“Надії вибратися з цього пекла не було”. Історія бранки Аушвіцу, яка відзначила 100-літній ювілей

77 років тому, 27 січня 1945 року, солдати 107-ї дивізії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-майора Василя Петренка ввійшли на територію табору Аушвіц-Біркенау. За резолюцією ООН ця дата відзначається як Всесвітній день пам’яті жертв Голокосту.

“На кожній станції охоронці відкривали вагон і забирали тіла померлих…”

Живих в’язнів Аушвіцу в світі на сьогодні залишилося одиниці, тому їхні спогади мають особливу вагу. І хоча останні кілька років пам’ять починає підводити Розалію Германівну, пережите в концентраційному таборі вона добре пам’ятає.

Батько Розалії, Герман Гроссман, у 30-ті роки минулого століття займався підприємництвом – разом із компаньйоном мав кілька антикварних та книжкових крамниць у Берліні та Франкфурті.

Його велика родина – дружина й семеро дітей – проживали у селі Копашнево Хустського району (Закарпаття тоді входило до складу Чехословаччини).

Розалія (або Рухля) була третьою дитиною з-поміж п’яти сестер і двох братів. Як тільки в Німеччині нацисти почали переслідувати євреїв, Герману Гроссману вдалося втекти й повернутися в рідне село, однак він не зміг взяти з собою ніякого майна, навіть особистих речей.

Незабаром почалася Друга світова, Розалії Гроссман тоді було всього 17 років.

– Ще перед початком війни, у березні 1939, я вчилася в Мукачівському торговому училищі й бачила, як на Закарпаття вторглися угорські гортистські війська, по вулицях міста їздили танки, – розповідає пані Розалія. – А незабаром після окупації краю угорська влада, яка була союзником гітлерівської Німеччини, взялася вирішувати “єврейське питання”.

Закарпатських євреїв почали забирати в 1941 році саме з Хустського району. Ми зі старшою сестрою Перою тоді жили в Мукачеві й Тячеві, а батьків ще з трьома сестрами й двома братами забрали прямо з рідної хати в Копашневі.

Поїзд із євреями їхав через Тячів і я, довідавшись про це, прибігла на перон із надією побачити рідних. Я побачила батька – він стояв біля вікна вагона і, помітивши мене, став махати рукою, по його щоках текли сльози. Поїзд рушив, і після цього нікого зі своєї сім’ї, за винятком старшої сестри, я не бачила.

Потім, уже через кілька років, довідалася, що частину пасажирів поїзда спалили живцем у синагозі в Коломиї, а інших розстріляли біля якоїсь ріки. Досі, коли лягаю в ліжко, в голові виринають думки про рідних – якою страшною смертю вони загинули, де поховані. Ці думки не дають мені заснути…

Дві сестри, залишившись самі, побоялися вертатися додому й знайшли підробіток у Хусті.

До господарки, де вони жили, періодично приїжджало літнє подружжя лікарів із невеликого містечка під Будапештом.

Не маючи власних дітей, вони оформили опікунство над молодшою Розалією й забрали її до себе. Тут дівчина прожила понад три роки. Але в 1944 році євреїв за вказівкою нацистів стали забирати і з центральної частини Угорщини.

– Навесні 44-го в невеликому селі біля Будапешта організували гетто, яке в народі назвали “Дім жовтої зірки”, – продовжує пані Розалія. – Сюди зігнали близько тисячі євреїв із околиць, у їхньому числі були й ми з опікункою тіткою Ларисою (її чоловік на той час помер).

Гетто охороняли угорські жандарми, і один із них, якось підкликавши мене, сказав: “Я допоможу тобі врятуватися – відправлю до своєї матері”. Але я злякалася і втекла до опікунки.

Наступного дня жандарм знову знайшов мене й запропонував тікати. Та я відмовилася вдруге. Можливо, той чоловік бажав мені добра, але тоді ходили чутки, що в армії молодих дівчат використовують як повій, тому я перелякалася. Хто міг припустити, що чекає мене попереду. Через кілька днів нас повантажили в товарний поїзд і відправили в Польщу.

Дорога була дуже важкою. Місця у вагонах не вистачало, люди юрмилися в страшній тісняві, задихаючись від нестачі повітря. Старі не витримували й помирали, а більш витривалі, не маючи сил утриматися на ногах, сідали прямо на трупи. Поїзд охороняли німецькі солдати.

