчули під кінець поточного року. У цьому плані надважливе завдання для нашої дипломатії – не дати «зійти з радарів» тривалій війні Росії проти України, посилювати фокус на необхідності розширення «військового» та невійськових (фінансового, гуманітарного, енергетичного) «Рамштайнів», активізувати роботу з державами «Глобального Півдня» та тими, що досі не дав тверезу оцінку і не визначився – на чиєму він боці. Маємо підтримати таку динаміку контактів, яку демонструють, приміром, консультації щодо Формули миру.

Якщо під час першого раунду у Копенгагені йшлося про представників 13 держав ЄС, то зустріч у Києві 1 грудня зібрала вже представників 86 держав та міжнародних організацій. Необхідні додаткові зусилля для розширення коаліції «військового Рамштайну», адже потенціал задіяних у ньому нині країн поступово вичерпується. Маємо додати напору у впровадженні нових та розширенні санкцій проти Росії, адже швидкість закінчення війни залежить не тільки від нашої спроможності нищити ворога на полі бою, але й від його можливості продовжувати вести цю війну. Закликаю наших партнерів відмовитись від своїх побоювань, що поставки нових видів зброї (насамперед, для «контролю над небом») та запровадження розширених санкцій можуть «спровокувати Росію на ескалацію». Не применшуючи військовий потенціал і підступність ворога, все ж нагадаю, що країна, яка декларувала повну гегемонію на Чорним морем, нині змушена ховати залишки свого флоту від українських морських дронів та ракет.

Головний ризик для макрофінансової стабільності – повнота і ритмічність зовнішнього фінансування. Ситуація є складною і відрізнятиметься від цього року. Утім, з 1 січня 2024 року бюджетне фінансування не зупиниться. Є запас до двох місяців, протягом яких розраховуємо на законодавче оформлення політичних рішень про виділення більшої частин з необхідного $37,3 млрд зовнішнього фінансування. При цьому актуальність питання залишатиметься увесь рік і додатково загостриться під його кінець (у разі продовження війни на 2025 рік). У цьому контексті вкрай важливо просунутись на шляху до практичного розв’язання питання конфіскації заморожених російських активів, що не тільки дасть нам додатковий ресурс, але й послабить фінансове навантаження на наших міжнародних партнерів.

На одній тільки митниці «губиться» щороку близько 100 млрд грн.

Попри всі ризики очікуємо, що макрофінансову стабільність буде збережено. Бюджетна емісія розглядається як опція останньої надії. Головний внутрішній резерв, окрім вже прийнятих рішень, – детінізація, боротьба з корупцією.

У грудні 2023 року ми прийняли пакет законів, якими суттєво посилили нашу «антикорупційну рамку», підтримали бюджетним ресурсом її стабільне функціонування. Очікуємо, що у 2024 році «рамка» віддячить бюджету та державі додатковими надходженнями у результаті боротьби з корупцією. Адже на одній тільки митниці «губиться» щороку близько 100 млрд. грн.

Залишаються значні обсяги ринків контрафактної підакцизної продукції. Частка одного тільки нелегального ринку тютюнових виробів оцінюється у 2023 році як 21,8%, а втрати бюджету від цього – 23,5 млрд грн. Є ще значний ринок спирту та алкогольної продукції. Щодо них мають бути застосовані як суто правоохоронні механізми, так і жорсткий контроль за обігом відповідної продукції, а щодо останнього – ще й завершення приватизації державних активів у спиртовій промисловості. Розраховуємо наступного року на повний перезапуск Бюро економічної безпеки (структурний маяк у програмі МВФ), підтримку нашого законопроекту щодо прозорого конкурсу із відбором керівництва Митниці.

Важливими кроками для збереження макрофінансової стабільності будуть також: продовження реструктуризації зовнішнього боргу, підтримка стійкості банківської системи (повне повернення до ринкового банківського нагляду і його посилення, початок врегулювання NPL (частка непрацюючих кредитів), початок впровадження планів докапіталізації за результатами діагностики банків) та інші кроки, визначені програмою з МВФ. Окремо хочу звернути увагу на Національну стратегію доходів, яку буде представлено найближчим часом, і яка визначатиме напрями реформування податкової системи у середньостроковій перспективі.

У бюджеті безумовним пріоритетом залишається безпека і оборона, на які, як і цього року, буде спрямовано не менше половини видатків. Невійськові капітальні видатки через зарахування дорожнього фонду у загальний фонд бюджету, перенаправлення військового ПДФО з місцевих до державного бюджету вже обмежені. Оборонне замовлення буде збільшене, що разом із посиленням співпраці з іноземними виробниками озброєння та військової техніки дасть стимули для розвитку ВПК і суміжних галузей. Розуміючи величезну роль у сучасній війні БПЛА, у державному бюджеті на їх виготовлення і закупівлю передбачено 43 млрд грн – це 16,8% від загального обсягу витрат на озброєння, військову техніку і боєприпаси (255 млрд грн). Для порівняння – видатки тільки на БПЛА перевищать у 2024 році майже на 20% усі військові закупівлі, що здійснювались у рік до початку повномасштабного вторгнення. Окрім дронів, у пріоритеті ракетне озброєння і боєприпаси (на ці дві позиції буде спрямовано 175 млрд грн), масштабування виробництва заходів радіоелектронної боротьби, бронетехніки.

