«Маршал Перемоги» чи «Маршал-м’ясник»: Георгій Жуков і його місце в українській історії
В українському інформаційному просторі однією з найпомітніших історичних постатей став радянський маршал Георгій Жуков. На початку червня у Харкові активісти націоналістичних організацій повалили пам’ятник цьому радянському полководцю. Але нещодавно місцева влада пам’ятник відновила. Окрім того, Харківська міська рада проспектові Петра Григоренка, перейменованому в ході декомунізації, повернула ім’я Георгія Жукова.
Про місце і роль Георгія Жукова в українській історії Радіо Свобода поговорило з військовим істориком, провідним спеціалістом відділу військово-патріотичного виховання Генерального штабу Збройних сил України Василем Павловим.
Історична Свобода | «Маршал Перемоги» чи «Маршал-м’ясник»: Георгій Жуков і його місце в українській історії
No media source currently available
– Про маршала Жукова сказано чимало заяложених уже штампів: чи то як про видатного «маршала Перемоги», чи то як про зловісного «маршала-різника», який до того ж упереджено ставився до українців. Давайте поговоримо про Георгія Костянтиновича без гніву та пристрасті.
– Я відразу, взявши пас від вас, скажу, що у публічному просторі України окрім пам’ятника Жукову, мені щонайменше відомі ще дві монументальні споруди, які з ним пов’язані. Це меморіальна дошка Георгію Жукову в Одесі, яка розташована на будівлі військкомату, де колись було командування Одеського військового округу, начальником якого був Жуков у післявоєнний період. А також у місті Ізюм є меморіальна дошка на колишній школі прапорщиків, де колись також навчався Георгій Жуков.
До 2015 року меморіальна дошка Георгія Жукова прикрашала будівлю Міністерства оборони України.
– У зв’язку з чим?
– Тому що там до 1941 року було розташоване командування Київського особливого військового округу, яким він командував.
У меморіальному просторі Жуков присутній доволі давно, і так само він присутній у ментальному історичному просторі України. Але представлений у двох іпостасях
Тобто у меморіальному просторі Жуков присутній доволі давно, і так само він присутній у ментальному історичному просторі України. Але представлений у двох іпостасях: або як видатний воєначальник, маршал Перемоги, без якого перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні була би неможлива; або як такий собі злий демон, який вигравав свої операції виключно заваливши супротивника трупами. Якщо підходити до нього об’єктивно, то він не був у реальності ні тим, ні іншим.
– Уперше Жуков з’являється в Україні під час Першої світової війни: у 1915 році вчиться на унтерофіцера в Ізюмі, у 1916-му дістає на фронті поранення. Воював наче справно, адже отримав бойові нагороди, але в Першу світову війну він тут нічим особливим не відзначився.
– Він, як і як більшість майбутніх радянських воєначальників, у Першій світовій війні брав участь як звичайний військовослужбовець російської імператорської армії. Після розвалу Російської імперії та становлення радянської влади, він прийняв присягу на вірність радянській Росії та почав служити у Робітничо-селянській Червоній армії.
У 1920 році Жуков знову з’являється в Україні, бере участь у бойових діях. Зараз не можемо сказати достеменно, чи брав він участь у бойових діях проти армії Української Народної Республіки, чи воював виключно на Врангелівському фронті. Але його присутність в Україні зафіксована у 1920 році, як, наприклад, і присутність Миколи Ватутіна, який на той момент був курсантом військової школи. Я згадав Ватутіна навмисно, тому що дуже багато епізодів у житті та в службовій кар’єрі Жукова та Ватутіна будуть перетинатися.
Як УПА пройшла випробовування німецько-радянським фронтом
– Пам’ятник генералу Ватутіну стоїть біля Верховної Ради, але пам’ятника маршалу Жукову у Києві немає. Після перемоги над японцями на Халхин-Голі, Жукова у червні 1940 року призначають начальником Київського особливого військового округу. Що відомо про його перебування на цій посаді?
