Хто ж козаки
Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.).
Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницвка», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов’язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров’я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв’язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов’язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.
Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об’єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з’являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які називалися січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Поряд з цим вживав ся термін «запорозький кіш», який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір.
Історію українського козацтва можна розділити на кілька періодів: 1) 1489-1591 pp. — утворення козацтва та його становлення; 2) 1591-1647 pp. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху; 3) 1648-1664 pp. — участь в Національній революції та Визвольній війні українського на роду, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій; 4) 1664-1709 pp. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною; 5) 1709-1734 pp. — період існування запорожців за межа ми України; 6) 1734-1775 pp. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом.
Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині. Він був черкаським та канівським старостою (намісником) вели кого князя литовського на півдні України, воював з татарами. На початку 1550-х pp. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. На цій підставі деякі історики і вважають його засновником Запорозької Січі. У дійсності Січ виникла дещо раніше і на іншому дніпровському острові — Томаківці. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і за наказом султана страчений. Його діяльність оспівана в народній думі про козака Байду. Були певні умови прийняття в козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим, уміти говорити української мовою (козацькою), сповідувати православну віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо ж козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо останньої умови, то кандидат у козаки по винен був спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди називалися молодиками, новака ми, джурами. Прийнятий у запорізькі козаки записувався в один із 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про деякі обставини життя.
Склад запорізького козацтва був багатонаціональним, хоча переважали українці. Тут були представники 20 національностей: росіяни, білоруси, поляки, татари, угорці, євреї, іспанці, грузини, вірмени. Незважаючи на різноманітність складу Січі, вона все ж таки мала об’єднуючі чинники, завдяки головним принципам її життєдіяльності. Це — свобода, рівність, товариство, православна віра, відсутність жінок, боротьба з ворогами, звільнення з полону християнських невільників і захист при гноблених.
Сімейні козаки також допускалися в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з сім’ями. Вони поселялися в слободах, зимівниках і хуторах, займалися вирощуванням зерна, худоби, торгівлею та промислами і тому називалися не товаришами, а «посполитими», «зимовчаками». Але усі, січовики і зимовчаки, називали себе «славним низовим військом Запорізьким» і товариством.
Ні знатність роду, ні станове походження, ні вік не мали на Січі особливого значення. Цінувались перш за все особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість. У відносинах між козаками цінувався «стаж» перебування на Січі, а не вік — пере вагу мав той, хто вступив до козаків раніше. Ті, що прийшли пізніше, називали його «батьком», а він їх «синами». Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося, кожен міг вийти з неї за власним бажанням. Тих, хто мав заслуги і знач ний стаж, називали «лицарство» або «товариство». Наприкінці XVI ст. запорожців нараховувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство — «побратимство» з метою допомагати, звільняти і навіть жертвувати життям один за одного.
Товариство вирішувало питання про війну і мир, розподіляло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ.
Військо Запорізьке мало два поділи: військове і територіальне. У військовому було 38 куренів, а в територіальному — спочатку 5, а потім 8 паланок. Курені мали різні назви — за ім’ям отаманів — їх засновників, за назвою місцевості, звідки вийшли їх перші запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли. Серед них: Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповичський, Титарський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалася пірією і мала свою казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «дими ти» . Кожен курінь зовні виглядав як казарма до 30 м у довжину і 3,5 м у ширину.
«Паланка» у перекладі з турецької означає «невелике укріплення». Це було управління і сама територія. Паланки розташовувалися на площі, окружність якої становила 1700 км. Паланкову старшину складали: полковник, осавул та писар. Влада паланкового полковника була значною: він заміщав у своєму районі кошового отамана і тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася і на тих, хто проїжджав через паланку.
Господарство Запоріжжя мало здобичницький характер. Козаки багато в чому жили за рахунок походів, але займалися також мисливством, рибальством, навіть хліборобством, добували сіль та селітру, виступали посередниками в торгівлі з Кримом та Туреччиною, багато уваги приділяли розведенню коней.
