Хто мешкав у Візантії

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§3. ТИСЯЧОЛІТТЯ ВІЗАНТІЇ

Пригадайте, який шлях і чому мав назву «із варяг у греки».

1. Утворення Візантійської імперії. У 330 р. римський правитель Константин Великий – перший імператор-християнин – заснував на березі Босфору, на місці давньогрецької колонії Візантій, нову східну столицю своєї держави. Її назвали Новим Римом, а згодом – Константинополем (з грец. – місто Константина). Виключно вигідне розташування, на перехресті шляхів між Заходом і Сходом, швидко перетворило Константинополь на найбільше місто Європи.

У 395 р. єдину Римську державу було поділено на дві частини – Західну та Східну. До складу Східної Римської імперії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Криму, Месопотамії і Закавказзя, а також ряд островів Середземного моря. Ці землі населяли різні народи – сирійці, грузини, вірмени, євреї, але провідну роль у житті імперії відігравали греки. Тому поступово грецька витіснила латину і стала державною мовою. Не випадково в Західній Європі жителів імперії вважали греками, хоча самі вони називали себе ромеями (грец. – римляни), а свою країну – Ромейською імперією. Назву «Візантія» почали використовувати вже після загибелі держави, історичний шлях якої складає понад тисячоліття: з IV ст. і до завоювання турками-османами в 1453 р.

У перебігу Великого переселення народів Візантія, на відміну від Західної Римської імперії, змогла захистити свої володіння від нашестя варварів. Вона не лише вистояла, а й залишилася країною з розвиненою економікою і культурою. На всіх торгових шляхах від Західної Європи до Індії та Китаю можна було зустріти енергійних візантійських купців. Всюди цінувалася надійна й повновага візантійська монета.

Чому візантійські монети всюди цінувалися як надійні та повновагі?

Придворні дивляться виставу на арені цирку. Барельєф. V ст.

У багатолюдних містах процвітали ремесла, а виготовлені візантійськими майстрами ювелірні прикраси, розкішні тканини, коштовний, скляний посуд не мали собі рівних. Візантійці дуже пишалися величчю й багатством своєї країни.

Уся повнота державної влади належала василевсу (грец. – імператор). Він видавав закони, командував військом, призначав на посади, тримав під своїм захистом церкву. Зі свого боку, церква стверджувала, що влада імператора є священною, він обраний Богом для володарювання над християнським світом і стоїть вище за всіх інших людей. Панувало правило: «Що бажає імператор – має силу закону». Своє особливе становище візантійські правителі підкреслювали навіть в одязі. Тільки вони мали право носити плащі та взуття червоного (пурпурного, багряного) кольору.

Разом з тим влада імператора не була спадковою. Кожного нового государя мало визнати військо, сенат і народ, тому на престол могли зійти навіть люди невисокого походження. Неодноразово імператорами ставали колишні солдати та навіть звичайні селяни. Проте, щоб утриматися на троні, їм доводилося уважно прислухатися до думки знаті й чиновників, а також до настроїв простих жителів столиці. Коли мешканців Константинополя не влаштовував якийсь правитель, вони виходили на вулиці міста з криками: «Іншого імператора ромеям!». Інколи їм вдавалося досягти успіху, але частіше імператорів скидали за допомогою палацових інтриг та заколотів.

Імператриця Феодора. Мозаїка. VI ст.

Чи була Візантія демократичною державою? Відповідь обґрунтуйте.

2. Доба Юстиніана. Вершини своєї могутності Візантія досягла за правління Юстиніана І (527-565). Завдяки ясному розуму, невичерпній енергії, таланту політика та виключній працездатності Юстиніан зійшов на імператорський трон. Великий вплив на нього мала дружина Феодора, у минулому циркова артистка. Вона брала участь в управлінні державою, а в складних ситуаціях ставала імператору надійною опорою.

Чому навколо голови імператора Юстиніана зображено німб?

Свою головну мету Юстиніан бачив у відновленні Римської імперії в межах до поділу 395 р. Щоб досягти цього, він проводив активну зовнішню політику й постійно вів війни, які вимагали величезного напруження всіх сил держави. Візантійське військо досить швидко розгромило Вандальське королівство в Північній Африці й відвоювало у вестготів частину Іспанії. І хоча для підкорення остготської Італії знадобилося цілих двадцять років, зрештою Середземне море перетворилося на внутрішнє візантійське озеро.

Юстиніан дуже багато часу віддавав державним справам, часто займаючись ними і вночі. Через це він мало спав і отримав від сучасників прізвисько «Безсонний государ». До розкоші ставився байдуже, але не шкодував грошей для прикрашання столиці, розуміючи, що її зовнішній вигляд підносить престиж держави. Чудові константинопольські палаци і будинки, пишність прийомів викликали захват не тільки у варварських правителів і послів, а й у досвідчених римлян. Утім, і тут Юстиніан знав міру. Коли в середині VI ст. землетрус зруйнував безліч міст, він негайно скасував пишні палацові обіди для столичної знаті, а заощаджені чималі кошти відіслав постраждалим.

На сході Візантія вела виснажливі війни з Персією. На півночі їй доводилося тримати постійну оборону проти регулярних вторгнень слов’ян.

Які київські князі воювали проти Візантії? Хто з них прибив свого щита на брамі Константинополя?

За всі роки свого правління Юстиніан особисто не взяв участі в жодній битві чи поході, однак усі війни закінчив досить успішно. Заслуга в цьому належала талановитим візантійським полководцям, насамперед Велісарію.

Велісарій (Велізарій) був за походженням варваром – слов’янином чи германцем. Видатний полководець і хоробрий воїн, він нерідко бився у бою поряд зі своїми воїнами, надихаючи їх особистим прикладом. Велісарій мав величезний авторитет, і навряд чи хтось у Константинополі відважився б не підкоритися цій людині. Юстиніан навіть узяв з нього клятву, що він ніколи не намагатиметься захопити імператорський престол. Попри численні перемоги, які Велісарій здобув для Візантії, Юстиніан усунув його з посади. У пам’яті нащадків великий полководець залишився символом вірного слуги, який постраждав від невдячності правителя.

Важким випробуванням для імператора стало народне повстання 532 р. «Ніка» («Перемагай!» – заклик повсталих) у Константинополі. Воно набуло такої сили, що Юстиніан збирався зректися престолу. Тільки рішучість Феодори змусила його боротися і придушити повстання.

