Нагірний Карабах став полем битви. Як воюють Вірменія і Азербайджан

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Вірменія та Азербайджан за перші дні бойових дій у Нагірному Карабаху втратили десятки військовослужбовців та техніку. З обох сторін надійшли повідомлення про загиблих серед цивільного населення.

Однак поки що ні Баку, ні Єреван не йдуть на поступки.

Нагірний Карабах розташований на території Азербайджану, але більшість населення там вірмени, які отримують політичну і збройну підтримку з Єревану.

Дивіться наш YouTube! Там більше відео, ніж на сайті.

Нагірний Карабах: нескінченний конфлікт

Війна за Нагірний Карабах – це більше, ніж конфлікт між Вірменією та Азербайджаном. Тепер самопроголошена 1991 року “Нагірно-Карабаська Республіка” має припинити своє існування. Огляд DW.

Протести в Єревані після капітуляції Нагірного Карабаху внаслідок воєнної операції Азербайджану, 22 вересня 2023 рокуФото: Vahram Baghdasaryan/Photolure/AP/dpa/picture alliance

У складному конфлікті навколо Нагірного Карабаху все обертається навколо питання незалежності регіону. При цьому Азербайджан, який є переважно мусульманською країною, у конфлікті підтримує Туреччина, тоді як Росія виступала переважно на боці Вірменії.

При чому через цей регіон проходять численні великі нафто- і газопроводи, які транспортують мільйони барелів нафти на день з Каспійського моря до середземноморського узбережжя Туреччини. З початком війни Росії проти України Азербайджан також почав постачати більше газу до ЄС.

Невизнана республіка, яка невдовзі припинить своє існування

У конфлікті є кілька суперечностей. Перша полягає в тому, що так звана “Нагірно-Карабаська Республіка” (“НКР”), яку було проголошено незалежною в 1991 році і більшість населення якого є вірменами, розташована на азербайджанській території і за міжнародним правом належить не Вірменії, а Азербайджану.

Другою суперечністю є відсутність державного визнання “НКР” з боку самої Вірменії. Хоча Нагірний Карабах вважається там “невід’ємною частиною Вірменії”, законопроєкти про визнання незалежності досі заблоковано у вірменському парламенті та уряді.

Очікується, що кульмінацією стане припинення існування самопроголошеної республіки, що має відбутися 1 січня 2024 року і про що оголосив її “президент” Самвел Шахраманян. Згідно з підписаним ним “указом”, всі державні інститути буде розпущено. Це рішення вже призвело до потоку з десятків тисяч біженців з Нагірного Карабаху, населення якого становить близько 120 тисяч осіб, до Вірменії.

Завоювання Карабаху Російською імперією

Ворожнеча й суперництво між вірменами та азербайджанцями сягає своїм корінням сьомого століття, коли християнська Візантія та араби-мусульмани боролися за контроль над країною. Пізніше, під владою Османської імперії, вірменське населення розглядало Росію як своєрідну захисну силу.

Так, російська імператриця Катерина II “стала на захист” вірмен, коли у 18 столітті посилився тиск на вірменських християн з боку Персії. У результаті російсько-перської війни (1804-1813) Нагірний Карабах перейшов під контроль Російської імперії у 1805 році, а вірмени-християни отримали преференції перед азербайджанцями-мусульманами.

Травма геноциду

Геноцид вірмен, скоєний турками у 1915-1916 роках, спричинив хвилю імміграції вірмен до Нагірного Карабаху і згодом призвів до зростання конфліктів між азербайджанцями та вірменами. У березні 1918 року відбулися погроми проти азербайджанців. Останні відреагували антивірменськими погромами в Баку в 1918 році та в місті Шуша у 1920 році, жертвами яких стали понад 30 тисяч вірмен.

Вірмени покладають вінки в Єревані в 95-ті роковини геноциду 24 квітня 2020 рокуФото: AP

Після короткого періоду незалежності 13 грудня 1922 року Вірменія, Грузія та Азербайджан утворили так звану Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку. Однак уже через 14 років вона розпалася на окремі частини, які відтоді функціонували як незалежні радянські республіки. Але навіть це не змогло вирішити конфлікт. Знову і знову відбувалися криваві заворушення і погроми між двома етнічними групами.

Нова ескалація після “холодної війни”

Після розпаду Радянського Союзу Вірменія та Азербайджан знову проголосили свою незалежність. Нагірний Карабах теж здійснив це 3 вересня 1991 року. Через два місяці Азербайджан скасував автономію регіону і розпочав енергетичну блокаду.

