Будьонний Семен Михайлович

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

1883-1973

Будьонний – один з перших Маршалів Радянського Союзу в історії революції в Росії.

Будьонний був призваний на службу в дореволюційну російську армію у віці 20 років. Він походив з родини безземельного наймита. Потім – «хлопчик на побігеньках» у купця, підручний коваля, кочегар .

В армії Будьонний був зарахований до кінноти, брав участь у російсько-японській війні. Імперіалістична війна почалася для нього з бою під Варшавою. Через кілька днів він проявив себе в розвідці і був нагороджений Георгіївським хрестом. Закінчив війну на російсько-турецькому фронті з повним “бантом” георгіївських хрестів всіх чотирьох ступенів і чотирма медалями.

Здійснилася Жовтнева революція. По всій армії почалася демобілізація. Разом з іншими солдатами бравий кавалерист повертався додому, але прихопив з собою з фронту шашку, гвинтівку та кавалерійське сідло. Відчував: стане в нагоді. Незабаром на півдні Росії, на Дону почалася громадянська війна. Білокозаки підійшли до станиці Платовской, де жила сім’я Будьонний.

З братом Денисом Семен покинув рідну станицю і з того часу невпинно брав участь у боях громадянської війни.

1918: Будьонний – командир загону. добровольців, командир ескадрону, кавалерійського дивізіону, помічник командира полку, бригади, виконуючий обов’язки начдива.

1919; Будьонний – командир дивізії, кінного корпусу, командарм 1-ї Кінної армії .

Величезною заслугою Будьонного було розуміння ролі кавалерії саме в нових умовах громадянської війни: кавалерійські ескадрони і полки Будьонного нападали стрімко і несподівано, завжди шукали бою і незмінно звертали тікати більш численного супротивника. Одним з перших Семен Михайлович став домагатися створення кавалерійських з’єднань, які могли б самостійно вирішувати оперативні та стратегічні завдання, І таке поєднання – перше у всесвітній військової історії – було створено! Перша Кінна армія. У неймовірно важких умовах вона здійснила ряд класичних наступальних операцій, розгромила незліченні полчища Мамонтова і Шкуро, Денікіна, Врангеля і внесла величезний внесок у перемогу Радянської республіки над білогвардійцями та інтервентами.

В історію військового мистецтва увійшов задуманий і блискуче здійснений Будьонним тисячеверстний перехід Першої Кінної з Кубані на Україні навесні 1920 року, на Південно-Західний фронт.

Будьонний перебував на посадах члена Реввійськради СРСР та інспектора кавалерії РСЧА, командувача військами Московського військового округу та заступника наркома оборони СРСР або, вже у Велику Вітчизняну, головнокомандуючого військами Південно-Західного і Північно-Кавказького напрямків, командувача кавалерією Радянської Армії і члена Ставки Верховного Головнокомандування. Втім, останні посади носили здебільшого почесний характер, тому що вже на початку другої світової війни, коли завдання кінноти стали виконувати танкові з’єднання, військові пізнання Будьонного знецінилися. У ході війни 1941 – 1945 років ніяких значних бойових дій з його участю не було вчинено.

У 1924 році Будьонний був залучений у політичну боротьбу на стороні Й. Сталіна (Сталін і Ворошилов були членами його військово-революційної ради). Фрагмент біографії того часу в безжальних виразах описує секретар Сталіна Бажанов у своїй книзі спогадів:

“Врешті-решт якось вирішили пустити його на засідання знаменитого Політбюро. Моя пам’ять точно зберегла це забавне подія.

На засіданні Політбюро черга доходить до питань військового відомства. Я розпоряджаюся впустити до зали викликаних військових, і в тому числі Будьонного. Будьонний входить навшпиньки, але сильно грохоча важкими чобітьми. Між столом і стіною прохід широкий, але вся фігура Будьонного висловлює побоювання – як би чого не звалити і не зламати. Йому вказують стілець поруч з Риковим. Будьонний сідає. Вуса в нього стирчать, як у таргана. Він дивиться прямо перед собою і явно нічого не розуміє в тому, що говориться. Він ніби думає: “Ось піди ж ти, це і є те знамените політбюро, яке, кажуть, все може, навіть перетворити чоловіка на жінку”.

Тим часом зі справами Реввійськради скінчено. Каменєв говорить: “Із стратегією покінчили. Військові люди вільні”. Сидить Будьонний, не розуміє таких тонкощів. І Каменєв теж дивак: “Військові люди вільні”. Як би так: “Товариш Будьонний! Струнко! Праве плече вперед, кроком руш!” Ну, тоді все було б зрозуміло. Тут Сталін з широким жестом гостинного господаря: “Сиди, Семен, сиди”. Так, витріщивши очі і як і раніше дивлячись прямо перед собою, просидів Будьонний ще два-три питання. Врешті-решт я йому пояснив, що час іти.

Потім Будьонний став маршалом, а в 1943 році навіть увійшов до Центрального Комітету партії. Щоправда, це був ЦК сталінського призову, і якби Сталін володів почуттям гумору, він би заодно, за прикладом Калігули, міг би ввести в Центральний Комітет та Будьонівського коня. Але Сталін почуттям гумору не мав.

Треба додати, що під час радянсько-німецької війни нікчемність і Ворошилова і Будьонного після перших же операцій стало так очевидно, що Сталіну довелося їх відправити на Урал готувати резерви “.