VI ст. З «Таємної історії» Прокопія Кесарійського

Між тим у царя відбувалася нарада: що краще робити, залишатися тут або втікати на кораблях. Багато говорили на користь першої або другої думки. Зрештою цариця Феодора сказала: «Зайвим було б, здається, зараз розмірковувати про те, що жінці непристойно бути відважною між чоловіками. На мою думку, втеча тепер для нас є невигідною, хоч вона б і вела до порятунку. Тому, хто з’явився на світ, не можна не померти; але тому, хто колись царював, блукати вигнанцем нестерпно! Не приведи Боже позбавитися цієї багряниці (імператорський одяг) і дожити до такого дня, коли зустрічні не вітатимуть мене як царицю! Отже, государю! Якщо хочеш врятуватися втечею, це неважко! Ми маємо багато грошей; ось море, ось кораблі! Але дивись, щоб потім, коли ти врятуєшся, не довелось тобі коли-небудь віддати перевагу смерті перед таким порятунком. Подобається мені старовинне слово, що царська влада – чудовий саван».

Так мовила цариця; слова її надихнули всіх.

Які риси характеру імператриці Феодори виявлені в її промові на нараді в царя?

Нескінченні війни, внутрішні чвари, жахлива епідемія чуми, яка забрала майже половину населення Візантії, – усе це вкрай виснажило сили імперії.

3. Протистояння ворогам. Своєму наступнику Юстиніан залишив порожню скарбницю, збідніле населення, знесилене військо й небезпечних ворогів на всіх кордонах держави. Для Візантії настали важкі часи: за століття вона втратила близько половини своїх володінь. Араби захопили найбагатші провінції Візантії – Єгипет, Сирію, Палестину, а в 717 р. з моря і суходолу блокували Константинополь.

Здавалося, столиця приречена на загибель. Але візантійці знищили арабський флот «грецьким вогнем» – запальною сумішшю, яку через спеціальні труби викидали на ворожі кораблі, спалюючи їх дощенту. Порятунку не було: суміш горіла й на воді. Процес виготовлення «грецького вогню» охоронявся як державна таємниця, вороги так і не змогли розгадати його секрет.

Упродовж декількох століть ця грізна зброя неодноразово приносила візантійцям перемогу.

У час жорстоких випробувань серед візантійських християн поширилося вчення, яке заперечувало вшанування ікон. Його прибічники – іконоборці – знищували ікони, викидали їх із храмів. Вони стверджували, що, вшановуючи ікони, людина поклоняється ідолу, оскільки Бог – це дух і, на відміну від тіла, його неможливо зобразити. їхні противники – іконошанувальники – вважали, що між Богом та іконою існує зв’язок і коли людина вшановує ікону, вона наближається до Бога.

Василевс Лев III відкрито підтримав іконоборців з корисливою метою. Він хотів відібрати в монастирів частину земель і скарбів, щоб укріпити фінансове становище імперії і покласти край надмірній могутності церкви. Боротьба тривала понад століття, супроводжувалася жорстокими розправами й нищенням безцінних пам’яток візантійського мистецтва. Як тільки монастирські багатства й землі опинилися в руках імператорів, іконоборство почало згасати. У середині IX ст. іконошанування було урочисто відновлене, але з тривалого протистояння Візантія вийшла ослабленою.

Візантійці підпалюють арабські кораблі «грецьким вогнем». Мініатюра. XIII ст.

Чому саме в період жорстоких випробувань у Візантії виникло іконоборство?

Що щільніше стискувалося кільце ворогів навколо імперії, то значнішою ставала роль дипломатії – засобу мирного розв’язання міжнародних проблем. Візантійські дипломати славилися своїм умінням вести складні переговори, укладати вигідні угоди, знаходити потрібних союзників. Саме в них навчалися мистецтва дипломатії середньовічні європейці, а звичаї і правила поведінки візантійських послів заклали основу й сучасної дипломатії. При візантійському дворі завжди можна було побачити строкатий натопв послів з усіх кінців Європи, Азії та Африки, почути безліч мов. Прийоми в імператора проходили з небаченою розкішшю і мали на меті приголомшити іноземців, викликати в них трепет перед Візантією.

X ст. Розповідь Ліутпранда, посла італійського короля Беренгара, про прийом у палаці Василевса

Перед троном імператора стояло бронзове, але позолочене дерево, на гілках якого сиділи птахи різних видів, також із бронзи з позолотою, і на різні голоси виспівували кожний свою мелодію. Трон імператора був виготовлений так майстерно, що спочатку він здавався низьким, майже на рівні землі, потім дещо вищим і насамкінець завислим у повітрі. Трон начебто охороняли надзвичайних розмірів леви, не знаю, бронзові чи дерев’яні, але визолочені. Вони били хвостами по підлозі, роззявляли пащу й голосно ричали.

При моїй появі заричали леви, і птахи защебетали кожний на свій лад. Коли, схилившись перед імператором, я за звичаєм утретє вклонився, то, підвівши голову, побачив його в зовсім іншому одязі майже під стелею, хоча щойно він сидів на невеликому підвищенні. Я не міг зрозуміти, як це трапилося: мабуть, його підняли нагору за допомогою машини. Він не вимовив жодного слова, а якби й вимовив, то таке порушення церемоніалу вважалося б у вищій мірі непристойним.

1. З яким почуттям посол італійського короля описує прийом у візантійського імператора?

2. Хто з київських князів удостоївся прийому у візантійського імператора?

Усіма силами Візантія намагалася не тільки стримати натиск ворогів, а й відродити свою колишню могутність. Представник Македонської династії Василій II (976-1025) повернув імперії значні території і знову зробив її найміцнішою державою Європи. Проте постійні війни дедалі більше виснажували країну, і невдовзі їй довелося перейти від завоювань до оборони.

Скрутне становище імперії загострило боротьбу за владу. Військова аристократія посадила на престол Олексія І Комніна (1081-1118), талановитого полководця, політика й дипломата. Василевси династії Комнінів зуміли на ціле століття відродити славу Візантії. Вони відвоювали в турків Малоазійське узбережжя і підкорили частину Сирії. Коли Олексій І звернувся до Заходу по допомогу в боротьбі проти сельджуків, Константинополь став пунктом збору хрестоносців. Землі, які вони відвоювали, визнали владу Візантії.

4. Загибель імперії. Правління Комнінів завершилося громадянською війною. Імператори втратили трон, а сама імперія почала розвалюватися просто на очах. Найвідчутнішого удару завдав їй Четвертий хрестовий похід. Навесні 1204 р. Візантія тимчасово припинила своє існування, а на її руїнах виникла і на півстоліття утвердилася нова держава – Латинська імперія хрестоносців. Однак Візантія не загинула. Вона оговталася від удару й відродилася на малоазійських землях, що вціліли від латинського завоювання.

У 1261 р. імператор Михаїл Палеолог визволив Константинополь і відродив Візантійську імперію. Проте це була вже зовсім інша країна. Її територія і населення різко скоротилися, занепад торгівлі й ремесла підірвав економіку. Імперія була лише тінню колишньої могутності. До того ж на Візантію насувався новий ворог – турки-османи, які створили на їхніх землях власну войовничу державу.