Увесь склад Війська Запорозького ділився на старшину, молодиків та сіромах — рядових козаків та запорізьке поспільство, яке жило поза Січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називалися ще городовими. Бідно та козацька звалася голотою, а багаті козаки — дуками. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.
Запорозька Січ мала чітку військову організацію. На чолі всього війська стояв виборний гетьман, який офіційно називав ся старшим. Безпосередньо Січчю керував кошовий отаман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада. У військовий час він був головнокомандуючим, вважався і зверхником запорізького духівництва, а тому приймав і направляв духовних осіб у січову та паланкову церкви. Кошовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, надавав законної сили розподілу угідь, ділив воєнну здобич, військові доходи, грошове утримання, приймав нових осіб у Січ, вступав у дипломатичні відносини із сусідніми державами. Його влада обмежувалася звітом, часом і радою. Якщо козаки були незадоволені діяльністю кошового отамана, то його могли навіть стратити.
Другою особою після кошового був суддя, який у своїй діяльності керувався неписаним законом, якого зовсім не було в козаків, а переказами і традиціями. Покарання в козаків присуджу вались в основному за кримінальні та майнові злочини. Суворі закони на Січі пояснювались такими причинами: 1) необхідно було припинити вияви аморальності, оскільки сюди приходили і люди сумнівної моралі; 2) козаки вели постійні війни і для підтримки порядку у війську необхідні були суворі закони. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину. Практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існувала і смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.
Всіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов’язків. Він складав накази, писав дипломатичні лис ти, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана в справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії). Звідси поширене використання в листах запорізьких козаків текстів зі святого письма, а також висловів типу «с далека усмотреть перспективою своего ума». Ознакою влади гетьмана була булава, кошового отамана — бунчук, судді — печатка, писаря — каламар (срібна чорнильниця), полковника — пернач. Це називалось клейнодами. Помічниками гетьмана у військових справах були осаули, які стежили за по рядком між козаками в мирний час на Січі, а у військовий — у таборі; слідкували за виконанням судових вироків; проводили розслідування злочинів. Знаком влади осавула була дерев’яна палиця, скована з обох кінців срібними кільцями. Артилерією та обозом відав обозний. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, які командували окремими підрозділами. Значну роль у житті козацтва відігравали так звані діди, тобто колишні військові запорозькі старшини, які залишили свої посади за віком, хворобою чи були переобрані. Завдяки своєму досвіду вони суттєво впливали на вирішення різних питань, були носіями звичаїв козаків, суворо слідкували за їх виконанням.
За військовою старшиною йшли військові служителі — довбиш, гармаш, товмач, кантаржий, шафар. Довбиш за допомогою литавр скликав козаків на раду, гармаш відав артилерією, товмач був перекладачем — повинен був знати іноземні мови, кантаржий зберігав військові міри і терези, збирав податки на користь Війська з усіх завезених на Січ товарів. Таку роботу виконували шафарі, але не в Січі, а на головних переправах через річки.
До військових служителів належали також булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів. Полки по 500 чол. очолювали полковники, сотні — сотники. Козацький прапор був малинового кольору.
Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася в певні дні обов’язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини), а також за бажанням козацького товариства.
Постійні заняття військовою справою шліфували військову майстерність козаків. Основу війська складала піхота, посилена артилерією. Кіннота була менш чисельною. На озброєнні були мушкети, пістолі, шаблі, келепа (бойові молотки), лук і стріли.