Будьонний Семен Михайлович (13.4.1883, хутір Козюрін Сальського округу Донської області – 26.10.1973, Москва), военач .. Маршал Радянського Союзу (1935), тричі Герой Радянського Союзу (1958, 1963, 1968). Син батрака. У 1903 покликаний в армію; служити в Приморському драгунському полку. Учасник російсько-японської 1904-05 і 1-ї світової війни. Мав популярність лихого кавалериста, був нагороджений “повним бантом” Георгіївського хреста, старший унтер-офііер. У 1919 вступив у РКП (б). Влітку 1917 прибув з дивізією в Мінськ, де був обраний головою полкового комітету і заст. перед. дивізійного комітету. Брав участь у роззброєнні частин Кавказької тубільної дивізії в Орші. Після Жовтневої революції Б., який не брав жодної участі в політичному житті, повернувся до батьків у станицю Платовскую. Як лихий кавалерист обраний членом окружного виконкому та зав. земельним відділом Сальського округу. У берез. 1918 сформував кінний загін, з яким почав бойові дії проти білих. Поступово полк виріс у бригаду, а потім у дивізію. У 1919 після довгих умовлянь вступив у РКП (б). При цьому хоча загони Будьонного відрізнялися високими бойовими якостями, в той же час вони являли собою самі недисципліновані частини Червоної армії. Звичайним справою тут були мародерство, грабунки, розстріли, єврейські погроми, проти чого не виступав Б. У червні 1919 частини Б. розгорнуті в кінний корпус, а в листоп. 1919 – в 1-у Кінну армію. Будучи блискучим кавалерійським тактиком, Б. не мав талантами видатного полководця, не міг мислити масштабно, що позначилося пізніше. За свої успішні дії в Громадянську війну Б. був нагороджений 3 орденами Червоного Прапора (1919, 1923, 1930), почесним революційним холодним (1919) і вогнепальною (1923) зброєю. В жовтні. Одна тисяча дев’ятсот двадцять три 1-ша Кінна армія була розформована, а Б. призначений пом. головкому РСЧА по кавалерії і членом Реввійськради СРСР. У 1924 – 37 інспектор кавалерії РСЧА. У 1932 Б. нарешті отримав офіційне вищу освіту, формально закінчивши Військову академію імені Фрунзе. На Пленумі ЦК ВКП (б) (февр.-березень 1937) при обговоренні питання про Н.І. Бухаріна і А.І. Рикова виступив “за виключення, віддання під суд і розстріл”, в травні 1937 при опиті про виключення з партії М.М. Тухачевського і Я.Е. Рудзутака написав: “Безумовно, за. Потрібно цих мерзотників страчувати”. З 1937 р. командуючий військами Московського військового округу. З 1937 депутат Верховної Ради СРСР, з 1938 член Президії. З серпня. 1940 1-й заст. міністра оборони. Після масових чисток в армії в 1926-35 і репресій 1930 – 38 в армії склалася ситуація, коли вищі пости опинилися у вихідців з 1-ї Кінної армії, а Будьонний і К.Є. Ворошилов сталінською пропагандою перетворені у чи не єдиних героїв Громадянської війни. Будьонний зусиллями Агітпропу став просто легендою радянського фольклору. Займаючи високі пости. Б., будучи переконаним кавалеристом і шанувальником тактики громадянської війни, багато в чому несе відповідальність за те, що керівництво країни гальмувало розвиток танкових і моторизованих військ, а також були “покладені під сукно” багато нових стратегічні розробки. Під час великої Вітчизняної війни входив до складу Ставки Верховного головнокомандування. У липні – вересні 1941 року головнокомандувач військами Південно-Західного напрямку. У вересні – жовтні 1941 року командував Резервним фронтом, у квітні – травні 1942 року головнокомандувач Північно-Кавказьким напрямком, в травні-серпні. 1942 командувач Північно-Кавказьким фронтом. На всіх постах Будьонний проявить повна відсутність талантів полководця і невміння пристосуватися до нової, зміненій стратегії війни. У 1942 він був остаточно відсторонений від командних посад і вже ніколи більше їх не отримував. У 1943 Будьонний призначений на почесну посаду командувача кавалерією РСЧА і члена Вищої військової ради Наркомату оборони. Після війни в 1947-53 одночасно був зам. міністра сільського господарства СРСР по конярству. З 1934 кандидат і члени, з 1939 член ЦК ВКП (б). У 1952 втратив милість І.В. Сталіна і був знижений до кандидата в члени ЦК. У 1954 звільнений у почесну відставку – призначений до складу Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони. Прах похований біля Кремлівської стіни.

Використано матеріали з кн.: Залеський К.А. Імперія Сталіна. Біографічний енциклопедичний словник. Москва, Віче, 2000