Візантійська столиця вважалася неприступною. Тому, коли військо султана Мехмеда II Завойовника оточило Константинополь, на Заході були впевнені, що місто протримається декілька місяців, і не поспішали з допомогою. Але знесилена Візантія не змогла зібрати великого війська: 150-тисячним загонам османів протистояли всього 7000 захисників Константинополя. Султан не давав їм відпочити ні вдень, ні вночі, постійно кидаючи проти городян свіжі сили. На п’ятдесятий день облоги почався вирішальний штурм Константинополя. Двічі місто відкидало ворога, однак після третьої спроби турки прорвалися за його мури. Василевс Константин XII загинув з мечем у руках. Увечері 29 травня 1453 р. Мехмед II вступив у скорений Константинополь.

Після жахливого розгрому візантійська столиця лежала в руїнах. Більшість її жителів загинула, десятки тисяч полонених турки продали в рабство. У вогнищі пожеж назавжди зникли чудові твори мистецтва й безцінні рукописи. Храми перебудували на мечеті, замість християнського хреста над ними встановили символ ісламу – півмісяць. Візантійська держава припинила існування.

Інтер’єр собору Святої Софії, в Константинополі. Сучасний вигляд

5. Культура Візантії. Візантійській імперії належить виключна роль в історії людства. У той час, коли після варварських нашесть Західна Європа поринула в «темні віки», саме Візантія зберегла для нащадків античний спадок і християнську культуру. Вона стала також головною хранителькою культурних досягнень сусідніх країн Сходу. Землі імперії населяли різні народи, і всі вони вплинули на розвиток візантійської культури.

Візантійці з великою пошаною ставилися до знань. Всі діти навчалися в початкових школах: бажаючі потрапляли до середніх шкіл, а в Константинополі існувала ще й вища школа, на кшталт університету. З нею пов’язана діяльність видатного вченого Лева Математика. Він започаткував алгебру, склав медичну енциклопедію, винайшов світлову сигналізацію, був поетом і створив для імператорського палацу статуї, які приводилися в рух водою і вражали іноземців. Візантійська наука досягла особливих успіхів у математиці, медицині, географії та хімії. Чимало талановитих творів вийшло з-під пера візантійських істориків.

Чому візантійці з пошаною ставилися до знань?

Справжньою перлиною світової архітектури став храм Святої Софії (Премудрості Божої) в Константинополі. Його звели за наказом імператора Юстиніана всього за п’ять років. Будівництвом керували два греки – Ісидор з Мілета та Анфімій з Трала. Майже квадратна будівля (75 х 71 м) на висоті 51 м увінчана величезним куполом діаметром 31 м. Він спирається на чотири могутніх стовпи, які так майстерно замасковані, що виникає відчуття надзвичайної легкості купола. Коли ж через 40 прорізаних у ньому вікон ллється сонячне світло, здається, нібито купол пливе над храмом.

Не менший захват викликало в сучасників і внутрішнє оздоблення собору: різнокольорова мармурова підлога, тонкий орнамент стін, мерехтливі мозаїки. Ювеліри наповнили храм богослужбовими предметами, ткачі – коштовними тканинами, майстрині – вишивками.

1. Чому Східна Римська імперія збереглася як могутня держава?

2. Якою була влада імператора у Візантії? Хто обирав нового імператора?

3. Чому імператора Юстиніана вважають одним з найвизначніших правителів Середньовіччя?

4. Що таке «грецький вогонь» і яку роль він відіграв у бойових діях візантійців?

5. Заради якої мети василевс Лев III підтримав іконоборців?

6. Чому, на вашу думку, візантійські імператори влаштовували іноземним послам такі пишні прийоми?

7. Чому середньовічні європейці навчалися мистецтва дипломатії у Візантії?

8. Якими були причини падіння Константинополя?

9. У яких галузях візантійська наука досягла особливих успіхів?

10. Які винаходи здійснив Лев Математик?

1. Покажіть на карті території, завойовані під час правління Юстиніана. Чи реальною була його мрія про відновлення кордонів Римської імперії?

2. На контурній карті позначте території, які «відірвали» від Візантії вестготи, лангобарди, араби, турки-сельджуки.

3. Розв’яжіть задачу. Умову та відповідь позначте на стрічці часу в зошитах. У 717 р. араби з моря і суходолу блокували Константинополь. Через скільки років султану Мехмеду II вдалося остаточно захопити столицю Візантії?

А. Розгляньте в підручнику малюнки, які стосуються історії Візантії. Знайдіть підтвердження того, що це була багатонаціональна держава.

Використовуючи матеріал підручника й уривок з «Таємної історії», спробуйте описати характер імператора Юстиніана І і визначити роль імператриці Феодори в державних справах. Чи міг би імператор зробити все, що йому вдалося, без дружини? Відповідь аргументуйте. Пригадайте приклади визначного управління державами жінками.

527-565 – правління імператора Юстиніана

1261 – відродження Візантійської імперії Михайлом Палеологом

1453 – взяття турками Константинополя. Загибель Візантійської імперії

Хто мешкав у Візантії

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 2. Візантійська імперія

1. Народження Візантії

З курсу історії Стародавнього світу пригадайте, за яких обставин відбувся поділ Римської імперії на Західну та Східну.

Візантійська імперія з’явилася у 395 р. за правління імператора Діоклетіана внаслідок поділу Римської імперії на Західну й Східну частини. Східна частина з центром у Константинополі, на відміну від Західної, змогла вистояти у боротьбі з варварами та проіснувала ще майже тисячу років. До її складу входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Сирія, Палестина, Єгипет, острови Кіпр і Крит, частина Дворіччя й Вірменії, а також територія півострова Мала Азія. До складу Візантійської імперії входили високорозвинуті країни з родючими землями, багатою культурою й безліччю міст.

Імператор Юстиніан зі своїм почтом. Мозаїка церкви Сан Віталле, Равенна

Тривалий час Візантія була однією з най могутніших країн Європи. Значна частина земель Візантії була розташована на півострові Мала Азія, захищеному морями та горами. Імперія мала могутню армію, основу якої становила кавалерія, і потужний флот. На відміну від Західної Римської імперії, у Візантії правитель мав необмежену владу. У постійній боротьбі за трон імператорами ставали представники різних народів і різних верств суспільства Зміцнювала державу і єдина релігія – християнство.

2. Правління Юстиніана

У 518 р. на престол Візантії зійшов командир військової гвардії Юстин. Він походив з простого селянського роду з Македонії, але зробив надзвичайну кар’єру завдяки своєму військовому таланту й життєвій хитрості.

