Зміст:
Вівця
Вівця, -ці, ж. 1) Овца. Хто стається вівцею, того вовк ззість. Ном. № 3841. Вівцю стрижуть, а друга дивиться. Ном. № 3904. 2) мн. Родъ дѣтской игры. Ив. 59. Ум. Овечка, овеченька, овечечка. Женуть вола із діброви, овеченьки з поля. Мил. 115.
Зміст
- 1 Сучасні словники
- 1.1 Академічний тлумачний словник (1970—1980)
- 1.2 Орфографічний словник української мови
- 1.3 Словар українського сленгу
- 1.4 Фразеологічний словник української мови
- 1.5 Українсько-російський словник
- 6.1 Словопедія
- 6.2 Академічний тлумачний словник (1970—1980)
Сучасні словники
Академічний тлумачний словник (1970—1980)
ВІВЦЯ́, і, жін. 1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м’ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Нечуй-Левицький, III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоологія. Підручник для 7 кл., 1957, 183); * У порівняннях. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли. (Леся Українка, III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 54). 2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину. Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (Номис, 1864, № 4367); — Куди ти, вівце дурна! — коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку, що він читає (Панас Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий повернувся до сходу. — Ей, ви! Вівці! — гаркнув він. — Я що сказав? Швидко в два ряди! (Іван Багмут, Опов., 1959, 21). ♦ Заблукана (заблудла) вівця — про людину, що порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (Петро Колесник, Терен. 1959, 106).
Орфографічний словник української мови
вівця́ іменник жіночого роду, істота
Словар українського сленгу
ВІВЦЯ (-і) ж. 1. мол.; зневажл. Дівчина, молода жінка. БСРЖ, 394; ПСУМС, 14; ЯБМ, 2, 101. 2. крим., міл.; зневажл., ірон. Жінка-свідок. БСРЖ, 394; ПСУМС, 14; СЖЗ, 25; ЯБМ, 2, 101. 3. крим., зневажл. Жертва злочину. БСРЖ, 394; СЖЗ, 25; ЯБМ, 2, 101.
Фразеологічний словник української мови
заблу́кана (блу́дна, приблу́дна) вівця́. Людина, яка порвала стосунки з тим середовищем, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. — Так, нас запрошують. Бачиш, он вогнище, заблукана вівця! (П. Панч); Піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (П. Колесник); В’яжуться люди в товариства. та й Івана беруть між себе. А він ходить, наче та блудна вівця (Л. Мартович); Ой ходжу-блуджу я по улоньці, як приблудная вівця, Та ні до кого мені промовити та вірненького слівця (Укр.. пісні).
як (мов, ні́би і т. ін.) (голо́дні) вовки́ на вівцю́, зі сл. ки́нутися. Дуже жадібно. Кинулись парубки до того сала, як вовки на вівцю, та давай закушувати (І. Нечуй-Левицький); Паничі й панни кинулись на маринад, як голодні вовки на вівцю, хоч їх Навроцька й не припрошувала (І. Нечуй-Левицький)..
як (мов, ні́би і т. ін.) ци́ган у ві́вцях, зі сл. розбира́тися, ірон. Уживається як категорічне заперечення змісту зазначеного слова; зовсім не (розбиратися). Хоч Михайло Іванович і бачив на своєму віку чимало людей, та вмів у них розбиратися як циган у вівцях (З журналу).
Українсько-російський словник
ВІВЦЯ овца
Ілюстрації
Медіа
Див. також
Походження та історія одомашнення
Вівця була одомашнена людиною більше 8 тисяч років тому на території сучасної Туреччини, Сирії, північній Месопотамії[2].
Припускають, що вівці є нащадками європейського (Ovis musimon), або азіатського (Ovis orientalis) муфлона.
Джерела та література
Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Том 1, ст. 203.
Хто зїв вівцю
Всі словники 199 760
Всі словники Тлумачний он-лайн словник української мови «СЛОВНИК.УКРЛІТ.ORG» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.
Знаки етнокультури Жайворонка Жайворонок. Знаки української етнокультури
вівця
ВІВЦЯ́, і́, ж. 1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м’ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Укр.. присл. 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Н.-Лев., III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоол., 1957, 183);
* У порівн. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли… (Л. Укр., III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 54).
2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину. Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (Номис, 1864, № 4367); — Куди ти, вівце дурна! — коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку, що він читає (Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий повернувся до сходу. — Ей, ви! Вівці! — гаркнув він. — Я що сказав? Швидко в два ряди! (Багмут, Опов., 1959, 21).
◊ Заблу́кана (заблу́дла) вівця́ — про людину, що порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (Кол., Терен. 1959, 106).
Вівця, ці, ж.
1) Овца. Хто стається вівцею, того вовк ззість. Ном. № 3841. Вівцю стрижуть, а друга дивиться. Ном. № 3904.
2) мн. Родъ дѣтской игры. Ив. 59. Ум. Овечка, овеченька, овечечка. Женуть вола із діброви, овеченьки з поля. Мил. 115.
вівця́ (зменшено-пестливі — ове́чка, ове́ченька, ове́чечка) —
1) невелика свійська тварина, яка дає вовну (пор. загадку: «Ходить по городу кожух та свитина»), м’ясо, молоко; народний символ невинності, покірності; у переносному значенні — зневажливо, іронічно — про надто покірну, лякливу людину; символ безоборонності, безсилості, боязності, тому застерігають: «Хто стається вівцею, того вовк з’їсть»; символізує також рабську покірність («Вівцю стрижуть, а друга дивиться»), нерозумність («Дурна вівця», «І від гарного отця родиться дурна вівця»), слухняність («Вівця — Божа худоба, а коза — дідча», «За одною вівцею все стадо біжить»). Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (прислів’я); Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (приказка); Хто стається вівцею, того вовк з’їсть (М. Номис); Біда вівцям, де вовк пастушить (прислів’я); Ой зелена полонина, зелена, зелена, Я б на ній вівці не пас, коби не Олена (коломийка); Як овечка, не скаже ні словечка (М. Номис); Женуть воли із діброви, овеченьки з поля (В. Милорадович);
2) Бо́жі (Ада́мові, Петро́ві) ві́вці — літнє мерехтіння повітря; явище буває у спекотний сонячний день, коли здається, що земля зійшлася з небом і на мерехтливому горизонті ніби табун туманних овечок одна за одною біжить; кажуть про таке мерехтіння: «Петро вівці жене», бо буває це зазвичай у Петрове свято, у пору найбільшої літньої спеки; Божими вівцями подекуди називають зорі, як у народній загадці про небо, місяць і зорі: «Поле незміряне, стадо незлічене, пастух рогатий»;
3) рід народної дитячої гри;
4) ове́чки Христо́ві — паства.