БУДЕННИЙ Семен Михайлович (1883, хутір Козюрін біля станиці Платовской – 1973, Москва) – скл. військовий діяч. Рід. в сім’ї селянина. З дев’яти років працював “хлопчиком” в магазині, підручним коваля, кочегаром, машиністом на молотарки. У 1903 був покликана армію рядовим 46-го козачого полку, брав участь у рос.-японської війні 1904-1905, дослужився до мл. унтер-офіцера і залишився на надстрокову службу. У першу світову війну став ст. унтер-офіцером, за мужність і відвагу був нагороджений чотирма Георгіївськими хрестами і чотирма медалями “За хоробрість” – т.з. “Повний Георгіївський бант” – вищий солдатське відмінність. Після Лютневої рев. 1917 Б. був головою ряду солдатських комітетів, познайомився з М.В. Фрунзе. Після демобілізації Б. повернувся до ст. Платовскую і взяв участь у встановленні Рад. влади. У 1919 очолив 1-й кінний корпус і розгромив кінноту генералів К. К. Мамонтова і А. Г. Шкуро під Воронежем. Для розгрому військ А.І. Денікіна була створена очолена Б. 1-ша Кінна армія, яка воювала на Південному фронті. Б. зробив прекрасну кар’єру. Він був заступником організатора перших кінних частин на Дону Б. М. Думенко. Скориставшись провокацією проти свого начальника, Б. разом з К.Є. Ворошиловим і Є.А. Щаденко дав негативну характеристику Думенко за сфабрикованою справою, і Думенко загинув. У 1921 був “прибраний” командарм Ф.К. Миронов, після чого ніхто не заважав Б. “вважатися самим блискучим кавалерійським начальником” (В. І. Ленін). У 1924 він став інспектором кавалерії Червоної Армії. У 1932 закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе. У 1934 увійшов до складу ЦК, був депутатом Верховної Ради СРСР і членом її Президії. У 1935 Б. присвоєно звання Маршала Рад. Союзу; він командував військами Моск. військового округу. У 1939 став заст. наркома оборони СРСР. Б. користувався повною довірою І.В. Сталіна, входив до складу комісії Пленуму ЦК ВКП (б) у справі Н.І. Бухаріна і А.І. Рикова, був у числі суддів, який засудив до розстрілу М. М. Тухачевського і інших великих воєначальників. Б. ніколи не намагався допомогти своїм соратникам по 1-ї Кінної армії, що потрапили в жорна “органів”. Під час Великої Вітчизняної війни увійшов до складу Ставки і був заступником С.К. Тимошенко. Призначеному головкомом Південно-Зап. фронту, Б. не вдалося зробити дієвих заходів щодо запобігання величезних людських втрат, ліквідувати вади в управлінні військами з-за поганої організації зв’язку. Б. командував військами Резервного фронту, потім був командувачем Північно-Кавказьким фронтом, виконував окремі доручення Ставки і. довів свою нездатність керувати бойовими діями військ. Після війни Б. брав активну участь у суспільно-політ, життя: входив до складу ЦК КПРС, був депутатом і займався військово-патріотичним вихованням молоді. Тричі Герой Рад. Союзу (1958, 1963, 1968), він залишив брехливі і одіозні мемуари. “Пройдений шлях”. Похований на Красній площі біля Кремлівської стіни.

Використано матеріали кн.: Шикман А.П. Діячі вітчизняної історії. Біографічний довідник. Москва, 1997 р.

БУДЕННИЙ Семен Михайлович (1883-1973). Маршал Радянського Союзу (1935) .1 Тричі Герой Радянського Союзу (1958, 1963, 1968). Народився в с. Казюріне біля Ростова. Учасник російсько-японської 1904-1905 рр.. та Першої світової воєн. Повний георгіївський кавалер. Член партії з 1919 р. У громадянську війну командував кінним корпусом, потім 1-ї Кінної армії (1919-1923), де членом РВР був К.Є. Ворошилов. У 1924-1937 рр.. – Інспектор кавалерії РСЧА. У 1939-1943 рр.. – Перший заступник міністра оборони СРСР. У 1941 – 1942 рр.. – Головнокомандувач військами Південно-Західного і Північно-Кавказького напрямків, командував Резервним і Північно-Кавказьким фронтами. У 1939-1952 рр.. – Член ЦК ВКП (б) .2 З 1938 р. – член Президії Верховної Ради СРСР.

Будьонний входив до найближчого оточення Сталіна з часів громадянської війни. Сталін був членом РВР Південно-Західного фронту, в складі якого діяла 1-ша Кінна армія.3 На думку деяких істориків, ряд перемог 2-ї Кінної армії Ф.К. Міронова4 був приписаний 1-ї Кінної (Юськін А. Він повстав проти насильства: Документи про трагедію командарма 2-ї Кінної / / Вогник. 1989. № 17). У 1926 р. Будьонний звинуватив І. Бабеля 5 у фальсифікації історії 1-ї Кінної після публікації останнім збірки новел «Конармія».

Будьонний – слухняне знаряддя Сталіна під час розгрому керівних кадрів Червоної Армії в кінці 1930-х років.

Під час Великої Вітчизняної війни маршал Будьонний виявив свою повну некомпетентність. Характерна наступна телеграма члена ДКО Л.П. Берії Сталіну 1 вересня 1942: «Командувачем Закавказьким фронтом вважаю за доцільне призначити Тюленєва, 6 Він, при всіх недоліках, більш відповідає цьому призначенню, ніж Будьонний. Треба відзначити, що у зв’язку з його відступами авторитет Будьонного на Кавказі значно впав, не кажучи вже про те, що внаслідок своєї малограмотності він, безумовно, провалить справу . »(Волкокогонов Д. Сталінський монстр / / Берія: кінець кар’єри. М ., 1991. С. 168).

Будьонний за заслуги перед вітчизною нагороджений вісьмома орденами Леніна і шістьма орденами Червоного Знамені.7 Похований у Москві на Червоній площі біля Кремлівської стіни.

На честь маршала був названий р. Будьонівськ в Ставропольському краї (колишній «Святий Хрест»). «Ім’я Будьонного носили не тільки чотири міста і сім районів, але 3215 колгоспів» (Поспєлов Є. М. Назви міст і сіл. М., 1996. С. 91).