На кожній станції вони відкривали вагон і забирали тіла померлих. Через добу ми зупинилися на якомусь цегельному заводі й стали чекати інший поїзд. Моя опікунка, не витримавши мук, стала помирати, але лікар, що їхав з нами, врятував її, зробивши якийсь укол. Наступного дня потяг нарешті прибув у Аушвіц.

“Багато жінок кричали і рвалися до дітей, розуміючи, що більше не побачать їх. “

– Через віконце вагона я побачила чоловіків, що стояли за колючим дротом у жіночому одязі, – розповідає пані Розалія. – Подумала, що це божевільні, і лише придивившись, зрозуміла, що “чоловіки” – насправді стрижені наголо жінки. Вагон відкрили, і ми опинилися на невеликому плацу, з якого вів вузький коридор, утворений бетонною стіною й вагонами поїзда.

Нам наказали залишити тут усі особисті речі. Люди кидали їх прямо на землю, і незабаром на плацу виросла купа з жіночих сумочок, зубних щіток, фотографій, грошей, дитячих іграшок.

Затим усіх вишикували в один ряд і повели по коридору, наприкінці якого стояла жінка у формі СС. Кожному, хто опинявся перед нею, вона показувала указкою – ліворуч або праворуч. Діти приблизно до 13 років, вагітні жінки, хворі, а також люди похилого віку за указкою ставали праворуч, а молоді та здорові – ліворуч.

Серед в’язнів першої групи я раптом побачила свою опікунку і з криком: “Тітко Ларисо!” кинулася до неї. Якась жінка схопила мене за руку й штовхнула в інший бік. Серед прибулих було кілька жінок із дітьми на руках.

Охоронці відбирали дітей і давали на руки комусь зі старих, а матерів відправляли до здорових. Багато жінок кричали і рвалися до дітей, розуміючи, що більше не побачать їх. З усього поїзду придатними до роботи залишили близько 30% людей, інших забракували. Пізніше ми дізналися, що всіх їх прямо з плацу відвели в газові камери.

Після сортування жінок відокремили від чоловіків, відвели до величезної зали й наказали повністю роздягнутися. В кінці зали сиділи троє чоловіків, котрі стригли в’язнів наголо по всьому тілу.

Побачивши наше збентеження, вони говорили: “Сестрички, не соромтеся, десятки тисяч жінок уже пройшли через наші руки…” Після стрижки та дезінфекції нам видали інший одяг, що залишився від колишніх в’язнів.

Мені дісталася велика не за розміром спідниця, яку я перехопила мотузком, і кофта з пишними мереживами на комірі й рукавах. Через кілька годин після зміни одягу шия і зап’ястя стали свербіти. Мережива на кофті кишіли гнидами, тому я відпорола й викинула їх.

На ногах усе ще залишалися мої босоніжки, але наступного дня наглядачка відібрала і їх, видавши натомість грубі дерев’яні платформи, перехоплені клаптиком шкіри. Я довго плакала після цього, адже босоніжки були єдиною річчю, що залишалася у мене з волі.

Розалія потрапила в найстрашнішу частину Аушвіцу – Біркенау або Бжезинка (побудованому на місці колишнього польського села Бжезинка).

Ця частина призначалася для смертників, однак оскільки інші частини табору були переповнені, робочу силу почали селити й сюди.

У Біркенау знаходилися газові камери й крематорії, до яких вантажівки щодня підвозили “відбракованих” людей.

У 1944-му нацисти не встигали знищувати в’язнів, крематорії працювали з максимальним навантаженням, і в безвітряну погоду над табором стояв ядучий запах паленого волосся й нігтів.

“Доктор Менгеле оцінював в’язня швидким поглядом і помахом указки вирішував – у газову камеру чи на роботу”

– Перші півтора місяця ми жили в якомусь ангарі й ночували просто на підлозі, – згадує пані Розалія. – Це був немов іспит на витривалість. Ті в’язні, що мали золоті зуби, просили інших вирвати їх підручними засобами й викинути, щоб охоронці не вбили їх через золото.

