Лермонтов біографія, коротко найголовніше, життя і творчість поета, відомі твори, цікаві факти

Біографію Лермонтова, талановитого письменника і поета, цікаво вивчати як школярам, так і студентам.

Своїми книгами прозаїк, драматург і художник вніс величезний внесок у становлення російської літератури, але, на жаль, пішов з життя дуже рано.

Напевно всі знають, скільки років прожив поет Лермонтов і від чого помер. Всього 27 років життя було відміряно талановитому письменникові, але пам’ять про нього жива донині.

Коротка біографія Лермонтова

В ніч з другого на третє жовтня 1814 р. (дата народження — третє жовтня) в Москві, у будинку біля червоних воріт, народився на світ М. Ю. Лермонтов. Син Юрія Петровича Лермонтова і Марії Михайлівни Арсеньєвої.

Дивіться також: Біографія Чехова коротко найголовніше, хронологічна таблиця життя і творчість, цікаві факти, діти та батьки, особисте життя, список відомих творів

Після смерті матері виховувався бабусею, владною жінкою, яка походила з роду Столыпиных. Ріс хворобливою дитиною, тому його часто возили на лікування мінеральними водами.

Ще в дитинстві письменник бачив напружені відносини батька і бабусі, що послужило джерелом сумних мотивів у його творчості. За роки навчання поет кілька разів відчував світлі почуття до протилежної статі. Однак батьки дівчат не бачили в ньому надійного супутника життя для їхніх дочок.

Все життя мріяв познайомитися з Пушкіним і багато в чому повторив його долю.

Біографія лермонтова Михайла Юрійовича. Життя і творчість лермонтова

Михайло Юрійович Лермонтов народився 3.10.1814 року в Москві, а помер біля підніжжя гори Машук, розташованої недалеко від П’ятигорська, 15.07.1841 року. Його прах в квітні наступного, 1842 року, було перевезено до Тархани, в фамільний склеп. У цій статті представлена біографія Лермонтова, основні віхи його життя і творчості.

Походження М. Ю. Лермонтова

Він був сином Юрія Петровича Лермонтова (роки життя – 1787-1831), армійського капітана, і Марії Михайлівни (роки життя – 1795-1817), в дівоцтві Арсеньевой, єдиної дочки і тому спадкоємиці великого стану Єлизавети Олексіївни Арсеньевой, пензенської поміщиці (роки життя – 1773-1845), яка належала до впливового і багатого роду Столипіним.

Лермонтов з цього роду був у властивості або спорідненості з Хастатовимі, Шах-Гіреями, Евреинова, Мещерінова, Філософова, а також з Олексієм Аркадійовичем Столипіним, одним зі своїх кращих друзів на прізвисько Монго. Ув’язнений проти волі бабусі по материнській лінії шлюб був нещасливим і неравним- хлопчик був змушений рости в обстановці постійних сімейних чвар.

Після того як його батько рано померла, її мати, жінка владна, розумна і тверда, всю свою любов перенесла на онука, зайнялася сама його вихованням, відсторонивши при цьому повністю батька.

У творчості Лермонтова відбилися ці ранні враження від життя в Тарханов в таких творах, як “Люди і пристрасті” (1830 рік), “Дивна людина” (написано в 1831 році), а також у віршах “Епітафія” (1832) і “Жахлива доля батька і сина “, створеному автором в 1831 році.

Родові перекази

Прямо чи опосередковано вплинули на нього також родові сімейні перекази. Рід Лермонтових, як вважається, був заснований Георгом (Юрієм) Лермонтов, шотландським офіцером, котрий у 17 столітті. Він сходить до Томасу ріфмача (13 століття) – напівлегендарним віщуна і поету з Шотландії.

Дитинство Лермонтова

Дитинство Михайла Юрійовича проходило в Пензенській губернії, в маєтку Тархани, що належав бабусі хлопчика. Зараз тут розташований музей Лермонтова. Майбутній поет отримав домашнє столичне освіту (його гувернером був француз, бонною була німкеня, а в більш пізні роки викладачем був призначений англієць). Музей Лермонтова, як символ зв’язку часів, дбайливо зберігає посаджене Михайлом Лермонтовим дерево в садибі Тархани, на березі ставка.

З дитинства хлопчик вільно володів німецькою та французькою мовами. Ще дитиною він добре знав побут рідний поміщицької садиби (в тому числі і соціальний), який він відобразив у своїх автобіографічних драмах. Бабуся влітку 1825 повезла Михайла Юрійовича на Кавказ, на води-враження його від гірських народів і кавказької природи залишилися в ранній творчості цього автора (“Кавказ”, 1830 рік, написане в 1832 році вірш “Сині гори Кавказу, вітаю вас! .. “).