Запорожці використовували для військових операцій метод «рейдів», часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, мали добру розвідку. У битвах козаки віддавали пере вагу атакам з флангів і з тилу. З цією метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій; батовий або тришеренговий при обороні; триангула, тобто трикутник; атака колонами. Для оборони козаки використовували укріплений табір з возів з гарматами по кутах і валами. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків (20 м у довжину, 4 м у ширину, 4-6 гармат, швидкість 15 км/г). У поході брали участь 50-300 таких чайок. Запорізька Січ була форпостом українських земель у боротьбі з татарськими нападами. З 1450 р. до 1556 р. орда 86 разів на падала на Україну. У відповідь козаки самі завдавали дошкуль них ударів. У 1510 р. кримський хан наказав навіть «замкнути» Дніпро залізним ланцюгом, але це не допомогло. Походи запорожців проти татар і турок очолювали козацькі ватажки Байда Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка. Іван Підкова був родичем молдавського господаря (князя). Його назвали так тому, що він міг гнути підкови. У 1577 р. він захопив молдавський престол, але не зміг втримати його, повернувся в Україну, де на вимогу турецького султана був схоплений польською владою і страчений. Його подвиги оспівано в народних думах, один зі своїх віршів йому присвятив Т. Шевченко.
Ще одним героєм народних дум був запорізький гетьман Самійло Кішка. Він був керівником багаточисленних походів запорожців на Крим та Туреччину у 1567-1570 pp. Потрапив у полон і відбув 20 років каторги на турецьких галерах. Організував повстання, зміг звільнитися і знов стати гетьманом, здійснив кілька походів у Молдову і Литву, де й загинув у 1602 р.
Ці походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були значною військово-політичною силою, тому польський уряд ви рішив частину з них узяти на службу, щоб використовувати для воєнних цілей і тримати під контролем. У 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв на службу 300 козаків. їх прізвища заносили у спеціальні списки (реєстр), звідси їх назва — «реєстрові козаки», їм установили певну платню, вони підкорялися лише своєму «старшому». У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва.
Деякі історики, особливо іноземні, люблять акцентувати увагу читачів на тому, що козаки були любителями випити і цим зловживали. Дійсно, запорізьке козацтво було чоловічим товариством з усіма властивими йому якостями, і при цьому слід також ураховувати, що жили вони і діяли в епоху Середньовіччя та Нового часу, коли звичаї та й спосіб життя були інакшими. До того ж козаки любили похвалитися і часто перебільшували свої військові та й не лише військові подвиги. Тому не можна сприймати буквально те, що навіть самі про себе запорожці говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встав, умився та й чарки шукає». Як і більшість українців, козаки були схильні до гумору і навіть коли пили, завжди жарту вали. Горілку вони найчастіше називали оковитою (від лат. aqua vitae — вода життя) і зверталися до неї, як до живої істоти, перш ніж почати пити: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?» — «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «Із неба!» «А куди ти?» — «Куди тре ба!» «А білет у тебе є?» — «Ні, нема!» «Так отут же тобі і тюрма!» Як правило, козаки вживали спиртне під час обіду, що не так шкодило здоров’ю.
Коли приходили на обід у курінь, то знаходили їжу вже налиту у «ваганки» — продовгуваті прямокутні посудини, а біля них різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев’яних коновках з підвішеними до них дерев’яними ж коряками або михайликами. їжу запивали різними напоями з металевих чарок або з тих же михайликів, які вміщували 3-5 звичайних чарок: «. а як у якого така чарка, що й собака не перескоче».
Дещо інакше було, коли козаки поверталися із вдалих по ходів. Тоді вони, прибувши на Січ, протягом кількох днів ходили вулицями, водили за собою великий натовп музикантів та січових півчих — школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги та успіхи, безперервно танцювали, за ними носили у відрах і котлах різного роду напої (крім вищевказаних ще також варену, що була сумішшю горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з імбиром та іншими прянощами. У цей час кожного, хто б не їхав і хто б не йшов, знайомий чи незнайомий, козаки запрошу вали до своєї компанії, пригощали напоями та закусками і по гано було тому, що відмовлявся від частування — його сварили «останніми словами» і з ганьбою проганяли.
Козаки цінували лише українську, горілку, а до «не своїх» напоїв ставилися зверхньо. Відомий історик запорізького козацтва Д. Яворницький описує такий випадок. У 1766 р. до Петербурга поїхала делегація козаків на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським. Коли в них закінчилася своя горілка, то вони не стали купувати місцеву, російську, а відправили на Січ свого посланця, який і привіз їм те, що вони замовляли.
