Словник української мови

1. Здатність людини говорити, висловлювати свої думки. Має добре слово в світі сирота. Та ніхто про матір на сміх не спита, А Йвася спитають.. Не дадуть до мови дитині дожить (Тарас Шевченко, I, 1951, 41) .
♦ Відбирати (відібрати) мову див. відбирати; Віднімати (відняти) мову див. віднімати; До мови приходити (прийти) — відновлювати здатність говорити. [Мавка:] Я ще до мови не прийшла, як він схопивсь на рівні ноги (Леся Українка, III, 1952, 250) ; Зав’язало (перепинило і т. ін. ) мову кому, перев. безос. — хтось утратив здатність говорити. За цілий той день не чутно було слова у хаті, мов яке лихо прийшло і зав’язало мову (Панас Мирний, IV, 1955, 84) ; Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко. (Борис Грінченко, II, 1963, 381) .

2. Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок. Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова (Панас Мирний, V, 1955, 314) ; А мова живе і рікою тече, І хвилями плещуть в ній зміни. (Василь Еллан, I, 1958, 247) ; * У порівняннях. І краплі десь звучать ласкаві, як мова рідна і жива (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 36) ;
// Різновид цього комбінування у процесі вираження думок, якому властиві ті або інші характерні ознаки. Хто нікчемну душу має, То така ж у нього й мова (Леся Українка, I, 1951, 378) ; Велич і масштабність подій змушувала мене стискувати матеріал [у фільмі «Арсенал»]. Це можна було б зробити, вдаючись до мови і поетичної, що й є начебто моєю творчою особливістю (Олександр Довженко, I, 1958, 23) ; Наукова мова є та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується точності виразу (Мовознавство, IV-V, 1947, 153) .
▲ Аморфні (ізолюючі) мови — мови, що не мають форм словозміни; Мертві мови див. мертвий; Непряма мова див. непрямий; Пряма мова див. прямий; Частина мови — граматична категорія слів, об’єднаних спільністю значення, форм і синтаксичної ролі.

3. Мовлення, властиве кому-небудь; манера говорити. Живо й просто вилита стареча мова (Тарас Шевченко, VI, 1957, 133) ; Лякають дитину й дядьків погляд, і його буркотлива мова (Михайло Стельмах, I, 1962, 343) ; У розмовах ввічливий [Хома] і не лихослов.. У його мові переважають пестливі слова (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 80) .
Езопівська мова див. езопівський.