Переїзд до Москви, навчання в пансіоні

У 1827 році в Москву переїжджає вся родина Михайла Юрійовича, і він залишає рідний дім. Лермонтова з вересня 1828 зараховують полупансіонером в московський пансіон, в 4-й клас, де він отримує гуманітарну освіту, поповнювати Михайлом Юрійовичем постійним, систематичним читанням. Так продовжилося дитинство Лермонтова. Ще в Тарханов намітився гострий інтерес його до літератури і поезії, в Москві наставниками хлопчика стають А. Ф. Мерзляков, А. З. Зінов’єв і С. Є. Раїч, який керував літературним гуртком в пансіоні. У віршах юного поета періоду 1828-1830 років є сліди дії Раіча, “італійської школи”, а також поезії К. Н. Батюшкова, але вже в пансіоні складається переважна орієнтація цього автора на А. С. Пушкіна, зокрема, на байронічні поему , а також на програму любомудров з журналу “Московський вісник”. Саме байронічна поема в найближчі роки стає основною в ранній творчості Михайла Юрійовича. У 1828-1829 роках він створює такі твори: “Два брата”, “Олег”, “Злочинець”, “Корсар”.

Московський університет, перше захоплення

Вільні порядки пансіону в березні 1830 викликали невдоволення самого царя Миколи I (який навесні відвідав його), і за указом Сенату цей навчальний заклад було перетворено в гімназію. Лермонтов в 1830 році “на прохання” ухиляється і проводить все літо у Столипіним, в садибі Середніково, що знаходиться під Москвою (з квітня по липень 1830) – в тому ж році після успішної здачі іспитів він був зарахований студентом в Московський університет. До цього періоду відноситься і перше серйозне юнацьке захоплення Лермонтова Е. А. Сушкова (роки життя – 1812-1868), з якою Михайло Юрійович познайомився у А. М. Верещагиной, своєї приятельки. Сушкова присвячений ліричний “цикл” 1830 (вірші “Жебрак”, “До Сушкова”, “Ніч”, “Станси”, “Наслідування Байрону”, “Я не люблю тебе: пристрастей” та ін.).

Возлюблені Лермонтова

Життя і творчість Лермонтова тісно пов’язані, оскільки у творах цього поета багато в чому відображені його життєві, в тому числі любовні, враження.

По всій видимості, Михайло Юрійович дещо пізніше переживає ще більш сильне почуття, хоча і короткочасне, до Н. Ф. Іванової (роки життя – 1813-1875), дочки Ф. Ф. Іванова, драматурга. Вірші циклу, присвяченого їй (“Н. Ф. І . виття”, “Романс до І . “, “Н. Ф. І.”, “К *” та ін.), Відрізняються високою драматичністю, включаючи мотиви загибелі, любовної зради і т. п. У драмі “Дивна людина” також відбилися загальні контури роману з цією дівчиною.

Наступним адресатом віршів Михайла Юрійовича на початку 1830 років була Лопухіна (в заміжжі Бахметева) Варвара Олександрівна (роки життя – 1815-1851), сестра товариша Лермонтова по університету. У Михайла Юрійовича до неї почуття виявилося найтривалішим і сільним- він, на думку А. П. Шан-Гірея, близького до поета, зберіг його “до самої смерті своєї”. Варвара Олександрівна була прототипом і адресатом як в ранній ліриці поета (“К.Л.”, “Вона негордим красотою . ” та ін.), Так і в пізніх його творах: “Валерик” або, наприклад, присвяту до шостої редакції “Демона”. Образ цей проходить через творчість Лермонтова у віршах “Княгині Лиговской”, “Ні, не тебе так палко я люблю” та ін.

Переїзд до Петербурга і військова кар’єра

Продовжуємо описувати біографію Велке російського поета. На початку 1830 років життя і творчість Лермонтова переходять на наступний етап. Розчарований рутиною викладання, Михайло Юрійович в 1832 році залишає університет і відправляється в Петербург (липень-серпень цього ж року), сподіваючись продовжити в Петербурзькому університеті своє освіта-однак тут йому відмовилися зарахувати курси, прослухані в Москві. Для того щоб не починати заново навчання, поет приймає не без коливань рада рідних обрати для себе військову ниву. Він складає іспити в листопаді 1832 в Школу гвардійських прапорщиків і проводить в цьому закритому навчальному закладі два “страшних року”, де паради, чергування, стройова служба майже не залишали часу Лермонтову для творчої діяльності (побут цього місця відбився в грубо натуралістичній формі в юнкерських поемах Михайла Юрійовича – “Уланша”, “Петергофский свято”, “Гошпіталь”, написаних в 1834 році). Тема ця оживає і в наступному, 1835 році, коли поет був випущений корнетом в Гусарський полк (це сталося у вересні 1834). В цей же час на світ з’являється його поема “Хаджі Арбеков”, Михайло Юрійович віддає в цензуру драму “Маскарад” у першій редакції, працює над творами “Боярин Орша”, “Сашка”, починає писати свій роман “Княгиня Лиговская”.