– Під час операції на Халхин-Голі, яказавершилася перемогою Радянського Союзу, Жуков показав себе на фоні інших радянських воєначальників людиною з певною долею вдачі, людиною, яка не зупиняється перед будь-якими втратами і готова беззастережно виконати наказ. У подальшому для радянського політичного керівництва і командування ці якості виявляться набагато важливішими, ніж сумлінність, майстерність у розробці операцій і так далі.
Коли Георгій Жуков з’являється в Україні влітку 1940 року, то він проводить анексію Північної Буковини та Бессарабії. Він провів бойову операцію, певною калькою якої буде вже 1956 рік, коли він так само буде керувати радянськими військами під час придушення революції в Угорщині.
Посада командувача Київським особливим військовим округом була свого роду першою сходинкою для кар’єрного зростання у тогочасному Радянському Союзі. На цій посаді він відзначився тим, що відразу почав приводити війська до стану бойової готовності, провів декілька маневрів. Тоді ж починається формування команди, яка навколо нього буде протягом наступних років.
Взимку 1940-1941 років у Москві Жуков бере участь у командно-штабній грі. Тут, виступаючи за «червоних», він дуже добре розіграв план стратегічної наступальної операції, яка невдовзі буде покладена в так званий План прикриття від 15 травня 1941 року. Цей план проаналізували історики та військові, американський журнал World War Tactics у квітні цього року видав величезну статтю про цей план Жукова. Це план наступальної операції, яка планувалася Радянським Союзом в межах доктрини «малой кровью на чужой территории» проти Німеччини та її союзників у Східній Європі.
– Зазначу, що на початку 1941-го Жукова обрали народним депутатом Верховної Ради УРСР від тієї ж Північної Буковини, яку він анексував. Але він не працював депутатом, позаяк працював у Москві начальником Генштабу. Чим відзначився Жуков на цій посаді? І яка доля його особистої відповідальності за той грандіозний розгром, якого зазнала Червона армія після 22 червня 1941 року?
– Дозволю собі сказати дещо непопулярне: я не став би покладати на Жукова всю повноту відповідальності за розгром літа 1941 року. Частка його відповідальності полягає виключно в межах його посадових обов’язків.
Чому не було реакції на величезну кількість розвідувальних повідомлень про те, що Німеччина готується до нападу на СРСР? Цього Жуков ніколи не пояснював, навіть у своїх «Спогадах і роздумах». Але як начальник Генштабу він мав усю повноту інформації.
Я пропоную відійти від певних домислів та оперувати тим, що є. Відразу після того, як стало відомо, що Німеччина розпочала бойові дії, приймаються одна за іншою перші чотири директиви Генштабу. Ці директиви мали би ввести в дію План прикриття від 15 травня 1941 року.
– А чому не ввести План прикриття в дію напряму, без директив?
– Ми не знаємо достеменно чи була команда відкрити пакети, які зберігалися у кожній військовій частині. Одні воєначальники кажуть, що така команда була, інші про це нічого не згадують. Ми можемо оперувати діями наступного дня – 23 червня 1941 року вісім механізованих корпусів Південно-західного фронту розпочинають наступальну операцію в трикутнику Луцьк-Рівне-Броди. І якраз вона стала уособленням цього плану.
– При цьому Жуков особисто прилітає до Тернополя й керує цим наступом. Чому начальник Генштабу особисто керував цим наступом і чому цей наступ закінчився розгромом?
– Тому що за його планом наступальна операція мала вестися вже на чужій території. Вести бойові дії на своїй території не планувалося. Радянська техніка на той момент не була оснащена радіостанціями, не було вміння взаємодії між окремими військовими частинами, між окремими бойовими одиницями, була певна нестача пального. І коли це об’єдналося в єдиний масив, то метання радянських військ у цьому трикутнику Луцьк-Рівне-Броди 29-30 червня 1941 року фактично призвело до того, що радянський танковий кулак зупинився. Ми не можемо назвати великої кількості танкових боїв.
