(1838-1918)

Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище Левицький) народився в містечку Стеблеві, що на Черкащині, у родині священника. Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичні народні звичаї та обряди, народна пісня — це те середовище, яке посприяло формуванню майбутнього автора повісті «Кайдашева сім’я» — одного з найулюбленіших художніх творів українства. Цей твір ви будете читати в 10 класі, а сьогодні пропонуємо вам казку «Запорожці» про славного лоцмана 1 Карпа Летючого. Хто такий лоцман ? Чим він прославився? Які казкові пригоди чекають на цього козака? Зараз ви про це дізнаєтеся.

1 Лоцман — провідник судна, добре обізнаний із навігаційними умовами певної ділянки моря.

ЗАПОРОЖЦІ

Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку, жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, усю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий, гарний із лиця, гарний станом, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його батько на байдаки 2 та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, усі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо виріс коло них. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід та обливає бризками його гаряче лице.

2 Байдак — річкове однощоглове дерев’яне судно для перевезення вантажів.

Отаман дуже любив Карпа й настановив його лоцманом, незважаючи на його дуже молоді літа. Отаман вірив йому, як самому собі.

Одного разу приплив до порогів великий байдак якогось багатого купця.

— Дай мені, отамане, лоцмана, та найкращого! — каже багатий купець до отамана.

— Немає в мене певнішого й вірнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоча він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду, — одказав отаман. (. )

Карпо поблагословився в отамана й вилетів орлом на байдак. Усі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна й помолилися богу. Ніхто не знав напевне, чи повернеться живий додому.

— Щасти ж боже! — промовив отаман до Карпа. — Як щасливо повернешся додому, то дам тобі велику-велику плату — що маю найлюбішого та наймилішого. Пам’ятай! Моє слово тверде! — промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.

У Карпа дуже забилося серце, бо гарна була, як картина, Музичина дочка Олеся. Він відчув, що в нього виростають орлині отаманські крила.

— Гребімо! — крикнув він на гребців, ще й рукою махнув.

Гребці запустили весла у воду. Байдак знявся з місця і полетів, як птиця. Коло стерна стояв, як той явір високий, Карпо Летючий. (. )

Погода була тиха та ясна. Надворі був ранній теплий ранок. За Дніпром починало червоніти небо широкою смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь далеко внизу вже стогнав, неначе під землею, перший поріг Кодацький.

О. Кошель. Ілюстрація до казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці»

— Разом, друзі! — крикнув Карпо. І (. ) байдак полетів, неначе на крилах. (. )

— Шабаш! — крикнув Летючий, і всі гребці підняли гребки. — До стерна! — командував він, і всі кинулися до стерна, щоб направити байдак просто на прохід.

Зашуміла вода й заревла. Кодацький поріг з’явився ввесь од берега до берега, увесь білий, укритий піною та бризками. Байдак загув і полетів із лави на лаву рівно, як стріла. В одну мить його перенесло через поріг! Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Усі перехрестилися.

Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський та Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява та бризки тільки прохолоджували йому лице. (. )

Коли це де не взялася вітрова смуга! Вітер дмухнув трохи збоку. Коло самісінького порога вода вкрилася неначе чорними воронами. Вітер ухопив судно та зніс трошки набік. У душі в Карпа похололо. Він сам кинувся до стерна, кричав на гребців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не допомогло! Велика сила вхопила байдак і знесла набік. Байдак полетів із лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло, і знову полетіло, як стріла, але звертало вбік. Ще нижче його вхопив страшний камінь Крутько й обкрутив кругом себе. Байдак застогнав, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, і переломилося натроє. Тепер все пропало, усе загинуло!

Карпо й гребці підняли руки до бога.

Вода вхопила байдак, як легеньку трісочку, крутила його на всі боки, понесла й кинула на лаву. Судно заревіло перед смертю, затріщало дуже страшно, аж перемогло великий клекіт Ненаситця та впало на гостру скелю. Каміння відбило йому ніс. Колодки полетіли вниз і розбилися на маленькі поліна. Частина судна зачепилася на скелі. Люди, як птиці, трималися за мотузки.

Пекло не було таке страшне, як Ненаситець! Зверху ревла вода, унизу кипіла хвиля. Цілі гори білої ревучої піни бились об каміння, стрибали вгору, закручувалися гребенями й знову падали назад на каміння. (. )

— Пропала навіки моя честь! Утратив я навіки мою Олесю! Честь моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я повернуся живим додому?! — говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.

Унизу від порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже попливли рятувати живих людей і крам. Один був уже наблизився до скелі, де висів байдак, уже лоцмани кидали мотузку гребцям, щоб пристати збоку до тієї скелі й забрати хоча б людей.

— Пропав я навіки, Олесю! Нащо мені жити на світі! — крикнув Карпо й скочив у білу кипучу хвилю.

Карпо тільки й пам’ятав, що вода клекотіла, крутила ним, кидала його то вгору, то вниз, як вода в печі кидає зерном у казані. Уже вода залила йому вуха й рот. Карпо чекав, що вода от-от ударить ним об скелю та розтрощить його, як пелюсточку. Коли це він почув, що полетів униз, у якусь безодню — і знепритомнів.

От прокидається Карпо й дивиться — аж він лежить на сухому. Полапав він рукою кругом себе й налапав м’який мох, а під мохом твердий камінь. Одкриває він очі й бачить світ.

«Боже мій! Де це я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи це мені сон сниться?» — подумав Карпо й глянув угору.

Високо над ним висіла водяна стеля. Він почав придивлятись і побачив, що там, угорі, лилася вода, текла, пінилась і навіть шуміла, а через скляну стелю синіло небо, а серед неба світило ясне сонце. (. )

Глянув Карпо кругом себе й побачив, що він лежить на скелі. Оглянувся він на всі боки, і знов йому здалося, що все то був сон: і той байдак, і та біда на порогах, і та отаманська обіцянка. Він побачив, що під водою стояла, як стіна, рівна скеля від одного дніпровського берега до іншого: то була одна лава Ненаситецького порога; а там далі, нижче, знову стояла друга від високої дзвіниці, а зверху лився цілий Дніпро. (. )

От дивиться Карпо вниз, а між тими стінами росте пишний сад, про який тільки в казках розказують. Там розстелялися зеленою скатеркою луки з такою травою, як і на землі; там були розкидані невеличкі, але гарні пригорки, велике каміння, то гостре, як дзвіниці, то рівне й високе, наче стовпи. І все місце було гарне, як рай; зеленіло гаями, лужками, садками та виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. (. ) Придивляється Карпо вниз, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних і синіх квіток. Придивляється він краще, аж ті квітки ворушаться: то були люди. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На них були високі чорні шапки із червоними верхами, сині кунтуші 1 з рукавами.

1 Кунтуш — верхній чоловічий одяг.

— А чого ти, хлопче, заліз туди, куди тобі не годилося б лізти? — спитали вони в Карпа. — Хто ти такий? Що ти за людина?

— Я. — почав Карпо та й не доказав, бо забув, як його звали.

— Немає кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! — крикнув Карпо й почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний та голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

— Стрибай, не бійся! — крикнули ті люди до Карпа.

Карпо стрибнув і відчув, що тихесенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди підтримали його за руки й поставили на траву.

Карпо глянув на тих людей, і трохи злякався, і здивувався, і замилувався. Такі вони були високі, рівні та дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

— Еге, ти, хлопче, з України! — промовив один із них, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.

— З України, — тихо обізвався Карпо.

— Чи вже ж тепер в Україні стали такі маленькі та мізерні люди, як оце ти? — спитав один чоловік, й обидва вони якось жалібно усміхнулися.

Карпо, глянувши на їхню несказанну красу, трохи опам’ятався та став сміливіший.

— Отакі, як бачите! — промовив він.

— Хто ж ти такий, хлопчику? — спитали вони.

— Я лоцман на порогах. Летючий на прізвище. — сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

— Правда, ти розбив байдак?

— Правда, — промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам’ять, як дуже давній колишній сон.

— Ходи ж із нами, — сказали ті люди й повели Карпа далі, ставши по обидва боки. — Як тобі наш край? Чи гарна наша сторона? — спитали вони

Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, усіми кольорами, і затулив очі рукою.

— А знаєш, хлопчику, хто ми? — спитали вони в Карпа.

Карпо тільки глянув на їхні чорні очі й великі шовкові вуси.

— Ми козаки-запорожці. Чи ти чув що-небудь про запорожців?

— Чув, що колись за порогами була Січ; мені покійник батько дещо розказував.

— Отож щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ, — промовив один запорожець. — Ото, бач, як зруйнували Січ, а допомоги нам не було де взяти, то наші характерники й зачарували Січ. З того часу наша Січ з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Січ поглинув Дніпро. Чи бачиш ти: далеко-далеко ворушаться попід гаєм за отією скелею неначе червоні квітки? То наше січове товариство.

Й обидва козаки повели Карпа назустріч тому товариству. Усі вони троє ввійшли в невеличкий лісок. У тому ліску зовсім не було тіні; скрізь попід деревом блищав однаково ясний теплий світ.

Карпо озирнувся набік і побачив, що через обох запорожців було видно кожне дерево, кожну квітку. Запорожці здались йому тінями, одначе він зовсім не злякався, бо страху там зовсім не було на тому світі.

За ліском вони зустріли інших козаків. Запорожці сиділи на зеленій траві групами, сиділи на дрібному камінні, стояли по два, по три, розмовляли між собою, і всі поглядали на Карпа, як на якесь диво. Усі козаки були високі, рівні та здорові; усі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в празник або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.

— Оце наш січовий курінь! Ми побачимо ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, — промовив один запорожець.

— До гетьмана! До гетьмана! — закричали деякі запорожці, і слідом за Летючим та за його двома проводирями пішли всі козаки.

От вони йдуть та йдуть і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. У тім крузі, під самою високою кам’яною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло дерево. На ньому висіли спілі яблука й груші, червоніли вишні та черешні, червонів і жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінні. Те місце було зовсім одгороджене, тиша була там аж мертва. (. )

Тільки-но Карпо минув високу кам’яну огорожу, то побачив уже другий сад, зелений, засаджений квітками, а з того саду линув чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старовинну. Голос той лився низом, як грім, то піднімався вгору та дзвенів, як голосний дзвін, а під той голос стиха грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом нього сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старовинну думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла в Україні.

— До гетьмана! До гетьмана! — стиха промовили старі запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Усі козаки піднялися з місця та рушили до гетьмана. (. )

Карпа повели через сад між двома рядами високого дерева, на котрому срібний лист був перемішаний із золотими яблуками та грушами, з кораловими вишнями та черешнями, з кетягами винограду з дорогого каміння. Увесь сад блищав, як сонце. З дерева на дерево перелітали райські птиці, неначе хто перекидав пучки вогню або блискавки. А там за садом стояв простий зелений дуб, а під дубом на камені сидів гетьман. Він був такий великий, як Палій. Здається, не було коня на світі, щоб утримав його на собі! На гетьманові була висока шапка, а із шапки набік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом та обутий у червоні чоботи із золотими підківками. Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман тримав у другій руці булаву із щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало, як проміння. Уся булава так світилася, неначе гетьман тримав у руці сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його думки вилітали соловейками, сідали на дубові та співали. Побачивши козаків, він грізно подивився, і з того погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались іскри й розтопили землю.

Не знімаючи шапок, два діди стали перед гетьманом і поставили поперед Летючого. Їх роєм обступили козаки.

Гетьман устав і випрямився на цілий зріст.

— Яке діло маєте, шановне товариство? — спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним затремтіла.

— Хіба ж Ви не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.

Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на нього, і дві сльози впало з його очей на землю. На тому місці вже лежало дві рожі.

— Чи ти, хлопче, з України? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас бог і народ?

— Я розбив байдак на порогах і не знаю і сам, як я сюди зайшов.

— Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюся задушити тебе від моєї великої сили, од щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється в Україні.

— Нічого, — одказав Летючий.

— Чи пам’ятають в Україні про гетьмана й козаків, чи згадують?

— Трохи пам’ятаємо. Старі люди дещо розказують.

— Чи не говорили ж вам про нас попи, або ченці, або вчені люди?

— Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чули дещо від кобзарів.

— Як же там на світі живуть люди? Чи краще їм, чи гірше? (. )

— (. ) А чи краще тепер людям, я про те не знаю.

— Чи вже ж вам ніхто нічого не розказував?

— Ніхто, ясновельможний гетьмане.

Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каміння так і бризнули левкої та фіалки навколо булави, а виноград обплів навкруги камінь і постелився по траві.