Проте під час військових походів запорозькі козаки уникали вживання спиртного. Наприклад, Г. Боплан, який описав побут і звичаї українців у XVII ст., писав, що козаки вживають спиртне лише під час дозвілля, бо «коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються незвичайної тверезості. Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже суворо».
За словами А. Ф. Кащенка, під час підготовки до походу «у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів».
Зарубіжний хроніст, віце-адмірал Крейс твердить: «Козаки, як і інші північні народи, охочі до міцних напоїв, одначе в по ході, а особливо в морських поїздках рідко зустрічали п’яного, бо забороняється їм під страхом суворої кари брати з собою вино та горілки».
Узагалі будь-яке пияцтво запорізький кіш вважав розпустою і постійно боровся проти цього зла, хоча й не завжди успішно, суворо забороняючи особливо таємні шинки як «істинний притин» усіляких гайдамак і харцизів. Петро Конашевич-Сагайдачний у 1617 р. писав, що «ремісникам, купцям, шинкарям. наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо».
Не схвалювалося також пияцтво і в середовищі «начальницьких осіб»: якщо кошовий отаман або січова старшина помітять цей недолік у кого-небудь зі службових осіб, то попереджали його особливим ордером (наказом) на цей рахунок і наказували йому суворо дотримуватися ордера і не «потьмарюватись про клятими люлькою і пияцтвом». Існують відомості, що в тютюн запорожці додавали лікарські трави, що зменшувало негативний вплив паління на організм.
Зрештою піддавшись гульні, запорізькі козаки не були схожі на тих жалюгідних п’яниць, які пропивали свої душі в чорних та брудних шинках і втрачали людську подобу: лицар навіть і в гульні залишався лицарем. Гуляючи, козак виявляв особливого роду молодецтво, прагнення використовувати життя для веселощів та радості. Це випливало з самого способу життя козака: не маючи сім’ї, зустрічаючись постійно зі смертю, козак прагнув своє не завжди тривале життя прикрасити тими задоволеннями, які були доступні йому в Січі.
Запорожці любили послухати своїх кобзарів, нерідко самі складали пісні і думи, бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом. Кобзар завжди був бажаним гостем у них, тому що він «про долю співав». Крім того, кобзар у запорожців був зберігачем козацьких переказів, автором «лицарських подвигів». Кобза, за міркуваннями козаків, видумана самим Богом і його святими, тому й вона в такій честі. Для одинокого запорожця, який мандрував степом і нерідко тижнями не мав можливості ні до кого сказати слова, кобза була єдиною відрадою:
«Струни мої золотії, грайте ж мені стиха.
Нехай козак-нетяжище та забуде лихо».
Як відомо, козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим повітрям. За давнім звичаєм більшу частину року вони ходили у легкій одежі, без головних уборів, часто босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект для загартовування. Козаки вставали зі сходом сонця і зразу ж умивалися холодною джерельною або річковою водою. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх з індіанцями: «Козаки — дужі, загартовані».
— Добуваючи скромну їжу, — говорить про запорожців їх сучасник, — полюванням чи рибальством, запорожці нічим ін шим не займалися, окрім зброї, і були рідкісним прикладом поміркованості в усьому. Так, від лихоманки вони пили горілку із попелом чи рушничним порохом, засипаючи в чарку вина пів-заряда пороху; для загоєння ран прикладали до хворих місць розтерту зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду для приготування їжі використовували дерев’яні ковші; підкидаючи безперервно один за одним у них нагріті на вогні камені, доки не закипала вода у цьому посуді.