Щодня нас, стрижених наголо, виганяли в спеку за територію табору прибирати школу гітлерюргенда. Води практично не давали, а денний раціон складався з дволітрового казанка баланди, який давали на п’ятьох. Ложок не було, тому перший в’язень, надпивши трохи з казанка, передавав його другому і так далі.

Люди, боячись, що їм не вистачить їжі, часто виривали казанок одне в одного, ледь не билися за нього.

Найчастіше нас годували сушеною капустою, звареною прямо з піском. Лише одного разу табором пролетіла звістка, що готують картоплю в мундирах. Для нас це було майже свято.

Обіцяна страва виявилося розвареною картоплею, яку зі шкуркою кидали черпаком у підставлений поділ плаття. Від виснажливої праці й нестачі їжі люди знемагали, і щоб відсіяти непрацездатних, кожні кілька тижнів проводилося сортування, яким керував головний лікар Йосип Менгеле.

Він сидів за столом, до якого вела черга повністю голих в’язнів, і, оцінивши кожного швидким поглядом, помахом указки вирішував – у газову камеру чи на роботу.

Люди страшно боялися “медогляду” і йшли на різні хитрощі, щоб уникнути газової камери. Жінка з нашого блоку перед оглядом натирала своїй дочці піском щоки, щоб на них виступив рум’янець, і дівчина здавалася здоровішою.

Також боялися потрапити в блок, де проводилися медичні експерименти. Бажаючи збільшити плодючість німецьких жінок, лікарі проводили у таборі експерименти над в’язнями, особливу увагу приділяючи дітям та жінкам-близнюкам.

Восени наш блок перекинули на будівництво аеродрому. Похолодало, але теплий одяг не видавали. Пам’ятаю, перед роботою групи шикували біля будки із шевцем, що робив для в’язнів взуття з дерева й шкіри.

У будці була невеличка грубка для розігріву клею, і швець, коли випадала можливість, непомітно совав нам кілька печених картоплин. Перед тим як з’їсти їх, я клала гарячі картоплини в кишеню й гріла об них замерзлі руки.

Наша група складалася з 25 жінок із різних країн, а оскільки я розмовляла німецькою, російською, чеською, угорською, польською та на івриті, мене зробили старшою. До місця роботи групу супроводжували двоє озброєних охоронців із собаками.

Встежити за всіма в’язнями було важко, і одного разу, коли охоронців не було поблизу, я дозволила одній знесиленій жінці трохи відпочити. Це побачив майстер.

Не кажучи й слова, він підійшов до мене й двічі з усієї сили вдарив рукою по обличчю. На моїх очах в’язнів неодноразово розстрілювали за найменшу провину (одну жінку вбили за те, що підібрала картоплину біля продуктового складу), тому таке покарання було для мене великим щастям.

За час перебування в таборі я кілька разів була за міліметр від вірної загибелі, однак кожного разу якимось дивом уникала смерті.

Одного разу, коли ми поверталися з роботи, охоронець із сусідньої групи (супроводжували нас не есесівці, а колишні цивільні), бачачи, як ми змерзли, кинув на землю невелику ковдру, а коли я проходила поряд, показав жестом підняти її. Тільки я взяла ковдру, як з’явився старший групи СС.

Відгорнувши рукав на моїй кофті, він подивився на витатуйований номер і мовчки пішов. Це означало одне – смерть. Злощасну ковдру одразу відібрали, а після прибуття в табір черговий, назвавши мій особистий номер, наказав зайти в блок до начальства.

“Хто з охоронців кинув ковдру?” – запитав есесівець, як тільки я переступила поріг. Це був бельгієць, що відрізнявся від інших охоронців невисоким зростом, до того ж носив білу кепку. Однак я не видала його. “Не знаю, – відповідаю, – вони всі дуже схожі”.

Офіцер кивнув на двері, дозволяючи йти, а ранком знову з’явився перед нашою групою й наказав мені слідувати за ним. Ми підійшли до охоронців, що вишикувалися, і він знову запитав: “Хто з них кинув ковдру?” “Не знаю, – відповідаю, – не можу їх розрізнити”.

Тоді він наказав охоронцям, що чергували вчора, вийти вперед. Кілька людей, у тому числі й бельгієць, вийшли, і есесівець запитав: “І тепер не впізнаєш?” “Не впізнаю”, – відповідаю. Він підійшов до бельгійця й сказав: “Ось цей!”