4. Те, що говорять, чиї-небудь слова, вислови. Поклали шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страву всякую, без мови, В голодний пхали все куток (Іван Котляревський, I, 1952, 68) ; Старий Семен говорив довго; його мова чимдальш пливла вільніше та скоріше, як вода на лотоках (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 42) ;
// Розмова, бесіда. Тільки в них [у панів] і мови було, що князі та пани вельможнії (Марко Вовчок, I, 1955, 107) ; З Ольгою ніяк мови не зв’яжеш. Хоче чужою стати (Олександр Копиленко, Лейтенанти, 1947, 114) ; Побачивши ординарця, Монтегю урвав мову. Він глянув на своїх співбесідників (Павло Загребельний, Європа 45, 1959, 134) ;
// Звуки розмови. Нігде не чуть людської мови; Звір тілько виє по селу (Тарас Шевченко, I, 1963, 129) ; Не чути було ніякого гомону й мови (Юрій Яновський, II, 1958, 208) .
♦ Вести мову — говорити. Промовець від такої нашої, як йому здавалось, чулості до його майбутніх дотепів — зовсім розквітнув, ведучи мову далі (Юрій Яновський, II, 1958, 100) ; Вести мову про кого — що — говорити про кого, що-небудь. Довкола відбуваються такі події, а він веде мову про дурниці (Вадим Собко, Срібний корабель, 1961, 130) ; Говорити (заговорити) іншою мовою — стати іншим. Йому здавалося. що відтепер [після закінчення війни] люди мусять.. забути про все буденне, заговорити один до одного іншою мовою. Адже сьогодні все навкруги було іншим (Олесь Гончар, III, 1959, 438) ; Говорити різними мовами (на різних мовах) — не розуміти один одного. [Хвора:] Не хтіла б я тебе вразити, сестро, Та, бачу, прийдеться розмову залишити, Бо ми говоримо на різних мовах (Леся Українка, I, 1951, 117) ; Як би ми з тобою не говорили, все рівно не зрозуміємо один одного, бо говоримо на різних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хліба і чотири пари чобіт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургія (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 29) ; Гострий на мову — те саме, що Гострий на слово (див. гострий). [Василь:] Ну й гостра ж на мову! На нашім кутку таких дівчат і заводу нема (Марко Кропивницький, II, 1958, 115) ; Зайшла (заходить і т. ін. ) мова про кого — що — почали (починають) говорити про кого-, що-небудь. І вже як умів [Артем].. сперечався з Павлом, про що б не зайшла мова (Андрій Головко, II, 1957, 419) ; Сварка виникла з дрібниці — зайшла мова про оформлення документів для паспорта, і батько мав необережність запропонувати дочці змінити ім’я (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 139) ; Між братами ще ніколи серйозно не заходила мова про дівчат (Михайло Стельмах, I, 1962, 68) ; Зводити (звести) мову на кого — що — почати говорити про кого-, що-небудь. Оповів [жандарм] перше, що тепер їм на службі «трудно», а далі звів мову на тих, через кого стало «трудно» (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 194) ; Знаходити (знайти) спільну мову див. знаходити; Мова була раніше (вже) про кого — що — говорилося раніше про кого-, що-небудь. Була вже мова про те, що дід Григорій був не балакучий, але хочеться ще раз нагадати, що він справді-таки був мовчазний (Олександр Довженко, I, 1958, 75) ; Мова йде (йшла, мовиться, мовилась і т. ін. ) про кого — що — говориться (говорилось) про кого-, що-небудь. Данило робить над собою зусилля і не знає: чи він божеволіє, чи це насправді йде мова про нього (Михайло Стельмах, II, 1962, 229) ; У ті часи, про які йде мова, тут, на високій кручі, .. ще стояло — впритул одним боком до лісу, а другим до Дніпра — городище (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 11) ; Мова йде про те, щоб практично забезпечити перехід від автоматизації окремих агрегатів і установок до комплексної автоматизації (Наука і життя, 1, 1959, 7) ; [Річард:] Пробачте, я щось вас не розумію. В нас мова йшла про статую. (Леся Українка, III, 1952, 91) ; Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дівчину на селі (Нечуй-Левицький, II, 1956, 173) ; — Треба ж думати, що до чого, коли й як.. — Та про це ж і мова мовиться! (Олександр Довженко, I, 1958, 341) ; Мова коротка в кого з ким — немає про що багато говорити кому-небудь з кимось. — У нас, знаєте, мова коротка, — креснув офіцера поглядом Баржак. — Хто не схиля голову перед працею — тому нахилимо (Олесь Гончар, II, 1959, 78) ; Мова не мовилася — не було бажання говорити; не говорилося. Сумно стало. Мова не мовилася (Марко Вовчок, I, 1955, 214) ; Мову знаходити з ким — мати про що говорити з ким-небудь. Там, у дворі, між челяддю.. і сміялася вона з іншими, і мову знаходила. (Марко Вовчок, I, 1955, 170) ; Мову почати (розпочати, зняти, завести і т. ін. ) — почати говорити. Хоче [мати] мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити (Марко Вовчок, I, 1955, 224) ; Там, у кутку, троє [братчиків] завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили (Панас Мирний, I, 1949, 336) ; Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 69) ; — Коли вже ви завели мову про землю, так дозвольте вам сказати, що земля в житті рослини ніколи повністю не відігравала ролі матері (Олександр Довженко, I, 1958, 415) ; Той п’є, закушує, той мову розпочав Про зайця, про хорти, про вдалі полювання. (Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 77) ; На мові стати з ким — поговорити з ким-небудь; Не даватися (здаватися) на мову — не хотіти розмовляти. Ониська не заходила в хату й не давалася на мову ніяк (Любов Яновська, I, 1959, 365) ; Недавно приїхала до неї дочка Галька: пишна така, що й на мову не здається (Григорій Косинка, новели, 1962, 158) ; Не може (не могло) бути [й] мови про що — немає (не було) чого й говорити про здійснення чого-небудь. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б занадто багато жертв (Олесь Гончар, III, 1959, 95) ; Залітали комарі й до палат, здіймали такий дзвін. що ні про який сон не могло бути її мови (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 110) .