Це призвело до чергової ескалації конфлікту і Першої карабаської війни між Вірменією та Азербайджаном 1992-1994 років. Ця війна закінчилася набуттям чинності 12 травня 1994 року тристоронньої угоди про припинення вогню – між Вірменією та “НКР”, з одного боку, та Азербайджаном, з іншого. Ця угода зміцнила Нагірний Карабах, а Баку фактично втратив свій контроль над регіоном.

У другій війні за Нагірний Карабах у 2020 році ситуація змінилася, і “НКР” зазнала значних територіальних втрат, попри підтримку з боку Вірменії. Війна завершилася угодою про припинення вогню, укладеною за посередництва Москви, що допомогло Азербайджану відновити контроль над частиною спірної території.

З вірменської точки зору, Азербайджан ніколи не гарантував автономію Нагірного Карабаху. З іншого боку, Азербайджан неодноразово заявляв, що визнає “широку автономію” регіону, але не незалежність.

Кількість загиблих з початку конфлікту оцінюється у близько 35 тисяч осіб. Кількість біженців – з Вірменії, Нагірного Карабаху і частини Азербайджану – склала понад 1,1 мільйона осіб.

Припинення вогню у Нагірному Карабаху: що відбувається?

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video

2-денна війна та швидка капітуляція Вірменії: як Азербайджан повертає Нагірний Карабах

Вранці 19 вересня відновилися активні бойові дії на території Нагірного Карабаху. Азербайджан офіційно оголосив про початок так званих “антитерористичних заходів”. Вірменія з Росією ще до обіду “злили” Арцах, а вже наступного дня сепаратисти фактично капітулювали. Що насправді відбулося – читайте в матеріалі.

У Міноборони Азербайджану від початку попередили, що метою “спецоперації” є виведення вірменських сил зі спірних територій, безпека населення і відновлення конституційного ладу. У Баку фактично поставили ультиматум – єдиним шляхом до миру в регіоні є повне виведення вірменських військових з Карабаху та розпуск місцевої влади в Степанакерті (вірменська назва, азербайджанською – Ханкенді). Проводити “маленьку переможну війну” Азербайджану ніхто не заважав. Вже 20 вересня Вірменія та Росія швиденько заявили про нейтралітет і фактично злили “Арцах”. 24 Канал проаналізував, що трапилося в регіоні та які це матиме наслідки.

Кому насправді належить Нагірний Карабах

Варто відразу чітко окреслити факти, що не потребують додаткового обговорення. Нагірний Карабах – це територія Азербайджану, визначена кордонами 1991 року, яку нині Баку контролює лише частково. До загострення міжетнічного конфлікту, нова хвиля якого була інспірована радянською владою в 1980-х, там спільно проживали представники двох народів – вірмени та азербайджанці.

Події у Нагорному Карабасі, зокрема, спровокували вірменський погром у Сумгаїті в лютому 1988 році. Показово, що міліція та спецслужби ніяк не зупиняли.

• На території Нагірного Карабаху розташовані святині обох націй, також ця територія є частиною національного міфу для обох народів.
• Наразі в Карабаському регіоні владу контролюють представники вірменської більшості Нагірного Карабаху, який вони називають Арцах.

Фактичний, але невизнаний вірменський анклав утворився внаслідок війни між Азербайджаном і Вірменією на початку 1990-х. Тоді перемогу здобула Вірменія, якій активно допомагала Росія. Воєнні дії супроводжувалися етнічними чистками та мали ознаку геноциду. Один із прикладів – масова різанина азербайджанців у селищі Ходжали в лютому 1992 року.

Внаслідок тих подій більшість азербайджанців стали біженцями і залишили Нагірний Карабах, і фактично він став моноетнічним.

Азербайджанські біженці / Фото Ilgar Jafarov / Wiki

44-денна війна та нові реалії

У новому тисячолітті ситуація змінилась. Поки Єреван продовжував сподіватися на захист Росії та ОДКБ, а також на силу власної конституції та декларації незалежності, де прописано, що Карабах є частиною Вірменії, Азербайджан, внаслідок сприятливої кон’юнктури цін на нафту, заробив чималі гроші та інвестував їх у сектор безпеки та оборони.

Також Баку налагодив співпрацю з регіональними лідерами – Туреччиною (своїм давнім та кровним союзником), Ізраїлем та Росією.

Туреччина в особі Ердогана – могутній захисник та патрон Азербайджану / Фото Anadolu

Завдяки цим факторам Азербайджан вийшов переможцем у “44-денній війні” в 2020-му році, за підсумками якої Вірменія була розбита й зобов’язалася залишити Нагірний Карабах. Але так цього й не зробила.