Людина, яка розробляла цей план, мала врахувати можливість, що цей план піде не так та мала врахувати дії на своїй території. Але тут слід зазначити певну об’єктивну причину: до 1943 року в статутах Збройних сил СРСР не було глави «Оборона».
– Якраз у 1943 році Жуков знову з’являється в Україні. Настільки великою була його роль в остаточному визволенні Харкова, де довкола нього зараз вирують такі пристрасті?
– Після Курської дуги у серпні 1943 року ніякої ролі Жуков не відіграв. Якщо взяти публічний простір Харкова, який є зараз, то неподалік від міста знаходиться Висота маршала Конєва. Безпосередньо в районі Харкова діяли Воронезький і Степовий фронти, але загальну координацію дій здійснював командувач Степовим фронтом Іван Конєв. Всі бойові дії, які відбувалися довкола Харкова після Курської дуги, підпали під відповідальність Конєва.
– Наскільки визначна роль Жукова в подальшому звільненні Лівобережної України?
– В Радянському Союзі у 1943 році з’явилася практика призначати відповідального за загальний напрямок. На території України на той момент діяло два таких відповідальних. За Північний чи то Київський напрямок – це була полоса дій Воронезького і Степового фронтів – відповідав Жуков, за Південний – Південно-Західний і Південний фронти – відповідав Василевський.
Німецьке командування в особі фельдмаршала Манштайна ухвалило рішення відірватися від радянських військ і, не вступаючи в бої, відійти за Дніпро
Я би тут відійшов від терміну «звільнення» і взяв би термін «вигнання». Бо те, що сталося на території України від 26 серпня по 21 вересня 1943 року, не можна назвати наступальними операціями в класичному розумінні цього слова. Бо німецьке командування в особі фельдмаршала Манштайна ухвалило рішення відірватися від радянських військ і, не вступаючи в бої, відійти за Дніпро. І 21 чи 23 з’явився наказ Манштайна, в якому він висловлює подяку своїм військам за те, що вони вдало відірвалися від Червоної армії та відступили за Дніпро. Якраз тоді починається Битва за Дніпро, в якій Жуков є координатором Північного напрямку.
– Найвідоміший стереотип про Жукова в період форсування Дніпра, що він ніби комусь сказав про українців: мовляв, нащо цих хохлів жаліти – чим більше їх потоне в Дніпрі, тим краще, бо тим менше їх потім треба буде висилати в Сибір. Кому, де і за яких обставин він сказав цю фразу? Що про неї відомо?
– За легендою, це спогади одного з учасників війни, який був ординарцем у штабі Воронезького фронту. Нібито цю фразу Жуков сказав Ватутіну під час планування чергової наступальної операції в районі Букринського плацдарму.
Тут слід зазначити, що найчастіше за все цю фразу використовують в розрізі такого явища як «чорна піхота» – нашвидкуруч сформованих і озброєних підрозділів із мешканців щойно звільнених територій. Але чорносвитники чи «піджачники» не стали новим явищем під час Битви за Дніпро. Масове використання мобілізаційного ресурсу колишніх окупованих територій розпочинається взимку 1942-1943 років під час так званої Третьої битви за Харків, де радянськими військами командував Ватутін. Якщо казати про найбільшу практику застосування чорносвитників, то це більше пов’язано з ім’ям Ватутіна.
Окрім цієї цитати, жодних згадок про Жукова як про людину, яка мала претензії до українців, мені поки не відомо
Окрім цієї цитати, жодних згадок про Жукова як про людину, яка мала претензії до українців, мені поки не відомо. Чому я можу стверджувати, що, можливо, ця цитата не відповідає дійсності – це те, що в неї є додаток: «тим більше, нам українців доведеться висилати в Сибір». Це відсилання до іншого фейку про те, наче Жуков з Берією влітку 1944 року планували масове виселення українців.
– Ніби був такий наказ за підписом Берії, Жукова та ще якогось маловідомого військового.