5. Публічний виступ на яку-небудь тему; промова. Раз на мові ксьондз казав: «Не впивайтесь, люди! На тім світі вам смола Замість вина буде!» (Степан Руданський, Тв., 1956, 139) ; Оборонець говорить довго та гарно, а Гнат цілою істотою відповідає на його мову: «так, так». (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 76) ; — Майте спокій, люди! Я не годен пере галасувати таку силу, — гукає Антін, — мови я ще не скінчив (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1950, 205) .

6. тільки одн. , чого, яка, перен. Те, що виражає собою яку-небудь думку, що може бути засобом спілкування. Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 420) ; Камінну мову видатних пам’яток минулого він [М. Бажан] читає оком революційного поета (Не ілюстрація. 1967, 126) ; Одним з головних завдань студента-композитора є набуття ним майстерності досконалого володіння матеріалом . музичною мовою (Мистецтво, 1, 1956, 31) .

Скільки слів в українській мові: кількість шокує

Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!

Обсяг слів в українській мові може сягати понад мільйона. Такого висновку дійшли вчені, проаналізувавши сучасний тлумачний словник та “Український лексикон кінця XVIII – початку XXI століття”.

Деталі повідомили науковці Інституту української мови Національної академії наук. Разом з тим, якщо виключити флексії і застарілі терміни та розглядати тільки чіткі та окремі слова, сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів.

Звісно, зробити точні підрахунки у цьому питання неможливо, однак, згідно з останніми дослідженнями НАН, в українському лексиконі майже на дві третини більше слів, ніж вважали раніше.

“Тлумачний словник української мови містить 165 тисяч слів, тоді як в “Українському лексиконі кінця XVIII-початку XXI ст.: словник-індекс у 3-х томах” наведено близько 300 тисяч слів.

За словами лінгвістів та мовознавців, всі словники спираються на джерельну основу та мають чіткі критерії добору слів з текстів.

Якщо брати до уваги говірки, діалекти, словники професійних термінів, історичні та термінологічні словники, то обсяг лексикону сягне мільйона слів. Мова дуже гнучка і на практиці завжди є слова, що на потрапили у жоден словник.

Те, що українська мова дуже близька до російської – лише міф. За лексикою схожими на українську є білоруська (84%), польська (70%) та сербська (68%) мови. Мовознавці також порівняли фонетику і граматику, дійшовши висновку, що наша мова має 22-29 спільних рис з білоруською, польською, чеською та словацькою мовами і лише 11 – з російською.

Фахівці зазначили, що, аналізуючи чіткі та окремі слова, що найчастіше використовуються, можна зробити висновок, що українська мова налічує близько 134 000 таких слів. Французька, для порівняння, має менше 100 000 слів, німецька – приблизно 200 000, тоді як англійська – понад 250 000 слів. Наголошуємо, що ці підрахунки дуже умовні, насправді лексикон цих мов значно більший.

До речі, перші слова українською написав візантійський історик Пріск Панійський у 448 році. Це були слова “мед” і “страва”.

Історично українську називали руською (від слова Русь), русинською, козацькою. Найбільш уживаним до середини XIX ст. був термін “руська мова”.

Найбільше слів в українській починається на літеру “п”, а найменше – на “ф”.

Різні дані свідчать, що українська посідає 25 або 32 місце за кількістю носіїв. Для приблизно 37 мільйонів людей українська мова є рідною, а понад 45 мільйонів вільно нею володіють.

До речі, у різних регіонах України є свої цікаві слова. Що таке мацур, погар, цімборка та сявка та які ще незвичні слова використовують у різних областях – читайте у матеріалі.

Раніше OBOZREVATEL розповідав, чи можна використовувати “спасибі” замість “дякую”.

Підписуйтесь на канали OBOZREVATEL у Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.

Мови в Україні

Державною мовою України є українська мова, що закріплено в Конституції України (ст. 10, ч. 1). За кількістю мовців українська мова входить до найпоширеніших мов світу (за різними джерелами, за кількістю мовців вона посідає 25 або 22 місце у світі), є другою (після російської) або третьою (після російської та польської) за поширеністю серед слов’янських мов.