— Ходімо ж, козаки, до церкви та спитаємо в бога, що діяти нам, і помолимося богу за Україну. (. )

Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступилися на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий од усіх запорожців; високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце. Слідом за гетьманом два сиві запорожці повели Карпа, а за ним роєм посипалась уся громада.

Скільки можна було скинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Усе військо йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. У тих садах росло дерево із золотим і срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, й отсе на одному були спілі овочі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло в білому цвіту.

Гетьман повернув за високу скелю, де була церква. За тією скелею Карпо побачив нове диво. З високої кам’яної стіни, з двох розколин лилися водоспади й спадали найдрібнішою білою росою у дві річечки. Ті річечки стікалися докупи, а між ними був високий острівець. На тому острові понад річечками, скрізь попід кам’яною стіною росли вишневі сади й стояли у цвіту, як у нас буває весною. Увесь той куток білів вишневим цвітом. Карпо бачив тільки на острівці камінь, а на камені стояв високий хрест із чистого золота, увесь гладенький знизу доверху. На самому перехресті висів терновий вінок, а на колючках того вінка блищала свіжа кров. Хрест блищав, як сонце, а від того світу над хрестом на кам’яній стіні стояли аж три веселки, дуже-дуже яснії. (. )

— Це наша церква! — промовили діди до Карпа, показуючи на хрест. — Тільки отой хрест ми взяли із собою із Запорожжя, бо ми знали, що й хреста там не зосталося б. А ми за хрест поклали в степах і на морі свої голови.

От почали вони наближатися до хреста, аж чує Карпо: хтось співає пісню, і співає голос дівочий. Карпо чув усякі голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рівного, високого, дзвінкого та голосного! Той голос співав українську пісню. Карпові навіть на ум приходила та пісня, така вона була знайома. Але він чув, що та пісня була краща несказанно від усіх пісень, хоч і нагадувала йому то одну, то другу сільську пісню. То велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання лилося в тому чудовому голосі. Карпо чув, як дуже забилося його серце, як у його серці переливалося все те, що співав голос. Навіть старі діди посхиляли голови.

— Хто це співає? — спитав несміливо Карпо в дідів.

— Швидко сам побачиш, — понуро відказав йому один характерник.

Увійшли вони в ті сади. Дивиться Летючий — аж навпроти самого хреста, коло острівця, стоїть одним один зелений кущ: то був кущ калини. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим цвітом. Під самісіньким кущем блищала в калині криничка. Карпові здалося, що той голос ллється або з калини, або з криниці.

Тільки-но гетьман наблизився до острівця, аж той голос затремтів од незмірної туги та й замовк. Гетьман став навпроти хреста на коліна, і за ним упало навколішки все товариство. От гетьман почав читати молитву, а разом із ним загула вся громада, як-от гуде народ у церкві, тоді як почнуть співати «Їже херувими».

Карпо чув, що під його коліньми тремтіла земля; він ухопився рукою за камінь, і той камінь тремтів, а після так і розколовся надвоє. Од тієї козацької молитви страшно заревли пороги, затремтіли обидва береги Дніпра, затрусилася земля в Україні, затрусився Київ на горах.

І знову загуло товариство, і впало ниць до землі. У той час знов із калини заспівав чудовий дівочий голос, заспівав пісню до бога, і вся громада слухала ту пісню та плакала.

Гетьман закінчив молитву й устав, козаки встали за ним.

— Настав час! — промовив гетьман.

О. Кошель. Ілюстрація до казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці»

Один дід пішов до криниці, набрав у пригорщі води й тричі бризнув на калину. І Карпо бачив, як червоні кетяги калини ставали квітками та стрічками на голові чудової дівчини, ставали рум’янцями на повних щоках; він бачив, як білий цвіт ставав білим лицем, білою сорочкою, як криничка стала відрами. Де був кущ калини, там стояла чудова дівчина й брала воду з криниці. Коли Карпо придивився до тієї дівчини — аж то стоїть Олеся, дочка отамана Музики. (. )

Розвиваємо компетентності

Добре, коли в людині поєднується внутрішня краса із зовнішньою. Кого з казки «Запорожці» описано словами: «Вони були високі, рівні та дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами»? Знайдіть і прочитайте опис зовнішності Карпа Летючого та Марусі Музиківни. Що допомагає мати гарний зовнішній вигляд? Здоровий спосіб життя, заняття спортом, прогулянки на свіжому повітрі, правильне харчування, здоровий сон, позитивний настрій (оптимізм, доброта, любов), дотримання гігієнічних норм, догляд за шкірою, стиль одягу та ін. Чого з переліченого вам бракує?

• Прочитайте продовження казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці».

Відтворюємо прочитане

1. Персоніфікація наявна в реченні

• А «Глянув Карпо кругом себе й побачив, що він лежить на скелі».
• Б «Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід»·
• В «Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий. »
• Г «На дереві висіли спілі яблука й груші, червоніли вишні та черешні».

2. Літературні герої і героїні в казці «Запорожці» з’являються в такій послідовності

• А Іван Музика — Маруся Музиківна — Карпо Летючий — гетьман
• Б Карпо Летючий — гетьман — Іван Музика — Маруся Музиківна
• В гетьман — Карпо Летючий — Іван Музика — Маруся Музиківна
• Г Карпо Летючий — Іван Музика — гетьман — Маруся Музиківна

3. Установіть відповідність.

Слово

Значення слова

1 курінь

2 лоцман

3 байдак

4 характерник

А великий човен

Б провідник суден

В чаклун, чарівник

Г частина козацького війська

Д людина з важким характером

Аналізуємо зміст та особливості художнього твору

4. За які якості цінували лоцмана?

5. Куди Карпо потрапив після трагедії на порогах? Опишіть це місце. Кого він там зустрів?

6. Яку умову поставив гетьман Марусі Музиківні?

7. Хто допоміг Карпові й Марусі повернутися в Україну?

8. Хто був «високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький»? Поміркуйте, чому в цього літературного героя немає імені.

9. Розкажіть історію Марусі Музиківни й гетьмана. За що була покарана Маруся?

10. Чому український народ жив бідно? У чиїх руках були багатства козацьких земель?

Творчо мислимо

11. Поділіть казку І. Нечуя-Левицького «Запорожці» на частини за змістом, доберіть до кожної з них заголовок і запишіть їх як пункти плану.

Даємо відповіді за змістом твору

12. Гра «Упізнай героя/героїню». Коротко опишіть одного/одну з героїв/героїнь казки «Запорожці», не називаючи його/її імені. Запропонуйте складений опис класу для впізнавання героя/героїні.

Виконуємо домашнє завдання

1. Знайдіть в інтернеті відомості про С. Палія, І. Мазепу та Б. Хмельницького. Підготуйте про них коротке повідомлення.

2. Навчіться переказувати останню частину казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці», у якій Карпо й Маруся повернулися в Україну.

Подумайте й розкажіть

• Що таке літопис?

• Яких ви знаєте князів? Хто з них викликає найбільшу повагу?

• Про що з далекого минулого України ви хотіли б дізнатися більше?

• Який твір про давню Україну вам найбільше сподобався?

• Що було найскладнішим під час вивчення теми?

(1857—1935)

Андрій Чайковський належить до когорти тих письменників, творчість яких тривалий час замовчувалася. У ХХ ст. його твори майже не видавалися, їх не вивчали в школі. Митець писав переважно на історичну тематику. Один з таких творів — повість «За сестрою» — ви сьогодні розпочнете читати. Напевно, вам буде цікаво довідатися про А. Чайковського зі спогадів його сучасників.

«. Ще маленькою я часто перебувала в гостях у дідуся в Коломиї. Пам’ятаю, як, тримаючись за його теплу руку, ішла тихими вуличками міста. І перехожі з пошаною вітали дідуся. Він любив збирати нас, своїх онуків, біля себе; маленьких брав на коліна. А я була серед старших, тому тулилася до нього збоку. Він вів мову про різне. Найбільше любив розповідати про козаків і Запорозьку Січ».

К. Чайковська, онука письменника

«1962 р. я проходив практику в Коломийській міській бібліотеці № 1. Моїм керівником був син письменника, завідувач бібліотеки Андрій Андрійович Чайковський. Це був освічений, скромний та дотепний чоловік, доволі товариський. З перших днів моєї практики ми подружилися. Хоча він був набагато старшим від мене, у нас були дружні й цікаві розмови, особливо про літературу. Від сина славного письменника я вперше дізнався про літературну спадщину Андрія Чайковського. Про свого батька він розповідав неохоче. Коли я наполегливо розпитував про твори Андрія Чайковського, він заводив мене в книгосховище та якось крадькома, боязко оповідав про батька. Саме тоді я вперше прочитав “Олюньку”. Книжка викликала в моїй душі хвилюючий трепет і гордість, бо я тримав твір, якого торкалася рука знаменитого письменника. Лише згодом я зрозумів, чому такою таємничістю була оповита особа молодшого Чайковського, адже його вважали сином ворога народу, сином українського буржуазного націоналіста. Тодішні спецслужби так залякали його, вимуштрували, що він завжди пошепки й тільки довіреним людям розповідав про батька».

М. Мандзюк, заступник директора Отинійської школи

До речі.

Більше про життя та творчість А. Чайковського ви можете дізнатися в інтернеті.

Google Андрій Чайковський. Parta.ua

ЗА СЕСТРОЮ

Події відбуваються в українському селі Спасівці. Спасівчани жили тут, наче у фортеці. Вони були козацького роду, тому й розуміли, яка небезпека їм загрожує. Жителі села кожної ночі ставили вартових біля обох воріт села, щоб ворог не застав їх зненацька. Такий лад завів тут старий досвідчений козак, який прийшов сюди з першими поселенцями. Хоча старий Охрім уже давно помер, спасівчани й далі дотримувалися тих звичаїв. Їм велося безпечно.

У Спасівці жив козацький рід Судаків. Вони славилися тим, що не було між ними жодного, хто б не побував на Січі між низовим товариством.

Рідня Судаків складалася зі старого діда Андрія, його сина Степана, жінки Палажки, двох синів Петра й Павла та дочки Ганни.

Звичайно, Петра вже тоді не було вдома — пішов на Запоріжжя.

Другому синові, Павлові, було п’ятнадцять років, а дочці Ганні — тринадцять.

Далі розповідається про те, як зненацька в Спасівку вдерлися татари. На очах Павлуся вони вбили матір і діда, а батька й сестру взяли в ясир. Павлусеві вдалося втекти на викраденому татарському коні.

Поранений і знесилений, Павлусь упав з коня і зомлів. Свідком цієї картини став козак Семен Непорадний. Він промив хлопцеві рану. Опритомнівши, Павлусь розповів про криваві події в Спасівці.

Згодом прибула ватага козаків на чолі з Остапом Тріскою, серед них був і Петро Судак, брат Павлуся. Брати зраділи несподіваній зустрічі.

Коли всі лягли спочити, Семен Непорадний, який зостався на сторожі, помітив татарина й узяв його в полон. Виявилося, татарин шукав у степу Павлуся, який, утікаючи зі Спасівки, прихопив не лише коня, а й червінці, що були сховані в сідлі. Пізніше до козаків приєдналася ще одна ватага побратимів на чолі із сотником Андрієм Недолею. Козаки, об’єднавшись, вирішують наздогнати татар і визволити з ясиру спасівчан.

IV

У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усім тілом, хоча надворі була спека, і дивувався, що козакам було те все байдуже, наче на празник ішли. До нього наблизився брат Петро.

— Ти, братику, уважай, аби де в купу не попав. Держися сотника або діда Панаса. Держи добре коня. Пожди, я тобі стремена до ніг приладжу. Поки що подержи мого коня.

Петро осідлав татарського коня, на якому Павлусь утікав, укоротив стремена й, поцілувавши брата, посадив на коня.

Обом стали сльози в очах.

Петро був відважний козак і не жалів себе. Тепер йому стало ніяково, коли подумав, що його можуть убити й тоді Павлусь залишиться круглим сиротою, на опіці чужих людей. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє остатися позаду та пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця і хотів сідлати свого коня.

Павлусь вийняв щось із кишені.

— Петре, братику, на тобі.

— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилося, і він став хлипати.

У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика з руки брата й розділив надвоє:

— На, брате, разом з’їмо.

Держачи так по половині бублика в руках, обидва брати обнялися та плакали, як малі діти. Павлусь похилився з коня і повис на грудях старшого брата, одинокої тепер опіки на світі.

Побачив це сотник Недоля та під’їхав ближче. Він одразу зрозумів, у чому справа.

— Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець — теж.

Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини.

А поки що Тріска зі своєю ватагою поїхав уперед. З ними їхав Непорадний і вів на мотузі татарина зі зв’язаними позаду руками.

Татарин показував дорогу. (. )

Передні козаки оглядалися час від часу позад себе, а тоді задні козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Тріски вже далеко відійшла, коли Недоля рушив зі своїми. Тріски вже не було видно. Недоля ішов слідом за ними. Він їхав попереду на своєму буланому. Біля нього їхали дід Панас з бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.

Був полудень. Сонце страшенно пекло. І коні, і люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та головами від мух, що роєм літали над ними.

Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось уже й Самара недалеко. Один з них зліз з коня і дав його держати товаришеві. (. )

Це був татарський дозорець, який лежав на розстеленому кожусі спиною вгору, обперши голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на спеці, не спавши цілу ніч.

Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак уперся ногою в землю та витягнув ножа. (. ) Татарин і не застогнав.

Козак підняв шапку татарина, надів на свою голову й став обережно підніматися та розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. (. ) До возів із другого боку були прив’язані воли, що лежали в траві. А далі стояли татарські гарби поміж татарами.

За шатрами пливла ріка Самара.

Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки могло бути татар, бо їх не було видно. Усе поховалося в холодку під шатрами. Навкруги панувала тиша.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та поки зсунувся з могили, щоб під’їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двоє татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони стали туди прямувати.

Козак зміркував, що треба вбитого татарина сховати. (. )

Козаки завернули коней і погнали вихором до своїх. Козак, який зарізав татарина, розповів Трісці все, що трапилося.

— Біжи ж, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!

Козаки стали лавою, познімали списи з ремінців і настовбурчили поперед себе.

Козаки рушили спочатку кроком, а потім підбігцем.

Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. У коші заворушилося, мов у мурашнику. Молодий Мустафа-ага вже сидів на своєму коні й командував.

Татари кинулися до коней, миттю осідлали їх і виступили перед кошем, розмістившися, за татарським звичаєм, півмісяцем. Вони постановили: лише оборонятися. Нападати вони не хотіли й не могли. Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра та готуватись у похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар, готових до бою. Як їхня середина стояла не рухаючись, обидва крила почали завертати кругом, щоб так перетяти козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору й скомандував:

Тепер з усіх боків засвистали на татарській стороні бойові свистілки, і татари з пекельним криком: «Аллах! Аллах!» — кинулися навздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шию, мов гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гналися так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках і вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали доганяти козаків. Віддаль між ними щоразу меншала, а тут Недолі й не видно.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз він завернув півколом коня і став проти татар. Під час погоні вони замішалися трохи. Деякі їхні коні висунулися трохи наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. (. )

Біля Тріски збиралася купа татар щоразу більша. Він рубав на обидва боки, устеляючи землю навкруги себе трупами. Частина татар зупинилася.

Утікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся та крикнув:

— Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в Бога вірує, не даймо!

Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Татари роз’їлися, мов оси, і стали рубати козаків. Небагато їх устигло втекти.

Тепер татари пустилися в погоню за іншими. У них були кращі коні. Мустафа заповзявся не випустити ні одного.

Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталося всього сорок. Вони чекали вже на свою смерть, і кожний молився Богу в передсмертній годині. Татари згуртувались у продовгасту валку й уже досягали втікачів.

Під одним козаком кінь спіткнувся і впав, а бідолашного козака розтоптали татарські коні.

Тим часом Недоля заходився «привітати» татар. Він розділив свою сотню на дві частини й поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска зі своєю ватагою. Для більшого розгону залишили між собою віддаль шістсот ступнів.

Татари такі були певні в перемозі, що й не оглядалися. Вони гнались уперед, мов хорти за серною.

Коли наблизилися до того місця, Недоля дав умовний знак. Козацтво рушило з місця і в найбільшому розгоні вдарило на татар з обох боків. Залунало козацьке: «Слава Богу!»

Татари не були в змозі зупинити коней і гнались одною збитою валкою. Розгорнутися по боках проти напираючого ворога вони й не думали. Козаки настовбурчили свої довгі списи й кололи ними завзято збитих у купу татар.

Козаки заховали списи (бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла) і взялися до шаблюк. Настала така страшна різанина, що її описати годі. (. )

«Ось і на моїй вулиці свято!» — подумав Непорадний і відв’язав від сідла свій шовковий інструмент.

Аркан фуркнув у повітрі та схопив татарина за шию і звалив з коня. (. )

— А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілившись і вистріливши в найдальшого татарина.

— Якби так хто заряжав Вам рушницю! — каже Непорадний. — А то я швидше свій шнурок розмотаю.

Вороний погнався вихором, а Непорадний складав аркан, поки знову не накинув його на голову татаринові.

Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.

Погром на татар по всій лінії.

Непорадний піймав ще одного татарина. Кінь шарпнув — і татарин упав на землю. Він устиг розтягнути петлю, щоб його не задушила. Над ним уже стояв Непорадний із піднятою вгору шаблею.

— Не забивала мене, козак. Татарин да гроші, много золота, син Девлет-Гірей, — лепетав татарин, закриваючись руками.

Непорадний стримався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

— Уставай! — гукнув Непорадний.

Татарин підвівся, а козак зав’язав йому руки й повів між своїх.

Битва закінчилася. На побоїщі лежали трупи людей і коней. Козаки погналися з арканами по степу ловити наляканих коней без вершників.

Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, узявшись рукою за бік.

— Де Тріска? — спитав.

— Він поліг перший, — відповіли козаки. — Він стримав на собі цілу татарську навалу.

— Треба його відшукати.

Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналися татари, і ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля і зліз із коня. Тріска ще дихав. Він відкрив очі.

— Прости мені, брате! Я тебе обидив, — сказав до нього Недоля.

— Аби мені. Бог. так. простив. мої гріхи, — простогнав Тріска. — Моліться. братики.

Сонце вже заходило й освітило своїми червоними променями закривавлений степ.

Козаки та їхні коні були такі знеможені, що тепер уже не могли гнатися за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів відшукати поранених і зібрати побитих, щоб їх поховати за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в певне місце, другі копали велику яму, треті відшукували в татар здобич, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас. Закачавши по лікоть рукави, він ходив від одного пораненого до другого й перев’язував рани.

Коли вже смерклося, ішла робота при ватрі довго вночі.

У козацькому обозі ще гомоніли. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, закінчували свою роботу. До Недолі наблизився Непорадний.

— Пане сотнику, у мене татарський бранець.

— Чи цей із розбитим носом? Чорт його візьми; невеликий тепер із нього хосен 1 .

1 Хосен, хісна — користь, вигода.

— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, — обізвався дід Панас.

— То собі його візьми.

— Та в мене є ще один бранець, — каже Непорадний.

— Якого біса тобі з бранцями воловодитися?

— То якийсь знатний, обіцяв викуп.

— Давай його сюди!

За хвилю привели татарина перед сотника.

Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.

— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.

— Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, — сказав гордо татарин.

— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомет і твій хан чортові братами доводяться.

— Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.

— А поки ти йому це скажеш, то підеш до твого дядечка в пекло, — відрубав козак і взявся вже за шаблю.

— Тихо! — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковнику. Розкажеш усе, як було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік і щоб його приставили живого та цілого.

— Ба, а моя винагорода? — каже Непорадний. — Це мій бранець.

— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковнику, що винагорода прийде козакові Семенові Непорадному. Тобі, Семене, так ліпше, ніж возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.

— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: — Воловодитися з ним, годувати, пильнувати.

— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось із гурту.

— Ну, прощай, пане аго! — говорить Семен татаринові. — Поклонися гарненько твоєму батечкові. Ось забув, як його величають, чорт його бери! Та вже ти на мене не сердься. воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому попався.

Усі козаки реготали, аж за боки бралися.

— Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина. Від нього полковник хоче дізнатися дещо про намір орди.

На те все дивився Павлусь. Він перший раз побачив битву з татарами, побачив те, що йому розказував дідусь, і це було правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.

І в нього вселилася надія, що козаки відіб’ють ще й тата, і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалося, щоб зараз погналися козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.

Про це він заговорив з Петром.

— Так не можна, братику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до завтра. Наздоженемо.

Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі й міцно заснув.

У козацькому обозі почали пригасати вогні. Усе стихло, хіба вартові перекликалися.

Козаки посхоплювалися, як тільки почало світати.

Вони помолились і взялися ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова.

Позносили козачі трупи й поскладали рядком.

Кожний прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили й почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.

Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.

Татар ніхто не ховав. Їхні трупи залишили вовкам і воронам.

З цієї битви здобули козаки чимало користі. У татар знайшли багаточервінців і талярів, піймали більше сотні добрих коней і забрали татарську зброю.

А Непорадний водився зі своїм татарином і так знемігся, що ледве волочив ноги. Мотуз в’їдався в тіло полоненого.

Це побачив Недоля.

— Семене, та пусти його ік чортовій мамі. Не маєш кращого діла, як його пильнувати? На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.

Непорадний розв’язав йому руки:

— Іди собі, куди хочеш!

Татарин кинувся тепер на останки їди й повилизував усі казанки. Він був знову веселий, мов дитина.

— Я б остався з вами, — каже татарин до Недолі.

— Про мене, оставайся! А чи приймеш християнську віру й зречешся свого Магомета?

— Хоч би й зараз! — каже татарин. — Бог один.

— Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.

Татарин дуже радів. Він почував себе щасливим. Скочив між татарські коні й знайшов зараз свого. Обняв його за шию та став пестити. Кінь упізнав зараз свого господаря.

— Агов, свате, не руш! — крикнув Непорадний. — Це моя здобич, не дам!

Татарин і не думав пускати коня. Він вискалив зуби й затиснув кулак.

— Згода! — гукнув Недоля. — За цього візьми собі два татарські. У похід! — командував Недоля. — Прямо на татарський кіш!

V

Татарські бранці, які були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як тільки почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич і зараз побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські гарби. Татари розмістили бранців за їхньою вартістю. Дівчат і малих дітей окремо, жінок і козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно й не розв’язували їм рук. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом з кіньми.

Бідні бранці були дуже змучені й мали велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожний бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки й босий, в одній свитині, зі зв’язаними руками, він приліг на траві.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожний пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою, не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша від смерті. А він лежав тут безпорадний.

Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, але ще більше затягував вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, потім догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розв’язувати мотуз. На його радість вузол попускав щоразу більше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Він відчув, що руки вільні.

Не встаючи із землі, він вийняв обережно з кишені ножа й найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, які лежали не рухаючись, він пішов далі. Бранці, однак, не рухалися, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилі пригнались у кіш кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілося. Татари сідали на вози й вирушали з місця.

Бранці посхоплювалися та гуртом скочили над берег ріки, у комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв’язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тими, хто залишився.

Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд з татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зразу відрубували голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.

За хвилю осталося лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.

Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевне, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч з козаками, — та хто переміг?

Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі. (. )

Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілося, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулися. Один підвів голову з комишу й крикнув:

Посхоплювалися на те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.

— Гей, козаки-братики, не дайте пропасти!

Утікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена й плакали з радощів.

— Хлопці! — гукав Недоля. — Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, і подавав.

— Коли б вас так передучора Бог приніс був, не було б тієї халепи й хрещений народ не пішов би в неволю!

— Не журіться, догонимо.

У цій хвилі скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.

— Таточку, тату, де наша Ганна? — Він обняв батька за шию і почав плакати.

— Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан, хлипаючи. — Татарва піймала і Ганну, і маму.

— Маму — ні, її татарин убив, я бачив.

— А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро.

Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.

— Сини мої, соколи, ось де ми стрінулися!

— Гей, люди добрі! — гукнув сотник. — Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.

Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську й пристали до козаків.

До них пристав і Степан, йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся знайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слід вів до берега ріки. (. )

Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об’їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались із двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берегом, наче повзла велика гусениця. Вози тягли воли, а татари на конях їхали збоку.

Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти воли батогами й заїжджати на боки, але було запізно.

Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбленим добром попав у руки козаків. Степан з Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків.

— А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.

— Нема її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні й погнали, мов чорти.

Степан лише руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови та страшенно плакав. Уся надія пропала.

— Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх піймаємо, певно. Боже мій, Боже, що з Ганею сталося! — Він ще дужче заплакав.

— Цить, Павлусю! Так не можна, — заспокоював Петро. — У пана сотника інше діло. Проте хоч би хотів, не піймаєш: вони дуже далеко. (. )

— Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?