Лермонтов Михайло Юрійович отримує можливість спілкуватися з представниками літературних кіл Петербурга. Однак про ці контакти відомості скудни- відомо про те, що він познайомився з І. І. Козловим, А. Н. Муравйовим, а також С. А. Раєвським, близьким до слов’янофільських гурткам, що сприяло зростанню і без того вже потепління інтересу Лермонтова до проблем національної культури та історії. Раєвський, один з близьких товаришів цього автора (потерпілий в 1837 році за розповсюдження вірші “Смерть поета”), був присвячений в процес роботи Михайла Юрійовича над твором “Княгиня Лиговская” (розпочатим в 1836 році, але так і не закінченим, опублікованому лише в 1882), в якому одна з сюжетних ліній заснована на історії роману Лермонтова з Сушкова, знову відновився в той час.

“Смерть поета”

Лермонтов Михайло Юрійович в 1835-1836 роках не входить в найближче коло А.С. Пушкіна, з самим поетом він також не знайомий. Тому вірш “Смерть Поета” (написане в 1837 році, опубліковане – в 1858) отримує тим більше принциповий характер. Лермонтов у своїй промові представляє ціле покоління, яке тужила про загибель цього національного генія і бунтува проти загубили його ворогів. Твір це моментально поширилося в різних списках і принесло широку популярність своєму творцю. Поет основний тягар провини переніс на суспільство, зокрема, на його верхівку, так звану “нову аристократію” (в його вірші – “пихаті нащадки”), яка не мала опори в національній культурній та історичній традиції і становила ядро антіпушкінской партії в столиці, зберегла і посмертну ненависть до нього. Завершальні вірш 16 рядків (додані пізніше, 7 лютого) при дворі були витлумачені як пряме “відозву до революції”. Лермонтова заарештували 18 лютого 1837 року- почалося політичне справу про його названих “недозволеними” віршах. Під арештом створює кілька творів Михайло Лермонтов: вірші “Сусід”, “В’язень” та ін., Що поклали початок його “тюремної лірики” – блискучому циклу віршів, що включає такі твори, як “Полонений лицар”, “Сусідка” (обидва – в 1840 році) та інші.

Роки служби на Кавказі

У лютому 1837 вийшов наказ царя про переведення Лермонтова в Нижегородський драгунський полк в якості прапорщика на Кавказ. Він виїхав через Москву в березні. В дорозі простудившись, Михайло Юрійович для лікування був відправлений по шляху проходження в свій полк в Ставрополь, Кисловодськ, П’ятигорськ (квітень – вересень 1837) та інші місця. Лермонтова в листопаді послали в Тифліс, де виникли зв’язку з группировавшейся навколо А. Чавчавадзе (що припадає тестем Грибоєдова) культурним середовищем. Ця людина був одним з найзначніших представників романтизму в Грузії. Михайло Юрійович близько стикається з життям народу, бачить побут російських солдатів, козачих станиць, різних народностей Кавказу. Все це відображає творчість Лермонтова, зокрема, в елементах фольклора- в 1837 році поет записує казку про Ашик-Кериб з однойменною назвою, де прагне показати колорит східної мови, психологію азербайджанського сказітеля- в “Втікачі”, “Козачої колискової пісні”, ” Дарах Терека “виростає з фольклорною стихії народний характер з його етнічними рисами. У Ставрополі і П’ятигорську поет зустрічається з Н. М. Сатиним, якого він знав по Московському пансіону, а також доктором Н. В. Маєром (в “Княжні Мері” його прототип – доктор Вернер) і Белінскім- сходиться близько з А. І. Одоєвським, якому згодом присвятив вірш “Пам’яті А. І. Одоєвського”.

Яким був Лермонтов?

Михайло Юрійович справляв велике враження, про що писав згодом у своїх листах Бєлінський. Люди так званого “покоління 1820-х”, декабристи зокрема (Лорер, Назимов), відчували, що поет Лермонтов – представник іншого, зараженого соціальним песимізмом і скептицизмом покоління, що приховує свій внутрішній світ від навколишніх під маскою громадського індіфферізма та іронії. У Михайла Юрійовича це нерідко виражалося зовні в бажанні ухилитися від розмов на будь-які серйозні теми, в іронічному ставленні до сповідальності і захопленості. Ця характеристика Лермонтова була відзначена багатьма сучасниками. Подібна манера тримати себе в 1837 році відштовхнула від нього спочатку Бєлінського, який звик у дружніх гуртках до філософських спорах. Для самого Лермонтова, між тим, ці розмови і зустрічі стали багатим творчим матеріалом: він знайшов можливість осмислити, за контрастом, деякі соціально-психологічні ознаки покоління, до якого належав. Результати цього узагальнює поет Лермонтов в “Думі” і в образі Печоріна.

Під час заслання і особливо пізніше розкрилося й інше, художнє обдарування Михайла Юрійовича, який з самого дитинства захоплювався живописом. Його пензлю належать картини маслом, акварелі, жанрові сцени, малюнки-пейзажі, карикатури і портрети, кращі з яких пов’язані з кавказькою тематикою.

