28 грудня – Міжнародний день кіно

День кіно – свято кінематографістів і любителів кіно по всьому світу.

Міжнародний день кіно — свято кінематографістів — працівників цього дивовижного мистецтва — і його любителів по всьому світу, передає Ukr.Media.

28 грудня 1895 року в Парижі в «Гранд-кафе» на бульварі Капуцинок (а не Капуцинів, як багато хто звик) пройшов перший сеанс сінематографа братів Люм’єр. Саме ця дата і стала днем святкування Міжнародного дня кіно.

Трохи раніше, в тому ж 1895 році, французи Огюст і Луї Люм’єр отримали патент на винайдений ними апарат «Сінематограф». 22 березня 1895 року брати влаштовують у Парижі перший в історії кіносеанс. Вони показують — поки тільки вузькому колу друзів — коротеньку стрічку «Вихід робітників із заводу Люм’єр».

Але днем народження кіно вважають саме 28 грудня 1895 року, коли в паризькому кафе на бульварі Капуцинів Люм’єри представили вже широкій публіці перший у світі короткометражний фільм «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьотю». Це був перший фільм в історії кінематографа, який був показаний публіці за гроші.

Демонстрація «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьотю» викликала справжню паніку у глядачів: вони схоплювалися з місць і тікали із залу, боячись, що наближається на екрані поїзд розчавить їх.

Народження кінематографа: альманах братів Люм’єрів

Під час Одеського кінофестивалю відбулася визначна подія — презентація добірки з 98 відреставрованих фільмів, знятих братами Люм’єрами з 1895 по 1905 роки. Саме братів Люм’єрів вважають родоначальниками не лише кінематографа, а й загалом мистецтва зйомки.

Показ добірки з 98 фільмів на ОМКФ був другим у світі після Канн. Ретроспективний альманах представив особливий гість фестивалю — Тьєррі Фремо, директор Каннського кінофестивалю та Інституту Люм’єрів (про його виступ в Одесі читайте в матеріалі MediaSapiens).

Саме брати Люм’єри в 1895 році запатентували кінематограф, котрий, на відміну від кінетоскопа Томаса Едісона, дозволяв одночасний перегляд стрічок великою аудиторією. Вони винайшли навіть трюки й рімейки, тож можна сказати, що брати Люм’єри — родоначальники не лише кінематографа, а й загалом мистецтва зйомки. Загалом існує близько сотні картин братів: як усесвітньо визнані шедеври, так і невідомі самородки, реставровані у форматі 4К.

«Усе відбулося 120 років тому. У той час в усьому світі хотіли винайти рухому картинку. Звичайно ж, найвідоміший із цих винахідників — Томас Едісон, хоча він був не єдиним. Сьогодні мені розповіли, що й в Україні є свій винахідник кіно. Фотографія була винайдена за 40–50 років до того. І брати Люм’єри — Луї та Огюст — стали учасниками цього руху завдяки батьку Антуану Люм’єру», — розповідає Тьєррі.

Антуан побачив кінетоскоп Едісона — апарат, у який можна було кинути монетку та проглянути невелику послідовність рухомих зображень. За словами Фремо, це було вже практично ідеально. Проте Антуан Люм’єр подивився на апарат і сказав: «Картинку потрібно дістати з коробки й замість цього показати її на екрані для великої аудиторії».

Зрештою він сказав, що повертається в Ліон, а його сини зроблять усе так, як він планує.

Брати Люм’єри почали думати, як створити такий апарат, і в березні 1895 року організували в Парижі виставку. На цій виставці вони показували лише сам прилад. Та потім подумали: «Для чого показувати саму машину? Треба показати, як вона використовується. Відповідно, потрібно зняти фільм». (Один із фільмів — перший у нашій добірці — «Вихід робочих із фабрики Люм’єрів», який вони зняли за тиждень десь поміж 15 та 20 березня.) Зйомка цього фільму була продиктована більше науковим підходом до справи, та пізніше вони почали знімати нові фільми, бо їм сподобалося працювати з цим апаратом. На другій демонстрації для членів фотографічного конгресу 1 червня цього ж року було показано ще 7 фільмів, зокрема «Сніданок дитини» та «Политий поливальник».

Як правило, це були сюжети із життя та побуту родини Люм’єрів у хронікальній манері, їх було знято з однієї позиції, одним відрізком від самого початку й до кінця.

