Історія 300 спартанців

Історія 300 спартанців пов’язана з греко-перськими війнами першої половини V століття до н.е., а конкретно з походом царя Ксеркса в 480-479 роках до н. е. Воїни зі Спарти були учасниками битви у Фермопільській ущелині, яка сталася в середині вересня 480 року до н. е. Місцем битви стало узбережжя маліакської затоки, між містом Ламія і регіоном Локрида.

Похід перської армії

Правитель держави Ахеменідів Дарій I зазнав поразки в 490 році до н.е. в битві при Марафоні. У 486 році До н.е. на трон вступив Ксеркс I і, придушивши повстання в Єгипті, став збирати військо для походу на греків.

Перська імперія до 480 р.До н. е. простягалася від Македонії на заході до річки Інд на сході, від сучасного Узбекистану на півночі до Єгипту на півдні. Згідно сучаснику подій, «батькові історії» Геродоту, у війську Ксеркса були майже всі народи імперії, в тому числі:

• мідяни та ассирійці з Близького Сходу;
• бактрійці і саки з Середньої Азії;
• пафлагонці, пісідійці та фрігійці з різних регіонів сучасної Туреччини.

У персів був сильний флот, оскільки вони контролювали основний центр суднобудування на Близькому Сході — Фінікію. Грецькі поліси являли собою таласократію, тобто морську державу, тому протистояти противнику в Егейському морі їм було простіше. Напередодні Фермопільської битви відбулася морська битва біля мису Артемісій, перси не змогли здобути в ній перемогу.

Грецькою армією на суші командував Фемістокл, який запропонував затримати численне військо противника у Фермопільській ущелині. Чисельність армії царя Ксеркса можна оцінити в 60-200 тис.чоловік. Озброєння у воїнів було різне, іноді примітивне — кийки і кілки. Греки могли протистояти їм 5-7 тис. гоплітів, тобто важкої піхоти.

У грецькому війську насправді було не тільки 300 спартанців під командуванням царя Леоніда, представника династії Агіадів, який вступив на трон в 491 році до н.е. серед інших 5 тис. воїнів були вихідці з Пелопоннесу, наприклад аркадці, а також:

Хід битви та наслідки

Перший день битви цікавий тим фактом, що Ксеркс послав в атаку не тільки представників різних племен, а й свою особисту гвардію — «безсмертних». Навіть елітні частини перської армії не змогли вибити греків з ущелини.

На другий день місцевий житель, зрадник Ефіальт, розповів про обхідний шлях в горах і погодився за винагороду. Ксеркс послав грекам в тил 20 тис.воїнів, якими командував сатрап Гідарн молодший.

На військовій раді греки прийняли рішення про відступ. В ущелині залишилися тільки спартанці, яким за законом не можна було відступати з поля бою, а також жителі найближчих полісів — феспійці та фіванці. Останні здалися в полон, тому в останній бій з персами пішли спартанці і феспійці.

У тому бою загинув не тільки цар Леонід, а й два брати царя Ксеркса. Тіло спартанського царя було обезголовлено і посаджено на кол. Зрадник Ефіальт незабаром був убитий у сварці своїм одноплемінником. Тіло царя Леоніда перепоховали в Спарті в 440 році до н. е.

Давньогрецький історик Геродот повідомляє, що у Фермопільській битві загинуло 20 тис.персів і 4 тис. греків. Попри відступ, через кілька днів після битви при Термопілі грецький флот розгромив Перську біля мису Саламін поблизу Афін. У наступному 479 році до н.е. перси зазнали поразки при Платеях і пішли з Греції.

Що ми дізналися?

Коротко про Подвиг трьохсот спартанців в ході Фермопільської битви 480 року до н.е. можна розповісти в повідомленні з історії для 5 класу. Слід запам’ятати, з ким воював цар Леонід. Його противником був перський цар Ксеркс з величезним військом.

