Божевільний план підірвати ядерну бомбу на Місяці. Хто і для чого його розробив

Але що було б, якби Місяць, на який ступив Армстронг, був порізаний величезними кратерами та отруєний наслідками ядерного бомбардування?

“Вивчення місячних дослідницьких польотів, том 1” – назва цієї наукової статті виглядає бюрократично та миролюбно. На неї легко не звернути уваги. І в цьому, напевно, й був задум.

Однак погляньте на обкладинку – і ситуація одразу міняється.

У центрі – щит із зображенням атома, ядерної бомби та грибоподібної хмари – емблема Центру спеціального озброєння ВПС на авіабазі Кертленд, штат Нью-Мексико, який відіграв ключову роль у розробці та випробуванні ядерної зброї.

Вказано ім’я автора: Л. Райфель, або Леонард Райфель, один із провідних американських фізиків-ядерників. Він працював з Енріко Фермі, творцем першого ядерного реактора, якого називають “архітектором ядерної бомби”.

Проєкт A119 був надсекретною пропозицією підірвати водневу бомбу на Місяці. Водневі бомби були набагато більш руйнівними, ніж атомна, скинута на Хіросіму в 1945 році, і на той час вони були останньою розробкою у сфері зброї.

На прохання старших офіцерів ВПС “прискорити” проєкт Райфель у період з травня 1958 по січень 1959 року підготував багато звітів про можливість здійснення цього плану.

Автор фото, Getty Images

США були стурбовані тим, що радянські ракетні технології розвивалися швидше, ніж їхні власні

Цікаво, що одним із вчених, який допомагав із розробкою цієї жахливої схеми, був американський астрофізик та популяризатор науки Карл Саган. Насправді про саме існування проєкту стало відомо лише в 1990-х роках, коли Саган згадав про нього під час подачі резюме до елітного університету.

Хоча проєкт A119 міг би допомогти відповісти на деякі базові наукові питання про Місяць, основною його метою була демонстрація сили.

Бомба мала вибухнути на так званому Термінаторі – лінії, що відділяє світлий та темний бік Місяця – і створити яскравий спалах світла, який скрізь – зокрема у Кремлі – можна було б побачити неозброєним оком. Відсутність атмосфери означала, що грибоподібної хмари при цьому не буде.

Існує лише одне переконливе пояснення такого плану – і мотивацією до його здійснення було щось середнє між невпевненістю та відчаєм.

У 1950-х роках не здавалося, що Америка виграє Холодну війну. Серед політиків та суспільства Сполучених Штатів була думка, що Радянський Союз випереджає США за розвитком свого ядерного арсеналу, зокрема за розробкою та кількістю ядерних бомбардувальників і ракет.

У 1952 році США підірвали першу водневу бомбу. Через три роки Радянський Союз шокував Вашингтон, підірвавши власну. У 1957 році вони пішли ще далі й перехопили лідерство у космічних перегонах, запустивши “Спутник-1”, перший штучний супутник на орбіті навколо Землі.

Не порадувало американців і те, що “Спутник” запустили на радянській міжконтинентальній балістичній ракеті – хоча й модифікованій – тоді як власна спроба США запустити “штучний місяць” закінчилася величезним вогненним вибухом. Пекло, яке поглинуло їхню ракету Vanguard, зафільмували та показали по всьому світу.

Автор фото, Getty Images

Весь цей час американським школярам показували відомий інформаційний фільм, в якому черепаха Берт учить дітей, що робити у разі ядерної атаки.

Пізніше того ж року американські газети з посиланням на високопоставлене джерело в розвідці повідомили, що “СРСР бомбитиме Місяць водневою зброєю у річницю революції 7 листопада” (The Daily Times, Нью-Філадельфія, штат Огайо), а потім доповнили це повідомленнями про те, що Радянський Союз, можливо, вже планує запустити ядерну ракету по нашому найближчому сусіду.

Як і з іншими чутками часів Холодної війни, їхнє походження важко зрозуміти.

Як не дивно, цей страх також, ймовірно, спонукав Радянський Союз думати далі. Їхній план під кодовою назвою E4 був копією американського, і врешті-решт Радянський Союз відхилив його зі схожих причин – побоювання, що невдалий запуск може призвести до падіння бомби на свою ж землю. Вони описали можливість “дуже небажаного міжнародного інциденту”.

Можливо, вони просто зрозуміли, що висадка на Місяць була б більшим досягненням.

Але проєкт А119 міг спрацювати.