Візантійська імперія та Арабський халіфат

Імператриця Феодора (близько 500-548) – дружина імператора Юстиніана. Народилася на о. Кіпр. Ще дитиною батьки привезли її до Константинополя. Після смерті батька родина бідувала. Феодора змушена була заробляти на життя, виступаючи в театральних виставах. За свідченнями сучасників, вона була надзвичайно вродливою, розумною, веселою. Водночас Феодора мала твердий характер, у години небезпеки виявляла більше мужності й витримки, ніж її чоловік.

Юстин мав племінника Юстиніана, наділеного талантом організатора й до того ж людину освічену. Коли Юстиніан став імператором (527), то розпочав масштабні реформи. Він створив спеціальну комісію, якій було доручено підготувати новий звід законів. Цей звід дістав назву «Кодекс Юстиніана» і налічував 50 томів. Після появи нових законів змінювати або пояснювати їх міг тільки імператор. Відповідно до нововведень навіть аристократи вносили податки зі своїх володінь, торговельної діяльності, власних майстерень.

Велику увагу Юстиніан приділяв релігійним реформам. Так, імператор наказав усім підданим іншої віри прийняти хрещення. Тих, хто не виконував накази, позбавляли права обіймати державні посади. Проти тих, хто відмовився прийняти хрещення, було розпочато тривалу війну. Імператорські війська знищили близько 20 000 чоловік, ще 20 000 було продано у рабство, решту охрещено.

Серйозним випробуванням для влади Юстиніана стало повстання «Ніка», яке відбулося у 532 р. в Константинополі. Воно розпочалося з конфлікту між двома політичними партіями, у який імператор не втручався. Але коли конфлікт переріс у збройне протистояння, правитель наказав стратити винних у заворушеннях. Під час покарання двоє засуджених зірвалися з шибениці, проте Юстиніан їх не помилував, хоча це вважалося спасінням Божим. Обидві партії об’єдналися й виступили проти імператора Повсталі нищили охорону, палили державні споруди.

Згорів майже весь центр Константинополя. Юстиніан вийшов до народу з Євангелієм у руках і взяв усю провину за минулі події на себе, обіцяючи амністію учасникам повстання. Але повсталі вимагали обрати нового імператора і проголосили ним одного із сенаторів – Іпатія.

У Візантії лібра – це фунт (327,45 г), одиниця ваги. З однієї лібри золота виходило 72 монети – номісми. На номісму можна було купити 60 модіїв (8-13 кг) пшениці.

Велізарій (близько 504-565) – візантійський полководець. Народився у Фракії. Протягом 25 років обіймав найвищу військову посаду – військового магістра. Всі вдалі походи Візантії за доби правління імператора Юстиніана були здійснені під його проводом. Наприкінці життя звинувачений у зраді. Його маєтки конфіскували.

Юстиніан, зачинившись у палаці, чекав початку штурму. Він навіть збирався тікати з Константинополя, але дружина, імператриця Феодора, відмовила його. Юстиніан зібрав усіх воїнів, які перебували в палаці, й зненацька напав на повсталих. До ночі повстання було придушене. Коронованого народом Іпатія стратили.

Повстання спонукало Юстиніана до проголошення божественного походження імператорської влади. Згідно з цією ідеєю, імператор поставлений на чолі держави самим Богом, і всі його дії і вчинки відбуваються з волі Господа.

Юстиніан прагнув розширення кордонів своєї держави до меж колишньої Римської імперії.

У 527 р. він розпочав війну з Персією, але, не досягти успіху, уклав мир,заяким Візантія зобов’язалася виплатити 110 000 лібр золота. Ще однією загрозою для Візантії були повстання місцевого населення у Вандальському королівстві на півночі Африки.

У червні 533 р. Юстиніан спорядив до земель вандалів військову експедицію на чолі з полководцем Велізарієм (16 000 воїнів на 500 кораблях). Візантійці висадилися неподалік Карфагена й невдовзі розбили війська вандалів і взяли в полон їхнього короля Гелімера. Візантійці захопили королівство, і воно припинило існування. На честь Велізарія в Константинополі влаштували пишний тріумф.

Переможцем було проголошено і Юстиніана, який прийняв титули імператора «вандальського» й «африканського». Перемога над вандалами породила впевненість у можливості звільнення від остготів столиці Римської імперії – міста Рима Велізарій захопив згодом і всю Італію.

Пізніше було захоплено столицю остготів – місто Равенну. Полоненого остготського короля відправили до Константинополя. Здавалося, що мрія про відродження могутньої Римської імперії здійснилася.

Але Персія розірвала «вічний мир» і у 541 р. ввела війська на територію Візантії. Війна точилася понад 20 років. У цей самий час розгорнулися могутні повстання у Північній Африці.

Остготи, скориставшись війнами Візантії на Сході, об’єдналися й вигнали візантійців з Італії. У 542 р. Візантію вразила епідемія чуми. Від хвороби померло майже 40 % жителів Константинополя.

Архангел Михаїл. Ікона з позолоченого срібла. XI ст.

Попри всі негаразди візантійці перемогли остготів і заволоділи землями Італії, а також південно-західною частиною Іспанії.

Ще одним ворогом Візантії були слов’яни. У 559 р. вони завоювали Фракію і підійшли до стін Константинополя. Юстиніан закликав до зброї всіх жителів міста, хто міг її тримати. Навіть сенатори поряд із простими городянами стали на мурах столиці. Згодом імператору вдалося вмовити слов’ян відійти від міста.

Правління Юстиніана, за якого Візантійська держава зміцніла і змогла протистояти ворогам, закінчилося в ніч з 14 на 15 листопада 565 р., коли 83-річний імператор помер.

У VIII ст. імперію сколихнув рух іконоборців. Так називали християн, які вважали, що треба поклонятися Богові, а не його зображенню. Ідеї іконоборства підтримав візантійський імператор Лев III Ісавр (717-741). У 726 р. за його наказом почали знімати, ламати або зафарбовувати ікони. Розпорядження імператора викликало невдоволення серед духовенства, особливо ченців. Чинили спротив і звичайні віруючі. Під час знищення ікон відбувалися сутички. Населення Греції, де рух іконоборців не підтримували, навіть проголосило власного імператора й підняло повстання, яке, втім, було швидко придушене Левом III.

Син Лева III Константин V Копронім (741-775) у 754 р. скликав церковний собор і остаточно заборонив ушанування ікон і мощей. Замість ікон внутрішній простір храмів оздоблювали орнаментами. Монастирі зачиняли, перетворювали на арсенали й казарми. Їхнє майно конфісковували й передавали до імператорської скарбниці. Ченців примусово забирали до війська або змушували одружуватися. Це призвело до того, що тільки на південь Італії переселилося близько 50 000 ченців.

У 787 р. сьомий Вселенський собор у Нікеї підтримав прихильників поклоніння іконам. Іконоборців визнали єретиками

Суспільний устрій Візантійської імперії

й відлучили від церкви. Проте за час боротьби з іконами імператори встигли відібрати у монастирів чимало земель, які потім роздавали за службу феодалам.