На кінних заводах Ростовської області в 1921-1948 рр.. була виведена Будьонівська порода коней. «Будьонівкою» називали в народі головний убір (нагадував скіфський), що існував у Червоній Армії в 1919-1941 рр..

Будьонний був одружений тричі. Про першу дружині майже нічого невідомо. Радянолог А. Авторханов стверджує, що «вона була неписьменною селянкою з Кубані, але ставши маршалом, він кинув її, дітей своїх віддав у притулок . » (Авторханов А. Технологія влади / / Питання історії. 1991. № 2-3. С. 129). Друга дружина – Ольга Стефанівна

Михайлова, співачка в трупі Великого театру. У 1937 р. вона була арештована, звільнена в 1956 р. Третя дружина – Марія Василівна (нар. 1916 р.), двоюрідна сестра другої дружини. Про дітей від перших двох дружин нічого не відомо, а від третьої дружини було троє дітей: Сергій (нар. 1938 р.), Ніна (нар. 1939 р.), Михайло (нар. 1944 р.). Дочка маршала деякий час була дружиною артиста Михайла Державіна.

Примітки

1) Звання Маршала Радянського Союзу в Червоній Армії було введено в 1935 р. Першими маршалами стали п’ять воєначальників: В.К. Блюхер, СМ. Будьонний, К.Є. Ворошилов, А.І. Єгоров, М. Н. Тухачевський (наймолодший Маршал Радянського Союзу, отримав звання в 42 роки). До Великої Вітчизняної війни (1940 р.) ще троє воєначальників стали маршалами: С.К. Тимошенко, Г.К. Жуков, Г.І. Кулик. За даними на 7 листопада 1990 р., звання маршала було присвоєно 41 людині. Зауважимо також, що трьох маршалів – Л.П. Берія в 1953 р., Н. А. Булганіна в 1958 р., Г.І. Кулика в 1942 р. – позбавили цього звання. Г.І. Кулика відновили у званні маршала в 1958 р. (посмертно). Троє маршалів були репресовані перед війною.

2) З приводу включення Сталіним Будьонного до складу ЦК Б.Г. Бажанов зауважує: «Якби Сталін володів почуттям гумору, він би заодно, за прикладом Калігули, міг би ввести в Центральний комітет та Будьонівського коня. Але Сталін почуттям гумору не мав »(Бажанов Б. Г. Спогади колишнього секретаря Сталіна. М., 1990. С. 143).

3) В громадянській війні на боці червоних діяли 17 польових і дві кінних армії, але в пам’яті народній збереглася одна тридцяти-тисячний 1-ша Кінна армія. Протягом 20-х і 30-х років кінармійці домінували в керівництві збройних сил країни. Перебування в 1-ї Кінної служило перепусткою для заняття вищих командних посад. Це утвердилося з тієї причини, що країною правив хрещений батько 1-ї Кінної Сталін, а збройними силами – її політичний наставник Ворошилов. Кінармійці СМ. Будьонний, Г.І. Кулик, Е.А. Щаденко, А.А. Гречко, К.С. Москаленко були заступниками міністра (наркома) оборони, К.А. Мерецков – начальником Генерального штабу. При введенні в 1935 р. персональних військових звань два з п’яти перших маршалів були кінармійці, а третій – Єгоров – командував фронтом, на якому була створена 1-ша Кінна. У 1940 р. ще двоє «випускників» 1-ї Кінної стали маршалами – Тимошенко і Кулик. Слід додати, що сталінські репресії командного складу РСЧА найменше зачепили кінармійці.

До війни будьонівців грали виняткову роль у Червоній Армії. На них, природно, лежить величезна відповідальність за катастрофу 1937-1938 рр.. і поразки перших років війни. З початком бойових дій виявилася повна військова неспроможність Ворошилова, Будьонного, Тимошенко, Щаденко, Апанасенко і Кулика. Для повноти відзначимо, що деякі кінармійці, малопомітні перед війною, проявили себе здатними воєначальниками і заслужили вищі військові звання на полях битв: Єременко, Рибалка, Богданов, Катуков та ін

4) Ф.К. Миронов (1872-1921) – козак станиці Усть-Медведицькій. Один з організаторів червоних козацьких частин. Протестував проти більшовицького терору на Дону. Арештований, розстріляний у Москві. Реабілітований (Дон. 1988. № 12.).

5) І.Е. Бабель (1894-1940) – письменник. Під час громадянської війни – чекіст, кавалерист 1-ї Кінної. Заарештований, звинувачений у приналежності до шпигун-сько-троцькістської групі і в «організаційних» зв’язках з дружиною «ворога народу» Єжова. Розстріляний. Реабілітований посмертно.

6) І.В. Тюленєв (1892-1978) – генерал армії (1940), Герой Радянського Союзу (1978). У Велику Вітчизняну війну командував військами Закавказького фронту.

7) Це рекорд. Така ж кількість вищих нагород (і в тій же пропорції) отримав тільки один Будьонного маршал Ворошилов. Для порівняння – прославлений полководець «маршал Перемоги» Г.К. Жуков був нагороджений шістьма орденами Леніна і трьома – Червоного Прапора. У маршала AM Василевського – вісім орденів Леніна, два ордени Червоного Прапора (як і у Л. І. Брежнєва); у В.Д. Соколовського – вісім орденів Леніна, три ордени Червоного Прапора; у К.К. Рокоссовського – сім орденів Леніна, шість орденів Червоного Прапора.