Бельгієць здригнувся й сполотнів, однак я все одно не видала його. “Але той охоронець не носив білу кепку”, – кажу есесівцю.

Він зміряв мене поглядом і наказав: “Працювати!” Напевно, есесівцю сподобалося, що я навіть під страхом смерті не видала охоронця, і він вирішив пощадити мене.

А через кілька тижнів у мене відмовили ноги, і я не змогла вийти на роботу. Якщо в’язень більше трьох днів не виходив із блоку, його автоматично відправляли в газову камеру, тому на четвертий день, зібравши всі сили, я пошкандибала на плац. Перед групою стояв той самий есесівець.

Побачивши мій стан, він показав жестом – повертайся в блок. Того же дня мої ноги оглянув лікар – нечувана для в’язнів розкіш.

Усього на нарах я провела аж два тижні, і коли пізніше розповідала про це іншим в’язням, ніхто не хотів вірити. Після одужання мене навіть перевели на деякий час на легшу роботу – лагодити одяг…

Утікачів зазвичай виловлювали і влаштовували публічну страту, найчастіше – потрійне повішення

– Про те, що діялося в цей час на фронті, ми не знали, – розповідає пані Розалія. – Здогадувалися, що війна йде до завершення, про це говорили й нові в’язні, що весь час прибували в Аушвіц, але коли вона нарешті закінчиться, ніхто не знав.

Проте найгіршим була не відсутність інформації, а почуття безнадії, що охоплювало нас при виді машин, які щодня підвозили до газових камер усе нових і нових людей.

Іноді після газової камери хтось чудом виживав, і в’язні із зондеркоманди, що займалися прибиранням і спалюванням трупів, забігали в блок спитати, чи не помер хто-небудь, щоб замінити тіло і врятувати в такий спосіб чиєсь життя.

Важка праця, жорстоке ставлення, нестача їжі й убивство багатьох тисяч людей, що відбувалося на наших очах, діяли дуже гнітюче, люди були наче одурманені цими жахами й ставали байдужими до власної долі. Це були наче вівці на заклання.

Однак і серед них іноді зустрічалися відчайдушні голови, що зважувалися на втечу під час роботи. Їх зазвичай виловлювали і влаштовували публічну страту, найчастіше – потрійне повішення. Утікача на заповненому в’язнями плацу двічі вішали, в останній момент виймаючи з петлі, а втретє – остаточно.

При виді подібних сцен надії вибратися з цього пекла практично не було. Залишалися лише сподівання на витривалість організму – прожити хоча б цей один день…

Наприкінці 44-го лінія фронту сильно просунулася на захід, і німці почали спішно розформовувати Аушвіц. В’язнів, що не встигали пройти через газові камери, перекинули в інші табори. Розалія потрапила в Штуттгоф, що недалеко від Данціга (Гданська).

– Старшим у кухонному блоці був чех, – розповідає Розалія Германівна. – Відразу після прибуття він підійшов до мене й дав трохи їжі, а в наступні дні теж видавав додаткову порцію, яку я ділила з подругами. Ще через кілька днів чех знайшов мене в бараку й сказав:

“Незабаром вас будуть забирати звідси невеликими групами. То ти постарайся залишитися, сховайся де-небудь”. Його слова здалися мені підозрілими, і коли через два дні дійсно почали формувати групу, я стала в перший ряд. Але вийти з табору не вдалося, наглядачка, показавши на мене, наказала повернутися в барак (напевно, її попросив про це чех).

Це ще більше насторожило мене, і наступного дня при формуванні нової групи, незважаючи на те, що інші жінки ховалися хто куди (їх теж хтось попередив), я непомітно для наглядачки стала в середній ряд.

Нас під охороною повели в новий табір і поселили в бараки з іншими жінками. За бараками здіймалися якісь безформні купи, присипані першим снігом. Спочатку я прийняла їх за дрова, і лише придивившись, побачила, що це трупи.

У цьому таборі ми пробули п’ять днів, а потім в’язнів вишикували в колону з 500 осіб і повели через Кенігсберг на нове місце. Йти було важко, але того, хто падав і не міг піднятися, відводили на узбіччя й убивали пострілом у потилицю. За містом все узбіччя було встелене тілами розстріляних. Нашу частину колони супроводжувала есесівка з пістолетом.

