Верба

У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Вважають, що вона уособлювала
бога сонця, й тепер у народі кажуть, що “саме сонце п’є воду з вербових
листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці”. Як особливе,
священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків. На похоронах
плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, “аби
мрець нікого з собою не взяв”).
Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. “Дарма, верба, що уш нема”, — кажуть про
неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя,
криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у
землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським
селам особливої характерної краси. “В кінці греблі шумлять верби, що я
насадила”, — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка.
“Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, — каже про
вербу Килина в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Невибагливість верби,
здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин
починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного
значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення
родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі,
нечистої сили.

Вербну неділю святкують за тиждень до Великодня (“за тиждень Великдень: недалечко
червоне яєчко”). Коли Христос повертався до Єрусалима, люди встеляли йому
дорогу пальмовими гілками. Звідси звичай святити гілля дерев.

Свяченою вербою стьобали одне одного, щоб бути “великими, як верба, багатими, як
земля, і здоровими, як вода”. Звичай бити вербою — ще дохристиянський, він
пов’язаний із віруванням, що енергія від ритуального биття передається тому,
кого періщиш. Отож такий удар здатний “розбудити” життєву силу людини
чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу в день св. Юрія,
сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.

Використовується мотив удару і в чарах: ударив чоловік відьму прутиком, і “вона зараз же
стала кобилою”. В казках чарівниці таким чином перетворюють царівен на
качок, зозуль. За допомогою подібних дій можна досягти і зворотного ефекту:
зняти чари, як у казці про Красносвіта. Три пари залізних черевиків зносила
дружина, поки знайшла свого чоловіка в чужому далекому царстві у “поганої
цариці”. Три ночі голосила над ним жінка, та не прокидається від
зачарованого сну Красносвіт, не чує її. Побачив це слуга, здивувався й розповів
своєму хазяїну. Тоді Красносвіт зліз із коня, уломив три прутики-однолітки й
каже тому хлопцеві: “На, — каже, — як вона буде голосити, то дай їй три
однолітки і кажи, хай перетягне мене на друге місце і вдарить три рази цими
однолітками, то я встану”.

Як світове древо, верба уособлює і життя, і смерть. На вербі “знаходять”
дітей. У сербському обряді перше зістрижене волосся дитини хрещений батько ніс
до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Усе
це — залишки давнього ритуалу жертвоприношення, які було переосмислено в нових
життєвих обставинах. Верба виступає в ролі світового древа у загадці про
дорогу: “Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане”.

Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена
з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики
викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. У литовській казці
йдеться про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю:
в неї навіть із рук, ніг, голови народжувалися діти. Із заздрощів богиня землі
перетворила її на вербу: тіло зробила стовбуром, ноги — корінням, підняті до
неба руки — гіллям, волосся — листям.

Якщомолода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров’я, захищає від хвороб,
стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею
(“закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу”), а в замовляннях —
із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту:
“…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці”; “…під сонцем
жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою
сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан
і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого
коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої”.

Згідно з повір’ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою,
можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На
вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір’ям, яке існувало на Харківщині,
вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).

Леся Українка в “Лісовій пісні” зображує картину послідовного перевтілення
Мавки через вогонь і дерево:

Верба як символ України

З давніх-давен у нас в Україні вербу вважають священною рослиною. Звичай святити вербу був запозичений християнською релігією з астрального культу наших предків. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно ж верби висаджували обабіч шляхів. Обряд хльоскання вербою означає поєднання людини з Космосом, можливість відновлення сили та здоров’я.
Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди.
Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов’янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. Існувало уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними.

У кожного зі слов’янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: “Без верби й калини нема України”. Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров’я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще у Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов’ян він був запозичений і християнською церквою. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Верба — жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов’язане з водою, отже, символізує здоров’я і життя. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Вважають, що вона уособлювала бога сонця, й тепер у народі кажуть, що “саме сонце п’є воду з вербових листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці”. Як особливе, священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків.

Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — “священні гілки” (так називали гілки лавра, оливи, мирта, які використовувалися у священних обрядах). На слов’янському ґрунті аналогом назви верби є ст. слов, збірне вербье — пруття. Цікаве значення індоєвропейського *uerb — крутити, вертіти (пор. також верба — вертіти), що близьке до образу осі Всесвіту. У південних слов’ян та росіян це дерево має назву іва – від “церковослов’янського” ива.

Уявлення про вербу як символ небесного шатра, на якому перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:

Ой вербо, вербо, вербице.
Чого над морем нависла?
Під тую вербу стежечка.
Туди ішла дівочка
Да несла золото в приполі.
Да розсипала на морі…

Про це ж йдеться у загадці: “Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля” (відгадка — небо).

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Космосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: “Не я б’ю, верба б’є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко”. А далі говорять побажання: “Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля” здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає “побити” домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров’я і родючості. Дітям дають з’їсти освячені вербові “котики”, щоб “росли скоро, як верба”. Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: “свячену вербу гріх ногами топтати”, тому навіть иайдрібніші гілочки чи “котики” спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Цвітіння верби навесні — потрійне свято, адже і природа святкує початок весни, і людина радіє першим “котикам”, і бджола бере перші мед.

“Прийде вербниця, назад земля вернеться”, — кажуть про що річне оновлення природи із приходом весни й тимчасове похолодання під час цвітіння верби.

Уособлення у вербі весняного пробудження природи від зимового сну, повноти життя асоціювалось у родинному житті зі шлюбом, із розквітом молодих життєдайних сил.

Тому образ верби надзвичайно поширений у веснянках і купальських піснях:

Перекину кладку через муравку
Вербову, вербову.
Ой час вам, дівоньки, ой час, голубоньки,
Додому, додому.
Дівчино Марійко, ти ясная зірко,
Зістанься, зістанься
Та з своїм миленьким, соколом ясненьким,

На Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й Купальська пісня:

Наше Купайло з верби, з верби,
Котре краще – прийди, прийди.
Котре краще — прийди, прийди!
Котре гірше – не йди, не йди!

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду:
Да стоїть верба не рік, не два.
Не стій, вербо, розвивайся.
Розвий собі сімсот квіток, сімсот квіток і чотири.
Всім боярам по квіточці,
Усім дружкам по квіточці…

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір’я, що “дітей знаходять на вербі”. Таке уявлення має свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті – Блинда перетворилася на вербу”. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. “Дарма, верба, що груш нема”, — кажуть про неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. “В кінці греблі шумлять верби, що я насадила”, — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. “Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, — каже про вербу Килина в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: “Верба, що лугова трава. її викосиш — а вона знову виросте”. Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі іі новонародженого, примовляючи: “Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла”. На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов’язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем’ям (врем’ям — часом, доброю годиною, погодою). Нагадаємо, що веретено (образ часу) пов’язане з давньоіндійським гапат – обертання, чергування дня і ночі, пір року. Таким чином, стає зрозумілим, що верба символізує вічне повернення на кола свої, де є кінець і початок. Недаремно її використовують у похоронних обрядах як символ воскресіння душі.

В українському фольклорі поширений мотив перетворення людини в дерево. Міфічні метаморфози дуже часто використовували у своїй творчості письменники (романтичні балади Т. Шевченка, поезії Леся Українки).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це іі приказка: “Де верба, там вода”. Люди давно помітили, що верба росте біля чистої води, й за допомогою вербового прутика навчилися шукати джерела.
А ще кажуть: “Верби довкола водоймищ — воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток — притулись: верба забере”. Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками, як уже згадувалось, розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими “котиками” лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному – плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, “аби мрець нікого з собою не взяв”).

Верба, яка з давніх-давен шанувалася в Україні і залишилася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася “нечистою”, бо з неї, за Біблією, нібито були зроблені цвяхи дія хреста, на якому розіп’яли Ісуса’.

Проте, незважаючи на чужі легенди, в українському народному уявленні верба залишилася символом космічного ладу та надзвичайної життєздатності. Про те, що в наших Пращурів верба була божественним деревом, свідчать народні приказки: “Верба коло брами — Господь з вами”, “Верба коло городу відверне шкоду”.

Невибагливість верби, здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі, нечистої сили.

Існує повір’я: якщо верба квітне взимку, то відбудуться важливі перемоги у житті людей і держави. Вербова сопілка наділялася магічними якостями: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.