Українська є рідною мовою не лише для українців, що мешкають в Україні (відповідно до перепису населення за 2001, українську визначили як рідну 67,5 % населення України), а й помітної частини українців, які живуть за межами нашої держави, зокрема в Росії, Молдові, Канаді, США, Казахстані, Білорусі, Румунії, Бразилії, Словаччині та в ін. країнах, а також значної частини представників національних меншин України. Серед національних меншин України найбільша частка тих осіб, рідною мовою яких є українська, припадає на етнічних поляків. 71 % українських поляків назвали рідною мовою українську і лише 12,9 % — польську (перепис, 2001). Досить високим є відсоток осіб, які вказують рідною мовою українську, також серед українських німців (22,1 %), ромів (21,1 %), білорусів (17,5 %), євреїв (13,4 %) та молдаван (10,7 %). Серед інших меншин відсоток тих, хто вважає рідною мовою українську, був нижчий за 10 % (станом на 2001).

Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї; побутує в центрі слов’янського світу, при цьому її генетична належність до спорідненого угрупування мов здебільшого збігається з географічним розміщенням етносу, що послуговується нею. На півночі від території поширення української мови функціонує східнослов’янська білоруська, на сході та північному сході — східнослов’янська російська, на заході — західнослов’янська польська, південніше — західнослов’янська словацька. Із південнослов’янськими мовами українська безпосередньо не контактує. Однак в Україні в південно-західній частині Одещини побутують говірки болгарської мови, які від основної території болгарської мови відокремлює лише відносно неширокий проміжок румунської території. Значно меншими є межі контактів української з неіндоєвропейськими мовами. Зокрема, на південно-західній частині кордону, де Україна межує з Угорщиною, українська мова контактує з неіндоєвропейською угорською (фіно-угорська мовна сім’я), а на кордоні з Румунією і Молдовою — з індоєвропейською румунською (романська група) мовою, у Криму — з тюркською кримськотатарською та східнослов’янською російською мовами.

Формування сучасних українських мовних рис тривало впродовж багатьох століть. Частина з них з’явилася ще в мовленні східнослов’янських племен (див. Східні слов’яни), що мешкали на території сучасної України в праслов’янський (або спільнослов’янський) період, інші сформувалися після розпаду праслов’янської етномовної спільності (6–9 ст.), деякі постали за часів Давньої Русі (9–12 ст.), найбільша частина — у період самостійного життя східнослов’янських мов (після 11–12 ст.).

У фонетиці серед найвиразніших ознак української мови виокремлюють:

• сильний ікавізм — наявність голосного і на місці колишнього ѣ (дід, ліс, літо, сіно) та в новозакритих складах (віз, кінь, стіл, сім, осінь);
• наявність специфічно української фонемии, у якій злилися давні звуки [ы] та [і];
• зближення у вимові ненаголошених голосних е, и: ве и сна, ве и ликий, ожи е ве;
• збереження м’якого, зокрема й кінцевого [ц’], пов’язаного з праслов’янським [с’] і втраченого в усіх інших слов’янських мовах;
• твердість приголосного перед е (що походить із сильного ь) при м’якості кінцевого приголосного перед занепалим слабким ь: день;
• функціонування фрикативного [г]: голова, нога, городити;
• приставні приголосні в і г на початку слова: вузький, вухо, Ганна, горіх;
• збереження дзвінкості дзвінких приголосних перед глухими і в кінці слова: казка, дуб, сад;

• закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду з давньою основою на -ŭ: солоду, меду, дому, верху, полу;
• закінчення -ові, -еві (-єві) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду цієї самої групи на зразок солодові, медові, домові, а потім — і всіх інших іменників чоловічого роду;
• чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у давальному та місцевому відмінках однини іменників: слуга — слузі, рука — руці, вухо — вусі;
• кличний відмінок іменників: друже, брате, земле, мамо, учителю;
• закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї, святої;
• форми давального відмінка займенниківмені, тобі, собі;
• форми третьої особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни (без кінцевого т): може, іде, живе;
• закінчення -мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємо, питаємо, помагаємо.

Названі риси дослідники простежують уже в давніх писемних пам’ятках. Серед найвідоміших: Остромирове Євангеліє (1056–1057), Ізборник Святослава (1073), Повчання Володимира Мономаха (1117), Пересопницьке Євангеліє (1556–1561) тощо.

Староукраїнська (руська) мова мала статус офіційної у Великому князівстві Литовському, куди входила частина українських земель.

Становлення нової української літературної мови пов’язане з творами І. Котляревського, а її внормування — з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ін., які писали народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських і слобожанських говірок.