Недалеко від мене йшли три сестри, і коли одна з них упала і не змогла піднятися, сестри зупинилися разом. Есесівка відвела їх убік і розстріляла всіх трьох. Увечері колону привели на якийсь закинутий завод, дали повечеряти, а опівночі знову вишикували й повели далі.

Ми минули зоране й замерзле поле, через яке було дуже важко йти, і нарешті підійшли до моря. З одного боку майданчика, на якому зупинилася колона, піднімалася стрімка скеля, а з іншого – двометрове урвище, відразу за яким починалася вода.

Люди відчули скору смерть, ряди заворушилися, почулися занепокоєні голоси. Тоді всім наказали сісти на землю. Охоронці чекали якогось сигналу.

Нарешті в небо злетіла ракета, і солдати, взявши зброю напереваги, оточили нас із трьох боків і стали штовхати в урвище. А коли всі опинилися внизу, відкрили вогонь із автоматів.

Мене хтось штовхнув на землю, зверху посипалися інші тіла, але я відчула, що не поранена. Автоматні черги не припинялися, і люди все падали й падали, поки не залишилося нікого.

Після цього постріли припинилися, чулися лише крики поранених: “Я ще жива, добийте мене”. Люди, не в змозі терпіти болю від поранень, самі просили смерті. А я лежу й молюся.

Пройшов якийсь час, і знову почулися постріли – рідкі, одиночні. Це солдати перевіряли, хто залишився живий, і добивали їх. Голоси все ближче й ближче, і я з жахом чекаю свою другу смерть. Нарешті підійшли до нашої купи, розкидали тіла.

Хтось узяв мене за руку, й пролунала фраза російською мовою: “Она еще жива”. Від страху я не рухалася, кожної секунди очікуючи кулі, але Богу було завгодно залишити мене живою. Солдат лише вдарив мене в спину прикладом і пішов далі. Напевно, у нього скінчилися патрони.

Через якийсь час небо почало сіріти, і за кілька десятків метрів від мене почулися стогони. Я поповзла на голос і біля самої води знайшла дівчину з Польщі, яку теж не зачепила куля.

Ми стягли з трупів по ковдрі, обгорнулися й поповзли за гору в кущі, щоб перечекати день.

Коли зійшло сонце, до урвища прийшли солдати з лопатами закопувати вбитих. Дочекавшись ночі, ми попрямували через поле до лісу. По дорозі бачили розстріляні тіла в смугастій формі – напевно, деякі в’язні намагалися втекти від розстрілу.

Нарешті серед дерев блиснуло світло, почувся гавкіт собак, і перед нами постала велика, обгороджена будівля, у дворі якої стояло багато вантажівок. Ми, худенькі, протиснулися крізь сталеві прути в двір, щоб знайти якийсь сарай і зігрітися. Як раптом почули: “Halt!” (по-німецьки – “стій”!), і перед нами з’явився німецький солдат із автоматом.

“Я поважаю людей будь-якої національності, усі вони заслуговують на співчуття й любов…”

Дівчата випадково натрапили на місце дислокації німецького батальйону, що саме готувався до евакуації. Їм пощастило, що це були фронтовики, котрі звикли воювати на передовій, а не в тилу.

– До нас поставилися по-людськи, – розповідає пані Розалія. – Охоронець, зрозумівши, хто перед ним (ми були обстрижені, в тюремних робах із нашитими зірками), дав нам буханку хліба й відвів на кухню, де працювали німецькі жінки.

Підійшов офіцер років 50-ти, котрий розпитав нас про все, затим якась жінка принесла їжу й теплий одяг. Вона плакала й примовляла: “Сьогодні ви, а завтра ми”.

Після евакуації батальйону колишні бранки залишилися з іншими польськими полоненими, що працювали в місцевих поміщиків. Тут Розалія пережила масовані бомбардування союзницької авіації, двомісячну битву за Кенігсберг і прихід Червоної армії.

Якийсь час дівчина перебувала в таборі для переміщених осіб, а затим їй запропонували роботу перекладача в комендатурі.