Повернення до Петербурга

Подальша біографія Лермонтова відзначена такими подіями. Посилання Михайла Юрійовича через А. Х. Бенкендорфа клопотами бабусі була скорочена. У жовтні 1837 вийшов наказ про переведення поета в Новгородську губернію в Гродненський гусарський полк, а потім і в Царське Село. Михайло Юрійович повертається в січні 1838, а потім, з травня 1838, обґрунтовується в Петербурзі. Роки літературної слави поета припадають на період з 1838 по 1841 роки. Його відразу ж приймають в пушкінський літературний коло, де він сходиться з П. А. Вяземським, В. А. Жуковським, В. А. Сологубом, П. А. Плетньовим, ближче з В. Ф. Одоєвським, а також Карамзіна, що стали для нього найближчою культурним середовищем: він бере участь у домашніх розвагах і спектаклях цієї сім’ї, дружить з постійними відвідувачами їх салону – І. П. Мятлева, Смирнової-Россет, Ростопчина. Тут же, у Карамзіним, поет читав “Хмари” напередодні своєї останньої посилання. У 1840 році окремими виданнями в Петербурзі виходять “Герой нашого часу” і “Вірші” – єдиний прижиттєвий поетичний збірник.

“Гурток шістнадцяти”

У 1838-1840 роках Михайло Юрійович входить в “Гурток шістнадцяти” – молодіжне аристократичне суспільство, члени якого – К. В. Браницький-Корчак, А. Н. Долгорукий, І. С. Гагарін, Столипін та ін. Воно було об’єднано особливими законами поведінки, а також політичної опозиційністю членів даного об’єднання. За деякими даними, Лермонтов грає в цьому гуртку чільну роль.

Зіткнення з Е. Барантом

Біографія Лермонтова триває наступними подіями. На балу у графині Лаваль, що відбувся в лютому 1840, сталося зіткнення Михайла Юрійовича з Е. Барантом, сином французького посланника. Приводом було світське суперництво цих двох людей, точніше, перевага поета княгинею М. А. Щербатової (якій присвятив Михайло Лермонтов вірші “На світські ланцюги”, “Молитва” і, можливо, “Чому”). Барант був захоплений цією жінкою, як і Михайло Юрійович (в 1839-1840 роках). 18 лютого відбулася дуель, яка закінчилася примиренням. Проте Лермонтов був відданий військовому суду- під арештом його відвідують літературні знайомі і друзі, в тому числі і Бєлінський. В цей же час відбулося нове пояснення з Барантом, яке погіршило хід справи.

П’ятигорськ, дуель з Мартиновим

Біографія Лермонтова триває. У квітні 1840 поета переводять у діючу армію на Кавказ. У червні він приїжджає до Ставрополя, а вже в липні бере участь у сутичках з горцями в битві під річкою Валерик.

На початку лютого 1841 він приїжджає у відпустку до Петербурга і проводить у столиці 3 місяці, після чого у квітні 1841 повертається на Кавказ. У травні поет прибуває в П’ятигорськ для лікування мінеральними водами, де знаходить суспільство колишніх знайомих, у числі яких – Мартинов, товариш поета по Школі юнкерів. Жарти Лермонтова на одному з вечорів зачепили останнього, і спалахнула сварка, яка спричинила за собою виклик на дуель, на якій Михайло Юрійович був убитий.

Значення творчості

Творчість цього поета, що тривало дуже недовго (всього 13 років – у період з 1828 по 1841 роки), стало в послепушкінского період вищою точкою розвитку вітчизняної поезії і відкрило російській прозі нові шляхи. Основні дати Лермонтова складають історію не тільки його життя і творчості, а й розвитку літератури в нашій країні в ті роки. З ним пов’язується таке поняття, як “1830 роки”, що характеризується зростаючою інтересом до новітніх напрямків релігійної та ідеалістичної філософії (Гегель, Шеллінг), а також поглибленням самоаналізу суспільства, уваги до глибинних історичних процесів, диалектичности літературного мислення.

У період похмурої реакції Михайло Юрійович висловлював свій протест проти суспільного і політичного гніту, закликав до боротьби, до дії, розкривав існуюче трагічне становище в державі передових мислячих людей, вказував на те, що порятунок знаходиться лише в народі. Цей поет своєю творчістю продовжив справу декабристів, підготовляючи в нових історичних умовах шлях, яким йшли в 60-і роки революційні демократи, представники другого етапу визвольного руху в нашій країні. Добролюбов і Чернишевський, їхні вожді гаряче любили поезію Лермонтова, відзначали її велику роль в історії суспільної думки і російської літератури нашої країни.

А романом “Герой нашого часу” Михайло Юрійович прокладав дорогу таким письменникам, як Іван Сергійович Тургенєв і Лев Миколайович Толстой.

ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович – Біографія, життя і творчість письменника

ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович (Лермонтов, Михаил Юрьевич — з 2 на 3.10.1814, Москва – 15.07. 1841, П’ятигорськ) — російський письменник.