Протест проти Закону України «Про засади державної мовної політики», 2012 р.

Від 17 ст. українська мова неодноразово зазнавала адміністративних утисків і заборон тодішніх польської, російської, румунської влади в різних частинах України. Серед найвідоміших: заборона ввозити до Московської держави видання, надруковані українською мовою (1693); цілковита заборона друкування книг українською мовою (1720); заборона викладати українською в Києво-Могилянській академії (1784); Валуєвський циркуляр, яким заборонено друк українською мовою букварів, навчальних посібників, наукових видань, періодики та проголошено, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ» (1863); Емський указ, за яким заборонено ввозити на територію Російської імперії книги, надруковані українською мовою; видання оригінальних і перекладних текстів українською; публічні виступи, театральні вистави українською; влаштування концертів із виконанням українських пісень; викладання українською в початковій школі тощо (1876); заборона українськомовної преси в Галичині, підпорядкування українських шкіл польському Міністерству освіти (1920); заборона української мови в польських державних та самоуправних установах Західної України (1924); ліквідація Інституту української наукової мови та наукових комісій: діалектологічної, історії української мови, нормативної граматики української мови, для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника (1930); створення комісії, метою діяльності якої є відкинути «штучне відмежування української мови від російської мови у словниках» та усунути «націоналістичні правила правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури» (1933); скасування в Румунії розпорядження, за яким попередньо було дозволено кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців (1933); наказ про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах (1938); постанова про необов’язковість вивчення мов союзних республік у школах і, як наслідок, перехід значної частини українськомовних шкіл на викладання російською (1958); наказ про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою та обов’язкове їх затвердження в Москві (1970); постанова (так званий указ Ю. Андропова) про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 15 % надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (1983). У сучасній Україні за часів президента-втікача В. Януковича — Закон України «Про засади державної мовної політики» (відомий як закон Ківалова — Колесніченка, 2012), який сприяв суттєвому розширенню функціонування російської мови в Україні.

Попри тиск і заборони, українська мова лишається однією з найрозвиненіших і потужних мов у світі. Вона мала статус державної в Українській Народній Республіці (Закон «Про державну мову», 1918), у Карпатській Україні (розпорядження, 1938). У 1989 Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», де надала українській мові статус державної, що пізніше, за часів незалежної України, підтверджено в 10-й статті Конституції України.

За три десятиліття незалежності спостережено невідповідність між задекларованим статусом української мови та її реальним функціонуванням і намаганням окремих політиків маніпулювати мовним питанням, наполягаючи на російсько-українській двомовності держави. Однак дослідження науковців (наприклад, Інституту української мови НАНУ та Ґіссенського інституту славістичних студій у Німеччині, 2017) про ставлення українців до державної мови засвідчили, що 79,7 % опитаних уважають українську мову одним із атрибутів державності, а 90,1 % упевнені, що громадяни України обов’язково повинні володіти українською. Проте частка респондентів, що вважають мовою щоденного спілкування лише українську або переважно українську, суттєво менша — лише 46,9 % (хоч у 2006 таких було 38 %). При цьому кожен другий представник молодого покоління (18–29 років) у повсякденному спілкуванні послуговується українською, що є ознакою демографічної потужності мови.

Таким чином, українська мова перебуває на етапі поступового утвердження та поширення в усіх сферах діяльності держави. Цьому сприяють, зокрема, нормативні акти, постанови й закони, що регулюють уживання державної української мови у сферах освіти (Закон України «Про освіту», 2017), телебачення й радіомовлення (Закон України «Про телебачення й радіомовлення», 1993), державної служби (Закон України «Про державну службу», 2015) та ін. 2019 набув чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», де однозначно проголошено, що єдиною державною мовою в Україні є українська, яка обов’язкова для органів державної влади і в публічних сферах (освітній, медичній, сфері обслуговування, трудових відносин, публічних заходах, рекламі тощо) на всій території держави.

Література

1. Масенко Л. Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні. Київ : Кліо, 2020. 176 с.
2. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. Київ : Наукова думка, 1993. 200 с.
3. Соколова С., Залізняк Г. Особливості сучасної мовної ситуації України у дзеркалі соціології та соціолінгвістики // Українська мова. 2018. № 2. С. 3–19.
4. Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Київ : МПП «ТАЛЯ», 2012. 80 с.
5. Ткаченко О. Б. Українська мова: сьогодення й історична перспектива. Київ : Наукова думка, 2014. 511 с.
6. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Мови національних меншин в Україні

Найпоширенішими мовами національних меншин України є російська (29,6 % відповідно до перепису 2001) і кримськотатарська (близько 0,5 % від населення України загалом, для 92 % кримських татар). При цьому назвали своєю рідною мовою українську 67,5 % населення України.

Після 2001 переписи населення в Україні не відбувалися, однак інформацію про рідну мову та мову спілкування в родині збирали соціологічні центри в межах репрезентативних опитувань. Так, у 2012 опитування Соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило, що показники обрання рідної мови порівняно з 2001 змінилися несуттєво. Українську мову обрали 50 %, українську і російську мову рівною мірою (варіант, відсутній у питальнику перепису населення 2001) — 20 %, російську — 29 %, інші мови — 1 %. При цьому 45 % заявили, що мовою їхнього спілкування у побуті є українська, 39 % — російська, 15 % — українська й російська рівною мірою. Відповідно до опитування Центру Разумкова 2017 (без урахування окупованих територій), українську мову вважали рідною мовою 68 %, українську й російську рівною мірою — 17 %, російську — 14 %, інші мови — 0,7 %. Серед етнічних росіян назвали рідною мовою російську — 81 %, українську — 4 %, українську й російську рівними мірами — 14 %. Російська мова також поширена серед етнічних українців (одна з двох рідних мов поряд із українською для 18 % і рідна мова для 9 %). Дані про представників інших етнічних груп та поширеність інших мов, відповідно до цього опитування, є нерепрезентативними й не публікувалися. Під час опитування 2020 (без опції «дві мови рівною мірою») Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» й Центру Разумкова українську назвали рідною мовою 73,4 %, російську — 22 %, іншу — 1,7 % респондентів, не відповіли 2,9 %.

Поширення мов в Україні має суттєві регіональні відмінності — українська мова є рідною мовою більшості населення в більшості регіонів. Винятки становлять Донецька й Луганська області (на території Луганської області українська переважала до перепису 1959 включно, після перепису 1970 більшість називала рідною мовою російську; на території Донецької області українська мова незначно поступалася російській за переписом 1959, однак розрив між ними суттєво зріс після перепису 1970; в обох областях динаміка зміни чисельності носіїв на користь російської мови зберігалася й після 1991 р., однак у частині районів стабільно переважає українська), колишній Путивльський район Сумської області та деякі ін. райони й міста. У деяких місцевостях більшість визнавала рідними інші мови: румунську/молдавську (колишній Герцаївський район Чернівецької обл. і колишній Ренійський район Одеської обл.), угорську (Берегівський район Закарпатської обл.) й болгарську (частина Одеської обл.). Мовна ситуація в цих місцевостях стабільна і суттєво не змінилася після 2001.

Відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим 1998 р. (ст. 10), поряд із українською мовою як єдиною державною визначено окремий статус для російської як «мови більшості населення і прийнятної для міжнаціонального спілкування» та кримськотатарської як однієї з трьох мов публікації офіційних документів (поряд із українською як державною та російською як «мовою більшості населення»).

Документи, які посвідчують статус громадянина України на території АР Крим, відповідно до Конституції АР Крим, оформлюють державною та російською мовами (обов’язково), а також кримськотатарською мовою (за клопотанням громадянина).

Після окупації АР Крим Росією на території автономії триває послідовне витіснення з суспільного життя української та кримськотатарської мов. Після 2014 почався процес створення середніх закладів освіти з кримськотатарською мовою викладання за межами АР Крим (у Херсонській обл. працює одна школа й низка класів із кримськотатарською мовою навчання). 2014 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відкрито спеціальність «Кримськотатарська мова та література. Англійська мова та переклад», а від 2016 відновлено спеціальність «Кримськотатарська мова і література» в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, що працює на материковій Україні.

До національних меншин, значна частина яких використовує в побуті або вважає рідною мову свого етносу, крім кримських татар, належать українські росіяни (95,9 %, розпорошені територією України), угорці (95,4 %, переважно в Закарпатській обл.), румуни (91,7 %, переважно в Чернівецькій і Закарпатській областях), гагаузи (71,5 %, переважно в Одеській обл.), болгари (64,2 %, переважно в Одеській і Запорізькій областях), молдавани (70 %, переважно в Одеській обл.), азербайджанці (53 %, розпорошені територією України) і вірмени (50,4 %, розпорошені територією України).