Догляд за місцями поховань видатних українців у світі: хто і де?

Дещо офіціозний звіт про могили відомих українців за кордоном. Судячи з сухої забюрократизованої лексики, підготовлений одним державним органом (МЗС) для іншого (Верховної Ради). Зате перераховано усіх – від Сержа Лифаря, Антона Головатого, Петра Дорошенка, Івана Мазепи до Степана Бандери.

Могила засновника ОУН Євгена Коновальця в Роттердамі

Значна кількість визначних українців похована на цвинтарях Центральної, Південно-Східної та Західної Європи, чимало в США і Канаді. В цих країнах знайшли останній притулок, зокрема діячі УНР, ЗУНР, інших Українських урядів початку XX століття. В країнах СНД є поховання визначних українців, які були громадянами СРСР.

Догляд за похованнями за кордоном здійснюється представниками українських громад, нащадками та муніципальною владою, на території якої знаходяться ці поховання.

Закордонні дипломатичні установи України не отримують фінансування на підтримку поховань визначних українців в належному стані. Особливо проблематичним для дипломатів, у зв’язку із відсутністю останнім часом коштів на відрядження, є відвідання поховань не в містах розташування дипломатичної установи.

Незважаючи на це, закордонні дипломатичні установи України продовжують разом з місцевими українськими громадами пошукову роботу з виявлення поховань визначних українців.

Так, зусиллями Генерального консульства України в Нью-Йорку та української громади у США віднайдено могили трьох визначних діячів українського національного руху початку XX століття:

– Андрія Лівицького – керуючого МЗС за часів Директорії, президента УНР в екзилі;

– Степана Витвицького – державного секретаря зовнішніх справ ЗУНР, члена Національної ради ЗУНР, президента УНР в еміграції;

– Льонгина Цегельського – секретаря внутрішніх справ першої Ради державних секретарів ЗУНР, який 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві зачитав Ухвалу Української Національної Ради про волю ЗУНР об єднатися в єдину Українську соборну державу.

Австрія

У Відні похований український дипломат, який працював у Посольстві УНР у Відні – Андрій Жук. Догляд за його могилою здійснює родина (невістка Елізабет Жук-Майєргофер).

Проблемним натомість є питання догляду за похованням іншого відомого українця – міністра продовольства УНР Миколи Ковалевського. Він разом з дружиною Марією Ковалевською похований на Східному цвинтарі міста Іннсбрук. Ніхто з його родини в Австрії не живе, немає також зв’язку з дітьми, які, за інформацією української діаспори в Іннсбруку, проживають у Франції.

З огляду на те, що в Австрії земля під поховання надається в оренду (як правило, на 10 років), необхідно постійно продовжувати договір оренди земельної ділянки, де похований М.Ковалевський.

У зв’язку із непродовженням сплати, місце, де похована дружина М.Ковалевського, було передано іншому орендарю. Востаннє договір оренди місця поховання Миколи Ковалевського було продовжено до 07.11.2018 р. (вартість оренди на 10 років складає 431,20 євро). Вживаються заходи для встановлення надмогильного пам’ятника на місці поховання М.Ковалевського та його дружини.

Азербайджан

Найбільш видатним українцем, який похований на території Азербайджанської Республіки, є бригадир і кошовий отаман Чорноморського козацького війська Антін (Антон) Андрійович Головатий (1744-1797).

Місце поховання отамана – територія Ленкоранського району (острів Сари – близько 250 км. на південь від м. Баку). На місці поховання збереглась пам’ятна дошка XVIII століття, що змальовує життя А. Головатого, а також надгробна плита на місці поховання інших козаків.

Нагляд за місцем поховання здійснюють також представники російського козацтва, які вважають діяльність отамана частиною історії Росії – зокрема, Кубанського козацтва.

Болгарія

Посольством України у Болгарії на могилах відомого громадського діяча Михайла Драгоманова та українського скульптора Михайла Паращука були здійснені капітальні ремонтно-відновлювальні роботи, оскільки вони знаходилися в аварійному стані.

Були частково реставровані та підсилені кам’яні надгробні плити та постаменти, а також виготовлені з каменю барельєф на могилі М. Драгоманова та бюст на могилі М. Паращука. Їхнім автором став відомий болгарський скульптор Б. В. Рашидов. У

Могили зазначених українців знаходяться на центральному цвинтарі м. Софія та підтримуються Посольством України у належному стані.

Велика Британія

На території Сполученого Королівства існує кілька місць компактного поховання українців, зокрема в Лондоні, Манчестері, Ноттінгемі. Стан пам’ятників і могил похованих у Великій Британії українців є задовільним.

Естонія

За ініціативної підтримки Естонського товариства охорони пам’ятників старовини, українського земляцтва м. Нарва 18 травня ц.р. на військовому кладовищі міста Нарва відкрито меморіальну дошку українським політичним в’язням.

На дошці українською мовою викарбувані імена 26 політичних в’язнів з України, прізвища яких вдалося встановити. В’язнів утримували у концентраційному таборі м. Нарва у період з 1945-1955 років, де вони і загинули.