Син армійського капітана Ю. Лермонтова та М. Лермонтової (у дівоцтві Арсеньєвої), єдиної спадкоємиці значного статку своєї матері, Єлизавети, котра належала до багатого та впливового роду Столипіних. Шлюб, узятий проти волі Є. Арсеньєвої, був невдалим, тому хлопчик виростав у атмосфері сімейних чвар. Після ранньої смерті матері (у 1817 р. у віці 21 р.) дитину взяла на виховання баба Єлизавета, усунувши батька від виховання. Дитинство Лермонтова проминуло у маєтку Тархани Пензенської губернії, де він здобув столичну домашню освіту: крім звичного гувернера-француза, у нього була бонна-німка і пізніше — вчитель-англієць. З дитинства Лермонтов добре знав французьку та німецьку мови.

У 1827 р. сім’я переїхала у Москву, а восени наступного року Лермонтова зарахували напівпансіонером у 4-ий клас Московського університетського благородного пансіону, одного з найкращих учбових закладів Росії. Тут Л. здобув систематичну гуманітарну освіту, яку згодом поповнив самостійним читанням. Уже в Тарханах Лермонтов зацікавився літературою та поетичною творчістю. Його приваблювали перш за все О. Пушкін і російська «байронічна поема». Ці вподобання суперечили пансіонному літературному вихованню, де панували старі, антиромантичні традиції.

У 1828—1829 рр. Лермонтов написав декілька «байронічних поем»: «Корсар», «Злочинець», «Олег» і «Два брати». Для цих поем, як і для «байронічної поеми» загалом, характерною є центральна постать героя — сильної, вольової особистості, наділеної титанічними пристрастями, яка перебуває у стані війни із суспільством. Неодмінний мотив у такій поемі — трагічне кохання. Очищувальна при цьому роль страждання — важлива художня ідея, яку Лермонтов продовжить у своїй пізній творчості. Такий герой з’явився у його ранній ліриці: Наполеон («Наполеон», «Дума», 1830), ватажок розбійників із рисами Степана Разіна («Отаман», 1831) та ін. З формуванням типу байронічного героя в Л. пов’язана й тема богоборства: у 1829 р. він задумав поему «Демон», над якою працюватиме майже до кінця життя.

У 1830 р. Лермонтов вступив на морально-політичний відділ Московського університету, одного із найсвоєрідніших і найдемократичніших учбових закладів тодішньої Росії. Тут ще зберігався дух незалежної студентської корпорації та спогади про декабристський рух. Проте поезія Лермонтова вже відійшла від поезії декабристів — і за проблематикою, і за поетичною мовою. Соціально-політичні ідеї рідко виражаються у ній безпосередньо; найчастіше вони ніби просвічують у духовному обличчі лермонтовського героя, котрий напружено вдивляється у навколишній світ і у своє власне життя. Для Лермонтова та його покоління характерним є прагнення осмислити довкілля у категоріях філософії, психології та моралі, у протиставленнях спокою та діяльності, земного та небесного, добра та зла.

Із 1830 р. у ліриці Лермонтова з’явився жанр ліричного роздуму, що схожий на уривок із щоденника. Поет мовби ставить себе у центр створеного ним поетичного світу, який постає перед ним як чужий і ворожий, що прирікає тонко організовану особистість на безмежну самотність. У цей час Лермонтов сприймав Дж. Н.Г. Байрона як особливо близького йому поета й уважно вивчав не лише його твори, а й біографію, з якою порівнює свої духовні пошуки («Ні, я не Байрон. »):

Обранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний,

Раніш почав, скінчу зарані,

Я встигну мало що зробить;

Надій розбитих скарб лежить.

Через те його вірші 1830—1831 pp. і драми, де чітко проступають автобіографічні мотиви, не можна вважати автобіографією у прямому значенні слова: вони достовірні як свідчення про внутрішнє життя поета, але не як біографічний документ. Це саме стосується і віршів, присвячених Н. Івановій, дочці відомого московського драматурга, з котрою Лермонтов познайомився у 1830 р. Вірші цього ліричного циклу вирізняються ще більшою драматичною напругою, але містять, поряд з реальними враженнями, і переживання та мотиви літературно-історичного походження.

Після 1831 р. Лермонтов звернувся до ліро-епічних форм, до балади, яка зберігала драматичність сюжету, але давала поетові більшу свободу у використанні поетичних тем, сюжетів, образності, ніж безпосереднє ліричне самовираження («Очерет», «Русалка», «Бажання», 1832). Це прагнення відійти від суто ліричних форм і розширити оповідні, епічні елементи позначилося на всій творчості Л. Саме у 1832 р. він звернувся до прози і розпочав писати роман про селянську війну 1773—1775 pp. під проводом О. Пугачева. Йому довелося звернутися до змалювання побуту, сцен кріпосницького гніту та поміщицького свавілля, окреслювати характери селян, поміщиків, повстанців. Водночас цей роман («Вадим») ще тісно пов’язаний із поетичною творчістю Лермонтова: його герой близький до героя байронічних поем і навіть мова — піднесена, прикрашена, занадто експресивна — схожа на мову віршованої поеми.