Доведено, що це класичний елемент інформаційно-психологічних операцій, яку проводили німці під час провальної для них оборони
– На сьогодні доведено, що це класичний елемент інформаційно-психологічних операцій, яку проводили німці під час провальної для них оборони з метою посилити протестні настрої в українському середовищі.
Але при цьому не слід відкидати те, що Жуков здійснював щонайменше моральний тиск на командування радянських фронтів під час Битви за Дніпро, наголошуючи, що Київ необхідно визволити до 6 листопада, постійно їх підганяв – це беззаперечно.
В такий спосіб воював, починаючи від Халхин-Голу. Можна згадати таку саму його поведінку, коли Жуков у 1942-1943 роках 11 разів хвилями гнав радянські війська в наступ під Ржевом. Саме у ржевській м’ясорубці він отримав своє прізвисько «М’ясник».
– Після війни Жукова зняли з посади командувача
сухопутних військ за те, що він, як тоді казали, «скомпрометував високе звання комуніста»: надто до трофеїв був ласий і на німецький території багато майна собі нагріб. Відтак його призначили командувачем Одеського військового округу. Як він в Одесі себе проявив?
– Він привів радянські війська, які на той момент дещо розслабилися після завершення бойових дій, до тонусу. Але це базувалося на його іміджі людини, яка є жорстокою та надзвичайно швидкою на покарання. Не можна сказати, що в 1946-1947 роках Одеський військовий округ став найкращим округом Радянського Союзу.
– Підбиваючи підсумки – яке місце Георгія Жукова в українській історії?
Жуков – людина, яка абсолютно не рахувалася з втратами, яка намагалася поєднати своє службове зростання зі збільшенням власного престижу
– Таке саме, як і будь-якого командувача військами радянської армії в роки Другої світової війни. Жуков – людина, яка абсолютно не рахувалася з втратами, яка намагалася поєднати своє службове зростання зі збільшенням власного престижу. Я не став би його виділяти в українській історії як окремий елемент. Тому що тоді зникає роль інших радянських воєначальників, які, з одного боку, зробили не менше, ніж Жуков, умовно добрих речей, але й мали такий самий перелік військових злочинів, які зазвичай покладають виключно на Жукова.
Учасники акції «Совок не пройде» проти ініціативи харківського мера Геннадія Кернеса повернути в Харкові проспекту Петра Григоренка його стару назву на честь радянського маршала Жукова. Львів, 19 травня 2019 року
– Військові злочини – це, зазвичай, проти супротивника. А ви що маєте на увазі?
– Проти своїх солдатів і проти мирного населення. За злочини, які здійснила Червона армія, відповідальність має бути покладена на тих людей, які нею командували.
Казати, що Жуков є виключно маршалом перемоги, або виключно злодієм – я не став би. Творцем міфу про Жукова став сам Жуков
Казати, що Жуков є виключно маршалом перемоги, або виключно злодієм – я не став би. Творцем міфу про Жукова став сам Жуков. Він єдиний із радянських воєначальників такого калібру, який залишив розлогі спогади. Спогади того ж [маршала Івана] Конєва набагато менші.
– Але Жуков справді приймав Парад Перемоги в Москві.
– Так, але це не було його особисте рішення. Це було визнання його заслуг Сталіним. Він визнавав Жукова як людину, яка не зупиниться ні перед чим, щоб виконати його наказ. Був наказ взяти Берлін – наказ був виконаний. Якою ціною? Це питання не ставилося.
– На яку пам’ять заслуговує Георгій Жуков в Україні?
– Я не робив би йому пам’яті в публічному просторі. Але він має залишатися в історичних та публіцистичних дослідженнях, тому що це, певною мірою, символ свого часу.
Інститут національної пам’яті звернувся до поліції та ГПУ через пам’ятник Жукову в Харкові
Дмитро Шурхало
Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».
Кого із полководців називав Радянський народ Маршалом Перемоги
2. Богдан Хмельницький – організатор і керівник національно визвольної боротьби.