Наприкінці літа 1895 року брати поїхали провідати батька. За словами Фремо, вони сказали йому: «Прилад ми винайшли, а що тепер нам з цим робити?». Батько ж їм відповів: «Я цим займуся, ми зараз організуємо публічний показ».

І 28 грудня 1895 року в Парижі вони організували перший публічний показ Cinématographe. Програма була та ж сама, що й для членів фотографічного конгресу. Її продемонстрували в індійському салоні «Гран кафе» на Бульварі Капуцинок. Цей показ мав шалений успіх, і дату 28 грудня 1895 року відтоді прийнято вважати днем народження кіно. Вперше люди зібралися разом і переживали ті емоції, які показували їм з екрана.

«Це був чудовий експеримент, і в усьому світі визнали, що винахід Люм’єрів найкращий. Це визнав навіть Томас Едісон. Просто пам’ятайте, що Томас Едісон був справжнім американцем — щоби побачити картинку, спочатку треба було заплатити», — сміється Тьєррі Фремо. І додає: «Як я сказав, людям тоді потрібно було те ж саме, що й зараз — зібратися разом та відчути ті емоції, які їм показують на екрані. Але була ще одна причина. Можливо, ви знаєте, що з французької слово “люм’єр” означає “світло”. І той район у Ліоні, де раніше жили брати і де зараз розташований Інститут Люм’єрів, називається “Моє задоволення”. Тобто брати “Світло”, які жили в районі “Моє задоволення” — з таким американцю позмагатися просто не вдалося. Але ми любимо американське кіно».

Після першого публічного показу було продовження. В січні 1896 року Люм’єрам спала на думку чудова ідея. Брати відправили людей, які займалися кінематографом, знімати фільми по всьому світу. Вони поїхали в Японію, Росію, Північну Америку, Латинську Америку… У відреставрованій стрічці, яку привіз Фремо, є фільми, зняті під час цього проекту з 1896 по 1899 роки. «Це було дуже важливо, тому що аудиторія вперше побачила, чим живуть люди в інших країнах. Іноді нам навіть у Франції доводиться додатково інформувати, розповідати людям про те, хто такі брати Люм’єри. Вони зняли загалом 1500 фільмів — кожен із яких приблизно по хвилині. Це світове надбання», — підсумовує директор Канн.

«Є три способи показати німе кіно: німе в тиші, німе з музикою, німе з коментарями. Тож я буду сьогодні вашим аніматором», — після цих слів у залі гасне світло, а Тьєррі сідає на стілець обабіч екрана й розпочинає свою оповідь.

Пропонуємо проглянути декілька стрічок братів Люм’єрів із коментарями надзвичайного Тьєррі Фреммо.

Відчиняються двері, це вихід із фабрики Люм’єрів. Цей фільм вважається найпершим, який зняли брати Люм’єри. Ось чоловіки й жінки, які працюють на заводі. Але зауважте, що також є кінь і собака. 15 років тому ми відкрили для себе цей фільм. Це, до речі, березень, але погляньте, наскільки тепло вони вдягнені. Камера знаходиться в тій же позиції. Тож коли вони винайшли кіно, вони одразу ж винайшли рімейк. Знову собака й кінь. Можливо, це таки справді перший фільм Люм’єрів. А це третя версія. Це ті ж люди, ті ж актори, той же собака, той же велосипед. Це фабрика Люм’єрів, де робили фотопластинки. Вони знали, що їх знімають, їх просили не дивитися в камеру. Ми точно знаємо, бо вони все одно підглядають. А ось уже два коня. Тобто це вже куди більший продакшн 🙂

Липень 1895-го. Всі винахідники думають, що їхній апарат — найкращий у світі. Та Люм’єри фактично перші, хто зняв отаку процесію. Вони показали цей фільм людям на наступний день. І тоді вся міжнародна спільнота знала, що це була найкраща кінематографія у світі.

Це один із братів, Огюст Люм’єр, його дружина Маргарита та їхня маленька дитина. Тому Люм’єри також винайшли сімейну драму. Цей фільм повинен був бути документальним, але тільки погляньте, яка це постановка! Зверніть увагу на пляшку коньяку.

А це перша комедія. Тільки уявіть, якою була реакція аудиторії того часу. Й коли він спіймав хлопчика, він переконався в тому, що це було якраз перед камерою.