З приходом цивільної влади Розалія працювала в їдальні та Союзутилі, а на Закарпаття змогла повернутися лише в 1947 році.

У рідному селі її чекала приємна несподіванка – лист від старшої сестри Піріки, котра намагалася дізнатися, чи вижив хтось із рідних.

Виявилося, що сестра так само пережила Аушвіц, Штуттгоф і була звільнена радянськими військами на території Польщі. Сестри змогли зустрітися в 1948 році і з тих пір намагалися не розлучатися.

Певний час Розалія працювала в Хусті на маслозаводі, потім вийшла заміж за священника і жила в Ужгороді.

Після смерті чоловіка в 1995 році вона переїхала до сестри в Мукачево, а коли не стало й Піріки, віддала все своє майно церкві й живе в релігійній громаді в будинку, що колись належав її сестрі.

Останні роки за Розалією доглядає сестра Моніка.

– Незважаючи на поважний вік, Розалія встає о 6-й ранку, сама себе обслуговує, стелить ліжко, миє посуд і ще питає, чим може допомогти, – розповідає жінка. – Кілька десятиліть тому вона перейшла виключно на вегетаріанську їжу, можливо, це і є одна з причин довголіття.

Щоправда, останні кілька років Розалію починає підводити пам’ять… Але загалом вона дуже гостинна, її знає багато людей, тому вітання зі 100-річним ювілеєм були з усієї України й закордону. А ще Розалія дуже жертовна.

Коли отримувала компенсацію від німецького уряду за Аушвіц (це були немалі суми), то казала: “Це гроші на крові, я їх не хочу”. І роздала всім, хто просив. Люди це не забули, тому приходять, цікавляться здоров’ям, пропонують допомогу.

За останні кілька десятків років у Розалії Філіп було чимало можливостей виїхати в Німеччину чи Ізраїль, однак вона вирішила залишитися.

Колишня бранка не була навіть у музеї-меморіалі, побудованому на місці Аушвіцу, куди неодноразово організовувалися туристичні поїздки, відвідала лише колишнє гетто біля Будапешта, звідки почалася її жахлива дорога в Аушвіц-Біркенау.

– Жорстоке, нелюдське ставлення есесівців, що відзначалися особливою люттю, неможливо забути, – каже пані Розалія. – Однак у мене немає образи за пережите на німецький народ, це дуже хороша нація.

Пам’ятаю, коли нас вели на розстріл через Кенігсберг, на кожному розі, на кожнім містку стояли люди з бідонами і, незважаючи на невдоволення охорони, намагалися дати в’язням хліб і молоко.

Після взяття міста радянські солдати ставилися до місцевих мешканців не дуже добре, але я як могла допомагала їм – працюючи в комендатурі, оформляла документи, давала продукти.

Я поважаю людей будь-якої національності, усі вони заслуговують на співчуття й любов. Тільки сповідуючи ці принципи, можна сподіватися, що пережите нами ніколи не повториться.

Володимир Мартин, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

Три історії про кохання − на відстані 11 тисяч кілометрів, на примусових роботах, в пошуках себе справжнього

Вдавати Гітлера і копати братські могили: у США вчителька змушувала дітей відтворювати Голокост

Капсула пам’яті: як єврейська дівчинка Анна Франк стала символом Голокосту

Ювілейне. Що відбувається і чому так повільно?

Ювілей країни спонукає ще раз поставити собі запитання: що з нами відбувається? Куди прямує країна і коли прийде? Чому все так повільно і що треба, аби пришвидшити рух?

1. МОДЕРНІЗАЦІЯ

Час від часу ті чи інші країни постають перед викликом, який називається модернізація.

Модернізація — це комплексний процес переходу країн, умовно кажучи, до вищої ліги націй. Цей процес відбувається в економіці, політиці, суспільних відносинах, масовій свідомості, культурі та в інших сферах життя — не синхронно, але взаємопов’язано. Результатом успішної модернізації є багатша, більш справедлива, більш демократична країна, врешті — заможніші, освіченіші, здоровіші, щасливіші люди. Всі найбагатші країни світу, окрім нафтових експортерів (чиє щастя скоро закінчиться), свого часу пройшли модернізацію.