Міф про «300 спартанців – героїв Крут», яких Центральна Рада «кинула на убій»

Суть міфу: У січні 1918 року Центральна Рада відправила під Крути на вірну смерть 300 14-17-річних юнаків-добровольців Студентського Куреня, які, за словами історика Михайла Дорошенка, були «молодь, напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках».

Реальний стан речей: У бою під Крутами брало участь біля 400 юнкерів – старшин і курсантів Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького, які на той час уже мали бойовий досвід (деякі з них навіть пройшли фронти Першої світової), а також бійці Куреня Смерті – добровольчого підрозділу, сформованого з вояків, які повернулися з Першої світової війни, та вільні козаки з міста Глухова – теж старші люди, які мали бойовий досвід. Саме вони, а не гімназисти та студенти без вишколу, складали основні бойові сили оборонців Крут.

Із Студентського (Помічного) куреня Січових Стрільців, серед яких були добровольці із числа студентів Університету Св. Володимира, новоствореного Українського народного університету, старшокласники 2-ї української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії та учні з інших навчальних закладів Києва, під Крутами опинилася лише одна сотня – за різними даними від 114 до 130 бійців. Їх поставили на найбільш безпечну ділянку оборони, а наймолодших і тих, хто взагалі не вмів стріляти, лишили в резерві.

Загалом в бою під Крутами з українського боку налічувалося біля 500 захисників і 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Проти них наступали загони із петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Берзіна загалом – більше 4000 бійців. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна. Командував наступом на Київ Михайло Муравйов, хоча на момент бою під Крутами він перебував у Бахмачі.

Така невелика українська залога пояснювалася двома причинами. По-перше, штаб Київського військового округу очікував, що головний удар більшовиків буде з боку Полтави (саме туди було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи Армії УНР: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку – разом 500 бійців), тоді як Муравйов пішов у наступ на бахмацькому напрямку. По-друге, на допомогу оборонцям Крут мали підійти 300 вояків 3-го Гайдамацького полку на чолі із Симоном Петлюрою, але ті змушені були повертатися до Києва для придушення більшовицького бунту на заводі Арсенал.

Була і третя причина: Армія УНР на той час іще тільки формувалася із добровольців різних частин і відчувала гостру потребу як у фахових військових, так і в зброї та набоях. До того ж більшовицька агітація деякі українізовані полки робила із союзників потенційними противниками, як це сталося із куренем ім. Т. Шевченка, який стояв у Ніжині і, оголосивши нейтралітет, міг становити загрозу оборонцям Крут. Тому доводилося покладатися лише на патріотично налаштованих українців, яких чимало виявилося саме серед молоді.

Взагалі, Студентський Курінь не мав брати участь у військових діях. Він формувався початково як добровольчий підрозділ для патрулювання вулиць Києва та охорони об’єктів. За однією з версій, Студентська Сотня потрапила під Крути випадково. Незадовго до тих подій, 23 січня до Києва самочинно повернулися юнкерські частини, які довгий час успішно обороняли позиції на Чернігівському напрямку, але виснажилися від кількатижневого перебування на позиції й відсутності підкріплень. Тут вони зустрілися зі студентами, які щойно записалися до Студентського куреня і почали дорікати юнкерам за залишені позиції і вимагати повернення. В розпалі суперечки хтось із юнкерів кинув, що вони готові повернутися за умови, що студенти поїдуть з ними. Командування Київського військового округу, яке розглядало Крути як відносно спокійну ділянку фронту, дало на це добро.

Бій під Крутами. Реконструкція ВІК “Повстанець”. Фото:istpravda.com.ua

Командував частинами на позиціях під Крутами сотник Аверкій Гончаренко. Основний удар, як зазначалося вище, на себе взяли юнкери військової школи та вояки Куреня Смерті. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях, а одна чота, яка складалася з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями та станцією. Щоб підсилити студентів, на лівий фланг їхніх позицій були переведені також підрозділи Куреня Смерті.