Проте, потребує вирішення питання упорядкування поховання українських політв’язнів та встановлення там пам’ятного знаку. У 2007 році Державним підприємством “Центр” спільно з Департаментом охорони історичних пам’яток Естонії було розпочато роботу, спрямовану на дослідження кладовища Сійверсті приходу Олександрійської церкви, де у 1945-1955 рр. були поховані політв’язні концентраційного табору ІТЛ-1, та визначення обсягу робіт, який доцільно виконувати за кошти української сторони.

За результатами проведеної роботи на розгляд естонської сторони було передано інформацію із внесеними корективами до вже розробленого проекту реконструкції кладовища Сійверсті стосовно впорядкування могил, а також проект та креслярські розробки пам’ятного знаку, який планується встановити на місці поховання.

Внесено необхідні пропозиції до відповідної угоди. Проте, за браком коштів, роботу припинено. Поховань відомих українських діячів на території Естонії не зафіксовано.

Литва

В цій країні на православному цвинтарі “Лєпкальнє” м. Вільнюс знаходиться могила Якова Головацького. українського поета, історика літератури, етнографа.

Гранітний постамент із написом “Якову Головацькому (1814-1888)” встановлено зусиллями української громади м. Вільнюс та за сприяння української греко-католицької церкви Святої трійці в 1990 році.

Це доглянуте поховання, яким опікуються за власної ініціативи кілька осіб з активу української громади м. Вільнюс та Посольство України в Литовській Республіці. Біля постаменту проходять меморіальні заходи за участю української громади Литви, покладаються квіти.

Молдова

На території Кишинівського Меморіального комплексу “Вічність” у травні 2010 році за ініціативою Спілки українців Молдови та за підтримки Посольства України посаджена символічна алея української калини та каштанів на честь 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Там встановлена меморіальна гранітна дошка, на якій українською та румунською мовами викарбовано: “Алея закладена українцями Республіки Молдова на честь 65-річчя Великої Перемоги над фашистами (1941-1945 рр.)”. Належний догляд за братськими могилами здійснює Міністерство оборони Республіки Молдова.

На території Придністровського регіону Республіки Молдова є меморіальна стела на честь гетьмана України Івана Мазепи на місці його першого поховання у селі Варниця (Ново-Аненський район). Виготовлена і встановлена у 1999 році за ініціативою Тираспольського товариства української культури “Червона калина”.

Потребує реставраційних робіт та упорядкування прилеглої території меморіальний знак на честь загиблих козаків гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика, виготовлений і встановлений у 2008 році за ініціативою Спілки українців Придністров’я ім. О.Бута на військово-історичному Меморіальному кладовищі в місті Бендери. Здійснюється належний догляд.

Казахстан

Масовим похованням репресованих в часи сталінського терору, серед яких було багато українців, з боку казахстанської влади надається відповідна політична підтримка, але виділених державою коштів бракує.

Яскравим прикладом може бути меморіальний комплекс у с.Спаське Карагандинської області, де, за неофіційними даними, поховано близько 120 тисяч українців. Наразі європейські держави надають кошти для спорудження пам’ятників своїм громадянам, котрі загинули в Казахстані.

Український пам’ятник – перший, споруджений за власні кошти карагандинської громадою українців, виглядає на їхньому фоні надто скромно. На думку Посольства України в Казахстані, доцільно ініціювати підписання міжурядової угоди про охорону і захист меморіальних місць з виділенням відповідних коштів.

Норвегія

Українська громада Норвегії вшановує пам’ять лише одного видатного українця – Миколу Радейка, відомого в Осло лікаря та громадського діяча, засновника першого Українського товариства в Норвегії. Був членом норвезького ПЕН-клубу. Неодноразово запрошував до себе українських вчених, громадських діячів, активно висвітлював українську тематику у провідних норвезьких виданнях.

Після проголошення незалежності України активно подорожував Україною, брав участь у громадському житті Львова та столиці. Похований на цвинтарі Веккеіаеі у м. Осло.

Доглядом за могилою опікуються родичі, які мешкають у Норвегії. Члени Української громади в Норвегії щороку 24 серпня кладуть на могилу М. Радейка квіти та предмети державної символіки України.

Крім того, у результаті пошукової роботи Посольства України було віднайдено такі меморіальні споруди та об’єкти, що увічнюють славу українських воїнів на території інших держав:

– Міжнародний військовий цвинтар на о.Тйотта (поховання радянських солдатів-військовополонених, які загинули на території Норвегії);

– Меморіал радянських солдатів Уезіге Огауішсі, м. Осло.

В рамках Програми дослідження поховань військовополонених зі Східної Європи на території Північної Європи у 1941-1945 рр. триває збір відомостей та збереження меморіальних комплексів і місць поховань радянських – в тому числі й українських – солдатів на території Північної Норвегії.

За результатами попередніх досліджень за часткового сприяння Посольства України в Норвегії в рамках згаданого проекту станом на 2010р. було виявлено 449 українців, похованих у Норвегії впродовж 1941-1945рр.

8 тисяч поховань ще залишаються не ідентифікованими. Остаточні результати дослідження будуть надані Посольству України в Норвегії із подальшою передачею в Україну.

Нідерланди

Полковник Корпусу Січових стрільців Євген Коновалець, якого було вбито в травні 1938 р., похований на кладовищі Кроосвейк в м. Роттердам. Його поховання (місце № 1111) складається з трьох прилеглих до могили ділянок.

Надгробок зроблено з чорного мармуру у вигляді Козацького хреста, на надгробній плиті викарбуваний тризуб (у вигляді емблеми ОУН) та напис кирилицею – Євген Коновалець.