Перелік цих країн фактично співпадає зі списком членів Організації міжнародного співробітництва і розвитку: це країни ЄС, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, а також Японія, Південна Корея, Ізраїль, Чилі та, хай нас це не дивує, Туреччина.

Тим, хто читав праці провідних мислителів сучасності, модернізація відома під різними іменами. Френсіс Фукуяма називає це встановленням верховенства права та відповідального урядування, Дуґлас Норт — переходом до відкритого порядку, Дж. Робінсон та Д. Аджемоглу — переходом від екстрактивних до інклюзивних систем.

Найважливіше, що для модернізації мусять скластися передумови.

Переважна більшість країн не може навіть мріяти про модернізацію. Є багато таких, що стояли на порозі, але так і не змогли скористатися умовами, деякі навіть не один раз. Успішне проходження модернізації — це радше виключення з правила. Однак так чи інакше, за останні триста років більше 30 країн змогли скористатися своїм шансом.

Інша хороша новина: найчастіше модернізація незворотна, бо створені в її процесі політичні та економічні інститути захищають самі себе.

Процес цей не легкий і буває розтягнутий на ціле сторіччя. Франція, наприклад, розпочала модернізацію Великою революцією 1789 року, а завершила у 1870 встановленням Третьої республіки. Модернізація країн Балтії була брутально перервана радянською окупацією на півсторіччя. Часто у процесі доводиться проходити через війни і революції, об’єднання і роз’єднання, тож успіх не гарантовано.

Що є ознакою країни, яка успішно пройшла модернізацію?

1. Відкриті (інклюзивні) економічні інститути, що дозволяють збагачуватися всім, а не лише вузькому колу еліт, та стимулюють інновації. Найчастіше це називають “вільний ринок”, але, на відміну від “дикого капіталізму”, де переважає право сильного, відкриті системи передбачають активну роль держави у захисті прав власності, захисті конкуренції та обмеженні монополізму, захисті інтелектуальної власності тощо.

2. Відкриті (інклюзивні) політичні інститути, що дозволяють всім брати участь політичному житті. Важливо не плутати це з демократією: вибори не обов’язково означають, що виборці на щось впливають. Відкрита політика — це реальний доступ громадян до вироблення публічної політики на місцевому та державному рівні.

Зазвичай, коли говорять про модернізацію, оцими відкритими економічними і політичними інститутами й обмежуються. Ми з вами не повторимо цієї помилки і згадаємо й інші сфери життя.

3. Модерне мислення. Історія доводить: неможливо встановити відкриті економічні та політичні інститути без критичної маси модерного мислення — раціонального, логічного, критичного.

Закриті економічні та політичні інститути не стимулюють таке мислення, натомість елітам вигідніше тримати маси у полоні патерналізму, популізму і невігластва. Але всіх так тримати неможливо: хтось мусить опанувати новітні технології, щоб заробляти для еліт гроші. Так формуються перші соціальні групи з модерним мисленням.

4. Національна держава. Модернізація неможлива без створення національної держави, бо модерне мислення неухильно формує національну ідентичність. Там, де під тиском імперій формування національних держав неможливе, — там неможлива і модернізація економічних та політичних інститутів. Наслідком, як правило, є національно-визвольна революція та війна за незалежність.

Для повноти треба згадати ще модернізацію й інших сфер життя — культури, релігії тощо, але ці аспекти змінюються пізніше і повільніше, тож ми їх оминемо, щоб сконцентруватися на основному.

2. УКРАЇНА

Наприкінці ХХ сторіччя склалися передумови для модернізації України. Розглянемо їх.

1. Розпався Радянський Союз. Причини і передумови цього ми не будемо обговорювати. Стало можливим формування держави Україна.

2. Україна як частина Російської / Радянської імперії пройшла технологічну модернізацію, що мало необхідною умовою накопичення певної маси людей із модерним мисленням.

3. Національно-визвольні змагання ХХ сторіччя заклали підвалини української національної ідеї, створили рамку українського націоналізму. І хоча ці ідеї захопили порівняно невелику частину населення, важлива їх наявність у суспільній свідомості.

Ці передумови створили підґрунтя для модернізації, але їх замало для того, щоб вона розпочалася. Потрібен був стрес величезного масштабу, після якого суспільство або руйнується, або прокидається.

