Марія Заньковецька – безсмертна зірка українського театру
У зоряній плеяді театральної сцени українська актриса Марія Заньковецька золотими літерами вписала своє ім’я на скрижалі світового мистецтва. Той, хто хоч раз бачив її гру, залишить це в пам’яті на все життя.
Народилася Марія Адасовська (справжнє прізвище) 4 серпня 1854 року у мальовничому селі Заньки, що на Чернігівщині. Дівчинка була вже п’ятою дитиною у родині збіднілого дворянина Костянтина і міщанки Марії.
Дитинство Мані – так її пестливо називали вдома – минало серед селян і розмаїтих барв природи. До улюбленого ставу дівчинки вела широка алея, обабіч якої струнко вишикувались тополі, а із самого плеса, так здавалося малій, виходили бавитися русалки. Саме таку картину малювала багата уява дівчинки, а все завдяки бабусиним казкам та легендам, якими вона забавляла малечу, а ще співала їй дивовижних українських пісень. А батько, який мав оксамитовий баритон і грав на скрипці та фортепіано, з самого малечку прищепив доні любов до музики. Разом вони грали сімейні концерти для гостей.
Коли Марійці виповнилося десять, її віддали до пансіону в Чернігові. Вчилася дівчинка дуже завзято, була допитливою, але найбільше її приваблював театр. Найулюбленішим заняттям була гра в аматорських спектаклях, її першою роллю стала дівчинка-сирітка із казки “Донька Кощія”, яку їй віддав Леонід Глібов – тогочасний очільник драматичного гуртка при пансіоні.
І хоча батьки бачили яскравий театральний талант дівчинки, вони навіть чути не хотіли про сцену. Марія ж продовжувала грати у аматорських спектаклях. Під час одного із таких виступів молодому офіцеру впала в око юна акторка. Наобіцявши дівчині підтримку у театральній кар’єрі, Хлистов домігся її руки. У 17 років дівчина покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком до Бессарабії – до місця служби воєнного.
Ця подорож стала доленосною, адже там Марія Заньковецька познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем, який пізніше стане величнішим актором української сцени. До того ж її чоловік, який так яскраво перед весіллям розмальовував свою підтримку театру, безапеляційно заявив, що єдина роль, яку має виконувати жінка – бути слухняною жоною і матір’ю.
Єдине, що могла дозволити собі Марія – домашні спектаклі. Після одного із таких виступів вона запросила на гостини чимало акторів-любителів і між іншим сказала, що чоловік проти сцени. Гості, які захоплювалися яскравим даром Марії, стали впрошувати чоловіка відпустити дружину на навчання, і що театр – це її покликання. Щоб уникнути скандалу, Хлистов дав згоду, але за однієї умови: дружина мала грати на українській сцені, і аж ніяк не на російській. Річ у тім, що тоді українська сцена була під забороною, тож своєю згодою він вбив двох зайців – і відпустив Марію, і знав, що вона зовсім скоро повернеться до нього. Та не так сталося, як йому гадалося.
У 1881 році царський уряд дозволив ставити п’єси українською мовою. Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді (нині Кропивницький) театр і запросив до нього Марію. Із 27 жовтня 1882 року розпочався “офіційний” творчий шлях видатної акторки. Вона обрала собі псевдонім і стала Марією Заньковецькою (назвалася в честь села, де народилася). Роль Наталки із “Наталки-Полтавки” Котляревського стала дебютною, але акторка настільки вжилася в образ, що її гра була неперевершеною. Разом із трупою Кропивницького гастролювала до Полтави, Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Житомира, а також до Москви і Петербурга.
Гастролі 1886-88 років принесли Марії світову славу. Кожен її виступ мав шалений успіх. На одному зі спектаклів був присутній імператор Олександр III. Подруга, а пізніше біограф Заньковецької, Наталя Богомолець-Лазурська згадувала той випадок:
“Вистава мала величезний успіх, артисти були запрошені в царську ложу. Але сама форма запрошення, мала в собі характер заборони і попередження. Як себе поводити, що можна і чого ні. За цими вказівками артисти повинні лише відповідати на запитання і не більше. До того ж, вимога негайно з’явитися перед “царські очі” так неприємно вплинула на Марію Костянтинівну, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне із питань. За неї це робив Садовський. Пізніше, описуючи у своїх спогадах цю сцену, він приписав мовчання Марії її надмірному збентеженню. А в дійсності вона просто відчула себе приниженою і обурилася від такої царської “ласки”.