У 2000 році Райфель підтвердив, що це “технічно можливо”, й що вибух було б видно на Землі.

Втрата незайманого місячного середовища найменше хвилювала ВПС США, попри занепокоєння вчених.

“Проєкт A119 був однією з кількох ідей, які висунули у відповідь на “Спутник”, – говорить Алекс Веллерстайн, історик науки та ядерних технологій. – Серед них було збиття “Спутника”, що виглядало дуже ворожо. Вони розробляли їх, щоб справити враження на людей”.

“Врешті-решт вони створили власний супутник, і на це знадобився деякий час, але вони підійшли до цього серйозно, принаймні до кінця 1950-х років”, – додає він.

За його словами, це демонструє мислення американців того часу – конкуренція спонукала їх робити щось вражаюче, а від вражаючого може бути не так далеко до жахливого.

Він не впевнений, що працювати над цим проєктом фізиків-ядерників змусив страх перед антикомуністичним “полюванням на відьом”. На його думку, вони мали самі виявити бажання – або принаймні були не проти – це робити.

Автор фото, Getty Images

Спроба США відправити супутник у космос у 1957 році провалилася – ракета Vanguard вибухнула під час запуску

Можливо, свою роль у цьому також відіграла війна у В’єтнамі.

“Проєкт A119 нагадує мені фрагмент із “Сімпсонів”, коли Ліза бачить плакат “Скиньте ядерну бомбу на китів” у Нельсона на стіні, – каже Бледдін Боуен, експерт із міжнародних відносин у космосі. – А він каже: “Ну, треба ж її на щось скинути”.

“Це були серйозні дослідження, але вони не отримали серйозного фінансування або уваги, коли вийшли за межі космічної спільноти. Вони були частиною космічної манії кінця 50-х – початку 60-х років, коли ніхто достеменно не знав, який характер матиме космічна ера”, – каже він.

“Якщо знову виникне щось схоже на таку місячну істерію, це буде суперечити встановленому міжнародному правопорядку… який підтримує майже кожна держава світу”, – додає експерт.

Чи можуть такі плани з’явитися знову – попри міжнародний консенсус?

“Я чув деякі чутки, зокрема про те, що Пентагон розглядає можливість місій Космічних сил США щодо Місяця”, – каже Боуен.

Але навіть якщо такі ідеї не знайдуть підтримки у США, це не означає, що вони не можуть стати популярними за кордоном, наприклад, у Китаї.

“Я не здивуюся, якщо зараз у Китаї є спільнота, яка хоче просувати деякі з цих ідей, тому що вони вважають, що Місяць – це круто, і вони працюють в армії”, – додає Боуен.

Більшість деталей проєкту A119 досі оповиті таємницею. Багато з них, очевидно, знищені.

Його головний урок, мабуть, полягає в тому, що ми ніколи не повинні оминати увагою дослідницьку статтю з невинною бюрократичною назвою – принаймні не прочитавши її спочатку.

Зброя «останньої надії»: як CРСР розробив найпотужнішу бомбу у світі

30 жовтня 1961 року Радянський Союз випробував найбільший ядерний пристрій з будь-коли створених. «Цар-бомба», як її почали називати, була вдесятеро разів потужніша за всі боєприпаси, що застосовувалися під час Другої світової війни.

Напочатку її розробники мали на меті довести світові, і особливо Сполученим Штатам, що Радянський Союз здатний виробляти такі пристрої. Але вийшло так, що «Цар-бомба» також cтала несподіванкою у майбутніх випробуваннях ядерної зброї.

Початок перегонів озброєння

На початку 1960-х років відносини між Радянським Союзом та Сполученими Штатами були напруженими – країни перебували у розпалі Холодної війни, боролися за геополітичне, ідеологічне та військове панування.

Сполучені Штати вже випробували першу у світі водневу бомбу («Майк») у 1952 році та свій найбільший ядерний пристрій «Касл Браво» у 1954-му. Радянський Союз також працював над створенням водневої бомби та перші вдалі випробування відбулись у 1955 році. Але це був лише початок. Радянський лідер Микита Хрущов прагнув продемонструвати військову звитягу СРСР, тому він наказав створити найпотужнішу бомбу з коли-небудь створених.

Як працює воднева бомба?

«Цар-бомба» – воднева авіаційна бомба – термоядерна зброя, більш досконала і потужна версія атомної бомби. У той час як атомні бомби в більшості випадків використовують уран чи плутоній, водневі бомби також потребують додаткових ізотопів водню – дейтерію й тритію.

