«Мене звуть» чи «Мене звати»?

Зустрічав обидві форми – і «звуть», і «звати». Хотілося б дізнатися, яка з них є правильною. Можливо, це просто два паралельні варіанти, кожен з яких є коректним?

Вітаємо на сайті Ukrainian Language.SE! Будь ласка, почитайте про наші критерії, за якими ми оцінюємо хороші питання. Зверніть увагу на пункт 4: на нашому сайті заохочується спроба самостійного дослідження, було б добре, якби ви у наступних питаннях писали трішки про те, що саме ви знайшли самостійно, і чому ви досі вагаєтесь. Ви завжди можете виправити свій допис за допомогою посилання edit. Поки що саме нехтування самостійним дослідженням заважає мені підтримувати ваші питання стрілочкою вгору.

В українській мові дієслова в неозначеній формі самостійно, зазвичай, не вживаються, тільки поряд із іншим дієсловом. Тож форма “Мене звати” мала б бути неправильною. В ній є упущене дієслово “Є”. Мене Є звати. Але “Є” упускається і в інших ситуаціях. (після частки “це” до прикладу перше, що спадає на думку. ) Тож нема біди. Упускати “Є” – це вже мовна традиція 🙂

Як звати Дапкунайте

Мабуть таки «В українській мові дієслова в наказовому способі мають форму другої особи однини» та «та форму другої особи множини»?

sum.in.ua/s/davaty
11. неперех., наказ. сп. давай, давайте з інфін., недок., неперех. або з дієсл. 1 ос. одн. і мн. майб. чол., розм. Виражає заклик до спільної дії. — Знаєте що, хлопці? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками! (Нечуй-Левицький, II, 1956, 201); — Давай перестоїмо під оцим грибком (Олесь Гончар, III, 1959, 11); — Давайте вертатись (Андрій Головко, I, 1957, 484);

Тобто, незовсім невластива конструкція, хоча й зазначена в словнику як розмовна.

Наведені приклади редакції творів 50-х років, тобто після зміни (чит. уподібнення до рос.) граматики 30-х років. Вважаю в даному випадку краще оминати вживання «давайте», або замінити на «нумо».

Гончар і Головко працювали в ті ж сталінські роки, тому, ймовірно, «давайте» в них було вже в оригіналі. А от стародруки чи рукописи Нечуя-Левицького було створено задовго до того — було б непогано подивитися, що там в оригіналі насправді, «давайте» чи щось інше, і якщо інше, то що саме? Без достовірних доказів, твердження про втручання редакторів у цьому місці тексту лишається голослівним (щось десь вони могли дописати, але я не побачив доказів, що вони це зробили саме тут).

Механічно міняти «давайте» на «нумо» дуже не раджу. Стилістичні відтінки в них відрізняються, і нейтральну пропозицію, висловлену з «давайте», можна легко перетворити з «нумо» на заклик до завзятої спільної діяльності. Плюс інша схема граматичного узгодження, що вимагає недоконаного дієслова в інфінітиві. Краще вже використати наказову форму І особи — але для багатьох наших сучасників утворення цієї граматичної форми є заскладним, тому замість «давайте» просто підставляють «нумо», часто навіть не усвідомлюючи, наскільки кульгаво їхня мова після цього звучить.

>Плюс інша схема граматичного узгодження, що вимагає недоконаного дієслова в інфінітиві
Де таке написано?

Словник української мови

ЗАНАПАЩАТИ, аю, аєш, недок. , ЗАНАПАСТИТИ, ащу, астиш, док. , перех.

1. Заподіювати смерть, призводити до загибелі. Зібрали [звірі] громаду і почали радитися. От ведмідь каже: — Так от, давайте ми устроїм так, ..щоб він [лев] душив нас стільки, скільки йому потребується для їжі, а даремно щоб не занапащав звірів (Українські народні казки, легенди. 1957, 42) ; І досі страшно, як вгадаю. Хотів палати запалить, Або себе занапастить. Та бог помилував. (Тарас Шевченко, I, 1951, 397) ; Вирвавшись з Чернігова, біг [Халявський] як скажений до свого хутора, біг і ніч і день і коня занапастив (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 208) ; Гадюка кинулась та й укусила, — От так, як бач, Безвинного занапастила (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 61) ; Уявляє [Тоня], як Лукія Назарівна, ця сувора й справедлива жінка, примчить до них на кошару, накинеться на батька: «Де дочка? Це вона мого сина занапастила!» (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 250) ;
// Робити кого-небудь нещасливим. — Занапастила мене мати, Зов’яне марне у палатах Краса і молодість моя (Тарас Шевченко, II, 1953, 220) . Занапащати (занапастити) життя (вік, долю і т. ін.): а) робити важким, нещасливим чиєсь або своє життя. [Орина:] Тітко Мотре, благаю вас, підіть до Карпа Івановича, попросіть, щоб не чіпав він мене, життя мого не занапащав (Вадим Собко, П’єси, 1958, 13) ; — Ти хочеш занапастити вік своїй дитині, хочеш заперти її в монастир! (Нечуй-Левицький, III, 1956, 242) ; — Брати мої. Віддавайте дітей своїх учитися! Не робіть їх нещасними, не занапастіть їм життя! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 452) ; Нещаслива годинонько, Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила! (Леся Українка, I, 1951, 331) ; [Омелян:] Коли не послухаєш голосу серця, — вір мені, сестричко, що й мені не поможеш, і своє життя занапастиш (Іван Франко, IX, 1952, 174) ; [Тетяна:] Сину мій, Петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! (Карпенко-Карий, III, 1961, 58) ; б) заподіювати собі смерть, гинути. Не спиняючись, вона з усього розгону кинулася в неї [річку].. А хіба ж так годиться робити? Хіба вода на те, щоб занапащати життя? (Борис Грінченко, II, 1963, 115) ; Занапащати (занапастити) [свою] душу , заст. — учиняти який-небудь злочин або щось таке, що є порушенням релігійно-етичних норм. Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи (Олександр Ільченко, Козацькому роду. 1958, 527) .

2. Недбайливо ставитися до кого-, чого-небудь; не берегти, призводити когось, щось до повного занепаду. Бодай наша цариця та Катерина На світі не жила, Що степ добрий, край веселий Та й занапастила (Думи та історичні пісні, 1941, 223) ; — Не за те душа болить, ..що виходив знаменитих корів, а хтось стягне славу. А за те, що наші досягнення занепадуть! Занапастять, переведуть ферму (Костянтин Гордієнко, Дівчина. 1954, 246) ; [Грибок:] Занедбання Не можна, не можна, Олексію Петровичу, ви ж здоров’я своє занапастите, кожний день хвилюєтесь (Микола Зарудний, Антеї, 1962, 15) .