За три роки цього не сталося. Нині в Нагірному Карабасі відбуваються дивні речі. Влада на більшості територій регіону досі перебуває в руках озброєних місцевих сепаратистів, які поводяться, як локальна “днр” – тихенько добуває для себе золото на місцевих родовищах і відкидає всі мирні спроби Баку щодо інтеграції. Прикриттям для сепаратистів виступають так звані російські “миротворці”.

Що спільного у Нагірного Карабаху і так званими “днр”? / Скриншот

При цьому сепаратисти не надто хотіли чути ані Баку, ані Єреван. Парадоксально, але вірменський лідер прем’єр Пашинян давно був не проти вирішити “Карабаське питання”, проте опинився у ситуації “між двох вогнів”. Щоправда, цих вогнів навіть більше.

Вірменія знову залишається біля розбитого корита

У грудні 2022 року Азербайджан вирішив діяти гібридно та заблокував Лачинський коридор – сухопутний шлях сполучення невизнаного анклаву з Вірменією.

При цьому цей процес точно не назвеш класичною блокадою, адже для сполучення залишалася Агдамська дорога з території, яку контролює Азербайджан. Проте сепаратисти відмовилися від допомоги Баку та поспішили проголосити себе жертвами геноциду.

Впливова вірменська діаспора на чолі з родиною Кардашян навіть влаштувала світову інформкампанію з метою нібито порятунку від голоду мешканців Нагірного Карабаху (з чим явно переборщили).

Тим часом Вірменія, усвідомивши, що допомоги від Росії не буде, вирішила кардинально розвернутися у бік Заходу:

• Для цього Єреван ефектно розсварився з Росією, навіть довелося образити речницю московського МЗС Захарову.
• Також були запевнення у вічній дружбі з Францією та ЄС, поїздка “першої леді” Вірменії пані Акопян до Києва, раптова гуманітарна допомога Україні, а ще намір ратифікації Римського статуту (привіт Путіну) та спільні навчання зі США. При цьому Вірменія досі залишається чи не головним хабом для “сірого імпорту” до Росії, зокрема, й електроніки для ракет окупантів.

Після цього пропагандисти в Росії дружно записали вірмен у бандерівці та майже виписали з них українців.

Втім, коли однією рукою Вірменія проводить спільні навчання з США, а іншою – “вибори” в Нагірному Карабасі (так збіглося, що вони відбулися одночасно з іншими фарсом – ” виборами” в Росії та на окупованих росіянами територіях), довіри нема. При чому з усіх боків.

Складається враження, що у Вірменії забули, що союзницькі відносини вибудовуються роками, це довгий і болісний шлях. У Єревані вирішили, що це не для них.

Це дало нові козирі Баку – Азербайджан зберіг і навіть покращив відносини з Росією і тепер дружить з росіянами чи не тісніше, ніж сам Єреван, а тому російські “миротворці” в Карабасі раптово стають невидимками.

Схоже, тепер їх просто перекинуть на війну в Україні, як це вже було зроблено з частиною росіян, які перебували на воєнних базах у Вірменії. А всі позиції ППО та РЕБ у Ханкенді стали легкою ціллю для азербайджанських “байрактарів”.

У Баку втомилися чекати, поки Єреван виконає те, що обіцяв після капітуляції, а тому вирішили самі все взяти у свої руки.

19 вересня збройні сили Азербайджану планомірно і доволі оперативно вибили всю критично важливу техніку сепаратистів, а щоб всі інші сторони конфлікту краще зрозуміли серйозність намірів, паралельно завдали удари по позиціях армії Вірменії. Це було доволі просто, адже офіційно їх там і не було, а також дещо прилетіло й по “миротворцям” (ті традиційно для росіян перетерпіли).

Чому Росія мовчить, а Іран лише імітує агресивні наміри

Росії, яка просто “злила” свого номінального найбільшого союзника в регіоні, залишалося лише удавати, що її усе влаштовує, адже ніяких важелів вона не має. Росіяни швидко розвели руками і сказали, що вони нічого не знали. Ага, а Ердоган кілька тижнів тому приїздив до Путіна в Сочі виключно говорити про зерно, а потім раптово почав вихваляти російського диктатора на саміті G20. Про відновлення територіальної цілісності Азербайджану та показове покарання непокірного Путіну Нікола Пашиняна, мабуть, мови в Сочі не було (сарказм).

Речниця МЗС РФ Марія Захарова висловила занепокоєння та заявила, що вірмени самі винні, а заступник Путіна у Радбезі РФ пан Мєдвєдєв видав у соцмережах філософську притчу про “зраду і помсту”, в якій вкотре виставив себе і свою країну нікчемами.