4. Візантійське суспільство

Основу візантійського суспільства становило об’єднане в общини селянство. Селяни переважно були вільними. Найвищу сходинку посідали динати – «сильні люди». Вони були повноправними членами общини, мали право бути обраними на різні посади й у першу чергу купувати землю й майно общинників, використовували працю найманих або залежних селян. Згодом динатами стали називати вищих світських і церковних посадовців, які зосереджували в своїх руках не лише землю і майно, а й владу.

Другу сходинку посідали стратіоти – у VІІ-Х ст. вільні землероби, які мусили відбувати державну військову службу (з власним конем і зброєю). Згодом стратіоти стали основою верстви рицарів-феодалів.

Третю сходинку займали апори, вільні селяни, які здавали свої землі в оренду.

Медальйон із зображенням святого. Візантія. ХI-ХII ст.

У Константинополі рабами торгували на площі Тавра. Ціни на них регулювала держава. У XI ст. раб-писець коштував 50 номісм, лікар – 60, ремісник – 40, не навчений ремесла – 20-30, дитина – 10.

Золотий браслет із зображенням Богоматері. Близько 600 р.

Заможна жінка. Фрагмент скульптури. Візантія V-VІ ст.

Кадильниця у вигляді багатокупольного храму. Візантія. XII ст.

Складовою візантійського суспільства також були містії – наймані працівники.

У VIII ст. з’явилися парики. Вони були особисто вільними і не прикріпленими до землі, але сплачували податки у 2-3 рази вищі, ніж представники інших груп, і мусили відпрацьовувати панщину на землі заможних господарів. Парики не мали права носити зброю і служити у війську.

Найнижчу сходинку в суспільстві посідали раби. Основним джерелом рабів були війни. Нерідко зубожілі жителі Візантійської імперії самі продавалися в рабство або продавали власних дітей.

На початок XI ст. у Візантії остаточно сформувалася верства великих землевласників. Вони отримували дозвіл імператора на збирання державних податків, але самі їх не сплачували. Представники цього стану відбували військову службу, їм також було дозволено мати власні військові загони.

Численним було духовенство. Очолював церкву патріарх. Нижче за нього стояли митрополити, які керували церковними організаціями у провінціях. їм підпорядковувалися архієпископи – керівники церковних округів.

Далі йшли єпископи, які керували церковними справами в містах і у великих селищах. Ще нижче стояли чепці, які жили в монастирях. Найбільшими з монастирів були Афонський і Студійський.

Особливістю візантійського суспільства було численне чиновництво. У X ст. чиновників поділили відповідно до обов’язків і посад на 18 рангів.

Візантія у середні віки мала найбільшу кількість міст серед усіх тогочасних держав. У містах утворювалися об’єднання (корпорації) купців і ремісників, подібні до європейських цехів, але контрольовані державою. Держава встановлювала критерії якості виробів, ціну, кількість виготовленої продукції, час торгівлі. Той, хто не входив до корпорації, не мав права торгувати доти, доки не будуть продані товари об’єднання ремісників.

Голови об’єднань підтримували порядок і наглядали за своєчасною сплатою державних податків. Візантійські купці мали налагоджені зв’язки з усіма країнами Середземномор’я, Чорноморського регіону, Дворіччя, Центральної Азії.

5. Державне управління

Візантія успадкувала устрій римської держави, а також римську податкову систему, військову організацію та закони.

На чолі держави стояв імператор (він мав титул василевс), якого з VII ст. почали називати автократором, тобто самодержцем. Його вважали правителем «милістю Божою», яка сходила на нього через волевиявлення народу. Тому імператором могла стати людина, яка належала до будь-якого народу, будь-якого стану, але обов’язково мала бути християнином. Символами влади імператора були діадема – (подвійна корона з хрестом посередині), скіпетр і держава (золота куля), червоний плащ (багряниця) із зображенням двоголових орлів, червоні чоботи і мішечок із землею.

Найвищими органами державної влади були сенат (з VII ст. – синкліт) і державна рада – консисторій. Сенат складався з 200 осіб. Оскільки у Візантії ніколи не існувало законів про спадковість влади, то імператор у присутності сенаторів називав свого наступника й оголошував його співправителем.

У VII ст. для управління державою були сформовані спеціальні відомства – логофісїі. Очолювали відомства логофети. У цей же час було створено військово-адміністративні одиниці – феми. На чолі феми імператор призначав стратига, на якого покладав усі повноваження – від оборони до збирання податків.

Імперія – велика держава, яка включає завойовані держави й території.

Державний устрій Візантії

1. Побут імператора був надзвичайно розкішним. Він з’являвся перед народом лише у супроводі почту, з озброєною й численною охороною. Під час коронації на ньому було стільки одягу й прикрас, що василевс ледь тримався на ногах. Так, Михайло V Калафат знепритомнів під час коронації.

2. У Візантії за посадові злочини не передбачалося кримінальної відповідальності. Хабарі були офіційно дозволені й вважалися подарунками чиновникам. Розмір хабара залежав від посади, яку обіймав чиновник.

У Константинополі існували організації громадян – діми, які об’єднувалися в партії. їх було чотири: венети (сині), левки (білі), прасіни (зелені) і русії (червоні). До першої належала аристократія, до другої – підприємці, до третьої і четвертої – інші громадяни Константинополя.

Для вирішення важливих питань усі партії і вільні городяни міста збиралися на іподромі, який вміщував до 60 000 осіб. На іподромі виголошували нові закони, а також повідомляли про початок війни та укладення миру, про смерть імператора Схвалювали рішення оплесками, виявом незгоди були свист і тупотіння ніг.

Іподром у Константинополі. Старовинна гравюра

Іподром був передусім центром політичного життя і лише потім осередком відпочинку. Перегони на конях тут проводили тільки в перервах між вирішенням важливих політичних питань. Згодом роль іподрому зменшилася. Були випадки, коли правителя під час процесій люди закидали брудом і яйцями.

6. Розквіт Візантії за Македонської династії та династії Комнінів

Македонська династія (867-1056) започаткована Василієм І Македонянином. Він навів лад у імперії, збільшив армію, впорядкував закони. За правління цієї династії розвивались зв’язки з Київською Руссю.

Ознаками розквіту Візантії в часи Македонської династії було перетворення Константинополя на найбільший центр, який контролював торгівлю між Європою і Сходом. Зріс вплив на сусідні народи. З Візантії поширюється християнство серед слов’ян. Зокрема, була охрещена Русь. Саме в часи цієї династії руські князі Аскольд, Дір, Олег та Ігор здійснили походи на Візантію і змусили імператорів укласти вигідні для Русі торгівельні договори.

Василій І походив з вірменської селянської родини. Завдяки зовнішності та фізичній силі отримав прихильність імператора, але згодом його вбив і зайняв трон свого благодійника. Загинув під час полювання.