Кримськотатарська мова за роки перебування кримських татар у депортації (з 1944 до кінця 1980-х) практично втратила діалектний поділ на північний (степовий), південний (південнобережний) і центральний діалекти. Особливістю згаданих говорів була їхня належність до різних груп тюркських мов, спричинена процесом міграції предків кримських татар на півострів і прилеглі землі. Так, північні діалекти належали до кипчацької групи тюркської сім’ї, південні — до огузької, а центральні мали перехідний характер, зумовлений накладанням огузьких рис південного діалекту та турецької османської мови на кипчацький субстрат. З огляду на це, північний і південний діалекти не були взаємнозрозумілими. Найпоширенішим був центральний діалект.

Класична кримськотатарська літературна мова (до кін. 18 ст.) була близькою до турецької османської мови й базувалася на південному діалекті. Нова кримськотатарська літературна мова, що розвивається з 19 ст., ґрунтується на центральному діалекті. До 1929 кримськотатарська мова послуговувалася арабською графікою; 1929–1938 — латиницею (яналіф); 1938–1992 — кирилицею. Від 1992 паралельно використовують латиницю й кирилицю з поступовим витісненням кирилиці.

Деякі мови національних меншин на території України мають помітні діалектні відмінності від їхніх літературних варіантів. Це, зокрема, стосується російської мови. Остання в Україні відзначається наявністю численних українізмів у лексиці, відмінностями у вживанні прийменників (використання прийменника «на» в багатьох випадках, у яких у літературній мові вживають «в», зокрема щодо назв районів у містах), фонетичними особливостями (значно слабшою редукцією голосних, меншим ступенем оглушення приголосних на кінці слів, в окремих регіонах також витісненням проривного [ґ] фрикативним [г]).

Помітні відмінності існують у польській мові українських поляків. Зокрема, їхній мові властиві українізми в лексиці, збереження вимови м’яких свистячих приголосних, які в польській літературній мові перейшли в шиплячі, збереження вимови твердого [л], який у літературній мові перейшов у губно-губний [в] тощо.

Серед українських ромів поширені п’ять діалектів ромської мови: сервські діалекти; влаські діалекти; кримський діалект, близький до мови балканських ромів; діалекти російських ромів (руска рома); келдерарський (котлярський) діалект; ловарський діалект. Значна частина ромів у побуті користується українською та російською, а також (ловари-унгри в Закарпатській обл.) угорською. Найвища кількість ромів, які назвали рідною мовою ромську, за переписом 2001, була в Івано-Франківській обл. (81,2 %), найменша — у м. Севастополі (11,1 %).

У 1-й пол. 20 ст. літературний стандарт мови їдиш на території України базувався на місцевому діалекті (український або південно-східний діалект їдиш). Сучасний літературний їдиш поєднує риси українського, литвацького (литовського-білоруського) й польського діалектів. Відповідно до перепису 2001, їдиш вважали рідною мовою близько 3 % українських євреїв. У той самий час, український діалект їдиш зберігається в єврейських громадах у США (зокрема в м. Нью-Йорку) та в окремих компактних поселеннях ортодоксальних юдеїв в Ізраїлі (значна частина — в районі Меа-Шеарім м. Єрусалима), причому кількість його носіїв впродовж останніх десятиліть залишається стабільною. В окремих середніх закладах освіти їдиш поряд із івритом викладають як окремий предмет. Їдиш використовує єврейське квадратне письмо, поряд із яким із навчальною або науковою метою часто використовують офіційну латинську транслітерацію.

На території України сформувалася низка літературних мов, які натепер перебувають під загрозою зникнення. Це караїмська мова (кримський і західноукраїнський літературні варіанти), кримчацький етнолект кримськотатарської мови, урумська мова (усі — кипчацької групи тюркської мовної сім’ї). Західноукраїнський варіант караїмської вважають вимерлим, однак він суттєво вплинув на розвиток караїмської культури в 1920-ті — 1930-ті завдяки виданню літературного журналу «Караїмський голос» («Karaj awazy»). Кримський варіант караїмської використовує латинську й кириличну графіку. До поч. 20 ст. кримський варіант караїмської мови використовував також єврейське квадратне письмо. Кримчацький етнолект кримськотатарської та урумська мова послуговуються кирилицею.