Натомість у поемах Лермонтов мовби окреслилися дві тематичні групи: одна тяжіє до середньовічної російської історії, друга — до екзотичного «південного», кавказького, побуту. Історична поема (як, приміром, «Останній син вольності» — «Последний сын вольности») вирізняється суворим північним колоритом, у ній діють похмурий і стриманий герой із трагічною долею, сюжет розвивається стрімко, без відступів. «Кавказька» поема, навпаки, сповнена відступів, етнографічних описів, у ній значний оповідний елемент. Такою є поема «Ізмаїл-Бей» (1832): її герой, горянин, вихований у Росії, далеко від батьківщини, об’єднує риси «природного» та «цивілізованого» героя.

У 1832 р. Лермонтов покинув університет, плануючи продовжити освіту у столиці. Проте у Петербурзькому університеті йому відмовилися зарахувати прослухані у Москві дисципліни. Щоби не розпочинати навчання наново, Лермонтов не без сумнівів схилився до поради рідних обрати військовий шлях. 4 листопада 1832 р. він склав іспити у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яку закінчив у 1835 p., ставши корнетом у лейб-гвардії гусарському полку. Того ж року вийшла друком поема Лермонтова «Хаджі-Абрек», він віддав у цензуру першу редакцію драми «Маскарад», розпочав роботу над поемами «Сашка» та «Боярин Орша», романом «Княгиня Ліговська».

«Княгиня Ліговська» (« Княгиня Лиговская» , 1836) — багато в чому перехідний твір. Тут Лермонтов вперше відмовився від «виняткового» героя. Його Григорій Олександрович Печорін — «добра душа» з-поміж «золотої молоді»; протиставлений йому Красінський — бідний чиновник-дворянин, котрий гостро відчуває свою соціальну покривдженість. Зіткнення між героями — конфлікт соціальний, але це водночас і зіткнення двох характерів: запального, пристрасного, «романтичного» характеру Красінського та стриманого, сформованого суспільним етикетом Печоріна.

Водночас Лермонтов працював над «Маскарадом» (1835—1836) — своїм найвизначнішим драматичним твором, першим, який він вважав гідним опублікувати. За гостротою конфлікту та частково за жанром «Маскарад» був близький до французької мелодрами та романтичної драми (В. Гюго, А. Дюма); припускали також, що Лермонтов зобразив реальну подію. Герой «Маскараду», Арбенін, порвав із суспільством, але зберіг його уявлення та спосіб мислення, що й закрило йому доступ до істини: він не знає інших законів, і не може повірити, що його дружина вільна від них. Переконавши себе у невірності Ніни, він сам стає суддею і катом, знищуючи те, що було сенсом його життя. Але цього замало: він усвідомлює, що акт «високої» помсти звівся до звичайного злочину. Арбенін покараний не покутною смертю, а життям, що продовжується, і не романтичним безумом, а божевіллям. Так Лермонтов зробив важливий крок до перегляду концепції байронічного героя, у якій важлива роль відведена образу героїні: доля Ніни стає мірилом моральної правоти Арбеніна.

У Петербурзі у 1835—1836 pp. Лермонтов почав зближуватися з літературними колами, проте з О. Пушкіним він ще не був знайомий. Тим принциповішого характеру набув його вірш «Смерть Поета» , написаний відразу ж після загибелі Пушкіна на дуелі. Лермонтов говорив від імені цілого покоління, тому його твір миттєво поширився у списках і зробив Лермонтова широковідомим. У вірші міститься концепція життя і смерті Пушкіна, що ґрунтується на пушкінських віршах та статтях. Основний тягар провини Лермонтов переніс на суспільство та його правлячу верхівку — «нову аристократію». При дворі вірш сприйняли як «заклик до революції». Лермонтова заарештували, розпочалася політична справа про «недозволенні вірші». Під арештом Л. написав ряд поезій, із яких потім виросли шедеври його «тюремної лірики», такі, як «В’язень», «Сусідка», «Ув’язнений рицар». Рання лірика поета, у якій поєдналися риси героїчного та філософського романтизму, з 1836 р. зазвучала пристрасніше і критичніше, як, приміром, у вірші «Дума»:

Печально я дивлюсь на наше покоління!

Порожнє жде його чи темне майбуття,

Під темним тягарем зневіри й розуміння

Без дії відцвіте його життя.

Багаті ми, з дитинства постарілі,

І пізнім розумом, і вадами батьків,

1 томить нас життя, як рівний шлях без цілі,

До зла й добра ганебно ми байдужі,

Ми рано в’янемо, не знавши боротьби,

Перед погрозами — мов малюки недужі,

І перед владою — затуркані раби.