Візантійський золотий солід. VII ст.

Імператор Константан VII Багрянородний (913-959, фактично 945-959) був визначним письменником. Саме з ним воював князь Ігор, війська якого були переможені візантійцями. Саме з Константаном княгиня Ольга зустрічалась у Константинополі.

Іоанн Цимісхій (969-976), який походив з вірменського роду, брав участь у вбивстві попереднього імператора Після приходу до влади роздав все своє майно бідним, влаштував лікарні. Іоанн зміг перемогти арабів і повернути Сирію, Фінікію. Переміг і князя Святослава та приєднав Болгарію. Але, як і його попередники, був отруєний оточенням.

Василію II Болгаробійцю (976-1025) вдалося повернути частину земель, захоплених арабами, поширити вплив на Болгарію. Але тривалі війни ослабили державу. Саме за часів Македонської династії відбувся остаточний розкол церков – у 1054 р. за Константина IX Мономаха 3 родини Мономахів була мати київського князя Володимира Мономаха.

Колись могутня Візантія з XI ст. поступово почала занепадати. Прискорили цей процес напади ворогів: вікінги витіснили візантійців з Італії, турки-сельджуки в 1071 р. завдали поразки візантійцям у Вірменії і захопили в полон імператора Романа IV Діогена Наслідком цієї поразки стало заснування турками на південному сході Малої Азії власної держави – Румського султанату (за мусульманською назвою Візантії – Рум). Турки почали розселятися на теренах Візантійської імперії, поступово витісняючи з цих земель греків.

Влада візантійських імператорів була слабкою, аристократія вела постійну боротьбу за престол. Так тривало до 1081 р., коли константинопольський трон захопив полководець Алексій, засновник нової імператорської династії Комишів (1081— 1185). Новий імператор приборкав аристократію, конфіскував майно своїх супротивників, найняв воїнів з різних земель для захисту кордонів імперії. Скориставшись Першим хрестовим походом, він потіснив турків-сельджуків. Але ця могутність виявилася тимчасовою. Візантійці знову були розбиті сельджуками й втратили більшу частину Малої Азії; повстали болгари й серби, які звільнилися з-під влади Візантії й утворили власні держави.

Візантійська й арабська кіннота в бою. Мініатюра. XI ст.

Однак найбільшого удару завдали Візантії хрестоносці, які з’явилися біля Константинополя у квітні 1204 р. Попри те, що Візантія була християнською країною, рицарі Четвертого хрестового походу захопили столицю. Константинополь уперше з дня заснування став здобиччю ворогів. Хрестоносці нищили й грабували церкви, бібліотеки, палаци. Після такого удару Візантія вже ніколи не відродила колишньої могутності.

На руїнах Візантії хрестоносці заснували власну державу. У тогочасній Європі її називали Романією, а сучасні історики називають Латинською імперією. Романія одразу розпалася на кілька дрібних князівств, які суто формально визнавали владу імператора.

Після падіння Константинополя на землях, не завойованих хрестоносцями, виникли три самостійні держави – Нікейська імперія (на заході Малої Азії), Епірське царство (на Пелопоннеському півострові), Трапезундська імперія (на сході колишніх візантійських володінь).

Наймогутнішою виявилася Нікейська імперія, яку очолив колишній константинопольський посадовець Феодор Ласкаріс. У одній із битв Феодор розбив сельджуків і в бою на мечах переміг їхнього султана.

У 1261 р. військовий загін нікейців підійшов до стін Константинополя. Підтримані місцевими жителями, нікейці легко оволоділи містом. 15 серпня 1261 р. нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог увійшов до Константинополя. Він став засновником останньої династії візантійських імператорів – династії Палеологів (1261-1453). Візантійську імперію було відновлено. Візантія на той час володіла лише частиною Балканського півострова, деякими землями в Малій Азії й кількома островами в Егейському морі.

Якопо Тінторетто. Штурм Константинополя хрестоносцями в 1204 р. 1580 р.

У XIV ст. посилився тиск на Візантію турків-османів. Згодом під їхньою владою опинилася Мала Азія, Фракія і Балканський півострів. За таких умов візантійський імператор Іоанн V Палеолог змушений був визнати себе васалом турецького султана, сплачувати йому данину й за потреби надавати війська. Але туркам цього було замало.

У 1453 р. вони розпочали облогу Константинополя. Майже два місяці городяни на чолі з імператором Константаном XI Драгашем відважно захищали своє місто. Але сили були нерівні. До того ж туркам вдалося заволодіти підземним ходом до Константинополя. Вони напали на захисників із тилу. Імператор загинув зі зброєю в руках, а місто було захоплено. 29 травня 1453 р. о восьмій годині ранку султан Мехмед II на чолі своїх військ урочисто увійшов до міста. Колись могутня Візантійська імперія, так само як раніше Західна Римська імперія, припинила існування.

Позначте на контурній карті:

Територію Візантійської імперії за правління Юстиніана.

1. Назвіть основні досягнення у внутрішній і зовнішній політиці імператора Юстиніана.

2. У чому полягала суть іконоборства? Чим закінчилася боротьба між прибічниками й противниками поклоніння іконам?

3. Охарактеризуйте суспільний і державний устрій Візантійської імперії.

4. Яким було становище Візантійської імперії в ХІV-ХV ст.

Історія Візантії. Вступ до візантиністики

Войтович Л.В., Домановський А.М., Козак Н.Б., Лильо І.М., Мельник М.М., Сорочан С.Б., Файда О.В. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л.В. Войтовича. — Львів: Видавництво “Апріорі”, 2011. — 880 с.: іл.

Університетський підручник з Історії Візантії, який писався й готувався до друку у видавництві “Апріорі” майже три роки*, є першою спробою вітчизняних візантиністів запропонувати навчальним закладам, а також усім зацікавленим читачам скомпонований і цілісний виклад тисячолітньої історії Візантійської імперії.

Український читач уже мав змогу бачити на полицях книгарень результати кількох спроб зробити курс лекцій з цієї теми, зокрема В. О. Балух. Візантиністика: Курс лекцій. — Чернівці, 2006, та Степовик Д. Візантологія. Лекційний курс для вищих духовних навчальних закладів України. — Івано-Франківськ, 2002. Проте, як зазначають автори обговорюваної колективної праці**, попередні спроби були зроблені не фахівцями-візантиністами, а відтак, страждають на поверхове знайомство з джерелами та численними закордонними монографіями. Також вони не можуть повною мірою задовольнити потребу у навчальному посібнику для світських вишів, оскільки обидві книги зосереджені передусім на церковному питанні. Ще одна книга, доступна українському читачеві, є перекладом з німецької класичної монографії — Остроґорський Ґеорґ. Історія Візантії. – Львів, 2002. Але, попри авторитет Автора й видання, від українських вчених чекали на свій погляд, власне бачення історичного шляху Візантійської імперії.