3. Визначний державний діяч і полководець.
4. Богдан хмельницький в пам‘яті українського народу.
В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов’язане становлення Української держави, формування української нації.
Його діяльність мала надзвичайно важливе значення для історичної долі сучасних українського і російського народів.
Високі громадянські ідеали, в ім‘я яких невтомно боровся з ворогами свого народу Богдан, благородна мета висвітила йому історичний шлях у віки. Особливим періодом цього сподвижницького життя стала Визвольна війна українського народу (1648 – 1654 рр.), яку історична доля сподобила йому організувати й очолити.
Й раніше Хмельницький користувався особливим авторитетом серед козацтва як низового, так і реєстрового.
Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста. »
У цьому, можна сказати, історичному визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і величі подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях.
І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети — визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, «є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю». Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.
Ой чи бач, ляше як пан Хмельницький
Від нас, козаки, від нас, юнаки,
До того часу, коли на історичну арену вийшов Богдан Хмельницький, українські землі знемагали під владою магнатів і шляхти Речі Посполитої—держави, що 1569 р. об’єднала Польське королівство й Велике князівство Литовське. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто папа іменем Христа благословляли будь-які бузувірства і розправи над непокірними “хлопами-схизматами”. Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж все це поєднувалося з образою національної гідності і віри.
Таким було життя в Україні. І не міг народ терпіти наруги однімався проти гнобителів. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно-визвольні війни, очолювані кращими представниками народу. То були справжні велетні волелюбного духу. Северин Наливайко і Тарас Трясило, Самійло Кішка і Петро Конащевич-Сагайдачний, Максим Кривоніс і Іван Богун та багато інших. Саме з козацтвом народ пов’язував свою надію краще майбутнє, на волю. Образ козака протягом століть служив взірцем і запалюючим прикладом самовідданого служіння Батьківщині, мужності й відчайдушності у її захисті. Вони були взірцем бойової дружби, товариської вірності, воїнської честі й гідності. До козацької верстви належав і Хмельницький.
Богдан Хмельницький – організатор і керівник національно визвольної боротьби.
Народився Богдан (Зиновій) 27 грудня 1595 р. в Чигирині. Його батько, Михайло, прибув до міста як представник польського магната Івана Даниловича. Останньому Чигиринське староство було наділене королем. Старший Хмельницький служив тут осадчим, тобто засновником нових поселень. Згодом дослужився до підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Данилович 1616 р. наділив його пущею на правому березі р. Тясмин неподалік Чигирина, де Михайло Хмельницький заклав хутір Суботів.
Можливо, Богдан почав свою науку вдома, продовживши її в одній з парафіальних шкіл Києва. Коли 1608 р, польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолневський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали — єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина. І той не посмів ослухатися. Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши «всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів. » Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі.
Після закінчення навчання повернувся в Чигирин. Освідчений, вправний у військовій справі юнак не міг бути осторонь подій, що творилися навколо. А події ці були дійсно історичними. Після придушення у 1596 р. повстання Северина Наливайка козацькі нетяги не втихомирилися, а почали нові виступи, основою яких стала відмова виконання повинностей, ухід на Запорожжя. Все це знаходило відгук в душі Богдана, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого народу. Не полишала його в спокої і слава запорожців, що ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячності людей, яких визволяли з неволі. Проводирем їх був славний Петро Конашевич-Сагайдачннй. Не раз бував він у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького. Відзначав і його освіченого сина. І, може, тому, коли довелося Сагайдачному йти 1618 р. на Москву, взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що виявив Богдан себе у цьому поході не боязким і вправним воїном. І навіть у скрутну хвилину врятував королевича Владислава. З того часу і запам’ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.
Після повернення в Україну Богдан Хмельницький служить у кінній сотні батька й разом з ним 1620 р. бере участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон. 1622 р. стараннями козаків, побратимів старого Хмеля, Богдана було викуплено з неволі. Він повернувся додому і знову став на козацьку службу в Чигиринський полк.