Згідно з давнім слов’янським повір’ям, якщо в темному лісі знайти зелену вербу, яка ніколи не чула шуму води та співу півня, зробити з неї сопілку й заграти, то мерці оживуть, устануть з могил і повернуться з того світу.

Свяченою вербою стьобали одне одного, щоб бути “великими, як верба, багатими, як земля, і здоровими, як вода”. Звичай бити вербою — ще дохристиянський, він пов’язаний із віруванням, що енергія від ритуального биття передається тому, кого періщиш. Отож такий удар здатний “розбудити” життєву силу людини чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу, сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.

Використовується мотив удару і в чарах: ударив чоловік відьму прутиком, і “вона зараз же стала кобилою”. В казках чарівниці таким чином перетворюють царівен на качок, зозуль. За допомогою подібних дій можна досягти і зворотного ефекту: зняти чари.

Як світове древо, верба уособлює і життя, і смерть. У сербському обряді перше зістрижене волосся дитини хрещений батько ніс до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Усе це — залишки давнього ритуалу жертвоприношення, які було переосмислено в нових життєвих обставинах. Верба виступає в ролі світового древа у загадці про дорогу: “Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане”.

Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево.

Якщо молода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров’я, захищає від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею (“закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу”), а в замовляннях — із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: “…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці”; “…під сонцем жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої”.

Згідно з повір’ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір’ям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).

Леся Українка в “Лісовій пісні” зображує картину послідовно­ го перевтілення Мавки через вогонь і дерево:

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.

Символ вербової кладки, містка означає кохання, побрання, шлюб. Всохла, підточена водою верба натякає у веснянці на дівчину, яка забарилася з одруженням:

Ой не стій, вербо, над водою
Та не пускай гілля до Дунаю;
А Дунай — море розливає,
І день, і ніч вода прибуває,
З верби корінь підмиває,
З верху верба усихає.
Стань собі, вербо, на риночку
В хрещатенькім барвіночку,
І запашнім василечку!

Така ж символіка верби і в купальських піснях. Верба розвилася — пора молоді брати шлюб. У ліричних піснях верба символізує кохання, дівочу красу, одруження. У нещасливому коханні верба сумує разом із закоханими. Похилена верба, верба з опалим або зів’ялим листям означає сум, тугу, втрату, занепад.

Ой у лузі у темному
Та над морем над глибоким
Та стоїть верба похилая.
Під вербою знамен стоїть.
Під знаменем козак лежить.
В головоньках — свіча горить.

Похилена верба асоціюється з розлученням у піснях про кохання:

Ой ти, вербо моя кучерявая…
На крутих бережках похилилася…
А дівчина від сну пробудилася
І згадала собі, з ким любилася.
Як в вишневім саду розлучалася,
Як в вишневім саду розставалася. —
або ж у коломийці:
Ой ти, вербо, над водою чого ся схилила?
Скажи мені, дівчинонько, чогось ня лишила?

Вербу також любили за її декоративні якості: “Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла”. Однак в народі кажуть про вигадників, тих, хто любить розказувати небилиці: “у нього на вербі груші ростуть”. Але в давнину, можливо, цей образ використовували у значенні багатства іі благополуччя, про що свідчить народна пісня: “У нас верби груші родять, у нас дівки в злоті ходять” (веснянка). На позначення чогось неправдоподібного вживають вислів про золоту вербу: “Куди не кинь, скрізь золоті верби ростуть”. У народі відомий також образ щеплених на вербі яблук, які й отримали назву “верблянки”.

Нереальним змістом наділяється також гарбуз, що виріс на груші: “тоді буде, коли на вербі гарбуз виросте””.

Верба також вважається чудовим лікарським засобом: відварами вербового гілля знахарі лікували поранених князівських дружинників. За цю властивість “склеювати рани” шанувати її й запорозькі козаки. Вербове листя жінки використовувати як добрий косметичний засіб (ним натирали щоки, щоб були рум’яні). І нині верба широко застосовується у народній медицині. Відомі її дезінфікуючі властивості, здатність очищати воду. Про це в народі кажуть: “Де сріблиться вербиця — там здорова водиця”.

Поділіться з друзями: