Школярка, яка зіграла роль Аліси в фільмі “Гостья из будущего”, не хотіла бути актрисою 8
Тридцять років тому на екрани Радянського Союзу вийшов дитячий п’ятисерійний фільм вийшов “Гостья из будущого”. В ньому вперше прозвучала пісня “Прекрасное далёко”. Голову роль Аліси Селезньової зіграла школярка із під Москви Наташа Гусева. Вона мала невеликий ріст, великі сині очі і неземну посмішку. Фільм приніс дівчинці неабияку популярність, на неї хотіли бути схожими більшість школярок. Вона отримала близько мільйона листів, але про акторську професію ніколи не мріяла. Свою долю хотіла пов’язати із наукою.
Зніматися в кіно Наташа Гусєва почала із 11 років. Якось у школу до них прийшов асистент кіностудії ім.Горького. Він шукав дітей з гарною дикцією. Серед обраних на проби була і Наташа. Так її першою роботою в кіно стала роль школярки для дитячого короткометражного фільму “Опасные пустяки”. Його відзняли для ознайомлення учнів із правилами дорожнього руху. Коли Наташа озвучувала, її замітив асистент Павло Арсенов. Він якраз шукав дівчинку такого віку на роль Аліси Селезньової у новому 5-серійному фільмі. Коли про це сказав, вона від хвилювання замість 1972 року свого народження назвала 1872-й.
За сценарієм “Гостья из будущого”, Аліса знає вісім іноземних мов, але у фільмі замість німецького називає іспанський. Має здібності у математиці та фізкультурі, грає у волейбол. У фільмові мова йде про англійську і стрибки в довжину, через тин та з вікна третього поверху. Після виходу фільму у прокат, Наташа отримувала листи мішками. Їй писали навіть із-за кордону. Слава, яка звалилася на дівчинку, їй не надто подобалася. Щоб на вулиці її не впізнавали, ходила із нагнутою спиною. Через що почалися проблеми із осанкою. Опісля у 80-х роках знялася ще у трьох дитячих фільмах. Але такого успіху вже не було, пропари те, що зняли продовження “Гостьи из будущого” під назвою “Лиловый шар”. Він вийшов похмурий та й сама Наташа вже була 14-річною, а не тією Алісою, якою її пам’ятали глядачі.
Коли 17-річній Наталії Гусевій запропонували зіграти голову роль у кримінальній драмі “Авария — дочь мента”, вона відмовилася. Їй не сподобалося те, що сюжет мав сцени насилля. Не хотілося рушити образ Аліси Селезньової. Категорично відмовилася і ще від кількох пропозицій знятися в кіно. Вона пояснила, що ніколи не мріяла про професію актриси, так як бачить себе в науці. Їй завжди подобалася біологія. А зіграні ролі школяркою не більше, як дитяче захоплення. Після школи поступила в Московський інститут тонкої хімічної технології ім..Ломоносова.
У 21 рік Наталія вийшла заміж за Дениса Мурашкевича, який був у неї закоханий ще з дитинства, коли вперше побачив у “Гостьи из будущого”. Через три роки в них народилася дочка Олеся. А ще через п’ять подружжя розлучилося. Наталія залишила прізвище чоловіка – Мурашкевич.
В Москві в парку Дружба є алея, яку назвали на честь героїні фільму Аліси Селезньової. Прихильники висадили на ній 25 саджанців горобини. Між ними встановили великий камінь із таблицею “Алея Аліси Селезньової”. Наталія зображена у стилізованій формі із птахом Говоруном на плечі. На відкритті була і Наталія Мурашкевич. В кінці 2000-х вона зіграла ще кілька епізодичних ролей та озвучила мультфільми. Зараз працює керівником в одній із компаній, яка виробляє тести для діагностики інфекційних захворювань.