Пізніше акторці передали, що сам імператор пропонує їй стати частиною імператорського театру із платнею у чотири тисячі рублів. У ті часи це були величезні гроші, та єдиною відповіддю, якою вона “нагородила” царя стало горде мовчання.
У 1887 році церковний шлюб із Олексієм Хлистовим був розірваний. При розлученні, вона взяла всю вину на себе і цим самим приреклась на безшлюбність, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права на повторне одруження. Але виходу і сил жити з нелюбом не було. У серці давно оселилося палке кохання до іншого. Той красивий, із чарівним голосом офіцер, якого зустріла у Бессарабії – Тобілевич, нині відомий актор Микола Садовський, який так пристрасно втілював на сцені своє істинне кохання, що від їхньої любові не можливо було відвести погляд. Ще відтоді для акторів кохання і сцена стануть одним цілим. Вона розчинялася у ньому, він купався у променях її любові.
Після мовчазної відмови щодо імператорського театру, їй ще не раз пропонуватимуть грати на петербурзьких підмостках. Одного разу, в присутності великої кількості людей, критик і журналіст Олексій Суворін знову звернувся із запрошенням до театру, на що отримав вичерпну відповідь: “Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я дуже люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію”.
Сучасники високо цінували талант Заньковецької, ставлячи її на рівень світових театральних зірок – італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і російської Віри Коміссаржевської. Шанувальниками її гри були режисери Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко. Серед письменників поціновувавчами її таланту були Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Павло Тичина, Максим Рильський, Лев Толстой, Антон Чехов.
Заньковецьку любили всі – за її гру, талант, голос, нею захоплювалися. Василь Василько у своїй книзі “Театру віддане життя” описував її:
“Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її фігура трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразкова, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна. Одухотворене бліде обличчя з високим чолом, прямий ніс з трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст з опущеними куточками. Рівні, високо підняті брови. Над всім особою панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі”.
Репертуар акторки налічував більше 30 ролей, а ще вона знімалася у кіно: втілила на екрані незмінну “Наталку-Полтавку” у 1910 році та роль матері у стрічці “Остап Бандура” 1923-го.
Свою майстерність гри вона довела до найвищого рівня. Із перших хвилин виступу захоплювала у полон глядача і не відпускала до останнього слова на сцені, змушуючи переживати всі перипетії героїні разом із нею. Свої костюми створювала на папері сама, а вже з ескізів їй шили вбрання. В її образах Заньковецької не було нічого штучного – наприклад, для ролі циганки Ази, Марія Заньковецька сама виміняла у ромів браслети, сережки і срібні дукачі.
Після гастролів закохані Марія і Микола купили невеличкий хутір поблизу Києва. Там у “Марусиному курені” (так назвали своє обійстя актори) промайнули найкращі роки життя. Тут завжди було людно, двері були для гостей завжди відчинені.
Зрештою Марія Заньковецька залишила створену Садовським трупу через сімейні негаразди. Причина банальна: Микола став частим гостем у ліжках інших жінок. Заньковецька, як пристрасна і чутлива натура, тяжко переживала численні зради. Тому були і гучні скандали, і навіть спроби вкоротити собі життя. Микола клявся, стоячи на колінах, що то все наклепи: “Маріє! Як могла так подумати? Ти ж моя єдина кохана кицюня”. Але тут же розвертався і йшов тішитись у обійми до іншої кішечки. Зрештою, сил терпіти не стало, жінка покинула Миколу.
Після розриву вона залишилася самотньою, а українська сцена втратила потужний творчий тандем, у якому стільки років пропрацювали актори. Шість років Марія гастролювала з різними театрами, але у жоден із них вона не входила.
Микола, на зло Марії, узяв шлюб з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів Миколу та Юрка. А згодом поїхав на Галичину створювати свій татр.