У березні 1837 р. Лермонтов, переведений із гвардії у нижньоновгородський драгунський полк, виїхав із Петербурга на Кавказ. Розпочалося перше кавказьке заслання Лермонтова. Воно було важким випробуванням для поета, але надзвичайно розширило діапазон його творчих вражень. До кінця року Лермонтов об’їздив усю Кавказьку лінію, побував у горах і центральних областях Грузії. Кавказьке заслання Л. було скорочене завдяки клопотанням баби та впливових знайомих. Уже в січні 1838 р. він повернувся у Петербург. Три з половиною роки життя у столиці — 1838— 1841 pp. — були роками його літературної слави. Лермонтова розглядали тепер як поетичного спадкоємця Пушкіна. Він відразу ж потрапив у пушкінське літературне коло, опублікував у «Современнику» «Бородіно» і «Тамбовську скарбничиху». Лермонтов йшов власним шляхом, розвиваючи теми та мотиви, які вже намітилися у його творчості. У «Пісні про царя Івана Васильовича» (1837) Лермонтов створив епічну поему за фольклорними зразками, намагаючись відтворити не стільки форми, скільки дух народної поезії та національний характер. Калашников — «невільник честі» XVI ст., ним керують народні уявлення про честь, закон і звичаї, якими він не може поступитися навіть перед лицем смерті; це епічний характер, носій позаособистісного, народного первнів. У «Пісні. » він торжествує остаточну перемогу над героєм-індивідуалістом, котрий сповідує культ особистої відваги, молодецтва та пристрасті. Особистість Лермонтова уявляє тепер у сукупності соціальних та історичних зв’язків, і він усе далі відходить від поетизації трагічного та бунтівливого героя-самітника. Цей процес переоцінки традиційних романтичних уявлень прослідковується і в ліриці зрілого Лермонтова, і в пізніх редакціях «Демона».

Розпочавши роботу над поемою у 1829 p., Лермонтов у 1829—1831 pp. написав чи намітив її чотири редакції і розробив близькі теми в «Азраїлі» й «Ангелі смерті». В остаточній редакції Лермонтов знайшов місце дії — Кавказ, сюжет виявився зануеним в атмосферу народних переказів і збагачений деталями побуту й етнографії, а княжна Тамара постала живим і повнокровним образом. З появою такого образу Демон отримав мірило цінностей своїх учинків. За своїм філософсько-етичним змістом образ Тамари прирівнюється до образу Демона. Вона наділена тією повнотою переживання, яка зникла у сучасному світі; її кохання самовіддане та поєднане із покутним стражданням. Через те, занапастивши Тамару, Демон не тільки покараний безмежною самотністю, а й переможений у момент своєї гаданої перемоги — оскільки його жертва вивищилася над ним.

У 1839 р. Лермонтов написав нову поему — «Мцирі» («Мцыри»). Внутрішня спорідненість Мцирі та Демона безсумнівна: у ньому також закладені заперечення, протест і та сама сила духу; як і Демон, він намагається вирватися зі світу, що прирікає його на самотність. Проте Мцирі — пряма протилежність байронічному герою: це «природна людина», котрій нав’язують суспільні відносини, що гнітять її. Пафос заперечення у «Мцирі» чи не більший, аніж у «Демоні», оскільки Мцирі оточують не вороги, а захисники та заступники; він і не бореться з ними — він їх не сприймає. Мцирі живе, підкоряючись природним спонукам: любові до свободи, батьківщини, рідних, природи та діяльності. Ці почуття змушують його втекти з монастиря, ворожого «закону серця», та зануритись у природну стихію.

«Мцирі» та «Демон» — найвищі досягнення романтичної поеми Лермонтова. У них склалася й особлива лермонтовська мова — мовний потік, що захоплює читача, зовнішньо схожий на імпровізацію, де лірична енергія цілого поглинає неточності слововживання. Поряд з поетичною мовою підвищеної експресивності, Лермонтов у зрілі роки все частіше звертався до навмисне неприкрашеної, а іноді й прозаїзованої мови. Так написані багато його ліричних віршів останніх років. При цьому драматизм ліричної ситуації та конфлікту не послаблений, а посилений. Це стосується таких його поезій, як «Заповіт», «Валерик», «Бескид», «На півночі дикій. », «Сон» та ін.