Перші роки незалежності не створили такого поштовху. Саме тому ніщо не заважало місцевим елітам встановити закриті (екстрактивні) політичні та економічні інститути, а сусіднім імперським елітам — міцно тримати молоду країну на гачку економічної, енергетичної, безпекової та культурної залежності.

Однак за ці роки були значно підсилені передумови для модернізації.

Був створений державний апарат, хоча й на постколоніальній основі. Виросло нове покоління зі значно більшою часткою модерного мислення. Поширилися новітні технології, що стимулюють це мислення. Незважаючи на помірність та обмеженість, українізація сприяла поширенню національних ідей і культури.

Важливим аспектом подальших подій було посилення закритості (екстрактивності) політичних та економічних інститутів (фактична концентрація влади в обох сферах) в часи президента Януковича. Без цього суспільство могло ще довго перебувати у теплій ванні помірно закритих інститутів. Це перший із двох факторів стресу.

Міліцейське насилля було лише приводом для Революції гідності, а вимога підписати Угоду про асоціацію з ЄС — початковим поштовхом. Вже у перші дні Майдану основна вимога була сформульована хоч спочатку і невиразно, але щоразу чіткіше: перезавантаження системи. Вимога євроінтеграції однозначно асоціювалася у значної частини суспільства із відкритістю економічних та політичних інститутів.

Майдан сколихнув мільйони людей, піднявши на прапор ідеї свободи, освіживши підзабуті національні гасла та поширивши їх у середовищах, які ніколи раніше про це навіть і не думали.

Другим фактором стресу стала російська агресія. Вже підігріта Майданом, пробуджена активна частина суспільства сформувала добровольчий та волонтерський рухи, що стало запорукою зупинки агресора. Якщо б вторгнення сталося, скажімо, на рік раніше, України у нинішньому вигляді вже б не існувало.

Паралельно з поширенням новітнього націоналізму (важливо, що це націоналізм політичної нації, а не вузько етнічний) поширювалися вимоги щодо реформ та боротьби з корупцією — фактично це співпадає з вимогою встановлення відкритих (інклюзивних) інститутів.

3. ТЕМП ЗМІН

Згадаймо: необхідною передумовою успішної модернізації є модерне мислення громадян.

Модернізацію гальмують не лише старі еліти (політичні, економічні, медійні, релігійні, військові тощо), які намагаються забезпечити собі збереження закритих (екстрактивних) систем — монополізм в економіці, корупційні схеми, закритість політики від нових людей тощо.

Модернізацію гальмують також мільйони пересічних громадян — продаючи свій голос на виборах, підтримуючи популістів, продовжуючи корупцію не лише у вигляді хабарів, але й через дрібні особисті преференції та крадіжки, а також тримаючи вірність імперській культурі та радянському мисленню.

Було би дивно, якби така більшість привела би до влади на виборах нову політичну еліту, що кардинально змінила би країну за 3 роки. Подивіться на склад парламенту, він повною мірою відображає стан суспільної свідомості.

Ми бачимо, що значна частина громадян високо цінує Сталіна (незважаючи на Голодомор), не бачить впливу війни на своє життя (на третьому році війни), толерує корупцію (хоч на словах ганьбить її) і досі шукає політичного лідера, який негайно і безкоштовно дасть всім хороше життя.

Закон соціальних трансформацій неухильний: активна меншість встановлює напрямок руху, пасивна більшість визначає темп.

Активна меншість зробила свій вибір. Хочеться вірити, що він остаточний, і країна вже не зможе звернути з цього курсу. Тепер залишилося пришвидшити темп.

Головне завдання на сьогодні — поширення нових цінностей.

Свобода, гідність, патріотизм, чесний добробут, громадянська активність, самозайнятість, усвідомленість, критичне мислення, соціальна відповідальність, довіра, любов до освіти та пізнання, здоровий спосіб життя, повага до інших, толерантність, відкритість… перелік можна продовжувати.

Важливо, що без поширення цих цінностей в суспільстві далі ми не рушимо. Ось на чому треба сконцентруватися найближчим часом.

Пам’ятаймо: напрямок руху ми з вами вже визначили. Тепер потрібно створити такий темп, аби досягти бажаного ще за нашого життя. Ми не маємо права передавати проблему подолання минулого наступному поколінню.