Але навіть це не змогло навічно розлучити Садовського з Марією. Повинившись за все, вернувся, а ще привіз Марії свого малого сина Юрка. Жінка прийняла дитину, полюбила, опікувалась ним, ба, називала синочком, а він її – мамою. Своїх дітей у неї не було. Ще в молодості її перший чоловік Хлистов, розлючений через безпідставні ревнощі, штовхнув вагітну Марію, і та впавши, втратила дитя. Той випадок поставив хрест на материнстві. Та велелюбний Микола не полишив звички стрибати у гречку й зрештою пішов до молоденької лялечки – акторки Валентини Чаус.
Восени 1915 року Марія Заньковецька вступила в трупу під назвою “Товариство українських артистів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського на чолі з І. Мар’яненком”. Всю осінь з великим успіхом вона виступала в одеському театрі “Гармонія”.
Після Лютневої революції 1917-го гастролювали по Україні, даючи вистави за найнижчими цінами, щоб на них могли потрапити всі охочі. Але смерть матері змусила перервати виступи, до того ж на похоронах акторка сама застудилася. Запалення легенів надовго вклало у ліжко, а одужання все не йшло. Остаточно оговтатися від хвороби так і не вдалося. А через ослаблений імунітет став розвиватися туберкульоз.
У 1922 році Марія Заньковецька грала востаннє. До того ж, це було святкування 40-річчя її творчої діяльності на сцені. Марії присвоїли звання народної артистки, а ще Троїцький народний дім, де виступала артистка з 1919 до 1922 року, прейменували у “Театр імені М. К. Заньковецької”.
Прогресуюча хвороба змусила кинути улюблену справу. Тому її квартира стала творчим клубом, куди приходили друзі, колеги і просто знайомі. Тут бували артисти Саксаганський, Левицький, Мар’яненко, Юра, Ужвій, академіки Богомолець, Заболотний, художники Їжакевич, Фомін та інші. Тут пройшли останні 16 років життя актриси. У цей час Садовський часто приходив під двері акторки і сидячи впрошував: “Маню, впусти!”. Та всі сили на прощення були вичерпані, і Марія Заньковецька, як колись царю у Петербурзі, відмовила мовчанням.
Могила Марії Заньковецької. Фото: kiev-foto.info
В останні роки Марія Костянтинівна майже не вставала з ліжка. Знала, що смерть вже скоро прийде до неї, проте ставилася до цього спокійно. Не стало видатної акторки 4 жовтня 1934 року. Поховали її біля могили Садовського (актор помер 7 січня 1933-го) на Байковому кладовищі.
Ім’ям Заньковецької у 1923 році названий театр у Львові. У Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові в її честь названо вулиці. У Києві, Ніжені і селі Заньки встановлено пам’ятники Марії Костянтинівни.
2004 року НБУ випустив пам’ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження видатної української актриси.
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
Життя Марії Заньковецької: як і чим жила легенда української сцени
Справжньою окрасою національної сцени і зіркою театрального простору на зламі XIX-XX ст. була Марія Заньковецька. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса і саме їй вдалось, у створюваних сценічних образах, стати символом української жінки.
Життєвий шлях Заньковецької почався 22 травня 1860 року на Чернігівщині, у селі Заньки, поблизу Ніжина. Батьками її були дрібні дідичі(поміщики) Адасовські. Оповідання старої бабусі її пісні та приказки глибоко запали в душу вразливої дівчинки. Увесь навколишній світ став для Мані (як ласкаво її називали рідні) однією великою сценою.
Наприклад широка алея, обсаджена стрункими тополями, вела до улюбленого ставка дівчинки. Саме там, як видавалось майбутній актрисі після оповідок бабусі, що десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».
Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові
Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала. Не випадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільниться ніколи і навіть на сцені.
А прийшло це кохання несподівано.
Заньковецька рано одружується: у 18 років вона виходить заміж за військового Олексія Хлистова.
За спогадами актриси, погляди її чоловіка дуже мало відрізнялися від поглядів її батьків, які нічого й чути не хотіли, щодо бажання доньки цілковито присвятила себе театральному мистецтву. Тому Марії довелося тимчасово облишити думки про велику сцену і задовольнятися аматорськими виставами.
Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери (де служив її чоловік) приїхав молодий військовий, який за відвагу при битви на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом й артистичними здібностями, які уже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну.
Вони грають закоханих Наталку і Петра в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського, ставлять живі картини на сюжети подій Російсько-турецької війни. Це був Микола Садовський.
Обидва мають великий успіх і друзі радять їм йти на професіональну сцену. Так народився їх дует, в основі якого були любов до сцени і спільна сердечна прихильність. З цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Садовського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.
Взимку 1881 pоку Марку Кропивницькому вдається дістати дозвіл і зорганізувати професійну трупу. До неї долучається Микола Садовський і негайно нагадує Заньковецькій її обіцянку вступити до трупи. Шлях на сцену для майбутньої прими почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – зі Свеборга у Фінляндії до Києва, як було домовлено з Миколою Садовським. І от перша прикрість: її ніхто не зустрів і, як з’ясувалось, Миколи Садовського і Марка Кропивницького у місті не було. Марії лише передали повідомлення, про те що треба їхати до Єлисаветграду (тепер Кропивницький).
У настроях молодої жінки переважали тривога і сумніви щодо того, чи правильний вона зробила вибір. Важко було відчувати на собі і тогочасну жіночу безправність, адже у ті часи жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька, або чоловіка.
Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком лише на три місяці, і по закінченні цього терміну, він мав право повернути неслухняну дружину додому.
І все ж, не зважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисаветграду. Тут на вокзалі її вже зустрів Микола Садовський і повіз знайомити з керівником трупи Марком Кропивницьким.
А наступного дня мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського – першій виставі трупи Марка Кропивницького, з якої, фактично, розпочинається постійне, але дуже складне через цензурні заборони, життя українського театру.
Саме для цього виступу Марія Заньковецька обирає собі сценічний псевдонім, який походить від назви рідного села Заньки. Актриса зробила це для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене “легковажною професією” прізвище.
Пізніше, згадуючи свій перший вихід на сцену, вона скаже: “Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль.”
Наступного вечора вона грала романтичну, ніжну, наївну Галю у “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка. Кохання Галі і Назара, якого грав Микола Садовський, критики порівнювали з палким коханням Ромео і Джуль’єтти.
Далі Заньковецька грає Ярину в “Невольнику” за Тарасом Шевченком, за яку отримує від Марка Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”.
Присутня на виставі Софія Русова оповідає, що спочатку дебютантка цілком не володіла собою, але починаючи з другої дії, вона відчувала себе вже певніше і закінчила виставу з великим успіхом.
Уже з перших ролей актриса проявила надзвичайну гнучкість та експресію свого таланту, вміння жити життям своїх героїнь, ототожнювати себе з ними, відчувати їх страждання і радощі так сильно, як свої власні. У цьому крилась сила її таланту. І цей неперевершений дар вона доповнювала прекрасною пластикою, вмінням виразно рухатись, майстерно використовувати свій глибокий низький голос. Завдяки цьому вона мала емоційний контакт з глядачами, які плакали і сміялись разом з нею.
У спогадах подруги Заньковецької, акторки Богомолець-Лазурської, наведена її коротенька розмова з великим актором Панасом Саксаганським.
“Знаєте, що — говорив він до Заньковецької, — дуже добре було б зорганізувати наступного літа драматичну трупу, посадити її на пароплав і поїхати вниз Дніпром, зупиняючись і даючи вистави.
Все це мрії, — відповіла Заньковецька. — Нічого з цього не вийде, але які поневіряння нас далі чекають, мені не жалко…”
Так, нічого не пошкодувала Заньковецька для рідного театру: свідомо відмовившись від розкошів царської імператорської сцени, вона лишилась на українській сцені, віддавши їй до кінця своє чудове мистецтво свій чудовий талант.Часом, після вистав з участю Марії Заньковецької, численна українська молодь, випрягши коней з візника, сама впрягалася й відвозила її додому, або садовила на крісло й несла кварталами міста, співаючи пісні.
Наприкінці 1886 року Марія Заньковецька виступала з трупою Марка Кропивницького у Петербурзі. Критика в захопленні вітала наших акторів.