— Так мусить бути, коли не годен інакше, — каже батько. — От ліпше не рви мого серця. Не вона одна.

— Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її визволимо.

— А знаєш ти, братику, де Крим? — обзивається Петро. — Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та і її не відшукаємо. Пропало!

Павлусь зціпив зуби й не говорив більше нічого.

Уже надвечір надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом. В обозі затихло.

Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, узяв сумку із сухарями в брата, його два пістолі, мішечок з кулями та ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня та обережно виїхав поміж горючі ватри вартових козаків у степ. Від’їхавши на таку відстань, що його куля не досягне, він притиснув стременами коня та погнав галопом.

Тепер поглянув на зорі й завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», — думав собі хлопець. Покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре це запам’ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, — повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над нами показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулися, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп’я поїхало шукати сестру, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолі, він говорив:

— Як хлопець із цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.

1. Татарського ватажка Мустафу спіймав

• А Остап Тріска
• Б Семен Непорадний
• В Андрій Недоля
• Г Петро Судак

2. Як орієнтуватися за зорями, Павлусь дізнався від

• А матері
• Б батька
• В діда
• Г козаків

3. Події в перших п’яти частинах повісті розгортаються в такій послідовності

• А зустріч Павлуся з татом — напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари
• Б бій козаків з татарами біля Самари — напад татар на Спасівку — зустріч Павлуся з татом — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним
• В напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — зустріч Павлуся з татом — бій козаків з татарами біля Самари
• Г напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари — зустріч Павлуся з татом

4. Доведіть на прикладі IV та V частин твору А. Чайковського «За сестрою», що це епічний твір.

5. У чому виявилася теплота родинних стосунків братів Судаків? Кого з рідних хлопці згадали перед боєм?

6. Як ставилися козаки до своїх померлих товаришів, а як — татари? Про що це свідчить?

7. Яке враження на вас справив Остап Тріска в останньому своєму бою? Як називають таких людей?

8. Знайдіть і прочитайте уривки, які спочатку свідчать про слабкість і страх, а потім про невиправдану впевненість полоненого Мустафи. Як зміна настрою його характеризує?

9. Як ви вважаєте, поривання Павлуся виручити з неволі Ганнусю сильніші від братових чи батькових? Якщо ні, то як пояснити поведінку Павлуся?

10. Якою реплікою відреагував на зникнення Павлуся Андрій Недоля? Як ви вважаєте, ця репліка є похвалою, передбаченням Недолі чи намаганням підтримати й заспокоїти Степана з Петром?

11. Пригадайте, що таке кульмінація як сюжетний елемент художнього твору. Визначивши кульмінаційні моменти IV та V частин повісті, стисло перекажіть їх.

12. Уявіть, що вам доручили зняти 4 та 5 серії фільму «За сестрою» (за IV та V частинами повісті). Поділіть ці частини на сцени, давши кожній із них заголовок (письмово). Скажіть, яка зі сцен, на вашу думку, буде найцікавішою для глядачів і чим саме.

• 1. Прочитайте повість А. Чайковського «За сестрою» до кінця. Випишіть у зошит незрозумілі слова.
• 2. Напишіть коротке висловлення (пів сторінки), що починається так: «У IV (V) частині повісті мене найбільше вразило. »

VI

Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. У нього ж була шабля та два пістолі — то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході й бачив, як татарин б’ється. (. )

Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби тільки хороше місце знайти. Та лише з’явився над берегом, його обсіла хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найліпше обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить. Зате татарина може привабити. Треба б десь так у затишку, щоб не видно було. Він узяв коня за поводи, ішов понад берегом і пильно розглядався. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину. (. ) Зараз привів туди коня і припняв до куща.

Потім побіг на берег і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Усе те скинув зверху в прогалину між каменями. Тепер викресав вогонь, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболіз у прогалину. (. ) Він знав, що в таких місцях може жити гадюка. Гадюка вдень не страшна. Еге ж! Скільки їх сам Павлусь замордував у степу таки ціпком, але вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз те бачив, а тут знахаря немає.

І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, утікаючи поміж кущі.

— Вибачай, паніматко, — говорив стиха Павлусь, — що не дав виспатися. Цього разу поступися гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.

Павлусь розвів тепер невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє логовисько, він побачив під берегом печеру й подався туди з віхтем горючої трави. (. )

Тепер він відчув, що хоче їсти. Він не хотів з’їдати всіх своїх запасів. Забавляючи себе, збирав потоптані гадюченята й кидав у вогонь. Вони на вогні вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж іскри розліталися. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусь міркував, чи не можна б їсти печену гадюку або жабу. Таки жабу ліпше. У ріці, мабуть, вони є. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поробиш, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб скочило справді у воду.

Хлопець поліз у воду з вогнем, забувши про небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін, чиста. Насподі виднівся пісок. (. )

Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв не рухаючись. Трава горіла ясно. З неї відпадали яскраві іскри на воду й тут же з шипінням гасли. Павлусь побачив, як підпливла риба. (. ) Тоді запустив блискавкою руки у воду, піймав рибу коло голови та вп’ялив пальці в її зябра. Догораючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалася на всі боки.

«Це, мабуть, краще, ніж жаба, — подумав Павлусь. — Слава тобі, Господи!»

Виліз на берег і пішов у свою печеру, де вже вогонь почав пригасати. Павлусь докинув бадилля, полум’я спалахнуло, і він заходився коло риби. (. )

Павлусь не пам’ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, укрився кожухом і заснув безжурно.

Він прокинувся рано від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу й мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне й пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що показувало б, що це козак. Уся його зброя — довгий ніж за поясом.

— Уставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і сплюнув крізь зуби.

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.

— А хто Ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і відчуває, як його серце затривожилося.

— Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

— Побачиш, візьму тебе із собою.

Павлусь схватив миттю пістоль і відвів курок.

Та поки встиг вистрілити, харциз ударив його ногою по руці — і пістоль випав з руки.

— А диви, жаба! До пістоля береться!

Харциз однією рукою придержував Павлуся, а другою зв’язав йому мотузком руки.

— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав: — Я так зі страху, бо Ви мене страх налякали. я далебі нічого. я сестру шукаю. її татари в ясир узяли. Пустіть, дядечку. пустіть, Бога за Вас молити буду, а то я запізнюся.

— Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татар покажу, та вибач, що тебе трохи спутав: ти, бачу, кусати любиш.

Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо посміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався знову через свою шаблю.

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

— Ну, тепер поїдемо до татар!

— Дядечку, у мене болять руки, розв’яжіть, бо зомлію.

— Добре, я тебе розв’яжу, та гляди: якби тобі забаглося тікати, то не прогнівися, голову тобі скручу, як горобцеві.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задерев’янів. У того очі світилися, мов у вовкулаки.

— Куди ж Ви мене везете?

— Тобі кажуть: до татар. Однакова наша дорога. Ти за сестрою, шукаєш?

— Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як ангел. Татари набігли на нашу Спасівку, багато люду піймали і її теж.

— Я втік на татарському коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан визволили.

— Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте. Дядьку! — сказав по хвилі.

— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того ж я Вам ще гарненько заплачу.

— А в тебе є гроші?

— Є, далебі, і червінці, і таляри. Усе те буде Ваше, коли Ганя буде вільна. Харциз посміхнувся злобно:

— Ну, заспокойся, побачимо.

За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.

Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Отож зрадіє, як сестру викупить, визволить і привезе додому. Харциз відгадав задум хлопця і був певний, що він від нього не втече, а буде його держатися, мов реп’ях.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що верталися з Києва в Крим. (. )

Харциз, заїхавши між ними, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Татари взяли його з коня й стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його голову й заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зародилося лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам.

Упевнився у своїм передчутті, коли татарин вийняв гаманець із грішми й став їх лічити на руку харциза, який не злазив із коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня та подався в степ.

— Дядечку, дядечку, чого мене залишаєте? — голосив Павлусь. Він хотів за ним бігти.

Харциз оглянувся і каже:

— Шукай, дурню, сестру. Вони тобі дорогу покажуть.

Татарин придержав Павлуся за руку:

— Не втікала, бо зв’язала тебе на мотузок; твій тато продав тебе мені.

— Який він мені в чорта тато! — плакав сердито Павлусь, а навздогін харцизові гукнув: — Продав ти мене, юдо, Бог тебе, певно, покарає!

Павлусь присів на траві й став страшенно плакати.

Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла. (. )

Аж ось побачив ватагу козаків, що над’їхали з протилежного боку. Харциз із ними не дуже хотів зустрітися, аби часом не натрапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила в Україні. Його знали як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу на Україну, крав козацьких коней, хлопців і дівчат, де вдавалося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Неодмінно зловлять на аркан або вб’ють із рушниці, а може, ще вдасться вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця, і, певно, його ніхто не пізнає.

Він скинув шапку й став вигукувати:

То була ватага Недолі. Харциз під’їхав до нього.

— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся.

— Я з татарської неволі втік. П’ять літ мене поганці мучили, та вдалося мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав і хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти.

— Ну, добре, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки дали йому кілька сухарів і сушеної риби. Він, не злазячи з коня, їв, аж тріщало. Козаки пильно до нього приглядалися. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.

— Добрий у тебе кінь, небоже. Звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.

— У татарчати вкрав, прости, Боже, гріха, — каже харциз, посміхаючись.

— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше: цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.

— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.

— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятися, та відразу кинулися на нього кілька козаків. Його стягнули з коня та зв’язали.

— А дивіться, хлопці, — каже один, — далебі, і Петрові пістолі має.

— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом та оглядали.

— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився і татарин, який тепер пристав до козаків. Харциз мовчав. Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.

— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз зблід ще більше, тепер йому амінь.

— Еге ж, це той Карим! Його ціла Задніпрянщина знає. Жінки дітей ним лякають. Ось ти, небоже, знав, де схованки шукати!

— Чи ти скажеш уже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.

— Я продав його татарам-крамарям. Панове молодці, у сідлі ще є гроші заховані, так, як були.

— Панове товариші, — питає Недоля, — зробимо над цим безбожником суд? Він зрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?

— Смерть! — гукали козаки.

Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.

— Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — ти візьми його й роби з ним, як знаєш, будь йому катом. (. ) Татарин махнув ножем і відрізав йому голову. (. )

Проклін Павлусів здійснився.

VII

Павлусь, виплакавшись, заспокоївся. Він сидів на татарській гарбі, підігнувши коліна під бороду, і замислився, що йому тепер робити.

Татарин підсунув йому шмат паляниці й кухоль молока.

Павлусь був страх голодний. Він з’їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно було від кобили.

«Може, воно так ліпше, — подумав Павлусь, — що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, і сестру легше знайду».

— А куди ви їдете, люди добрі? — осмілився спитати.

— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видалися Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабували. То були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Допомагав татарам у всьому й учився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватися. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, усе плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послуговувався ними в розмові задля справи.

— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.

— А куди мені тікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають.

— Ми купці. Ти останься між нами, нашу віру прийми.

— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених немає?

— Немає. Ти мусиш зректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

— Я спочатку хочу вивчити вашу мову, а це опісля.

— Добре, певно! — говорив татарин. — Коли станеш муслемом, то й вільним станеш, а потому можеш до великої почесті в нас дійти. ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим візиром у падишаха в Царгороді. (. )

Павлусь не хотів із цими купцями розлучатися. Він думав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так сестру й відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго.

Так заїхали аж до Перекопу. Павлусь уперше побачив море, і в нього сильніше забилося серце.

Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, який купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом і всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому його оселя мала вигляд малого містечка. Стояли тут рядком кам’яні будинки, звичайні та двоповерхові, були шопи 1 для возів і коней, склади з крамом, а при однім боці стояв великий двоповерховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім примикав до великого городу. Усі ті будівлі разом були оточені густим частоколом із двома ворітьми навпроти.

1 Шопа (діал.) — покрівля, накриття на опорах для захисту чого-небудь від сонця, дощу; повітка, сарай.

Коли Павлусь заїхав на той майдан, то йому аж голова закрутилася. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі Павлусеві здавалося, що татарва — то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазих з Африки, що звивалися, мов чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.

Сулейман приїхав на своїй гарбі під самий рундук 2 будинку. Звідси повиходили слуги й низько кланялися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, який під час відсутності батька завідував його майном.

2 Рундук — ґанок.

Коли привіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

— Цього хлопця привіз тобі на гостинець, я його купив. Поклонися новому твоєму панові, — наказав Сулейман Павлусеві. — Будь слухняний, як досі, і буде тобі добре.