Відповідно до угоди з адміністрацією кладовища Кроосвейк правом виключної оренди на могилу Є. Коновальця володіє Українська стрілецька громада Канади, (м. Торонто). У 2008 році на виконання доручення Секретаріату Президента України Посольством України була проведена робота щодо з’ясування можливості перепоховання праху Є. Коновальця в Україні.

Однак це не виявилося можливим з огляду на знаходження місця поховання у власності Української Стрілецької Громади Канади та подовження ними терміну оренди на найближчі 10 років.

Посольство та представники української громади в Нідерландах підтримують місце поховання у належному стані.

Польща

На території консульського округу Генконсульства України в Любліні знаходяться такі місця поховань видатних українців, а саме:

– пантеон-каплиця автора музики Державного Гімну України Михайла Вербицького (с.Млини, Підкарпатське воєводство);

– могила Прем’єр-міністра УНР Пилипа Пилипчука (цвинтар м. Хелм, Люблінське воєводство).

На Даниловій горі в м. Хелм українськими та польськими археологами розпочато розкопки на предмет встановлення можливого поховання засновника міста Хелм князя Данила Галицького.

Проблемні питання щодо догляду за місцями поховань видатних українців на території Люблінського, Підкарпатського та Підляського воєводств відсутні.

Російська Федерація

Що стосується стану та проблемних питань догляду за місцями поховань видатних українців у РФ, необхідно зазначити, що більшість з них знаходиться у належному стані.

За допомогою регіональної громадської організації “Земляцтво вихідців із Хмельницької області” та завдяки залученню органів місцевої влади у 2008 році впорядковано місце поховання гетьмана Петра Дорошенка у селі Ярополець Волоколамського району Московської області.

У серпні 2008 року в рамках виконання Указу Президента РФ від 11.03.2008 р. № 338 щодо проведення заходів з нагоди відзначення 100-річчя російського кіно силами кіноконцерну “Мосфільм” зроблено новий мармуровий фундамент на могилі О. П. Довженка, замінено постамент, встановлене погруддя митця відполіровано, оновлено написи. Роботи проведено за усною згодою племінника О.П.Довженка – Т.М.Дудка.

Впорядкованими є також поховання інших видатних українців:

– письменника М. В. Гоголя,

– поета О. М. Бодянського,

– генерала К. М. Дерев’янка,

– співака І.С.Козловського на Новодівочому кладовищі у Москві.

У м. Тобольськ Тюменської області похований відомий український поет П. А. Грабовський.

Згідно з інформацією Генерального консульства України у Тюмені, догляд за похованням на регулярній основі здійснюється комунальними службами міста.

На території Південного та Північно-Кавказького федеральних округів знаходяться наступні місця поховань визначних українців:

– у Кабардино-Балкарській Республіці у м. Долинськ знаходиться Меморіальна садиба-музей Марко Вовчок та могила письменниці. Урядом Кабардино-Балкарської Республіки у травні 2010 року завершено ремонтні роботи та облаштування Меморіальної садиби-музею Марко Вовчок за кошти місцевого бюджету;

– на кладовищі масиву Олександрівка у м. Ростов-на-Дону знаходиться могила Героя України Береста Олексія Прокоповича. Могила та пам’ятник знаходяться у пристойному вигляді, над нею взяли шефство учні середньої школи №7 ім. Береста м. Ростова-на-Дону та місцева українська діаспора.

Румунія

Представники історичних кіл України та Румунії висувають припущення, що в районі м. Галац може знаходитися зруйнована могила українського гетьмана І. Мазепи, але точне місце її розташування до цього часу не встановлене.

Також в Румунії є чимало братських могил воїнів, в тому числі українців, які загинули в боях із фашистськими загарбниками.

Сербія

За інформацією керівництва діаспорних організацій країни, до числа поховань видатних представників українства на території РС належать:

– поховання Діонізія Няради – греко-католицького владики Підкарпатської Русі, духовного вождя Карпатської України у 1939 р., який похований в кафедральному греко-католицькому соборі м. Рускі Крестур у Воєводині;

– Йована Храниловича – голови Народної Скупщини (місцевого парламенту) Воєводини, яка у 1919 р. прийняла рішення про приєднання вказаного краю до складу Югославії, похований на міському кладовищі адміністративного центру цієї автономії м. Новий Сад;

– Яши Бакова – відомого спортсмена з стрибків з шестом, учасника Олімпіади 1936 р., похованого на міському кладовищі адміністративного центру Воєводини м. Новий Сад.

За інформацією лідерів українсько-русинської громади Сербії, проблемні питання щодо догляду за місцями перелічених поховань відсутні.

Словаччина

Згідно з інформацією, наданою Посольству України в цій країні керівництвом Союзу русинів-українців СР, на території консульського округу ГКУ в Пряшеві (Пряшівський, Кошицький та Банськобистрицький краї) знаходяться 22 поховань та меморіальних об’єктів видатним українцям Словаччини.

Наразі всі місця захоронень та пам’ятні знаки перебувають у відповідному естетичному стані завдяки піклуванню родичів та територіальних громад. Проблеми в даному питанні відсутні.

Туреччина

У 2010 році завершилась реставрація усипальниці Роксолани (Хюрем Султан) – дружини османського султана Сулеймана Пишного, місце поховання якої, відкрито для загального відвідування туристів. Культурна пам’ятка перебуває під наглядом Міністерства культури і туризму Турецької Республіки.