Соціальна сфера залишається другим головним пріоритетом. Ми відновили індексацію прожиткового мінімуму. У 2024 році у два етапи зросте мінімальна заробітна плата до 8 тис. грн. Очікуємо за підсумками 2024 року на реальне збільшення середньої заробітної плати на 8,5%. Навесні плануємо вчергове осучаснити пенсії. Ілюзій, що все гаразд і цього цілком достатньо, тут не повинно бути, ми робимо те, що зараз нам по силах.

Зберігаємо стимули для розвитку малого та середнього бізнесу, розширюватимемо його кредитування через програму «5-7-9%», у тому числі із залученням міжнародних партнерів. Плануємо і далі вдосконалювати умови цієї програми, щоб зорієнтувати її на підтримку насамперед переробних підприємств з високою часткою доданої вартості.

Розраховуємо пожвавити житлове будівництво, яке просіло за 9 місяців 2023 року на 4,3%, за рахунок активізації державних програм єОселя та єВідновлення. Продовжуватимемо активно підтримувати аграріїв, які на сьогодні забезпечують Україні 2/3 експортних надходжень. Для залучення інвесторів, підтримки експортерів плануємо суттєво розширити програми страхування військових ризиків. Якщо вдасться задіяти всі внутрішні і зовнішні стимули, можна розраховувати, що сповільнення зростання у 2024 році буде менш помітним.

У 2024 році у два етапи зросте мінімальна заробітна плата до 8 тис. грн

Додатковий потенціал росту – покращення бізнес-клімату. У 2023 році урядова робоча група працювала над найбільш масштабною за часи Незалежності дерегуляційною реформою. З існуючих 1025 інструментів державного регулювання – 235 (або 23%) пропонується скасувати, 537 – спростити та переважно цифровізувати. Проте, станом на середину грудня скасована лише сотня інструментів. Розраховуємо, що у 2024 році ця робота буде завершена якомога раніше. У планах на прийдешній рік – така сама масштабна реформа системи державного нагляду і контролю, з переведенням її на єдині стандарти європейського зразка.

Потужний драйвер відновлення – проєкти відбудови. Необхідна інституційна рамка є. Потрібно оновити представлений у Лугано План відновлення України, якому у липні 2024 року виповниться два роки, та перейти до його практичної реалізації через конкретні проєкти, пам’ятаючи про фундаментальний принцип «відбудовувати краще ніж було». «Розумні рішення» у всіх сферах, діджиталізація, «зелені технології», ресурсо- та енергоефективність, безпека – мають бути в основі кожного кейсу відновлення. Розраховуємо на ухвалення такої програми, хоча й більш компактної, у рамках Ukraine Facility з ЄС. Пріоритети відновлення також зрозумілі – об’єкти, що створюють значну кількість робочих місць, житло, освітні та медичні заклади, транспортна та безпекова інфраструктура. Для активізації повернення українців з-за кордону – це програма-мінімум, адже люди повинні мати де жити, де працювати і заробляти на життя, де вчити дітей і лікуватись.

Маємо приділити суттєву увагу посиленню кіберзахисту. Ворог не має особливого успіху на фронті, не може повторити блекаути в енергетиці, тому він пробуватиме знайти такі цілі, де ми ще залишаємось вразливими (як атака на національного мобільного оператора «Київстар»), а потенційний масштаб збитків може бути значним.

Гуманітарне розмінування. Одне з провідних завдань на 2024 рік. Адже засміченість територій вибухонебезпечними предметами стримує і процеси відновлення господарської діяльності, і реалізацію проєктів відбудови. Маємо активізувати роботу відразу на п’яти напрямках: 1) нарощування кількості фахівців з розмінування; 2) збільшення кількості залученої техніки (у тому числі масштабування запущеного виробництва в Україні); 3) нарощування залучення міжнародної допомоги, зокрема з боку держав, що мають відповідний досвід, підтримують Україну, але з власних політичних міркувань не готові брати участь у військовій допомозі; 4) запуск прозорого ринку гуманітарного розмінування, де держава частково компенсуватиме вартість робіт для їх замовників; 5) зростання через ці вищезазначені фактори темпів очищення території України від вибухонебезпечних предметів.