Згідно з даними Д. Яворницького, у Запорізькій Січі на стіл подавали такі страви: соломаху (густо зварене на воді житнє борошно чи пшоно), щербу (рідко зварене на риб’ячій юшці борошно). Круту тетерю їли з риб’ячою юшкою, жиром, молоком, водою. Мамалигу (тісто з проса чи кукурудзи) їли з бринзою чи пастермою — висушеною на сонці бараниною. Ласували козаки й м’ясом, зокрема свининою і дичиною. Якщо ж козаки, крім звичайної їжі, бажали поласувати варениками, сирника ми, гречаниками з часником, галушками, то для цього вони складали артіль, збирали гроші, на них купували продовольство і передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки їли також рубці, свинину — «свинячу голову до хрону та локшину на переміну». Специфічною козацькою їжею були загреби — коржі, які називалися так тому, що їх клали в на топлену піч і загрібали попелом і гарячими вуглинами. До речі, Д. Яворницький ніде не пише про якусь особливу любов запорожців до сала.
Стосовно приїжджих та гостей запорожці завжди були щедрими та приязними. «У Запорожжі усякий бажаючий може зайти в курінь і їсти з ними без усіляких розпитувань чи подяки за гостинність», — писав сучасник.
Поряд з гостинністю запорізькі козаки найвище цінували особливу чесність. «Хоча у Січі, — пише католицький патер Кітович, — жили люди усілякого роду — утікачі та відступники від усіх вір — але там панувала така чесність і така безпека, що ті, хто приїжджав з товарами або за товарами, не боялися і волоска втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці зали шити своє майно, не турбуючись, що його вкрадуть. Усілякий злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січовика, негайно карається смертю».
У козацькій пісні з цього приводу співалося:
«У нас над усе честь і слава, військова справа, —
Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».
Характерними ознаками козацтва були відсутність кріпосництва, формальна рівність між козаками. Фактично Запорізька Січ була козацькою республікою і стала початковим етапом у формуванні української державності. Своєрідна за структурою військово-адміністративна влада мала можливість виконувати різноманітні внутрішні і зовнішні функції, властиві державному утворенню.
У кінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан в Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української державності.
На відміну від таборитів та граничар і навіть донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, запорізьке козацтво еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала тим фактором, що суттєво вплинув на подальшу еволюцію козацтва і долю України. Січ дала Україні і політиків, і воєначальників, які сприяли поступу своєї Вітчизни, зростанню її авторитету на міжнародній арені. Козацтво стало авангардом народу, народних повстань і рухів. Воно стало виконувати державотворчі функції. Саме козаки підхопили естафету державної традиції, яка тимчасово перервалася після ліквідації Галицько-Волинського і Київського князівств. Феномен цього явища в тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників народу. Українська державність збагатилася історичними формами, які істотно відрізнялися від основ феодального суспільства, що панували в інших країнах.
Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспільно-політичним винятком. Проста, але ефективна система органів влади, участь усіх козаків у вирішенні найважливіших питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм, забезпечили їй високе виживання. Для Запорозької Січі протягом століть її існування характерний найширший спектр суспільно-політичної і соціально-економічної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запорозької Січі як самостійної політичної сили неодноразово визнавалося іншими державами. З ними велись переговори, укладались угоди і військові союзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відомі за межами України.
Характерною ознакою діяльності Запорізької Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Саме українське козацтво стало вирішальною силою у боротьбі за українську державність, і пізніше ця державність була створена за зразком і структурою запорізького козацтва. Цим воно суттєво відрізнялося від донського козацтва, яке виконувало лише військово-оборонні функції.
Козацький ідеал відіграв значну роль у розвитку соціальної активності селянства, він став фактором реалізації їх мрій і праг нень, матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій території запроваджувалися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало значний імпульс розвитку суспільної свідомості народу, забезпечило появу нових елементів ментальності, пов’язаних зі свободою і власною державою.
Козак – це хто? Історія козацтва
У процесі історичного розвитку будь-якого народу виникали моменти, коли певна етнічна група відокремлювалася і тим самим створювала окрему культурну верству. В одних випадках такі культурні елементи співіснували мирно зі своєю нацією і світом в цілому, в інших – боролися за рівне місце під сонцем. Прикладом такого войовничого етносу можна вважати таку прошарок суспільства, як козаки. Представники цієї культурної групи завжди відрізнялися особливим світосприйняттям і дуже гострою релігійністю. На сьогоднішній день вчені не можуть розібратися, чи є ця етнічна прошарок слов’янського народу окремою нацією. Історія козацтва сходить до далекого XV століття, коли держави Європи загрузли в міжусобних війнах і династичних переворотах.