Іншою культурною пам’яткою, яка також знаходиться під наглядом Міністерства культури і туризму ТР – є усипальниця Турхан Хатідже Султан, українки за походженням, матері султана Мехмеда IX. Усипальниця відкрита для вільного відвідування.

Франція

У цій країні знаходяться могили видатних діячів історії та культури України, зокрема керівника української держави, Головного Отамана війська УНР Симона Петлюри.

На його могилі на цвинтарі Монпарнас українською громадою свого часу був встановлений бюст з чорного граніту за проектом скульптора Г.Крука.

На іншому паризькому кладовищі, а саме Пер-Лашез, знаходяться могили митрополита Полікарпа Сікорського, генерала Омеляновича-Павленка та Нестора Махна.

У м. Сарсель під Парижем поховані члени Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Європі, серед яких О.Шульгин, генеральний секретар з міжнародних зносин Уряду УНР, а також науковці Володимир Кубійович, Олександр Кульчицький, Володимир Янів, Зенон Кузеля та інші. На могилі стоїть кам’яна плита з їхніми іменами.

На півдні Франції в містечку Мужен на цвинтарі стоять пам’ятники Володимиру Винниченку та професору Оглобліну-Гловенку.

У Франції існує також декілька пам’ятників українцям-учасникам французького Руху опору та бійцям Іноземного легіону, що загинули під час Другої світової війни.

Це меморіали в містечках Версель-Вільдьє-ле-Кам (департамент Ду), Ле-Бан-Сен-Жан (департамент Мозель), Пеньє (департамент Буш-дю-Рон).

Пам’ятник Василю Порику, Герою Радянського Союзу, знаходиться в м. Енен-Льєтар (департамент Па-де-Кале).

Пам’ятник воякам Армії УНР та українським політичним емігрантам було поставлено у 1994 р. на цвинтарі у місті Везінь-Шалет (автор – львівський скульптор І.Самотос).

На цвинтарі Пассі в Парижі стоїть каплиця з православним хрестом. На могилі – напис: Марія Башкірцева (1860р., Гавронці біля Полтави – 1884 р., Париж, художниця, письменниця). На зовнішньому мурі – список її творів, на стіні – її велика картина „Святі жінки”. Каплицю збудовано за проектом французького художника Е.Бастьєна-Лепажа.

В 70 кілометрах від Парижа на відомому православному кладовищі в Сент-Женев’єв-де-буа знаходиться могила видатного танцівника і хореографа Сержа Лифаря.

В Ніцці на православному цвинтарі похований відомий кінематографіст Євген Слабченко (Ежен Деслав), який стояв біля витоків світового кіноавангарду. Зазначені поховання знаходяться в нормальному стані, догляд здійснюють українська громада, інші громадські об’єднання, нащадки або визначені у заповітах особи чи інституції.

ФРН

Серед відомих українців, які знайшли останній притулок у ФРН, слід виокремити:

– гетьмана П.Скоропадського (Оберстдорф),

– лідера проводу ОУН С.Бандеру та міністра уряду УНР Д. Дорошенка (обидва поховані на Лісовому кладовищі Мюнхена),

– письменника І. Багряного (Ной-Ульм),

– останнього посла УНР в Німеччині М. Порша (Берлін).

Усі зазначені могили перебувають у доброму стані та під доглядом посольства України в цій країні.

Про те, як подружжя оунівців Лева і Дарії Ребетів перепоховали з Мюнхена у Львові, читайте тут

Проблемні питання відсутні, оскільки догляд за могилами належить до компетенції муніципальних органів влади або ж місця захоронення підтримуються родиною померлого.

Чехія

Посольство України на постійній основі проводить роботу, пов’язану з пошуком та обліком українських поховань на території Чехії. Поховання видатних українців в Чеській Республіці перебувають у хорошому стані.

З метою їхнього подальшого збереження та, відповідно до чинного законодавства ЧР, вони закріплені за окремими українськими діаспорними організаціями, зареєстрованими в Чехії, які ними опікуються та сплачують за них встановлені внески.

Крім того, завдяки зусиллям Посольства нещодавно були проведені відновлювально-реставраційні роботи на братських могилах воїнів УНР у містах Ліберец та Яблонне в Под’єштеді.

Головним проблемним питанням у контексті збереження українських поховань в ЧР загалом є не лише нестача необхідних коштів на догляд за ними, але й відсутність у багатьох випадках фізичних або юридичних осіб (зареєстрованих в Чехії), які б могли сплачувати за них вищезгадані внески.

Чеське законодавство дозволяє зруйнувати поховання з метою повторного використання місця, на якому воно розташоване, у тому випадку, якщо відсутні особи, відповідальні за його збереження.

Швеція

З огляду на незначну кількість української діаспори в цій країні, практично відсутні місця поховань визначних українців. Разом з тим, нещодавно Посольству України в Швеції вдалося віднайти могилу видатного українського тенора Модеста Менцинського, який протягом багатьох років на початку 20 століття жив та працював у Стокгольмі.

М.Менцинський похований на католицькому кладовищі в Стокгольмському районі Сольна. Могила знаходиться в задовільному стані. Посольством встановлено контакт з правнуками. М.Менцинського, які проживають у Стокгольмі, а також найближчим часом планується проведення заходів із вшанування його пам’яті, зокрема, спільно зі Стокгольмською Оперою, де він працював.

* Інформація – з матеріалів, підготовлених до парламентських слухань “Українці в світі”, які відбулися 8 грудня 2010 року.