Підручник, написаний на двох кафедрах — історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка (Леонтій Войтович, Назар Козак, Ігор Лильо, Микола Мельник, Олег Файда) та історії стародавнього світу і середніх віків Харківського національного університету ім. В. Каразіна (Андрій Домановський, Сергій Сорочан) — було вперше презентовано у Львові восени минулого року і він ще чекає на фахові рецензії, але спробуємо зазирнути за обкладинку й прочитати його оком не дипломованого медієвіста, а одного з читачів, для яких цей посібник, власне, й писався.

Структура, зміст, особливості тексту.

Виклад матеріалу розбито на чотири розділи (див. зміст) — чотири періоди в розвитку Візантії: ранню добу; від арабських завоювань до кінця періоду іконоборства; від Македонської династії до 1204 р.; від боротьби проти держав хрестоносців до остаточного падіння Константинополя. Кожен розділ поділяється на кілька підрозділів/параграфів — від п’яти до одинадцяти. Оскільки кожен параграф написаний окремим автором (або парою авторів), а також через різні теми, висвітлювані у різних підрозділах, підручник вийшов стилістично неоднорідний, що особливо помітно, якщо читати його суцільним текстом.

Тут, на самому початку, варто зацитувати мету підручника, як її сформульовано у передмові:

“Мета підручника — не так розкрити всі аспекти, докладно, у хронологічній, систематичній послідовності висвітлити політичну, соціально-економічну, культурну історію Візантійської імперії, оплутати читача нескінченним ланцюгом фактів, як показати їхнє значення, навчити, наскільки це можливо, творчої роботи з ними […]” [c. 17-18]

Доведеться сказати, що автори лише частково впоралися із заявленою метою. Так, підручник не містить великої кількості дат і імен, не жертвує оповіддю заради чіткої хронології, але щодо кількості понять (термінологічний словник розміщено наприкінці підручника), здебільшого абсолютно незнайомих читачеві (оскільки “Вступ…”, думаємо, розрахований саме на тих, хто тільки знайомиться з предметом), то окремі сторінки й цілі параграфи буквально завалені ними.

Сторінка підручника. Курсивом виділено слова з термінологічного словника.

Часто читач зустрічає від десяти й більше нових словникових понять на сторінку тексту [c. 40, 46, 57, 58, 74, 75, 79, 85, 86, 110, 116, 175, 176, 221, 223, 225, 226, 284], особливо рясніють ними перші два розділи. Цілком зрозуміле бажання авторів подати якомога детальніший опис окремих явищ, наповнити текст суто “візантійською” термінологією, але, впевнений, багато хто пробігатиме очима по діагоналі переповнені термінологією місця у книзі.

Що ж до іншого (“… не так розкрити всі аспекти,…“), то мети, на щастя, теж не було досягнуто, адже якраз повнотою висвітлення різних сторін життя й побуту Імперії та її мешканців підручник може пишатися. Велику кількість параграфів присвячено докладному опису податкової системи, структурі та взаємодії села і міста, організації державного управління, взаємодії між різними прошарками суспільства [параграфи 2, 7, 8, 13, 14, 23, 24], написані вони здебільшого Андрієм Домановським і Сергієм Сорочаном. Три підрозділи авторства Леонтія Войтовича (один з них — Л. Войтович і С. Сорочан) присвячено взаємодії Візантії з Руссю від ІХ до середини XV століття (вони найбільш насичені звертанням до джерел та версій різних істориків, що цілком виправдано — надто значущими й дражливими є для нас ці питання, особливо коли мова йде про ІХ—Х ст.). Чудовими нарисами з історії візантійської культури доповнив основний текст підручника Назар Козак (вони часто є найменш “підручниковими” і найбільш естетичними з точки зору стилю письма).

На цьому тлі церковна тематика відсунута на другий план, сховавшись за основною хронологічною лінією оповіді. Коли мова заходить за церкву, вона здебільшого все одно прив’язується або до політичного життя, або вміщена в ширший контекст опису станових взаємин, майнових відносин тощо.

Варто сказати, що ця спроба подати якнайширший опис функціонування й еволюції різних елементів і явищ візантійської держави й суспільства має свої обмеження. Текст часто або перенасичений фактами й специфічними термінами, або перенасичений висновками — бажанням якнайповніше і водночас стисло пояснити всі можливі аспекти висвітлюваної в тому чи іншому підрозділі теми. Це, з одного боку, дає читачеві багато інформації, а з іншого, відчувається відсутність якоїсь цілісності інтерпретації. Наприклад, попри велику кількість інформації про податкову систему і зміни в ній впродовж тисячі років, підручник не залишає чіткого уявлення про її еволюцію, воно губиться як у фактах, так і в окремих висновках. Втім, важко сказати, чи можна це назвати недоліком, чи ремаркою на тему “чим даний підручник відрізняється від уявного ідеального”.

Основна ж лінія оповіді — поступовий опис політичного розвитку Візантії — займає приблизно половину підручника і є стилістично неоднорідною. Як уже зазначалось вище, перші два розділи тяжіють до “важкого”, насиченого словниковими словами тексту. “Полегшення” наступає на початку розділу третього, який відкриває оповідним стилем Ігор Лильо, розважаючи читача подеколи навіть сильно осучасненою лексикою:

Швидко позбувшись решти “любих друзів” зі свого минулого, новий імператор виявив неабиякий талант в управлінні країною. [c. 265]

І вже зовсім окремо сприймається четвертий розділ. Розбитий на коротенькі параграфи, він найменше нагадує власне навчальний посібник, а більше схожий на частину монографії, оскільки, хронологічно наближаючись до загибелі Імперії, текст стає щораз емоційнішим і вже останній епізод — взяття Константинополя османами — читається мало не з вологими очима, настільки тонко передано відчуття приреченості, трагізму й важливості історичного моменту.

Взагалі, треба сказати, що небайдужість авторського колективу до об’єкту їхніх студій прочитується протягом усього тексту. Вороги Візантії зображаються у негативному, часто з відповідною лексикою, світлі (Мехмед ІІ — “рідкісний брехун і хитрун”, а османи “озвірілі”, і, “подібно до ракової пухлини на тілі Візантії”, прагнуть стати “грабіжницькою імперією”; генуезці – “підступливі і боягузливі торгаші” тощо). Негативна лексика вживається також і на адресу самих візантійців (“пихаті сноби візантійці”), їхніх правителів, знаті і т.д., але в ці моменти автори радше “журять” їх за те, що вони, на їхню думку, не роблять потрібних кроків задля зміцнення й процвітання Імперії. І це є скоріше вадою підручника, адже “пробачається” подібне тільки в кульмінаційний момент згаданого вище останнього штурму Константинополя. В інших місцях подібне скоріше дратує.