Про ці часи його життя ми й до сьогодні знаємо дуже мало. Відомо лише, що після повернення мати Анастасія Федорівна скоро вийшла заміж за королівського жовніра Василя Ставицького і поїхала з ним у Білорусь. Богдан залишився єдиновласним господарем хутора і доклав чимало сил до його подальшого впорядкування. А після того як 1625 р. одружився з Ганною Сомко, сестрою свого старого друга, переяславського козака, майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, почав будувати нову оселю з муром.
Визначний державний діяч і полководець.
Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне на Низ. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали запорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р. Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодом чигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь. Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» про Хмельницького. «Він був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці покутували смертю,—а він уникнув заслуженої кари».
Хельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.
Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А поки що доля відкрила перед ним ще о цікаву сторінку. Очевидно, її можна було б почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазаріні до Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цими днями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом з Іваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.
Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богдана тероризував сім’ю — наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшого сина. Інших — найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельно захворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вони відносяться не тільки до мене,— говорив він однодумцям,— так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками. Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів. »
То був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!» — його підтримали. Разом з сином Тимофієм і найближчими товаришами він у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. І саме звідси, з споконвічної козацької праматері почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 р. його було обрано гетьманом, звідси він звернувся до народу із закликом до боротьби проти панства.
Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієї Визвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького—зрадливими, непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без яких обійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками інших і не вдарили у спину.
Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунем вщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновським,— головні сили польського війська в Україні.
Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною». Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму «Літопису»: «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал». Уже в цих перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньому досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і під Батогом (16, 52), і під Жванцем (1653).
І, незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дії з Метою розгрома ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей У воєнному мистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові.
Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Очевидно, нхіто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.
Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмльницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов’язував селян виконувати феодальні повинності тощо.
Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й на такій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочисто підтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. про приєднання України до Росії.
Богдан Хмельницький в пам‘яті українського народа.
Вже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному оцнює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.
Навесні 1656 р. Богдан Хмельницький тяжко захворів з цього часу хвороба вже не відпускала його. У першій половині 1657 р. вона загострилася і набрала невідворотного характеру. Хвороба прогресувала й 27 липня (6 серпня за н. ст.) гетьман помер у Чигирині. Поховали (згідно з його заповітом) його в Іллінській церкві в Суботові(яку він побудував). Церква ця з дуже товстими кам‘яними стінами існує ще й досі, але мандрівник не знайде там могили Хмельницького: польський полководець Чарнецький в 1664 році, захопивши Суботів, наказав викинути на зганьблення кістки людини, що так вперто боролася проти шляхетського свавілля.
В особі Богдана Хмельницького український народ дістав такого вождя, який, як ніхто інший, розумів його потреби і бачив мету своєї діяльності у їх здійсненні. І саме на народні маси, козацтво спирався він у боротьбі за визволення українського народу від поневолення, за утвердження української держави.
Велич людини і пам’ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам’яті нащадків.
Незважаючи на значні промахи й помилки, хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватись у моральній силі. Хмельницький у другій половині ХVІІ століття намітив те звільнення руського народу від панства, яке остаточно відбулося в наш час. Цього мало: його стараннями Західна і Південня Русь були вже фактично під єдиною влдаою із Східною Руссю. Не його вина, що короткозора, невігласна політика боярська не зрозуміла його, звела передчасно в могилу, змарнувала плоди його десятирічної діяльності і на багато поколінь відклала справу, на завершення якої було б затрачено значно менше зусиль, якби в Москві розуміли суть устремлінь Хмельницького і слухали його поради.
1. Володарі гетьманської булави: В. Замлинський, Історичні портрети/К.: «Варта», 1994.
2. Галерея портретів: М. І. Костомаров Біограф. нариси:/К.: Веселка, 1993.
3. Історія України: О. Д. Бойко,/К.: Видавничий центр «Академія», 1999.
4. Історія України в особах: В. Замлинський,/ К.: Україна, 1993.