Попри значну перевагу противника і здачу станції, бій під Крутами був досить успішною бойовою операцією. Він тривав біля шести годин, і більшовики понесли значно більші втрати, ніж українські сили. Лише під вечір оборонці Крут змушені були організовано відступити, головно, через те, що у них закінчувалися набої. Втрати пораненими і вбитими, за свідченнями Гончаренка, складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Загиблих, за різними даними, було від 70 до 100 бійців, тоді як втрати більшовиків, за одним із звітів, сягали до 300 осіб убитими.

Відходячи, крутяни розібрали залізничне полотно, що на кілька днів затримало наступ Муравйова на Київ. Ці дні стали вирішальними на переговорах, які тривали в цей час у Бресті, і дали можливість укласти Берестейський мирний договір з країнами Четвертного союзу, одним із головних пунктів якого було міжнародне визнання УНР.

Найтрагічніший епізод бою під Крутами – загибель студентської чоти, яка при відході заблукала і вийшла на станцію, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Розлючені червоноармійці наступного дня розстріляли усіх полонених розривними кулями. У їхньому числі був і Володимир Шульгін – брат відомого діяча Центральної Ради Олександра Шульгіна.

Розстріл полонених. Кадр із фільму “Крути 1918”

Народження і розгортання міфу:

Міф про «300 спартанців» і «Крути – наші Фермопіли» народився 19 березня 1918 року – під час церемонії перепоховання тіл загиблих крутян у Києві на Аскольдовій могилі. Саме такий образ вжив під час жалобного мітингу один із викладачів (за деякими свідченнями, це міг бути Микола Зеров, який кохався на античній тематиці і на той час викладав у 2-й українській імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії). Цьому сприяла загальна атмосфера трагічності – Київ оговтувався від наслідків захоплення міста муравйовцями, коли за українську мову чи будь-які ознаки українства могли розстріляти просто на вулиці, а число жертв за місяць за різними даними було від двох до трьох тисяч. За кілька днів до перепоховання студентів-крутян Київ так само велелюдно прощався із жертвами муравйовського розгулу.

Акцент саме на студентах-крутянах зафіксувався у свідомості українців і через низку жалісливих статей, які тоді з’явилися в пресі: «Плач за дітьми» Володимира Дурдуківського, «Дорогою ціною» Сергія Єфремова, «Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами» Людмили Старицької-Черняхівської тощо. Павло Тичина присвятив цьому випадку вірш «Пам’яті тридцяти». Саме це емоційне сприйняття ситуації і стало міцним фундаментом для формування міфу про «300 спартанців», особливо в діаспорі, де він став символом жертовної боротьби за українську незалежність.

Водночас трагічна історія загибелі молоді, яка одразу набула резонансу, стала аргументом у політичній боротьбі, яка точилася між прихильниками Центральної Ради та їхніми опонентами. Ще до церемонії поховання, 16 березня 1918 року в газеті «Нова Рада» з’являється стаття «Трагедія на Крутах», підписана С.Ш. (очевидно, йдеться про Сергія Шемета, який критикував Центральну Раду і в квітні 1918 року став одним із ініціаторів скликання Хліборобського конгресу, на якому Павла Скоропадського проголосили Гетьманом України).

У статті йдеться про те, що «загинуло кілька сот найкращої інтелігенції – юнаків ентузіастів української національної ідеї», а вина за це цілком покладається не на Росію та більшовиків, а на Центральну Раду: «Винна в цій трагедії вся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією і в такім безнадійнім становищі вирішив захиститися від добре узброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді». Там же в статті йдеться про те, що юнаків вивезли в Крути наче на навчання, а не на війну, а коли почався наступ більшовиків, командування кинуло всіх напризволяще, при цьому «хапалися виїздити так, що забули відчепити від свого поїзда вагони зі знаряддями до гармат і з патронами і завезли їх». В результаті «наших вояків росіяни оточили й перебили».