Художній досвід Лермонтова-лірика, автора поем, драматурга та прозаїка сконцентрувався у романі «Герой нашого часу» («Герой нашего времени»), який він розпочав писати у 1838 р. на основі кавказьких вражень. Роман побудований як серія повістей зі складною композиційною структурою. Кожна повість опиралася на певну літературну традицію. «Бела» поєднала риси дорожніх нотаток і романтичної новели про кохання європейця до «дикунки»; «Княжна Мері» — «світська повість»; «Тамань» — лірична новела зі слабовиявленим сюжетом і атмосферою таємничості; «Фаталіст» — розповідь про «таємничий випадок», характерний для фантас-тичної прози 30-х pp. Усі ці жанрові форми стали в Л. частиною єдиного цілого — дослідження духовного світу сучасного героя, особистість і доля котрого цементують усю оповідь. Новели розташовані так, що вони поступово «наближають» Печоріна до читача: спочатку розповідь про нього веде Максим Максимович і «Бела»), потім він зображений через сприйняття оповідача («Максим Максимович»), нарешті у «журналі» (щоденнику) пропонується його «сповідь». Події подані поза хронологічною послідовністю, що також є частиною художнього задуму: як у «байронічній поемі», роман має «вершинну композицію», біографія героя постає у кульмінаційних моментах. Передісторія Печоріна навмисно відсутня — це надає його біографії певної таємничості.

Образ Печоріна має, таким чином, романтичну генеалогію. Новій стадії художньої свідомості Лермонтова належить погляд на свого героя як на «тип», що втілює соціально-психологічні риси цілого покоління — того самого, яке було зображене в «Думі». Егоцентризм, індивідуалізм, скептичне ставлення до, здавалося б, непохитних моральних цінностей і, з іншого боку, інтелектуальність, рефлексійність, здатність до тверезої та нещадної самооцінки, прагнення до діяльності за відсутності життєвої мети — все це притаманне, згідно із Лермонтовим, сучасній людині. Письменник у романі послідовно аналізує його уявлення про кохання, дружбу, суспільні зв’язки — те, що завжди вважалося мірилом цінностей особистості. Печорін наче випробовує себе у різних ситуаціях: коханні «природному» («Бела»), «романтичному» («Тамань»), «світському» («Княжна Мері»), у дружбі «патріархального» типу («Бела», «Максим Максимович»), дружбі ровесників одного соціального кола, дружбі інтелектуальній (із Грушницьким, лікарем Вернером у «Княжні Мері»). У всіх випадках характер сучасної людини обмежує здійснення ідеалу, і причиною цього — у соціально-психологічному побуті суспільства, що прирікає своїх членів на трагічне взаємне нерозуміння. Ця основна ідея зумовила своєрідний художній «об’єктивізм» роману: автор не засуджує свого героя і тим більше не розвінчує його, а аналізує. Судить себе сам Печорін, котрий усвідомлює, що він перебуває під владою якихось загальних і позаособистісних законів, за межі яких не може вирватися. Лермонтов уперше у російській літературі порушив проблему зумовленості особистої поведінки суспільними законами та послідовно відмовився від дидактичного повчання. За винятком В. Бєлінського, ніхто із сучасних Лермонтова критиків роману не зміг зрозуміти та прийняти цього важливого літературного відкриття.

На час виходу «Героя нашого часу»(1840) Лермонтов уже міцно пов’язав свою долю з «Отечественными записками». У цьому журналі з’явилося більшість прижиттєвих публікацій Лермонтова. У березні 1840 р. за дуель із сином французького посла Е. де Варантом Л. перевели у Тенгинський полк і відправили у діючу армію на Кавказ, а в липні того ж року він уже брав участь у постійних сутичках із горянами та кровопролитній битві біля річки Валерік. Після короткої відпустки Лермонтов у травні 1841 р. прибув у П’ятигорськ і отримав дозвіл затриматися для лікування на мінеральних водах. У його нотатнику один за одним з’являються ліричні шедеври: «Сон», «Бескид», «Вони кохали. », «Тамара», «Побачення», «Листок», «Йду я на дорогу в самотині. », «Морська царівна», «Пророк».

У П’ятигорську Л. зустрівся із товариством колишніх знайомих і, зокрема, зі своїм товаришем зі школи юнкерів М. Мартиновим. На одному із вечорів у п’ятигорській родині Верзіліних хворобливо самолюбний і недалекий Мартинов образився на жарт Л. Сварка переросла у дуель, під час якої Лермонтова було вбито. Це трапилося 15 липня 1841 р.

Творче життя Лермонтова тривало 13 років. За цей час він устиг посісти одне з чільних місць у російській літературі, завершивши розвиток російської романтичної поеми, створивши неперевершені ліричні шедеври та заклавши основи російського реалістичного роману XIX ст.

Лермонтов з любов’ю ставився до України (називав «сумною вітчизною») та її народу (вірш «На світські окови»). З його творчістю був добре ознайомлений Т. Шевченко (згадки в листах, щоденнику, вірш «Мені здається, я не знаю»). І. Франко вважав Л. корифеєм російської поезії. П’єси Л. йшли в багатьох театрах України, а мотиви його поезії знайшли втілення в українській музиці (романси «Бескет» М. Жербіна, «О. О. Смирновій» Ф. Надененка, «Сонце» Б. Лятошинського, «Ні, не тебе так палко я люблю» Ю. Мейтуса, «Сумний я. » В. Косенка та ін.). Перші українські переклади та переспіви поезій Лермонтова з’явилися в 60-х pp. XIX ст. Його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, П. Грабовський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.