Микола Садовський писав у своїх спогадах про вплив Заньковецької у ролі Харитини з п’єси І.Карпенка-Карого “Наймичка” на петербурзьку публіку:
“Вперше у житті своїм цей ситий, блискуче одягнений салон побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка”.
Саме у Петербурзі познайомились Антон Чехов і Марія Заньковецька. Чехов вперше побачив актрису під час гастролей у Москві у ролі Софії (“Безталанна”), і ще до знайомства у листі до брата він написав: “Заньковецька – страшна сила!”.
Дружні стосунки продовжувались між ними і тоді, коли трупа переїхала до Москви. Саме там Чехов написав 12 січня 1892 року листа до Марії Заньковецької, з якого стає відомо, що саме Антон Павлович допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази, письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих.
Це єдиний лист Чехова до Заньковецької, який зберігся, адже листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у Заньках.
А у цих листах йшлося про наміри Чехова купити маєток біля маєтку Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.
1887 року, з не меншим успіхом, пройшли виступи в Москві. Раніше вже було зазначено, що в цей час український театр довів на ділі, що він може стати як рівний з російським, а в дечому перевищити його.
Справа в тому, що на той час ще не існував московський Художній Театр (з’явився у 1888 pоці), що склав собою перший акторський ансамбль психологічно-натурального напрямку, але такий вже був складений на той час Марком Кропивницьким. Тому недармо трупу назвали українськими «Майнінґенцями», бо там ансамблеві принципи стояли дуже високо.
Майже 20 років працювала Заньковецька у різних трупах. У 1905-1906 роках вона з трупою Миколи Садовського виступає в Галичині і знову з величезним успіхом.
А вже у 1907, Микола Садовський засновує в Києві перший український постійний театр, і Заньковецька вступає до трупи, працюючи там до 1911 року.
У 1908 році святкує свій ювілей (25 років на сцені), що за, означенням Сергія Єфремова обернувся на свято єднання свідомої України з народом.
Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях.
Вона взагалі надає матеріальну дорогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам.
Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів.
Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради Миколи Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові.
Після цього була ще одна важлива подія в їхньому житті, яка їх об’єднала: Микола Садовський привіз до Марії Заньковецької свого малого сина Юрка.
Актриса не мала власних дітей, адже ще в молодості її чоловік Олексій Хлистов, через безпідставні ревнощі, сильно штовхнув її, коли вона була вагітна.
Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою.
Симон Петлюра, який був окрім інших його заслуг, театральним критиком, вміщуючи статтю про Заньковецьку з нагоди святкування її 25-літнього ювілею, епіграфом поставив слова російського письменника Антона Чехова: «Для генія не існує смерть і лише сама смерть наполовину».
Ці слова повністю відносяться до Заньковецької — вона жила у вічній юності, не маючи жодної «духової старости».
“Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, — саме так писав про Марію Заньковецьку Симон Петлюра.
1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє тяжку хворобу актриси. І в той же час відбуваються революційні катаклізми, які акторка сприймає критично. 1918 року Панас Саксаганський, рідний брат Миколи Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував.
Віддана праця Марії Заньковецької тривала протягом чотирьох років, у той складний час, коли влада постійно змінювалась і завершилась 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси.
Свій останній притулок мандрівна зірка українського театру знаходить під дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії.
4 жовтня 1934 року на просценіумі київського оперного театру (вщерть заповненого глядачами, адже незабаром має розпочатися вистава опери Россіні «Севільський цирульник»), з’явився відомий український оперний співак Михайло Донець.
«Сьогодні, — говорить він, — після тяжкої недуги померла наша відома акторка Марія Заньковецька. Ім’я її протягом багатьох років було відоме не тільки в Україні, але далеко поза межами її. Пам’ять її прошу вшанувати вставанням».
Зойк несподіванки миттю пронісся залою і всі глядачі мовчки піднялись.
Ім’я Заньковецької дійсно було відоме далеко поза межами її батьківщини.
Її порівнювали з відомими акторами світу — Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Джемою Белянчіоні, а своєю творчістю вона доводила трагічне положення жінки-українки, більш того, — все трагічне положення України в пастках царсько-російського режиму.