Виконавиця ролі Аліси Селезньової працює біохіміком
– Це заважало жити, – згадує Наталія Гусєва, 43 роки. – Батькам постійно ввижалися жахіття, начебто мене викрадають. Я цього не очікувала й не була готова. Ніколи не мріяла стати актрисою. Життя в постійних роз’їздах – це не для мене. Завжди хотіла бути біотехнологом і готувала себе до такого майбутнього.
25 березня 1985 року на радянському телебаченні показали першу серію фільму “Гостя з майбутнього” за книжкою Кіра Буличова “Сто років тому вперед”. У стрічці знімалися московські школярі. Наталія виконала роль головної героїні – дівчинки з 2084 року Аліси Селезньової. В машині часу вона переноситься у 1984-й, аби повернути назад мієлофон – прилад, здатний читати думки. Його ненароком забрав тогочасний школяр Коля Герасимов, роль виконав Олексій Фомін.
Керівництво кіностудії ім. Горького не вірило в успіх стрічки. Бюджет сильно скоротили. Чи не найбільше грошей витратили на фліпи – п’ять літаючих кабін. Їх виготовили у Литві. Кожна обійшлася у 5 тис. руб. – стільки тоді коштували нові “Жигулі”.
Виконавиця головної ролі у фільмі ”Гостя з майбутнього” Наталія Гусєва на уроці в рідній московській школі, 1980-ті
– Батьки лякали: “Будеш погано вчитися, станеш актрисою”, – каже Гусєва. – Якось до нас у школу прийшли працівники кіностудії. Вони шукали дівчинку з хорошою дикцією для зйомок у короткометражці. Вибрали мене. А під час озвучування фільму мене помітила асистент “Гості з майбутнього”. За віком я підходила, і мене повели пробуватися на роль Аліси. Від хвилювання я сказала, що народилася 1872 року. Всі засміялися і назвали мене “гостею з минулого”.
Багато сцен знімали прихованою камерою – щоб діти поводилися природно. Під час розмови професора Селезньова з бандитом Крисом звучить “інопланетна” мова. Насправді це записана задом наперед скоромовка “От топота копыт пыль по полю летит”. А коли робот Вертер збирається звільнятися з роботи, то каже:
– Напишу сьогодні заяву Литваку, – Михайло Литвак працював директором Першого творчого об’єднання кіностудії.
За час зйомок актори-діти помітно підросли. Коли Аліса та її подруга Юля лежать у лікарняній палаті, на них піжами їхнього розміру. Сцену втечі з лікарні знімали за рік до того, видно, що одяг на дівчат завеликий. Волосся Гусєвої постійно відростало, режисер Павло Арсенов власноруч стриг її. А ось за зачіскою Олексія Фоміна не стежили. Коли він гуляє по Москві майбутнього – то “обростає”, то стає акуратно підстрижений.
5-серійна стрічка мала великий успіх. Гусєву закидали листами, шанувальники ночували в її під’їзді, залишали біля дверей купи подарунків.
Наталія закінчила школу з двома “четвірками”. Вивчилася на біохіміка, працює за спеціальністю. Знялася ще в чотирьох фільмах. На зйомках зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Денисом Мурашкевичем.
Олексій Фомін спився, загинув 1996 року.
24 березня 1900 року в селі Мар’янівка – тепер Васильківський район на Київщині – народився Іван Козловський. Відомий на весь світ тенор – міг переспівати живого солов’я – почав займатися музикою у 7 років. 1926-го зарахований у трупу московського Большого театру.
– Особенно горячо, кажется, он любил Украину. Даже говорил с приятным малозаметным украинским акцентом, – казали про нього знайомі.
Коли бував на гастролях за кордоном, боялися, що не повернеться.
– Що ви? Мені Мар’янівка дорожча, – відказував.
Був глибоко віруючий. Хрестився навіть у партійних кабінетах. Щоранку молився. Якось Козловського привезли вночі на партійну дачу й попросили виконати “Суліко” для Йосипа Сталіна та Лаврентія Берії. Той відмовився – беріг голос перед концертом.