Етимологія слова «козак»
Безліч сучасних людей має загальне уявлення про те, що козак – це воїн або ж тип воїнів, які жили в певний історичний період і боролися за свою свободу. Однак таке трактування досить суха і далека від істини, якщо враховувати ще й етимологію терміну «козак». Існує декілька основних теорій походження цього слова, наприклад:
– тюркська («козак» – це вільна людина);
– слово походить від косогов;
– турецька («каз», «козак» означає «гусак»);
– слово походить від терміна «козари»;
– туркестанська теорія – про те, що це назва кочових племен;
– татарською мовою «козак» – це воїн авангарду в армії.
Існують і інші теорії, кожна з яких абсолютно по-різному пояснює це слово, проте можна виділити найбільш раціональне зерно з усіх визначень. Найпоширеніша теорія говорить, що козаком був людина вільна, але озброєний, готовий до нападу і бою.
Історичне походження
Історія козацтва починається в XV столітті, а саме з 1489 року – моменту першого згадування терміну «козак». Історичною батьківщиною козацтва є Східна Європа, а точніше, територія так званого Дикого поля (сучасна Україна). Слід відзначити той факт, що в XV столітті названа територія була нейтральною і не ставилася як до Російського Царства, так і до Польщі. В основному територія «Дикого поля» піддавалася постійним набігам кримських татар. Поступове заселення на ці землі вихідців як з Польщі, так і з Російського Царства вплинуло на розвиток нового стану – козаків. По суті, історія козацтва починається з моменту, коли звичайні люди, селяни, починають обживати землі Дикого поля, при цьому створюючи власні самоврядні військові формування, щоб відбиватися від набігів татар та інших народностей. Вже до початку XVI століття козацькі полки перетворилися на потужну військову силу, яка створювала великі труднощі сусіднім державам.
Створення Запорізької Січі
Згідно з історичними даними, які відомі на сьогоднішній день, перша спроба самоорганізації козаками була зроблена в 1552 році волинським князем Вишневецьким, більш відомим як Байда.
Він за свої кошти створив військову базу, Запорізьку Січ, яка розташовувалася на острові Хортиця. На неї протікало все життя козаків. Розташування було стратегічно зручним, так як Січ перекривав прохід татар з Криму, а також знаходилася в безпосередній близькості до кордону Польщі. Більш того, територіальна прихильність на острові створювала великі труднощі для штурму Січі. Хортицька Січ проіснувала недовго, тому що в 1557 році її зруйнували, проте аж до 1775 року подібні укріплення будувалися з одного й того ж типу – на річкових островах.
Спроби підкорити козацтво
В 1569 році утворюється нове литовсько-польська держава – річ Посполита. Природно, цей довгоочікуваний союз як для Польщі, так і для Литви був дуже важливий, а вільні козаки на кордонах нової держави діяли врозріз з інтересами Речі Посполитої. Звичайно, подібні укріплення служили відмінним захистом від татарських набігів, однак вони були зовсім не контрольовані і не рахувалися з авторитет корони. Таким чином, в 1572 році король Речі Посполитої Сигізмунд II Август видає універсал, яким регламентував найм на службу корони 300 козаків. Вони були записані в список, реєстр, що зумовило їх назву, – реєстрові козаки. Подібні підрозділи завжди знаходилися в повній бойовій готовності, щоб максимально швидко відбивати набіги татар на кордони Речі Посполитої, а також пригнічувати періодично виникають повстання селян.
Козацькі повстання за релігійно-національну незалежність
З 1583 по 1657 рік деякі козацькі ватажки піднімали повстання, щоб звільнитися від впливу Речі Посполитої та інших держав, які намагалися підкорити землі ще не сформувалася України.