Павлусь скинув шапку й поклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татаринові, той узяв Павлуся за руку й пішов між челядь.

Челядь мешкала внизу. Горниця була призначена для панів.

Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були заслонені густою дерев’яною решіткою.

Увійшовши до челяді, Павлусь не знав, що робити. Прийшов найстарший між слугами й став його з усіх боків оглядати.

— Ти звідкіля? — питає по-українськи.

Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.

— А Ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.

— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов.

До Павлуся приступив один невільник-українець.

— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб’є.

— Та за якого біса мене бити має? Хіба я йому щось зробив?

— Тут б’ють хоч і нема за що. Він, бач, потурнак, то хто його спитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризе, що покинув Христа й збусурманився. Тому він і злющий такий на нашого брата, мов пес, гірше татарина.

— Ви давно тут живете, дядьку?

— Років п’ять, небоже! — він тяжко зітхнув.

— Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман — добрий чоловік, та його більше немає вдома, ніж є. Мустафа гордий і ненавидить нашу віру; а цей потурнак Ібрагім — то сам чорт.

— Не пробували втекти?

Невільник усміхнувся сумно.

— Поки добіжиш до Перекопу, то п’ять разів зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть, а випарять так, що душа вилазить.

— А я знаю, що багато люду звідсіля втікає.

— Бо тут багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.

— Як Вас, дядьку, звуть?

У тій хвилі вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору й уступив до світлиці. Вона була проста й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, укриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. (. ) На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик, на якому диміла велика, мов кадильниця, люлька. (. )

Павлусь зняв шапку й уклонився.

— Приклич товмача, — звернувся Мустафа до слуги.

— Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.

— Чи так? Ну, побачимо. Як тебе звали?

— Павлом Судаченком мене звуть.

— Ні, тебе так звали; тепер ти будеш зватися Гусейном.

— Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри!

— Дурень ти! Не прийняв, то приймеш.

— Ні, не прийму! І моєї християнської не зречуся.

— Як приймеш нашу, будеш вільним.

— Не хочу, нізащо у світі.

— Я тебе побити звелю.

— Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти?

Мустафа засміявся з наївності хлопця.

— Кажу тобі, що вільним станеш.

— Я і так визволюся, коли захочу.

— Утечу, та й годі.

Мустафа засміявся знову.

— А знаєш ти, що в нас утікачам роблять?

— Знаю. Повісять. А як не піймають, то таки пропало.

— Я хотів тебе взяти до покоїв за слугу.

— Беріть, куди хочете; я доти буду добрий, поки мені буде добре.

Павлусь навчився говорити з татарами прямо й відверто. Та це не подобалося Мустафі. Він насупив брови й сказав:

— Ти, хлопче, зухвалий. Як ти до мене відзиваєшся?

— Хіба ж Ви не чоловік?

Мустафа сплеснув у долоні.

— Цього зухвалого гяура випарити й до конюхів дати!

Потурнак схватив Павлуся за руку й повів униз.

— У тебе, хлопче, загострий язик, гляди, щоб не відрізали.

Унизу, у челядній, побили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця текли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні разу не застогнав. Він сів на землі, здригаючись усім тілом. Ось попався. Думав собі зовсім інакше, а воно ось що! До нього підійшов земляк Остап:

— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?

— Нічого. Підмовляв мене на бусурманську віру, та я не хотів. Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.

— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом. З ним треба хитрувати, низько кланятися. Що ж ти сказав?

— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.

— Дурень ти! Хто ж таке говорить? Тобі треба було вдавати покірного, тебе лишили б у горниці на послугах.

— Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.

— Куди ж тебе призначив?

— Не думай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім проти нього ангел. Там найтяжче.

Остап скинув з Павлуся сорочку й помастив якоюсь маззю його рани після нагайки.

— Ти, братику, зле зробив; там тебе замучать.

— Адже я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре й з коня не впаду.

— Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб’ють або продадуть першому-ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить. Ти вижидай кращої пори.

— Ні, не до смерті. Тут можуть кожного дня надбігти запорожці! От такої хвилі всі християнські бранці ждуть, як спасіння. Тоді пора втікати.

— Скажіть, дядечку, де тут у Криму може бути моя сестра? Її цього літа полонили татари.

— Скільки їй років?

Остап похитав головою.

— Ледве чи ти її знайдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На всіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то й у Туреччину за море вивозять кращих. А тих базарів тут багато.

— А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?

— На те треба багато грошей.

Розмова перервалася, бо саме ввійшов у челядну Ібрагім-потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. (. )

Відбуваючи покарання тяжкою працею біля табунів у степу, Павлусь продумує план утечі. Однієї ночі, коли всі позасинали, він утікає на краденому коні. Проте його подорож перериває татарин, який зустрівся по дорозі й запідозрив хлопця у втечі від хазяїна. Кмітливий Павлусь позбувається татарина, проте зі своєї волі повертається до Сулеймана-ефенді, бо знає, що в такому разі він принаймні залишиться живим.

Коли того дня рано донесли Мустафі про втечу невільника Павлуся та ще про крадіжку найкращого коня, він розіслав гінців і назначив кару сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, то продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь повернувся сам. Про це повідомили Мустафу, і він замінив присуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, аби їм відійшла охота втікати.

Коли Павлусеві сказали про це, він зовсім не злякався. Ніби нічого й не сталося, хлопець заснув міцним сном. На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, який стояв у гурті й утирав сльози, йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім: у нього була тверда рука.

Він вийшов на середину й почав невільникам виголошувати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді присудив його спочатку на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив їх до двадцяти. (. )

У тій хвилі в’їхав у ворота якийсь мулла 1 , а за ним кілька багато одягнених слуг. Усі розступилися. Він виїхав на середину й тут виголосив співучим, трохи гугнявим голосом:

— Слухайте, невірні гяури! Мій пан, ханський Ібрагім та улюбленець, — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості спитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милості Девлет-Гірея, славний лицар Мустафа-ага, що цього літа ходив із загоном воювати з невірними в Україну для слави Аллаха та його пророка Магомета. Хто виявить його місце, стане достойним його ласки й нагороди його милості. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його обов’язково повісять.

1 Мулла — служитель релігійного культу в мусульман.

Один татарин брався виголошувати те саме по-українськи.

Тоді Павлусь виступив перед муллою і сказав по-татарськи:

— Я знаю, де перебуває твій пан.

Мулла подивився згорда на Павлуся:

— Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.

Потурнак Ібрагім, зігнувшися в три погибелі перед муллою, ствердив, що Павлусь привезений саме цього літа.

— Так? Ну, то говори! А коли збрешеш одне слово, то тобі відріжу язика.

— Не тобі скажу, а твоєму панові. (. )

— Цього невільника забираю зараз до його милості Девлет-Гірея Ібрагіма. Відтепер він під моєю рукою.

Усі невільники зітхнули. Вони зраділи, що Павлуся обминула кара.

— Сідай на коня та їдь зі мною.

Тоді Павлусь підступив під дворище й спитав Мустафу:

— Чи тепер звелиш бити, чи аж як вернуся від його милості? (. )

VIII

Девлет-Гірей мешкав у столиці кримського хана в Бахчисараї. З Коджамбака треба було їхати туди яких три дні. Під час дороги Павлусь собі обдумав, що йому робити далі. (. )

Заїхали у дворище Девлет-Гірея. Воно було дуже подібне до оселі Сулеймана. Слуги вже сповістили Девлет-Гірея, що мулла повертається з якимось молодим гяуром, і він вийшов на рундук і замахав на муллу рукою, що зараз до нього вийде.

Слуги забрали від них коней, і мулла повів Павлуся наверх до свого пана.

— Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б’є. Салем алейкум! (. )

— Вітаю, добрий мулло! Що приніс? Алейкум салем!

— Цей молодий гяур, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбака, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.

— Приклич сюди українського товмача! — заговорив Девлет-Гірей до чорного слуги. (. )

— Не треба, пане, товмача, — обізвався сміливо Павлусь і вклонився низько, по-татарськи, Девлет-Гіреєві. — Я сам умію по-татарськи розмовляти. (. )

— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди: коли твої слова будуть правдиві, жде тебе велика винагорода; коли ж збрешеш, так хай тебе Аллах.

— Я скажу всю правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив Мустафу-агу в битві; а що відтак з ним сталося, це знає вже моя сестра Ганна Судаківна.

Девлетові це не сподобалося. Він насупив брови й поглянув на хлопця так, що тому стало страшно.

— Чи ти глузуєш з мене?

— Анітрохи. Вона все бачила. Коли б її лише знайти; вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками. Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганна.

— Сестра моя, Ганна. Вели її відшукати, вона знає.

Павлусь налякався грізного погляду Девлет-Гірея і сказав усе, приховуючи лише те, що могло врятувати сестру.

Девлет-Гірей подобрів. Він сплеснув руками й наказав прикликати свого завідчика 1 .

1 Завідчик — помічник.

— Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого гяура про його сестру й зараз мені її відшукай між бранцями. Коли б її не було в Криму, то привезти її за всяку ціну хоч би з кінця світу. (. )

Павлусь розказав так, наче образ малював.

— Мулло, — каже Девлет-Гірей, — візьми цього малого до вітальні, і щоб йому нічого не бракувало.

Павлусь уклонився в пояс Девлет-Гіреєві й пішов за муллою до вітальні.

— Чи відшукають її? — питає в мулли, йому треба було для повного щастя ще й певності, що сестра знайдеться.

— Наказ мого пана — це закон, — каже мулла. — Вони її знайдуть, де б вона не була (. ).

Девлет-Гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що повернулися з походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була стріча з козаками й там пропав його син-одинак.

Девлет-Гірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а коли дівчини не знайдуть? (. )

Уже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

— Це вони, — сказав гонець.

— Чи та дівчина знає, що я тут?

— Я й сам не знаю, хто ти є. Велів вельможний Девлет-Гірей відшукати й привезти таку дівчину, то ми й зробили по наказу.

— Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радості покотились у нього горохом. (. )

Наблизилися до ватаги.

Павлусь мало що очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був накритий плахтою. (. )

— Ганю! Ганнусенько! Серце моє, чи жива, чи здорова?

На цей оклик Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосу брата, але, побачивши його в татарському вбранні, не впізнала та здивовано видивлялася на нього.

— Ганно, сестро! Хіба ж мене не впізнала? Братика свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом і зомліла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза й поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

— Ганю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, поки тебе відшукав, моя ластівко. Отямся! — говорив крізь сльози Павлусь і, припавши біля неї, став її цілувати.

Татарка встигла принести води. Обілляли дівчину — і вона відкрила очі.

— Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Уставай, Ганю, поїдемо. Мені з тобою треба поговорити. Ось так, ну.

Ганна підвелася і сіла, розглядаючи боязко татар, які її оточували.

— Що з тобою сталося?

— Утома, братику. У тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялася тебе або кого-небудь побачити. Звідкіля ти взявся тут?

— Ну, опісля розкажу. Чи ти знаєш по-татарськи?

— Дуже небагато, хоча мені весь час товкли в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, коли не хотіла вчитися.

— Тепер не будуть. Слухай. То чого ми ждемо? Їдьмо. Тобі, може, на коні було б ліпше.

— Ой, так, так, Павлусю! — вигукнула Ганна, аж у руки сплеснула. — Я вже так давно на коні не їздила.

— Дати для неї коня! — наказав Павлусь.

Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого. (. )

— Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!

— Живі, і Петра знайшов між козаками.

— Де ж вони тепер?

— У степу, пішли з козаками. Я від них утік уночі та й сюди попав, щоб тебе знайти.

— То ми вже вільні?

— Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-Гірей Ібрагім шукає свого сина Мустафу. То, знаєш. той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу піймав на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів козакові Тихонові відвести його лубенському полковникові. Пам’ятай, сестро! Ти вдавай, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене як товмача. Я тобі лише для того кажу, щоб ти знала. Може бути, що як товмача покличуть не мене, а кого іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля, або неволя, або смерть.

Поки доїхали до Гіреєвого дворища, Павлусь розказав їй по дорозі все, що пережив від тої хвилі, коли почули дзвони церковні, як напали на село татари та її схопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворності.

Павлусь одного лише боявся, але цього Ганні не сказав, аби її не злякати.

Коли б так лубенському полковникові спало на думку Мустафу втопити або голову йому відрубати, тоді їм було б амінь. (. )

Девлет-Гірей стояв на галереї і вижидав гостей.

Павлусь зняв шапку й ще здалеку почав до нього вимахувати.

— Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, — говорив Гірей до свого завідчика.

Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Уклонилися, а Павлусь заговорив так:

— Могутній лицарю Девлет-Гірею! Приносимо тобі добру звістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра. Вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.

Девлет-Гірей розпитував її по-татарськи.

Ганна глянула на брата, зробивши вигляд, що нічого не розуміє.

— Питай її ти! — каже до Павлуся.

Павлусь почав її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.

— Добре! — каже Девлет-Гірей. — Я зараз посилаю послів з багатим викупом до лубенського полковника, на той час ви зостанетеся моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика винагорода, коли ж. — Він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати. (. )

IX

Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як в Україні, що дерева все ще зеленіли, хоча деколи й холоднувато було. Та він, сердешний, збився з рахунку часу й не міг зміркувати, коли буде Різдво.

Минулого року такі веселі свята були! Він ходив із хлопцями колядувати, ковзався на санках, а тепер і не знає, коли свято.

Те саме думала й Ганна. Їй теж весело було тоді, коли внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої. (. )

Павлусь непокоївся, чи посланці Девлет-Гірея застануть ще Мустафу живим. Ганна розповіла йому про свої пригоди.

А старий нетерпеливився теж. Уже більше місяця минуло, як посланці поїхали, та слух по них пропав. Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні й не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті, певно, не вшанують нікого, а, пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не дізнається, де ділися.

Девлет-Гірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб його, коли посланці повертатимуться, зараз звістили. Нарешті!

Одного дня причвалав гонець із доброю звісткою, що Мустафа їде живий і здоровий.

Девлет-Гірей звелів сідлати коней і виїхав із цілим почетом назустріч.

Коли про це довідався Павлусь, не втерпів і полетів до жіночого відділу. (. ) Викликали Ганну.

— Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо вільні! — Більше не говорив нічого. Наказав осідлати йому коня й побіг навздогін за почетом, але вернувся з дороги. (. )

Уже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-Гірей повернувся із сином. Павлусь пізнав Мустафу зразу. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, котрий аж сіяв з радості. (. )

«Бач який тепер бадьорий! — подумав Павлусь. — А на аркані в Непорадного скривився, наче кислицю вкусив. А що, смакував козацький аркан? (. )

Еге ж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як і інші, уся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемося ще!» — Павлусь погрозив до вікна кулаком.

У тій хвилі його прикликали до Девлет-Гірея. По дорозі зустрів Ганну. Її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що тримав сина за руку, наче боявся, щоб його знову не забрали.

— Ви сказали правду. Тепер я хочу здержати своє слово й винагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.

— Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лише волі. Пусти нас.

— Хіба ж вам зле в мене?

— Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх бачити.

— Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Оставайтеся ще моїми гостями.

— Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі татари не чіпали.

— Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

— Тепер, коли ти вільний, подай мені руку, мій друже, — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся, — мені вже розказували, який ти бравий козак. Та одне скажи мені: як бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?

— Ось я це й хотів сказати, — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав про сестру, щоб ти її наказав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.

— Хитрун же з тебе, небоже, хитрун! — каже мірза, усміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!

У тій хвилі Павлусь згадав щось. Він почервонів увесь, мов буряк. Йому соромно стало, що забув, що мав сказати. Узяв це за великий гріх.

— Вельможний Девлет-Гірею! Коли ти мене так обласкав. то я про одне тебе прошу, не відмов мені цього.

— Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, і цього не відмовлю.

— Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулеймана-ефенді живе невільник. Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його викупити й подаруй мені.

— Хіба ж він тобі родичем доводиться?

— Ні, лише земляк. Та він мені був рідним батьком, коли я в неволю потрапив. Він лікував мені рани, коли мене зрізали нагаями. Я поклявся віддячити йому. Хочу йому волю випросити.

— Добре в тебе серце, хлопче! — сказав Девлет-Гірей. — Остап Швидкий, невільник, повернеться з тобою в Україну.

Девлет-Гірей велів написати грамоту й послав гінця в Коджамбак.

У Павлуся потекли сльози з очей.

1. Прочитайте рядки.

Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні й не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті, певно, не вшанують нікого, а, пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не дізнається, де ділися.

Ці думки належать

• А Ібрагімові
• Б Мустафі
• В Сулейману-ефенді
• Г Девлет-Гірею

2. Установіть послідовність розгортання подій у повісті за географічними назвами

• А Спасівка — Коджамбак — Самара — Бахчисарай
• Б Самара — Коджамбак — Бахчисарай — Спасівка
• В Бахчисарай — Коджамбак — Самара — Спасівка
• Г Спасівка — Самара — Коджамбак — Бахчисарай

3. Установіть відповідність між подіями та їхньою часовою послідовністю.

Послідовність подій

Подія

1

2

3

4

А Павлусь мало що очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки.

Б Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв.

В Павлусь не пам’ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, укрився кожухом і заснув безжурно.

Г Девлет-Гірей велів написати грамоту й послав гінця в Коджамбак.

4. Які емоції та почуття викликав у вас епізод, у якому йдеться про Павлусеву ночівлю в степу біля річки? Чи можна цей уривок назвати романтичним? Аргументуйте відповідь.

5. Знайдіть і прочитайте рядки про те, як татари оглядали Павлуся перед тим, як купити його в харцизи. Як ця поведінка їх характеризує?

6. У чому проявилася Павлусева гідність під час спілкування із Сулеймановим сином Мустафою і потім, коли відбував покарання?

7. Знайдіть і прочитайте епізод, у якому Девлет-Гірей словесно виявляє повагу до лицарської вдачі козаків. Як це його характеризує?

8. Чому Девлет-Гірей був спокійний за своє посольство в козацькому краю?

9. Як характеризує Павлуся те, що йому стало соромно від своїх думок щодо помсти татарам? Прокоментуйте три останні речення твору.

10. Чого навчає повість А. Чайковського «За сестрою»?

11. Випишіть із тексту слова, що позначають реалії татарського життя: одяг, імена, чини, побутові речі тощо. Усно поясніть, з якою метою автор використав їх у повісті.

12. Пригадайте, як Павлусь обманув Девлет-Гірея, аби той наказав розшукати його сестру. Поміркувавши, чи бувають такі ситуації в житті, коли обман можна виправдати, візьміть участь у диспуті щодо цієї проблеми.

• 1. Підготуйтеся до виразного читання діалогу наприкінці останньої частини повісті.
• 2. Прокладіть маршрут Павлусевих пригод на карті України, використайте при цьому згадані у творі географічні назви.

Теорія літератури

Героїко-романтична повість. Романтичний герой

Повість А. Чайковського «За сестрою» є героїко-романтичною. Героїко означає героїчна за змістом, а романтична — незвичайна, пригодницька за подіями. Проте пригадаймо спочатку особливості повісті як літературного жанру:

— прозовий розповідний твір;

— за обсягом повість більша, ніж оповідання;

— у повісті розповідається про одну або кілька подій, одного чи кількох головних героїв протягом досить тривалого часу.

Справді, художній твір «За сестрою» написано в прозовій формі, він значно більший, ніж оповідання, і події в ньому відбуваються протягом тривалого часу. Отже, жанрові особливості повісті ми пригадали. А що ж у ній героїчного? Сама назва твору вже свідчить про подвиг заради сестри, ризик, неймовірні вчинки, тобто героїзм. А пригадайте перипетії, які тривають упродовж усієї подорожі Павлуся, від полону сестри Ганни до її визволення: утеча пораненого хлопця від татар, споглядання козацько-татарських баталій, ночівля в степу, зустріч із харцизом Каримом, продаж Павлуся татарам, служба головного героя Сулейманові-ефенді та його синові Мустафі й, урешті, повернення сестри завдяки Павлусевій кмітливості та хитрості. Невже це не романтика? Отже, героїко-романтичною називають ту повість, у якій зображено героїчні вчинки виняткового героя в надзвичайних обставинах. Такого героя в надзвичайних обставинах теж називають романтичним.

Композиція художнього твору

Читаючи повість А. Чайковського «За сестрою», ви, мабуть, помітили, що вона, окрім сюжету з його елементами (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка), має ще й позасюжетні елементи. Вони не впливають на розвиток подій у творі, а лише допомагають глибше й рельєфніше відтворити реалії зображуваного в ньому (опис приміщення, пейзаж, портрет героя). Особливо помітними тут є висловлювання дійових осіб (монолог, діалог, полілог), які оживляють розповідь, роблять її динамічнішою, глибше розкривають характери героїв повісті. Усі ці частини називають компонентами художнього твору, і саме розташування цих елементів становить його композицію. Отже, композиція (з латин. складання, створення) — це будова художнього твору, розташування та співвідношення всіх його компонентів: сюжетних (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка) і позасюжетних (опис приміщення, портрет героя, пейзаж та ін.).

1. До позасюжетних елементів твору належить

• А зав’язка
• Б кульмінація
• В портрет
• Г розв’язка

2. Розв’язкою в повісті «За сестрою» є

• А приїзд Павлуся до Криму
• Б зустріч Павлуся з Ганною в Бахчисараї
• В Павлусеве прохання про викуп Остапа Швидкого
• Г зустріч Павлуся з харцизом у степу

3. Установіть відповідність.

Уривок

Композиційний елемент

1 Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу й мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне й пожовкле та розкуйовджена чорна борода.

2 Павлусь. вступив до світлиці. Вона була проста й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, укриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами.

3 Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину.

А експозиція

Б інтер’єр

В портрет

Г пейзаж

4. У чому полягає відмінність між композицією і сюжетом художнього твору?

5. Визначте кульмінаційні моменти в повісті. Який із них найголовніший, тобто найнапруженіший емоційно? Обґрунтуйте свій вибір.

6. Визначте позасюжетні елементи повісті А. Чайковського «За сестрою».

7. Яку роль, на вашу думку, відіграють у творі позасюжетні елементи?

8. Знайдіть у тексті повісті й зачитайте приклади героїчних вчинків дійових осіб, а також надзвичайних пригод Павлуся, які підтверджують, що цей твір — героїко-романтична повість.

9. Що спільного в повісті А. Чайковського «За сестрою» і романі В. Скотта «Айвенго»?

10. Заповніть таблицю в зошиті.

Композиція

Сюжетні елементи

Позасюжетні елементи

11. Чи всі ілюстрації до повісті відображають сюжетні елементи? Який позасюжетний елемент ви замовили б художникові-ілюстратору?

12. Доберіть заголовки до кожної частини повісті й запишіть їх у зошит.

• 1. Складіть план до характеристики Павлуся, де міститимуться відомості про вік і зовнішність головного героя, його характер, уподобання, здібності та вчинки.
• 2. З’ясуйте, який палац зображено на фото. З якими подіями повісті він пов’язаний?

На дозвіллі

Радимо прочитати повість «Побратими», яка є першою частиною історичного роману А. Чайковського «Сагайдачний».

Іван Миколайчук. 1. Карпатський смолоскип

У с.Чорториї Кіцманського району Чернівецької області 15 червня 1941 р. в сім’ї прохідника-залізничника народився видатний український кіноактор, сценарист, режисер та письменник Іван Васильович Миколайчук, лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Зранку бачили, знову повернулися лебеді?!

Усе життя той митець лишався відданим власній дорозі в житті, і ту дорогу багацько люду називає Кіно, хоча що воно насправді є – розуміють одиниці.

Від молодих літ Іван Миколайчук розумів.

Подейкують, перший кіносценарiй – “Живий хрест у мертвій діброві”, в основі якого лежала достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, – він написав, коли автору виповнилося 17 років. І навіть в останні, багатотрудні місяці непростого життя, на замовлення ЮНЕСКО, Іван Васильович доопрацьовував… кiнотвір.

Коли його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, – усе було правда. Іван Миколайчук походив на сліпучу кінозірку двох декад, бо два десятиліття – 1960-і та 1970-і роки – українського кінематографу майнули під його сяйвом, а він ніби й не помітив.

Просто не встиг? Чи – не звернув уваги?
Життя вибирає тих, на кого воно може покластися.
Долі бувають власні й чужі. Трапляються долі випрохані й вистраждані.
А він жив по-своєму, не зважаючи на команди “Мотор!” та “Знято!”.

Жив яскраво, грав незабутньо, пішов непомітно, аби з року в рік прихильному кіноглядачеві нагадувати про себе. Упродовж двох Іванових декад він дещо встиг: 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи.

Схоже, що в долі для справжнього таланту не завжди багацько щедрих подарунків.

Та, здається, навіть не на мистецтво весь свій час він був націлений. Його турбували більш величні та грандіозні справи. Ось, наприклад, покласти покоси в Халеп’ї, прибрати біля батьківської хати зайвий бур’ян, навести лад на городі, повернути рідній землі гармонію.