Цей фільм нам теж подобається. ЛІворуч сидить батько братів Люм’єрів — Антуан. Він грає в карти з друзями, вони п’ють пиво. Але головний об’єкт цього фільму — офіціант. Погляньте, він праворуч. Люм’єр запросив офіціанта приєднатися, щоби він теж із ними пограв. Але він трохи… переграє.

У цього фільму особлива історія. Серед братів режисером зазвичай був Луї. Його ж брат Огюст переважно працював актором. Тож це Огюст. Тема цього фільму — знесення стіни. І це справді вражає. Але аудиторія, взагалі-то, дивилася фільм задом наперед. Ви тільки уявіть, як на це реагували люди в той час. Це була магія. Тож ми можемо сказати, що Люм’єри також винайшли перші спецефекти.

А це був перший фільм жахів. Тому що тоді люди подумали, що потяг заїздить прямісінько всередину кімнати. Цей фільм має чудову композицію. Все чорне й темне знаходиться ліворуч і згори, а біле й світле — праворуч та внизу зображення. Тобто ми бачимо, що це діагональний поділ кадру. Люм’єр був фотографом і добре знав, як правильно скомпонувати елементи зображення.

Подивіться цей прекрасний фільм! Тут невеликий рух камери. Спершу ми йшли вперед, а тепер рухаємося назад. Подивіться на якість картинки. Це 1896 рік. Ми бачимо, що картинка дуже стабільна. Люм’єр був прекрасним техніком, тож коли брати винайшли кіно, технічно все було практично готове. Виходить так, що коли режисер знімає сьогодні, то отримує практичну таку ж картинку, що й Люм’єр 120 років тому. В самому фільмі — чимало руху. І це Франція кінця XIX сторіччя. Це чудове документальне свідчення того, якою тоді була країна.

28 грудня. Пам’ятні дати

28 грудня 1895 року, в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок в Парижі, відбувся перший публічний платний сеанс «сінематографа», винайденого братами Люм’єр.

Піонери світового кіновиробництва та кінорежисури брати Луї та Огюст Люм’єри представили глядачам декілька своїх короткометражних фільмів. Згодом вони офіційно були визнані родоначальниками кіно.

Перші фільми були зняті з натури: «Вихід робочих із заводу Люм’єр», «Зруйнування стіни» та ін., а комічна сценка «Политий поливальник» – перша постановочна комедія. Час проекції фільмів становив всього 45-50 секунд. Відсутність фабули, звуку, кольору, нестійкість стрибаючого зображення – все це не завадило глядачам отримати справжнє потрясіння. На перший в історії кіносеанс, показаний публіці за гроші, було продано 35 квитків по одному франку.

Прикметно, що всього за рік, 2 грудня 1896 року, у приміщенні Харківського оперного театру, український художник-фотограф Альфред Федецький провів перший в Україні публічний кіносеанс. Під час сеансу демонструвалася перша українська стрічка «Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря в Харків» (у Покровський монастир). Показом французьких фільмів розпочався перший кіносеанс у Львові 13 вересня 1896 року у Пасажі Гаусмана (нині проїзд Крива Липа).До світу кіноілюзій Київ долучився 14 грудня 1896 року. Цього дня у театрі Соловцова (зараз Театр російської драми) відбувся перегляд люм’єрівських стрічок, які мали надзвичайний успіх.

Перші ігрові стрічки в Україні з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві.

Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937).

Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

У новітній час, незважаючи на всі перешкоди, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.