Також впадає в око (можливо, по інерції перенесене з радянських джерел) використання слова “лихвар” (“На позиках грошей у борг наживалися лихварі – симодарії” [c. 307]) , яке в останньому розділі дивним чином поєднується з жалем за тим, що “елементи передкапіталістичних відносин, що розвинулися на Заході в XIV-XV ст., у пізній Візантії були повністю чи майже відсутні” [с. 494].

Візантія — Європа, Візантія — Азія.

Заслуговує на окремий розгляд те, який образ взаємовідносин із сусідами, а також яке розташування Візантії на Єврозійському материку формується авторами підручника.

Від самого початку йде протиставлення Візантії, умовно кажучи, Західній Європі. Постійно вживається слово “варвар” (“варвари”, “варвари-язичники”, “варвари-найманці” [с. 44]) на позначення передусім германських князівств, причому у термінологічному словнику воно відсутнє. Тому до кінця залишається незрозумілим, чи то використовується вдалий термін, чи то власне ставлення до світу “поза Візантією”. Варто також сказати, що у вживанні слова автори посібника або не солідарні, або не послідовні. Наприклад, у передньому слові до другого параграфу слово вперше вживається в лапках (“відбиватися від “варварських” навал” [c. 67]), але вже далі у тексті воно знову зустрічається без лапок і у відверто зневажливому значенні:

У варварських племен Європи великим попитом користувалися візантійське вино і маслинова олія, соуси – гарум (гарон), що готувалися із засоленої риби, ароматизована сіль і прянощі, вовняні килими і коштовності, зброя і шовкові тканини. Останні відрізнялися таким (збережено правопис оригіналу) важливими якостями, як гігроскопічність і гігієнічність, у них не заводилися комахи і паразити, що дуже надокучали навіть довговолосим варварським королям. [c. 85]

Далі за текстом порівняння з королівствами Європи зустрічаються постійно — при описі державного управління, організації війська, становища й розміру міст тощо. Окрім зрозумілої уваги до русько-візантійських взаємин, багато написано також про болгарсько-візантійські відносини.

Величезна ж диспропорція полягає у тому, що майже нічого не написано про південно-східних сусідів Візантії, окрім опису військового протистояння й поодиноких згадок про торгівлю у мирні часи. Ані Арабський халіфат, ані тюрки й Османська імперія не є об’єктами для порівняння. Все порівнюється виключно з Західною Європою, східні сусіди залишаються осторонь. Відтак, створюється враження відсутності взаємовпливів, загадкою залишається те, наскільки ж Візантія схожа на Схід, якщо має так багато відмінностей (постійно наголошуваних) із Заходом. Це пов’язано з загальною проблемою світової візантиністики — поганим знанням східних мов, відповідно, недоопрацюванням необхідних джерел і, як наслідок, не розробленістю теми*. Не став виключенням і цей підручник.

Коли ми на с. 235-236 читаємо про те, що “Візантійці змусили арабів примиритися з існуванням християнської імперії та водночас змінили характер арабо-європейських стосунків”, ми не розуміємо, яке ж місце у цих стосунках належить Візантії — чи вона є частиною Європи (в чому є сумніви через постійні протиставлення), чи Сходу (що невідомо, так як про це не подається жодної інформації), чи є “медіатором”, що регулює їхні відносини.

Підручник-енциклопедія.

Варто написати про те, що окрім самого тексту, підручник містить величезну кількість корисних додатків, які займають загалом третину обсягу книги. З додаткових статей — історія публікація писемних джерел з історії Візантії, нариси розвитку світової та української візантиністики. Вкінці вміщено також хронологію найважливіших подій, перелік правителів і Константинопольських патріархів, хронологізований перелік агіографічних джерел, опис візантійських грошових одиниць, мір ваги, об’єму, площі, лінійних мір. Список літератури розбито на кілька частин: список, власне, джерел, список основної навчальної і спеціальної літератури, додаткова література, бібліографічні покажчики (загалом — 1608 позицій!)

Термінологічний словник займає цілих 135 сторінок і є, очевидно, найбільш цінним додатком, що підносить підручник до статусу домашньої енциклопедії з візантинознавства. Ще одним приємним додатком є вкладка з восьми кольорових карт, зроблених спеціально для цього видання киянином Дмитром Лукіним. Особливо цінною є карта “Римський світ на межі IV-V ст. н.е.”, яка показує розташування і назви ста двадцяти двох провінцій та земель Імперії.

Ще однією, досі не згаданою, прикметною і дуже важливою особливістю підручника є те, що кожний параграф у ньому завершується уривками з першоджерел до цього параграфу. Всі вони подаються в українському перекладі (окрім кількох на давньоруській мові, що стосуються візантійсько-руських відносин), і єдиним недоліком є те, що ніде у підручнику не вказано, з якої мови зроблено переклад (відповідь на питання “ким зроблено” можна домислити — припускаємо, що авторами відповідних підрозділів). Як після параграфів, так і після джерел обов’язково є низка запитань для перевірки вивченого матеріалу.

Підручник рясно всіяний тематичними ілюстраціями (ікони, фрески, культові й світські споруди, гроші, побутові речі тощо), які додатково занурюють читача у відповідний період з історії Візантії.

Втім, трапляються й прикрі помилки, яких би не хотілося бачити на сторінках наукового видання. Наприклад, у редакторській передмові чомусь написано, що “підручник складається з семи розділів, які, в свою чергу, діляться на 37 параграфів” [c. 18], хоча насправді він складається з чотирьох розділів і 31 параграфа, а наприкінці, у відомостях про авторів, одна й та сама кафедра ХНУ названа один раз “історії стародавнього світу і середніх віків”, а інший – “історії стародавніх віків”. З “правописних негараздів” — різниця у написанні міста Медіна (“Медіна” — на карті “Арабські завоювання (VII-VIII ст.)”, “Медина” — у тексті на сторінці 169).

Підсумовуючи, можна сказати, що ця колективна праця, попри ті недоліки, які можна в ній відшукати, є роботою величезного значення для української історичної науки (не кажучи вже про українську візантиністику) і посяде належне місце на полиці у всіх, хто цікавиться європейською та близькосхідньою історією IV-XV століть. Повнота оповіді, величезна кількість додатків, численні ілюстрації та уривки з першоджерел, у свою чергу, роблять “Історію Візантії” незамінною саме у тому значенні, яке сформульовано самими авторами і є підзаголовком підручника — у значенні якісного й максимально повного “вступу до візантиністики”.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

* — За розповідь про підготовку підручника, а також за допомогу у пошуку додаткової інформації про сучасний стан візантиністики в Україні і світі велика подяка Андрію Домановському. Окрема подяка Андрію також за подарований екземпляр книги.