Аграрії на сьогодні забезпечують Україні 2/3 експортних надходжень

Завершу очікування на 2024 рік, по суті, з того, з чого почав оцінки року, що минає, – з євроінтеграції. Дуже прошу, не вірте різноманітним «інформаційним циганам», що у кращому випадку ловлять хайп, а у гіршому – свідомо чи не свідомо розповсюджують російську пропаганду, намагаючись применшити значення відкриття перемовин як таких, що це «не має продуктового значення» (як вони кажуть), а саме членство як дуже і дуже далеку, майже нездійснену перспективу. Це не так. Вони це казали і два роки тому перед кожним новим етапом вступу. Україна зараз задає темп євроінтеграції, наше приєднання є викликом, що без перебільшення ініціюватиме структурні зміни і реформування самого ЄС. Це очевидно, і це визнають на рівні поличного керівництва у самому ЄС. На це є політична воля. Звісно, ми не знаємо, який буде політичний ландшафт у ЄС у середньостроковій перспективі, протягом якої триватимуть переговори, але ми зробимо максимум, який залежить від нас.

Робота над переговорною рамкою, що охоплює різноманітні аспекти майбутніх перемовин про членство України в ЄС, вже почалась. Паралельно з розробкою рамки відбуватиметься повний скринінг нашої законодавчої бази на предмет відповідності до законодавства (acquis) ЄС, що згруповано у шість кластерів і 33 глави. Це власне і є структурою майбутніх переговорів. У березні-квітні 2024 року очікуємо на затвердження переговорної рамки, фактичний старт переговорів про вступ до ЄС і відкриття перших глав. Але не повинні чекати, поки ЄС надасть нам «домашні завдання», адже у рамках селф-скринінгу ми вже маємо розуміння, де і що слід імплементувати.

Рамки реформ на 2024-й відомі – це переговори про вступ до ЄС за главами, які будуть відкриті, програма у межах Ukraine Facility та програма EFF з МВФ. Найбільш важливими залишатимуться впровадження інституційних змін на посилення верховенства права, розбудову ефективної судової системи, зміцнення демократичних прав і свобод (з урахуванням військового стану), демонополізацію економіки, послаблення впливу на неї потужних фінансово-промислових груп і кланів, у тому числі через врегулювання питання лобізму, і боротьба з корупцією. Маємо все більше відповідати правилам ЄС – клубу багатих країн, до якого нас запрошують. Тому збільшення рамок, як і посилення зв’язку реформ із зовнішнім фінансуванням («реформи в обмін на гроші») – це нормально, і відповідає нашим довгостроковим інтересам. Всі нові члени ЄС, які до цього були кандидатами на вступ, через це проходили.

Готуючись зустріти прийдешній новий рік, я згадую початок війни, те відчуття національної єдності та патріотизму, якого зараз інколи бракує у суспільстві. Як сказав президент, це дійсно наша найбільш потужна зброя, яка зруйнувала бліц-криг і якої так боїться Путін. Чергування ейфорії і втоми під час війни – це нормально. Важливо не дати цим емоційним гойдалкам повністю захопити суспільний порядок денний.

Варто остаточно позбутись зайвих ілюзій, у пастці яких ми опинились рік тому:

1. «ворог ось-ось посиплеться, війна миттєво закінчиться, купуємо квитки від «Укрзалізниці» і рушаймо на каву до Ялти»;
2. «економіка відродиться як Фенікс, партнери заллють нас мільярдами грантів та дешевих кредитів»;
3. «мільйони біженців нарешті повернуться додому» тощо.

Але й і не впадати в тотальну зневіру, «фільтруючи» активно поширювану нашим ворогом зраду на кшалт:

1. «Україна програє війну»;
2. «внутрішньополітичні протистояння та конфлікти загострюються, і воно має ось-ось виплеснутись назовні»;
3. «Захід смертельно втомився від України і треба негайно йти на переговори з росією з неодмінною здачею територій» (секта адептів «корейського сценарію»).

Бо ці самовпевненість і зневіра – це два боки однієї медалі, які заважають реальній оцінці подій. Є багато факторів, які свідчать, що війна може тривати роками. Ми знаємо, що військовий потенціал Росії є більшим, а сам країна-окупант нікуди не зникне. Але хіба це новина для нас?

Попри виклики, які існують і про які я говорю завжди чесно і без прикрас, ми вже другий рік стримуємо колишню «другу армію світу», працюємо над відновленням економіки та забезпеченням стабільної роботи усіх сфер суспільного життя.

Маємо чітке розуміння – що, де, коли і як робити у 2024 році.

Битва за екзистенційний вибір – бути вільними, гідними і в родині об’єднаної Європи – продовжується. І в цій битві кожен має, насамперед, внутрішньо для себе визначитись, на якому місці він є більш корисним.

Тож тримаємось, віримо у себе та ЗСУ і продовжуємо послідовно рухатись до Перемоги.

Слава Україні!

Про підсумки економічні підсумки 2023 року від Данила Гетманцева читайте тут: Усе краще, ніж ми очікували!

Народний депутат, голова Комітету ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики, доктор юридичних наук, професор