164 роки від дня народження Томаса Вудро Вілсона (1856-1924), державного діяча США. 28-й президент США у 1913–1921 роках, демократ. Один із творців Версальсько-Вашингтонської системи. В галереї американських президентів, так само як і Лінкольн, Вудро Вілсон стоїть трохи осторонь. Якщо всі американські президенти, як правило, були вихідцями з середовища професійних політиків, юристів чи провідних економічних груп, то Вілсон належав до університетсько-академічного прошарку. Крім цього, на відміну від більшості президентів тієї епохи він був представником південних штатів. Попри деякі помилки, Вільсон належить до когорти великих президентів. За його президентства США зробили новий крок у розвитку демократії, укріпили свої позиції на міжнародній арені. Америка ставала по-справжньому світовою державою з точки зору політики безпеки. Вілсон народився в родині пресвітеріанського пастора і викладача в Стоктоні, Віргінія. Від батька успадкував талант оратора і організатора. Закінчив Прінстонський університет. Після того почався займатися адвокатською практикою в Атланті (штат Джорджія), але все більш очевидним ставав той факт, що це не його покликання. Вілсона цікавила, передусім, політико-публіцистична діяльність. Саме тому він записується на курс політичних наук до університету Джона Гопкінса в Балтиморі, який вже тоді належав до провідних американських вишів. Досить швидко він зробив собі ім’я, яке добре знали в академічних колах. У 1902 році Вілсон стає президентом Прінстонського університету. Здавалося, що в 46 років він досяг вершини свого життя – в університеті і поза ним його дуже поважали, економічно він був забезпечений, жив у щасливому шлюбі з дружиною Елен, з якою у нього було три дочки. Але тут розпочинається новий виток його кар’єри і долі. У 1910 році Вілсона обирають губернатором штату Нью-Джерсі. 4 березня 1913 він стає президентом США. Варто зауважити, що Вілсон спочатку був політиком орієнтованим на внутрішню політику США. «Було б «іронією», якби мені довелося у подальшому займатися зовнішньою політикою», – зауважив якось Вілсон. Утім, дуже велику частину свого президентства йому все ж довелося присвятити вирішенню зовнішньополітичних задач, адже стояти осторонь подій Першої світової війни було просто неможливо. Вілсон до останнього відтягував участь США у війні. Лише 6 квітня 1917 року США оголосили війну Німеччині (майже за одностайної підтримки Конгресу). Другий термін його президентства був відзначений не лише вступом у війну, але й активними дипломатичними зусиллями президента з мирного врегулювання, вираженими в «14 пунктах». Вілсон став першим президентом США, що відвідав з офіційним візитом Європу, беручи участь в роботі Паризькій мирної конференції. Пропозиції Вілсона були покладені в основу Версальського договору (саме за «Версальський мир» Вілсон був удостоєний Нобелівської премії миру 1919 року). Вілсон був одним з ініціаторів створення Ліги Націй, проте Сенат США відмовив у вступі до цієї організації (згодом до ідей Вілсона повернеться Рузвельт). Останні роки президентства Вудро Вілсона були затьмарені важкою хворобою (його розбив параліч) та політичними невдачами.

154 роки від дня народження Данила Заболотного (1866-1929), українського мікробіолога і епідеміолога. У 1919–1923 роках був ректором Одеського медичного інституту, де організував першу в світі кафедру епідеміології. Заболотний є також засновником Інституту мікробіології (1929; тепер інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного). Вчений першим довів, що хранителі смертоносних бацил чуми – це гризуни. Завдяки цьому відкриттю хворобу навчилися локалізувати ще в зародку, запобігаючи масштабним епідеміям, а українець Заболотний здобув славу переможця чорної смерті або, як він жартома казав, чумогона. Не меншою була заслуга нашого земляка і в подоланні епідемій холери. Уже перебуваючи на вершині слави, Заболотний не цурався свого українства і, як згадував його молодший колега Микола Стражеско, у професора «з-під коміра розстебнутого сюртука завжди виглядала українська вишиванка». Відомо, що академік Заболотний був одним із небагатьох, хто протестував проти арештів Сергія Єфремова і Агатангела Кримського. Як би у подальшому склалася його доля – невідомо, адже вчений несподівано помер на 63 році життя.

Цього дня народився Дензел Вашингтон (1954), американський кіноактор. Знімався у фільмах: «Слава», «Малкольм Ікс», «Багато галасу з нічого», «Філадельфія», «Ураган», «Тренувальний день». Загалом на його рахунку 50 кіноролей. За свої роботи Вашингтон тричі відзначався «Золотими глобусами» та двічі «Оскарами». Він другий актор афроамериканського походження, після Сідні Пуатьє, що здобув «Оскар» у категорії найкращий актор.

Роковини смерті:

75 років від дня смерті Теодора Драйзера (1871-1945), американського письменника, публіциста, громадського діяча. Автор романів «Сестра Керрі», «Трилогія бажання», «Геній», «Американська трагедія», збірок новел, публіцистики, автобіографічної «Книжки про себе». У 1927 році письменник приїздив до Радянського Союзу, перебував в Україні. В книзі «Драйзер дивиться на Росію» (1928) – враження від поїздки, спогади про Київ, Харків, Одесу, інші міста України, про Донбас.