– Ну, – сказав Сталін, – тоді ми з Лаврентієм тобі заспіваємо!
1954-го московська газета “Правда” опублікувала статтю, у якій розкритикувала Козловського. Писала, що за своє знамените верхнє “до” він бере тисячу рублів при середній зарплаті в СРСР 740. Мовляв, це не гідне радянського митця. Співак образився і звільнився з театру.
Іван Козловський помер 1993 року. Заповідав, щоб його поховали в рідній Мар’янівці, навіть вибрав місце для могили. Але волю не виконали – поховали в Москві на Новодівичому цвинтарі
23 березня 1900-го археолог з Оксфорда 48-річний Артур Еванс почав розкопки поблизу міста Кносса на острові Крит у Середземному морі. Вже за кілька годин науковці виявили залишки лабіринту – палацу царя Міноса, збудованого близько 2000 року до нашої ери. На фото – Еванс (ліворуч) із колегами на розкопках.
Загальна площа комплексу – 500 тисяч квадратних метрів. Зокрема тут був лабіринт, в якому, за легендою, цар тримав Мінотавра – чудовиського з головою бика й тілом людини. Палац двічі руйнувався – від землетрусу та виверження вулкана. 1450 року до нашої ери всі будівлі згоріли.
Еванс викупив землю, на якій стояв палац, і 30 років її досліджував. Зокрема відкопав примітивну каналізацію. Після цього говорив:
– Я єдина на Криті людина, в якої є нормальний туалет
23 березня 1857 року у 5-поверховому універмазі Едера Гогвуда на Бродвеї у Нью-Йорку запрацював перший пасажирський ліфт. Він рухався зі швидкістю 20 см/с, встановлення обійшлося у $300. Сконструював підйомник механік фабрики ліжок Елайша Отіс 1853-го. Та люди боялися користуватися ліфтами. Тоді він влаштував презентацію на виставці досягнень науки й техніки. Навантажив на платформу бочки, сейфи, став поміж ними. Коли піднявся на 10 м, дав сигнал помічникові. Той перерубав троси. Спрацювали страхувальні механізми – кабіна зупинилася як вкопана.
27 березня 1860 року Майкл Бірн з Нью-Йорка отримав патент на “буравчик із дерев’яною ручкою Т-подібної форми”, тобто штопор. Доти вино розливали з бочок і подавали в глеках. Або закупорювали пляшки так, щоб пробка визирала назовні. Можна було вхопитися за неї і вийняти, але це було незручно. Вже незабаром штопор був у обов’язковому наборі офіцерського розкладного ножика.
27 березня 1915-го кухарку з Нью-Йорка 46-річну Мері Маллон відправили на примусове лікування. Вона відбувала карантин на острові Норт-Бразер за те, що заразила черевним тифом 47 людей, троє з яких померли. Жінка стала першим у світі переносником інфекції, яка не захворіла сама. У клініці провела 18 років. Померла 69-річною від пневмонії. Після розтину бактерії тифу виявили в її жовчному міхурі.
“На сей раз маю до Вас ось яку просьбу. Я написав “Молитву руських дітей”, а Микола Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини. Тим-то я післав “Молитву” з нотами до високоповажного Володимира Шухевича, просячи його поради, як би то надрукувати, щоби “Молитва” була надрукована ще в маї. Хотів би знати думку Шухевича, Вахнянина та інших композиторів, жду Вашої відповіді. Ваш щирий Перебендя”, –
написав 23 березня 1885-го поет зі Стрия на Львівщині Олександр Косинський священику Богдару Кирчіву до Львова. Мав на увазі пісню “Молитва за Україну” – “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Зараз її називають церковним гімном держави. Незабаром отримав відповідь від етнографа Володимира Шухевича: “Твір прекрасний, але для дітей трудний. Я і Вахнянин пробували вчити зі своїми учнями, але трудно”.
Вперше пісню виконали публічно на початку серпня того ж року в Тернополі