Поетичним зойком колись вирвався в Ліни Костенко вірш “Незнятий кадр незіграної ролі” з присвятою “Іванові Миколайчуку”:

– Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони, – / чекало все! Іван косив траву. / О, як натхненно вміє він не грати! / Як мимоволі творить він красу! / Бур’ян глушив жоржини біля хати, / і в генах щось взялося за косу. / Чорніли вікна долями чужими. / Іван косив аж ген десь по корчі. / Хрести, лелеки, мальви і жоржини / були його єдині глядачі. / І не було на вербах телефону. / Русалки виглядали із річок. / Щоденні старти кіномарафону / несли на грудях фініші стрічок. / Десь блискавки – як бліци репортера, / проекція на хмару грозову. / На плечі стрибне слава, як пантера, – / він не помітив, бо косив траву. / Іваночку! Чекає кіноплівка. / Лишай косу в сусіда на тину. / Іди у кадр, екран – твоя домівка, / два виміри, і третій – в глибину. / Тебе чекають різні дивовижі. / Кореспонденти прагнуть інтерв’ю. / Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі. / Іван косив у Халеп’ї траву.

За радянських часів Іван Миколайчук, природно, носив тавро “неблагонадійного”: так називали тих, хто в епоху комуністичного плебейства відкрито й непоступливо любив Україну та неприховано ненавидів тих, хто мордував українців.

Чи то Іван Кармелюк, чи то Іван Гонта українського поетичного кіно.

– Я не знаю більш національного народного генія… – сказав про свого товариша і… навчателя кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990). – До нього то був Довженко.

Ясна річ, звання народного артиста Іванові Миколайчуку так і не дали, бо тодішні ідеологи присудили акторові ще вищий титул – “націоналіст”. Цілком точно сформулював ту тезу нащадок старовинного козацького роду та ідеолог українства Микола Іванович Міхновський (1873-1924):

– Народ має право жити тоді, коли він має силу жити.

І життєвим прикладом для сотень тисяч українців за часів радянщини став нескорений Іван Миколайчук.

У багатодітній селянській родині Василя й Катерини Миколайчуків Іванко став четвертою дитиною із 13; вижило їх десятеро. Не всі збагнули відповідальність власним життям перед померлими кровниками, але більшість залишились на малій батьківщині, працюючи хто будівельником, хто метеорологом. Донедавна восьмеро з Іванових братів і сестер мешкали у рідному селі, хоча до Чернівців – якихось сорок кілометрів.

Є проста істина, що здавна править нам за національну ідею, а політики її ніяк не второпають:

– Аби зрушити Україну, слід зрушити село. І це має бути завданням еліти, а не пакування валіз на Європу.

Дякувати Богові, у Чорториї до Іванового 50-річчя місцева влада відбудувала стару батьківську хату Миколайчуків та облаштувала музей-садибу.

Гарні тут місця, первозданні!
Мов сама Її Величність Можливість, мов сам Шанс лежать перед людиною.
До карпатських гір ще далеченько, а довкола стелиться рівна, ніби стіл, земля, однак рельєф самого Чортория такий, буцімто це Карпати… у мініатюрі.
Бери – рости донесхочу!

Непорушною стояла тут колись стара батьківська хата Миколайчуків.
А від неї росли, подібно до струмочків, дитячі мрії.

Відмалку Іванко зростав допитливою дитиною, любив співати, грав на кількох музичних інструментах, але по-справжньому кохався на… скрипці.

Слух мав хлопчина гарний, а ось голос… проколядував у дитинстві. На Різдво під час мутації він співав колядки, а цього робити не варто було.

Близьких та рідних дивувала спостережливість малого. Траплялося, він доладно удавав, як шкандибає сусіда, як сваряться біля парканів баби… Артист!

Влітку разом з іншими братами та сестрами Іван батькові допомагав, наскільки вистачало зросту, наводити лад на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, полоти бур’яни. Вечорами купа дітей вщухала і, посідавши півколом, слухала вірші Тараса Шевченка, які вголос читала мати Катерина.

До роботи та до “Кобзаря” українців призвичаюють змалку, наче до молитви.

Усе в них було, як у більшості українських дітей, які в повоєнні роки виросли на Західній Україні: у рідному селі стояла тільки початкова школа, і щодня належало чимчикувати за два-три кілометри до семирічки. Хлопець ходив на с.Брусниці, де й досі дивним чином збереглося дерев’яне приміщення довоєнного вогнища освіти.

Тож повну середню освіту Іванові Миколайчуку довелося в 1948-1958 рр. отримувати поетапно – у Чорторийській початковій, Брусницькій семирічній і Вашківецькій середній школах.

Даруйте, але й це ще не повна картина. У 1959-1961 рр. юнакові довелося… після роботи сідати за парту Чернівецької вечірньої школи; ось там старшокласник і здобув атестат про середню освіту.

Із дитинства Іван Миколайчук плекав мрію та крокував до неї. Щиро бажаючи, юнак вступив до… Чернівецького музичного училища, яке закінчив у 1957 р.

Як, запитаєте, міг восьмикласник паралельно потрапити в училище?

Дуже просто. За спеціальністю “хормейстер художньої самодіяльності” підліток, виявляється, прослухав… лише шестимісячні курси. Щось подібне можливе?

Повернувшись із відвідин України, великий Петро Чайковський колись зізнався:
– Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці.

Було цього для ґрунтовної освіти досить? Не знаю… Проте Iван Миколайчук добре грав на інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі…

Знаю точно, що на музиці він точно кохався. Не дарма ж той кіномитець мріяв втілити на екрані образ Миколи Лисенка, бо ще в 1982 р. разом із поетом Іваном Драчем вони написали сценарій. На жаль, лише у мріях розгорталася задумана картина про геніального українського композитора Максима Березовського.

Того, хто приймає власну Долю, провидіння веде, тоді як того, хто відмовляється, – штовхає в спину. А Миколайчук ніколи й ніщо не робив супроти власної волі; читай – супроти власної совісті. Григорій Сковорода той феномен першим зауважив:
– Дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним.

Саме тому часу Iван Миколайчук ніколи не гаяв, бо змалку збагнув, що років творчій людині завжди бракує. Паралельно до десятирічки та музичного училища в 1957-1961 рр. юнак ще й навчався в театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, де згодом офіційно працював. У долі роботящого українця Час стирає помилки, бо відшліфовує Істину.

Як правило, кохання людині надсилається одне-єдине (товар-бо ж поштучний), а ось підробок любові на людському віку трапляється безліч. Кохання всього його життя прийшло до Iвана Миколайчука раз і назавжди. У 1958-му.

Слухайте, як Марічка Карп’юк (1941) із с.Витилівка Кіцманського району згодом розповідала подругам про знайомство з Іваном:

– Із ним ми познайомились у Чернівцях, бо разом працювали в Театрі імені Кобилянської. Одразу випливло, що мешкаємо ми в одному районі Чернівців, навіть на одній вулиці: правда, я жила з батьками і трьома сестрами, а Іван уже самостійно знімав кімнату. Коли я вступала до акторської студії при музично-драматичному Театрі, хтось із приймальної комісії мене навіть запитав:
– Ти – сестра Івана Миколайчука?

Відхрестилася я тоді, бо Івана ще не знала, хоча вже багато чула про нього. Мовляв, ми схожі, як дві краплини води. Вперше особисто я побачила його, коли пропрацювала в театрі десь із місяць. Одного дня приїхала на репетицію, а там всі обступили високого стрункого хлопця. Глянула я на нього, і мене – як струмом пронизало, ніби стріли пролетіли між нами.

Вистачило одного погляду. Знайомі дівчата побачили: Марічка потонула в Іванових волошкових очах. Все сталось, як у пісні уповідається:
– … та й втопила голівоньку у синєє море.

Пам’ятаєте – в українців море символізує життя? На березі не кожному даровано зазнати і зберегти глибокі почуття, перетворившись на пару красивих лебедів.

Він, 20-річний юнак, також відчув, що, зрештою, зустрів кохану. Це стало зрозумілим, коли закінчилися літні вакації в театрі. Йшла вулицею Марічка, аж раптом хтось наздогнав і ззаду обійняв за плечі. То був Миколайчук! Саме так вони й зрозуміли, що стали не просто колегами. Згодом Іван повідомив рідних, що одружиться.

Дорослі взялися відмовляти парубка:
– Почекай, голубе, ти такий молодий! Ось вивчишся, отримаєш професію, станеш на ноги, здобудеш славу та шану.

І тоді в типовій для Івана категоричній манері він відповів:
– Саме тому я і бажаю одружитися зараз! Коли матиму гроші та роботу, тоді – як мені переконатись, нащо вона за мене йде: хоче грошей, слави чи їй людина потрібна? Повірте, Марія сприймає мене такого, яким я є – у татовій шинелі, в батькових штанях.

Тих двійко, Iвана Миколайчука та Марію Карп’юк, колеги в Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської любили, навіть називали “наші Ромео і Джульєтта”.

Якимось небесно-ніжними видавалося їхнє ставлення одне до одного.

Ніхто не здивувався, що 29 серпня 1962 р. вони побралися. Сталося це тоді, коли… Іван знімався на Буковині у фільмі “Тіні забутих предків”. Він зателефонував і запропонував:

– Давай приїжджай, Маріє, будеш заміж виходити.

І треба ж такому статися, що український народний хор імені Г.Верьовки, куди співачка буквально напередодні влаштувалася, саме збирався на гастролі до Югославії. Кому не хочеться побувати за кордоном? Тож вона тихенько перепитала – чи, може, весілля на місяць-другий відкласти? Та Іван виявився категоричним:

– То вибирай, що тобі важливіше – вийти заміж чи поїхати за кордон?

Замість вирушити до Белграда вона поїхала… до Чернівців, де за кілька днів молодята розписалися. Гучного весілля не грали: посиділи в батьків нареченої у Витилівці, потім відзначили цю подію в колі Іванової рідні в Чорториї…

Цього разу на теми символів не патякатиму.

То матір, за давньою українською традицією, подає синові на щасливу долю рушника: мовляв, нехай тобі рівна й чиста стежка стелиться, моя дитино…

А що кохана дівчина? Вишиванку? Хустинку? Капшук для тютюну?

Іван та Марія були сучасними закоханими, освіченими, та ще й творчими особистостями. Коли юнак вдало склав іспити до Київського театрального інституту імені І.К.Карпенка-Карого, кохана подарувала йому дві книжки – “Тіні забутих предків” М.М.Коцюбинського та “Художник” Т.Г.Шевченка.

Ніби Марічка точно знала, якими виявляться дві його перші ролі в кіно.

У 1961-1965 рр. тривало фахове навчався студента І.Миколайчука на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва, де він потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка (1912-1972). З-посеред знаних учнів у наставника навчалися Раїса Недашківська (1943) та Борислав Брондуков (1938-2004).

По закінченні профільного вузу в 1965 р. Іван Миколайчук став актором Київської кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка.

Кадр із фільму Двоє

Та в кінематографі він дебютував ще студентом, зігравши в курсовій режисерській роботі – короткометражці “Двоє”, яку зробив молодий режисер Леонід Осика (1940-2001). Усе відбулося за логікою речей і… назвою.

– Перше зітхання кохання – це останнє зітхання мудрості.

Коштів на професійних акторів не було. Тож у кіноісторії двох молодих людей, які не розуміють одне одного, але порозуміння шукають, – знялися… студенти, Він і Вона.

Згодом Антоніна Лефтій (1945) стала дружиною, а Іван Миколайчук – щирим другом одного з найважливіших режисерів в історії українського поетичного кіно. Не завжди людина вибирає долю сама – іноді доля бере її за руку й тягне в певне місце та до конкретної людини.

У гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі молодого Миколайчука важко не помітити таємниці, недомовленості, глибини – тих рис, які ляжуть за два-три роки в основу його феномену, складаючи Особистість великого актора.

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі “Сон” (1964) та Івана Палійчука – у “Тінях забутих предків”.

До помітних досягнень актора слід зарахувати сміливе й сучасне трактування образу Тараса Шевченка – із традиційно фольклоризованого героя у виконанні І.Миколайчука Кобзар перетворився на живу людину зі зрозумілими почуттями, яка не бувальщинами чи казками, а духом пов’язана зі своїм народом.