Реакція, що викликає вибух, також різна. Атомні бомби ґрунтуються на механізмі поділу – процесі стиснення ядра урану або плутонію, поділу його на частини і, як наслідок, вивільнення величезної кількості енергії. З іншого боку, водневі бомби використовують не тільки енергію поділу, а й вторинний синтез, що робить вибух набагато сильнішим.

Технічні характеристики водневих бомб різняться. Наприклад, радянський вчений та дисидент Андрій Сахаров, учасник радянської програми створення ядерної зброї, вигадав проєкт під назвою «слойка». У цьому методі використовувалися шари дейтерію (ізотопу водню) й урану.

Якою була найпотужніша бомба?

Довжина «Цар-бомби» становила 8 метрів, діаметр – близько 2 метрів, а вага – 27 тонн. Вона була настільки великою, що її не можна було завантажити у жоден із літаків, які були на той час у Радянському Союзі.

Спочатку передбачалося, що бомба матиме потужність до 100 мегатонн, але вчених турбували радіоактивні опади та потенційні наслідки для здоров’я людини. Ось чому вони врешті-решт вирішили використати три шари свинцю (замість трьох шарів урану) та зменшити вдвічі вибух.

Схема «Цар-бомби»

День вибуху

30 жовтня 1961 року літак Туполєв Ту-95 стартував з аеробази «Оленья» на Кольському півострові. Хоча це був найбільший літак у радянському парку, він ніколи не мав такого важкого озброєння і його довелося модифікувати. Проте бомба все одно не поміщалася всередині літака, і її довелося розміщувати під ним. Щоб відбити тепло, спричинене вибухом, літак був пофарбований у яскраво-білий колір.

Пілот майор Андрій Дурновцев піднявся на 10 кілометрів над землею та полетів у бік протоки Маточкин Шар на Новій Землі. Його супроводжував ще один літак – бомбардувальник Ту-16, який мав знімати вибух.

«Цар-бомбу» скинули над арктичним архіпелагом Нова Земля. Щоб дати літакам час врятуватися з місця події, бомба була оснащена парашутом, який мав уповільнити її падіння та гарантувати, що бомба вибухне на висоті 4000 метрів. Незважаючи на всі запобіжні заходи, імовірність виживання екіпажу становила приблизно 50 відсотків.

Бомба детонувала об 11:32 (за Московським часом). Вибух мав вигляд вогняної кулі завширшки близько 8 кілометрів, його спалах можна було побачити з відстані 1000 кілометрів. Всі будинки в межах 55 км від полігону на Сухому Носі були повністю зруйновані; вікна у радіусі сотень кілометрів були розбиті. Ударна хвиля, що виникла після вибуху, тричі обігнула Землю. Вона також змусила літак Ту-95 втратити висоту приблизно на 1000 метрів, але пізніше пілот зумів відновити керування і приземлився.

Внаслідок вибуху вивільнилося близько 57 000 кілотонн енергії. Для порівняння: бомби, скинуті на Хіросіму та Нагасакі під час Другої світової війни, були еквівалентні 15 та 21 кілотоннам відповідно. Найбільший ядерний пристрій, випробуваний Сполученими Штатами, становив 15 000 кілотонн.

Грибна хмара піднялася на 60-70 кілометрів над землею. Вогняна куля не стикалася із Землею, і тому рівень радіації був відносно невеликим у порівнянні з розміром бомби. Однак, за деякими джерелами, радіоактивні опади спостерігалися по всій Скандинавії.

Що було далі?

Після «Цар-бомби» у 1961 році, ядерні випробування продовжилися, і вже за кілька місяців радянський лідер Микита Хрущов віддав наказ про детонацію ще однієї мегатонної бомби. Наступного року випробування досягли піку – було підірвано 79 ядерних бомб. Але настрої щодо припинення випробувань ядерної зброї в атмосфері також зростали.

Ядерні випробування різних країн

(Атмосферні і підземні)

У 1963 році Сполучені Штати, Велика Британія та Радянський Союз підписали Договір про часткову заборону ядерних випробувань, зокрема, про випробування в атмосфері, космічному просторі та під водою. Пізніше угода була відкрита і для інших країн. Із цього моменту ядерні випробування проводилися під землею.

Полігони ядерних випробувань

(Включено полігони з найбільшою кількістю тестів)

Радянський Союз провів своє останнє ядерне випробування у 1990 році, Сполучені Штати – у 1992 році. Чотири роки потому був підписаний Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.