Приблизно в такому ж дусі описував події під Крутами у своїй «Історії України 1917-1923 років. Доба Центральної Ради», яка побачила світ у 1930 році, й історик Дмитро Дорошенко, який був міністром в уряді Скоропадського і в якого на Грушевського були свої образи. Тут теж ішлося про те, що «українська молодь, напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках, маючи всього по кілька набоїв, сміливо ставили чоло ворогові Батьківщини – всього яких три сотні людей проти 6 000». І про те, що командування «ганебно втекло», кинувши оборонців Крут на поталу ворогу (насправді ж сотники Тимченко і Богачевський від’їхали до Ніжина, щоб переконати дислокований там курінь ім. Т.Шевченка приєднатися до оборони Крут).

Міф про героїчну загибель крутян активно поширювався і в середовищі УПА, і в діаспорі – нова боротьба потребувала героїв, а історична правда відходила на другий план. Як писала свого часу відома поетка і членкиня ОУН Олена Теліга, «чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу». І хоча на той час в діаспорі вийшло уже багато спогадів самих учасників бою під Крутами, та й самі вони іще багато що могли розповісти (той же Аверкій Гончаренко помер у 1980 році в США, проживши 90 років, а останній учасник бою під Крутами Матвій Данилюк дожив до 1994 року), а колишній премʼєр-міністр Української Народної Республіки Борис Мартос ще у 1968 році у статті «Крути» спробував розвіяти деякі штампи, зокрема про нездале керування боєм і про те, що Крути захищав тільки Студентський Курінь (багато таких штампів на підставі свідчень очевидців спростовує і збірник «Крутянська подія», упорядкований колишнім полковником армії УНР Володимиром Зарицьким, який побачив світ у 1972 році в Чикаго), міф про жертовну загибель недосвідченої молоді виявилася в народній свідомості живучішою за історичну правду.

У Києві про героїв Крут нагадує мурал біля палацу культури “Україна”. Фото: unian.ua

В радянській історіографії про бій під Крутами не згадували взагалі або обмежувалися одним реченням про переможний бій із «контрреволюційним реакційним студентством», яке відстоювало позиції старого режиму й заважало утвердженню влади робітників і селян. Хоча більшовик Антонов-Овсієнко у своїх «Записках о гражданской войне» розповідає про бій під Крутами як про переможну запеклу сутичку, посилаючись на рапорт Муравйова, де той стверджував, що йому під Крутами протистояв сам Петлюра.

Хоча в 1970 році в радянському пропагандистському фільмі «Мир хатам, війна палацам» за романом Юрія Смолича бою під Крутами присвячено хвилин п’ять екранного часу. Але і вони лише підтримують міф про «напів дітей, яких послали на вірну загибель». «Захищати цю станцію в кількох кілометрах від Києва – безсенсово. Більшовики давно обійшли нас і з півночі, і з півдня. Але є таке слово «політика», хлопці. «500 юних українців, квіт нації, віддали свої молоді життя в бою з більшовиками» – приблизно так напишуть про нас завтра в газетах. Ось чому ви тут», – говорить один із героїв фільму.

Трагічний міф про «300 крутянців, які поклали своє життя за Україну», виявився настільки стійким, що він домінував у риториці вшанування пам’яті героїв тих подій навіть на початку 2000-х років, коли цей день в Україні почали відзначати на державному рівні. І лише останнім часом, не в останню чергу завдяки зусиллям Українського інституту національної пам’яті та істориків фокус оцінки бою під Крутами змістився із віктимної тональності до фахової оцінки його історичного значення в контексті тих подій.

Список рекомендованої літератури:

Бій під Крутами в національній пам’яті: Збірник документів і матеріалів / Упорядники: О. М. Любовець та ін. — К. : ДП НВЦ «Пріоритети», 2013. — 288 с.