Найбільш сильна тяга до незалежності почала проявлятися серед козацького стану після 1620 року, коли гетьман Сагайдачний разом з усім запорозьким військом вступив у Київське братство. Подібна дія ознаменувало згуртованість козацьких традицій з православною вірою.
З цього моменту битви козаків несли не тільки визвольний, але ще й релігійний характер. Зростаюче напруження між казацтвом і Польщею призвело до знаменитої національно-визвольній війні 1648 – 1654 років, яку очолив Богдан Хмельницький. Крім цього, слід виділити не менш значні повстання, а саме: повстання Наливайка, Косинського, Сулими, Павлюка та ін
Расказачивание в часи Російської Імперії
Після невдалої національно-визвольної війни в XVII столітті, а також почалася смути військова міць козаків була істотно підірвана. До того ж козаки втратили підтримку з боку Російської Імперії після переходу на бік Швеції у битві під Полтавою, в якій армію козаків очолив Іван Мазепа. Внаслідок цієї низки історичних подій в XVIII столітті починається динамічний процес розкозачення, який досяг свого піку за часів імператриці Катерини II. В 1775 році була ліквідована Запорізька Січ. Проте козакам був наданий вибір: йти своєю дорогою (жити звичайним селянським життям) або ж вступити в гусарські, драгунські полки, ніж багато і скористалися. Тим не менш залишалася значна частина козацького війська (близько 12 000 осіб), яка не брала пропозицію Російської Імперії. Щоб забезпечити колишню збереження кордонів, а також якимось чином узаконити «козацькі залишки», за ініціативи Олександра Суворова було створено Чорноморське козацьке військо в 1790 році.
Кубанські козаки
Кубанське козацтво, чи ж російські козаки, з’явилося у 1860 році. Воно було сформоване з кількох військових козацьких формувань, що існували на той момент. Після декількох періодів розкозачення ці військові формування стали професійної частиною збройних сил Російської Імперії. Базувалися козаки Кубані в районі Північного Кавказу (територія сучасного Краснодарського краю). Основою кубанського козацтва стало Чорноморське козацьке військо і Кавказьке козацьке військо, яке було скасовано внаслідок закінчення кавказької війни. Це військове формування було створено як прикордонні сили для контролю ситуації на Кавказі. Війна на цій території була закінчена, але стабільність постійно перебувала під загрозою. Російські козаки стали відмінним буфером між Кавказом і Російською Імперією. Крім того, представники цього війська були задіяні в часи Великої Вітчизняної війни. На сьогоднішній день побут козаків Кубані, їх традиції та культура збереглися завдяки сформованому Кубанського войсковому козацькому товариству.
Донські козаки
Донське козацтво є найбільш давньою козацькою культурою, яка виникла паралельно з запорізьким козацтвом у середині XV століття. Донські козаки розташовувалися на території Ростовської, Волгоградської, Луганської та Донецької областей. Назва війська історично пов’язане з річкою Дон. Основна відмінність донського козацтва від інших козацьких формувань в тому, що воно розвивалося не просто як військовий підрозділ, а як етнос, що має власні культурні особливості. Донські козаки активно співпрацювали з запорізькими у багатьох битвах. Під час Жовтневої революції донське військо заснувало свою власну державу, але централізація на його території «Білого руху» призвела до розгрому і подальшим репресій. Звідси випливає, що донський козак – це людина, яка належить до особливого соціального формування, заснованому на етнічному чиннику. Культура донських козаків збереглася і в наш час. На території сучасної Російської Федерації проживає близько 140 тисяч осіб, які записують свою національність як «козак».
Роль козацтва у світовій культурі
На сьогоднішній день історія, побут козаків, їхні військові традиції і культура активно вивчаються вченими всього світу. Безперечно, що козаки є не просто військовими формуваннями, а окремим етносом, який кілька століть поспіль будував свою особливу культуру. Сучасні історики працюють над відтворенням найдрібніших фрагментів історії козацтва, щоб увічнити пам’ять цього великого джерела особливої східноєвропейської культури.