За радянських часів якою крамолою озивався поетичний світогляд Івана:

– Ми – представники глибоко віруючого народу, життя якого збудоване на колективному уявленні людей (родинність), у важкій і величній хліборобській праці. Та праця ідеально вплинула на ментальність українського люду, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми – народ-талант, народ-музикант, ми співаємо у всіх випадках життя, коли радіємо і плачемо, на будь-яке питання ми здатні відповісти піснею – народною, авторською, сучасною. Хоча нині дехто висміює сумні та тривожні пісні, соромиться чистої сльози, що лікує душу, але ми саме такі є, що мажорні пісні співаємо у світлому мінорі.

Свій родовід Іван Миколайчук бачив, власний народ відчував, тож мав опоетизувати його велич і сум. І нагода трапилася!

У картину “Тіні забутих предків” студент потрапив за рекомендацією майстра, Віктора Іларіоновича Івченка. Той порадив режисерові Сергію Параджанову на роль гуцульського Ромео подивитися здібного другокурсника.

Як пригадував пізніше Сергій Йосипович:
– Я не чекав чогось особливого, тому доручив оператору стрічки Юрію Іллєнку провести кінопроби, а сам залишив павільйон. Буквально за кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко:
– Сергію Йосиповичу! Вертайтеся! Це щось неймовірне! Просто нелюдське щось! Щось за межами розуміння й сприйняття!

Перебіг подій з’ясувався трохи пізніше.

Злякавшися, що режисер картини пішов, Іван побілів… Акторові здалося, що він не сподобався… І в ньому щось прорвалося. Режисер Сергій Параджанов усе життя пам’ятав той сліпучий спалах наднової кінозірки українського кіно, яка тільки-но закінчила другий курс кіноакторського факультету Київського театрального інституту:

Суху статистику кінооглядачі точно знають, тому стисло нагадаю: “Тіні забутих предків” здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину, та увійшли до Книги рекордів Гіннесса.- Миколайчук нас зачарував. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Чистота, пристрасність, емоційність вихлюпували з нього так, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затвердили іншого актора… Відчувалося, це унікальний талант! Проби були дивовижні. В одну мить Іван Миколайчук перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Михайла Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі карпатську силу, щиру любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі.

Українську кінопоему за Михайлом Коцюбинським визнано однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові фільму “Тіні забутих предків” значною мірою посприяла участь плеяди талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. Після яскравого дебюту в кіно актора, у якого закохалась камера, знімали часто. Дивні речі, але саме він запам’ятовувався в більшості картин.

Він відчув смак до того, як у буденних речах можна проявляти Красу.
У ньому визріло бажання – повсякчас робити швидкоплинне Вічним.

У такому віці не замислюються: коли справджуються найзаповітніші мрії, слід очікувати, що ось-ось доля пред’явить рахунок.

Справжній майстер до шедевру наближається легко, грайливо, здебільшого – інтуїтивно. Це точно підмітила акторка Лариса Кадочникова (1937), його партнерка по картині “Тіні забутих предків” – Марічка, котра, за сценарієм, знає секрети навколишньої природи, вміє ворожити, складає співанки, що народжуються “ніби самі по собі”:

– Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука у “Тінях забутих предків”, я б відповіла:

– Ні-ні! Тільки Миколайчук! – Інакше то був би інший фільм, і було б все інше. Іван виявився органічним, переконливим і дуже природним… На мене він справив приголомшливе враження, спочатку – зовнішністю: очі, пластика, манера говорити, тембр голосу. Це був справжній герой, який притягує людей. У ньому відчувалися задатки зірки. Я б назвала його “українським Жераром Філіпом”.

Кінокритики й досі дивуються, як він запам’ятовувався в епізоді навіть тоді, коли йому по суті, і не було чого грати? У добрій жмені картин Іван Миколайчук пласку роль “витягував” власною особистістю, вмінням створити образ із повітря, виписати характер на рівному місці. Доволі швидко він навчився на екрані примушувати глядача вірити саме в те, у чому більше всього сучасність сумнівалася: рід, родина, Батьківщина.

Кадр із фільму Тіні забутих предків, 1964 р

Мені здається, я втямив, чому картина “Тіні забутих предків” стала шедевром. Бо стрічка ця здатна змінювати життя, не тільки кіноглядачів, котрі вперше – і з драмою Уїльяма Шекспіра, і з новелою Михайла Коцюбинського – познайомилися за тією кінодрамою, а й життя самих акторів.

Марія Миколайчук розповідала:
– Після “Тіні забутих предків” Іван став мене кликати Марічкою. Зйомки фактично стали нашим медовим місяцем. У сюжеті є сцена, де герой іде на полонину і гукає:
– Ма-річ-ко-о-о-о-о. – Її грала, знаєте, Лариса Кадочникова.

А я стояла тоді десь внизу, і режисер Сергій Параджанов, пригадую, попросив:
– Іване, а ти кричи своїй Марічці!

Актору це так сподобалося, що сцена набула приватної емоційності.

Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатовимірний, у головній ролі чи в епізодичній – цей актор міг внести у кінострічку щось неповторне, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм за його участі відрізняється від усіх тих, де він… не знімався.

За класичним радянським романом Андрія Головка актор зліпив у 1967 р. образ демобілізованого червоноармійця Давида Мотузки в кінофільмі “Бур’ян” режисера Анатолія Буковського (1925-2006). Комсомолятам герой настільки сподобався, що невдовзі Іван Миколайчук став лауреатом Республіканської премії ЦК ЛКСМ України імені Миколи Островського.

Але знаєте, що було невтямки молодим ленінцям?

У ґрунтовній науковій розвідці “Історія України” (1972-1976) відомий історик-державник, академік Української вільної академії наук та Міжнародної академії наук у Парижі Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1973) зазначила:

– Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним спільним життям із веселою, радісною природою України і відчували її ласку. Цю людяність української вдачі й відчування на кожному кроці зв’язків із природою яскраво виявлено і через 200 років після Хрещення.

Так що комунізмові-ленінізмові на нашій землі нічого не лишалося, окрім як “смоктати лапу”.

Кар’єра молодого актора розвивалася бурхливо. Уже 1968 р. за роль Миколи у фільмі “Камінний хрест” Леоніда Осики йому дали звання “заслужений артист України”. Сценаристом стрічки, до речі, виступив знаний український поет Іван Драч (1936).

На жаль, про той кіношедевр суверенна Держава згадала і вшанувала його тільки через тридцять років, та й то – гамузом, коли в 1997 р. за стрічки “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Подарунок на іменини”, “Гетьманські клейноди” режисерові Леоніду Михайловичу Осиці вручили Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Смерть перетворює життя на долю.

Івана Миколайчука вирізняли допитливість, прагнення до акторських рішень. Ці риси допомогли кінохудожнику стати самобутнім митцем. У фільмі “Комісари” (1970) він зіграв комісара Громова – людину з загостреною моральною сприйнятливістю й духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Іван Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати й вірити. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Як невиправний романтик та першовідкривач, який очима шукає небо, а не землю, у співавторстві з Юрієм Іллєнком (1936-2010) він написав сценарій, у якому згодом зіграв одну з центральних ролей – Петра Дзвонаря.

Етапна для всього подальшого українського кіно стрічка “Білий птах з чорною ознакою” (1971) відкрила нову сторінку творчості Миколайчука. Відтоді у своїх фільмах він прагнув стати деміургом: писати сценарій, обіймати режисерське крісло, створювати музику, виконувати роль головного персонажа:

– Спочатку було Кіно, і Кіно те було від Бога і Кіно було Бог, і ніщо, що постало на Землі, не постало без Нього.

Кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р. 2

У наступній картині – “Пропала грамота” (1972) Бориса Івченка, створеній за комедійною повістю Миколи Гоголя, – актор не лише створив колоритний образ козака Василя, а й фактично виступив співрежисером.

Він також доклав таланту до музичного оформленням стрічки; картину доповнили пісні у виконанні жіночого вокального тріо “Золоті ключі”: Марічка Миколайчук (дружина), Ніна Матвієнко (1947), Валентина Ковальська (1947). У кінофільмі “Пропала грамота” чи не вперше за радянських часів ожила сива українська бандура – досі в жодній картині не використовувалися безмежні можливості того інструмента.

Знаєте – можливо, із натяжкою – але беруся стверджувати: хоч такого інституту в радянському кінематографі не існувало, але саме Іван Миколайчук відтоді покладав на себе й продюсерські функції.

Наприклад, саме за його ініціативи та його стараннями з яскравих співачок було створене жіноче тріо “Золоті ключі”, що піснями озвучувало картину “Пропала грамота”. Ансамбль народився просто… в однокімнатній квартирі Івана Миколайчука, що тоді була по вулиці Жилянській. Першою піснею стала “Ой попід гай зелененький…”, яку на прохання актора виконала хоровий диригент Марічка Миколайчук із подругами. Вперше вони, нині – знані артистки України, записувалися просто неба, на річці Псел, на Полтавщині.

Кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р.

Іван Миколайчук завжди шукав нові інтонації, оригінальну музику, власну мову, щоб це по-справжньому вражало й хвилювало. Він дрейфував від традиційного кіно, тяжіючи до поетично-філософського осмислення дійсності.

Утім, у 1970-х рр. почалися гоніння на діячів культури. Кати завжди починають із праведників. Нищівним ударом по українському кінематографу стало вилучення з мистецтва – а потім навіть й арешт – Сергія Параджанова.

Торкнулося це й Івана Миколайчука. У 1968 р. під час зйомок “Аннички” хтось звинуватив його в націоналізмі. У відповідь актор спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент підсумував наклеп, у якому доброзичливець назвав Миколайчука “людиною ворожої ідеології”.

Негідник мав рацію. Ідеї, люди, боротьба – ось три головні складові будь-якої національно-визвольної боротьби.

Комусь завжди покладено запалити й високо тримати смолоскип.

– Історія нашого духу і крові – то історія наших духовних лідерів, еліти українського народу. Решта – тільки тло.

Ще більш ускладнилася ситуація після фільму “Білий птах з чорною ознакою”.

Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю (1971), сприйняли ледь як не випад ворожих націоналістів проти соціалістичних завоювань та інтернаціоналізму. Свою позицію акторові доводилося пояснювати в різних інстанціях. Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків. Це при тому, що за кордоном Миколайчук перетворився на суперзірку європейського кіно.

– Лелека – то птиця Божа! Її чіпати не можна! – попереджала картина.

Таланти завжди живуть, як на долоні, на видноті перед чесним народом.

Є в тому чимало гарного, але знаходиться задосить і неприємного.

Скажімо, із Марічкою вони не наважились вінчатись у церкві, бо за Іваном Миколайчуком стежили ще зі студентської лави. Подібний сигнал у партійні органи міг поставити хрест на подальшій акторській кар’єрі.

Це лише здаля видається, що зірки купаються, наче вареники в сметані.

Уявіть собі, перші п’ять років подружнього життя Миколайчуків чоловік та дружина не мали.. обручок. Золоті персні обом Марія купила власним коштом тільки 1967 р., коли побувала в Мексиці на гастролях.

Івану обручка виявилася завеликою, і він часто її губив, але завжди знаходив.

Подібно до смолоскипа, Іван Миколайчук перебував під пильним поглядом, тож ні принципів, ні вподобань не змінював, попри звабливу усмішку кокетливої долі.

Локацією котроїсь із картин став Гурзуф. Маючи вільний від гастролей тиждень, до Криму приїхала й Марія. Великою компанією одного дня вони сиділи в літньому кафе на мальовничому пагорбі – відпочивали, тішилися життям, спілкувались. Як завжди, Іван Миколайчук непоспіхом курив панські “Мальборо”, тримаючи цигарку в правій руці. Аж раптом до столика кіномитців наблизилась невідома дівчина та запропонувала акторові… вийти з нею та побалакати.

У товаристві однодумців

– А в мене від друзів секретів немає, – відверто відповів Іван.

На це нахаба взяла чоловічу руку, зняла обручку й пожбурила зі словами:
– Жена – не стена, подвинется!

Усі присутні вибухнули від гніву, а незнайомка накивала п’ятами.

– Шукайте, друзі, – попросив Миколайчук. – Хто знайде перстень, я заплачу стільки, скільки він захоче.

Нікому не пощастило, а буквально за кілька днів обручку знайшов місцевий двірник. Реліквію він повернув Іванову Миколайчуку, а ось від платні категорично відмовився.

Йому вірили мільйони, бо він себе не розбазарював, а знав справжню ціну глибоким почуттям. Незадовго до смерті, коли Івану Васильовичу несила було самостійно вставати з ліжка, він зізнався дружині:

– Мицінько, крім тебе – ніколи нікого не любив. І якби не ти, я б і не одружився.

Олександр Рудяченко