У приазовському регіоні (південь Донецької обл.) серед місцевих греків (нащадків греків, переселених із Криму у 18 ст.) поряд із тюркською урумською поширена також румейська мова, яка зберігає низку особливостей візантійської грецької й не є взаємнозрозумілою з новогрецькою мовою. Румейська мова використовує кирилицю, у 1927–1937 — адаптовану для її особливостей грецьку абетку.

Діалектні відмінності від відповідних літературних мов простежено в мові українських гагаузів (в Україні поширений вулканештський [південний] діалект гагаузької), болгар, румун/молдаван, албанців.

В Україні поряд із викладанням державною мовою функціонують школи з викладанням мовами національних меншин (угорською, румунською/молдавською, польською й російською). Угорську, румунську/молдавську, польську й російську мови також викладають як предмети (мови національних меншин) у школах із українською мовою навчання. В окремих школах із українською мовою навчання як предмети викладають болгарську, вірменську, гагаузьку, кримськотатарську, новогрецьку (для урумів і румеїв), ромську, російську і словацьку мови, мову іврит, а також (як факультатив) їдиш.

Література

1. Городяненко В. Г. Языковая ситуация на Украине // Социологические исследования. 1996. № 9. С. 107–113.
2. Изидинова С. Р. Современное состояние и проблемы изучения крымскотатарского языка // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. 1993. Вып. 3. С. 201–205.
3. Масенко Л. Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні. Київ : Кліо, 2020. 176 с.
4. Меметов И. А. Периодизация истории развития крымскотатарского литературного языка // Культура народов Причерноморья. 2000. № 14. С. 106–109.
5. Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації / За ред. Ю. Бестерз-Дільґер. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. 364 с.
6. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом / Гол. ред. кол. О. М. Майборода. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. 398 с.
7. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. Київ : Наукова думка, 1993. 200 с. #Русский язык в Украине : в 2 т. / Под ред.
   М. Б. Погребинского. Харьков : Харьковский частный музей городской усадьбы, 2010.
8. Соколова С., Залізняк Г. Особливості сучасної мовної ситуації України у дзеркалі соціології та соціолінгвістики // Українська мова. 2018. № 2. С. 3–19.
9. Ткаченко О. Б. Українська мова: сьогодення й історична перспектива. Київ : Наукова думка, 2014. 514 с.
10. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
11. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2005. 399 с.
12. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): стан і статус. Чернівці : Рута, 1998. 207 с.
13. Юнусов Ш. Э. Современный крымскотатарский язык и перспективы его развития // Культура народов Причерноморья. 2002. № 27. С. 43–45.
14. Bilaniuk L. Contested Tongues: Language Politics And Cultural Correction in Ukraine. Ithaca; London : Cornell University Press, 2005.
    230 p.
15. Biłonożko E. Obcość języka ojczystego (lingwistyczna identyfikacja polaków na Ukrainie) // Studia politologica Ucraino-Polona. 2013. № 3. P. 100–105.
16. Ceals C. A. Choosing a Mother Tongue: The Politics of Language and Identity in Ukraine. Bristol : Multilingual Matters, 2019. 213 p.
17. Dubisz S. Sytuacja języka polskiego na Litwie, Ukrainie i Białorusi // Poradnik językowy. 2014. № 7. P. 7–20.
18. Dzięgiel E. Odmiany terytorialne i społeczne współczesnego języka polskiego na Ukrainie // LingVaria. 2017. № 12 (24). P. 199–210.
19. Kulyk V. Soviet Nationalities Policies and the Discrepancy between Ethnocultural Identification and Language Practice in Ukraine // Historical Legacies of Communism in Russia and Eastern Europe / Ed. by M. Beissinger, St. Kotkin. New York; Cambridge : Cambridge University Press, 2014. P. 202–221.
20. Rebounding Identities: The Politics of Identity in Russia and Ukraine / Ed. by D. Arel, B. Ruble. Washington : Woodrow Wilson Center Press ; Johns Hopkins University Press, 2006. 384 p.
21. Shumlianskyi S. Conflicting Abstractions: Language Groups in Language Politics in Ukraine // International Journal of the Sociology of Language. 2010. № 201. P. 135–161.