Пост Дмітрія Мєдвєдєва / Скриншот

Тим часом інший союзник Кремля – Іран – лише надував щоки, на кордон з Азербайджаном нагнали трохи війська і підняли в повітря свої безпілотники, мабуть, щоб краще бачити, як відновлюється конституційний порядок у сусідів.

Від побаченого в Тегерані вирішили, що грати з вогнем не треба, а тому після невеликої паузи пішли навіть далі за Єреван і Москву.

Іран офіційно підтримує Вірменію в протистоянні з Азербайджаном:

• Тегеран вбачає небезпеку в надмірному посиленні Азербайджану поблизу своїх кордонів, адже вважає, що це автоматично посилює Туреччину, свого традиційного суперника.
• Іран занепокоєний зближенням Ізраїлю та Азербайджану у військово-технічній галузі, через що відносини між Баку та Тегераном доволі напружені.
• Тегеран особливо не хоче бути відсіченим від території Вірменії, якщо Азербайджан силою захопить не лише Карабах, а й частину південних областей Вірменії. Це, звісно ж, послабить Іран і перекриє йому доступ до регіональної логістики, потенційно роблячи його більш вразливим перед тиском Туреччини і країн Заходу.

Аналітик-міжнародник Ілія Куса припускає, що Іран працюватиме над тим, щоб зберегти статус-кво 2020 року як кероване “менше зло”, або щоб підштовхнути Азербайджан і Вірменію до мирної угоди, або щоб у разі масштабної військової ескалації вплинути на Баку для мінімізації наслідків війни зі збереженням статус-кво.

Раптова розв’язка: для Вірменії все могло скластися набагато гірше

Вже вранці 20 вересня сепаратисти, які залишилися без будь-якої допомоги, адже протестувальники з Єревану до них чомусь вирішили не йти, оголосили про власну капітуляцію. Було оголошено про виведення підрозділів військовослужбовців Збройних сил Республіки Вірменія (тобто вони все ж були в Карабасі?) із зони розгортання російського миротворчого контингенту та розформування й повне роззброєння збройних формувань “армії оборони Нагірного Карабаху” і виведення важкої техніки та озброєнь з території регіону.

Тепер вимоги Азербайджану про реінтеграцію, забезпечення прав та безпеки вірмен Карабаху (фактичну зачистку), а також питання забезпечення життєдіяльності населення обговорюватимуться на зустрічі між представниками місцевого вірменського населення та представниками центральної влади Азербайджану в місті Євлах 21 вересня 2023 року та протягом наступних зустрічей.

Для Вірменії це насправді доволі непоганий варіант. І шанс нарешті скинути з себе надважкий тягар, який за останні 30 років показав себе виключно як валіза без ручки та знищив усі перспективи для країни. Саме мрія про “Арцах” десятиліттями не давала розвиватись економіці Вірменії та повільно перетворювала країну на failed state з мафіозними кланами у владі і повною залежністю від Москви. Нині Азербайджан ці страждання припиняє і фактично дає шанс Вірменії почати все з чистого аркуша.

Найгіршого сценарію для Єревану вдалося уникнути – в Азербайджані вирішили не ставати агресорами й не наважились перетворювати екстериторіальний Зангезурський коридор на цілком територіальну Зангезурську дорогу (просто нагадаємо, що в мережі вже створено деякі представництва “Зангезурської автономної республіки Азербайджану”).

Іран виступає проти азербайджанського проєкту Зангезурського коридору / мапа gulfif.org

Довідково! З усіх країн найбільше виграє Азербайджан, який з’єднає дві частини своєї країни завдяки будівництву коридору. Якщо коридор буде відкрито, азербайджанцям більше не потрібно буде проїжджати через Іран, щоб дістатися до Нахічевана.

А це зменшить вплив Тегерана (і змусить деяких іранських чиновників виступати проти проєкту). Коридор також безпосередньо з’єднає материковий Азербайджан з Туреччиною. Втім, спроби утворення такого коридору фактично означають агресію проти Вірменії, адже він проходить через Сюнікську область.

5 уроків геополітичного виживання

• Перше – треба поважати міжнародно визнані кордони.
• Друге – не варто сподіватися на Росію, вона завжди зрадить, а “зливати”, тобто висловлювати “глибоке занепокоєння”, відправлять якусь Захарову, як це сталося 19 вересня 2023 року. Це стосується також і ОДКБ.
• Третє – “Байрактар” – це круто, а до російської техніки є великі питання.
• Четверте – ніколи не потрібно забувати про розбудову власної армії та збройних сил.
• П’яте – навіть після болючих поразок у тебе є шанс на відновлення справедливості і повернення загарбаного. Але за умови якісної “роботи над помилками”.​