13 серпня — Євдокимів день: історія, традиції та звичаї свята, про які мало хто знає

13 серпня, православний світ відзначає день Євдокима. Жив він у 9 столітті за часів правління візантійського імператора Феофіла. Народився в родині благочестивих християн. Його родина була знатною та з ними був знайомий правитель. Коли Євдоким виріс, він зайнявся богослужінням та допомагав нужденним. Він дав обітницю безшлюбності та уникав жінок. Тільки одна стала для нього близькою подругою – його матір.

За свою праведність та чесність став правителем Харсіанської області. Євдоким був мудрим та справедливим правителем, судив людей та піклувався про немічних. За свою безгрішність та щиру віру отримав честь зійти на Небеса в 33 роки. Перед смертю святий попросив поховати його в тому одязі, в якому помре. Потім попросив всіх рідних та близьких покинути кімнату, щоб ніхто не бачив його страждань. Після смерті мощі святого зцілювали хвороби та творили дива.

Через півтора роки після смерті сина, матір прийшла попрощатися з ним. Вона була дуже засмучена та попросила відкопати труну. Кожен побачив, що обличчя Євдокима виглядає чистим та ясним. Труну дістали, а тіло святого переодягли в новий одяг. Матір намагалася забрати мощі в Константинополь, але інші християни не захотіли віддавати його. Згодом Йосип, що служив при місці поховання Євдокима, переправив мощі в столицю, як хотіла матір. Їх поклали в храмі Богородиці, який побудували батьки святого.

Традиції в цей день.

Сьогодні не можна тяжко працювати. Щоб знаряддя добре працювало, над ним потрібно було прочитати подяку. Потім його чистили від бруду та сміття й лише тоді йшли працювати.

В цей час дозріває ріпа. Тому, господині готують каші, пироги та квас з цього продукту.

Перешкоди до укладення шлюбу

Одного лише бажання вступити у шлюб недостатньо. Це рішення потребує відповідної санкції з боку як державних владних інститутів, так і церкви, якщо йдеться про вінчання. У шлюбному церковному праві, яке виходить з того, що шлюб – це Таїнство, сформульовані умови, дотримання яких є обов’язковим для укладення церковного шлюбного союзу. За відсутності цих умов виникають обставини, які перешкоджають здійсненню вінчання.

Перешкоди можуть бути абсолютними (які виключають для певної особи можливість вступити у шлюб з будь-ким) і умовними (унеможливлюють шлюб між певними особами внаслідок їхніх родинних стосунків). Причому, крім кровноспорідненого зв’язку, перешкодами можуть бути властивості свояцтва чи духовної родинності. Розрізняються також перешкоди, внаслідок яких шлюб вважається недійсним вже з моменту його укладення, а тому підлягає розірванню; або такі, виявлення яких не тягне за собою розірвання шлюбу, однак піддають і тих, хто вступив у шлюб, і священика, який їх вінчав, канонічним стягненням.

Абсолютні перешкоди до шлюбу

Абсолютними перешкодами до шлюбу, а відтак такими, які призводять до його розірвання, є наступні.

Перша. Особа, яка перебуває у шлюбі, не може вступити у новий шлюб, оскільки християнський шлюб – безумовно моногамний.

Друга. Шлюб священних осіб, укладений після посвячення в сан, визнається незаконним. На це вказує 6-те Правило Святого Василія Великого. А згідно з 6-м Правилом Трульського собору вступ до шлюбу забороняється не тільки священнослужителям, а й іподияконам. Апостольське правило 26-те дозволяє вступати у шлюб після поставлення на церковне служіння лише читцям і півчим.

Ці церковні правила в часи імператора Юстиніана були підтверджені і цивільними законами. Але Юстиніанів закон повинен був утратити силу після запровадження 79-ї новели імператора Льва Філософа, у якій зазначалося, що клірик, який взяв шлюб після рукоположення, позбавлявся священного сану, але не виключався із кліру і взагалі не усувався від церковних служінь, відправленню яких не перешкоджає другошлюбність. За свідченням церковних каноністів XII ст., і зокрема Феодора Вальсамона, в їхній час застосовувався закон Льва Філософа, а не імператора Юстиніана. В той самий час самі тогочасні каноністи дотримувалися думки про те, що всякий незаконний шлюб клірика, коли той буде відсторонений від священнослужіння, не може стати дійсним. На доказ цього вони приводили положення з греко-римського права, відповідно до яких те, що не мало законної сили на своєму початку, не може набути її потім, після усунення перешкод, які віднімали цю силу. За твердженням Вальсамона, шлюб священних осіб не є законним і в тому випадку, коли вони вступили у нього після зняття з себе духовного одягу (тлумачення за 440-м Правилом святого Василія Великого). Але у практиці грецької церкви і пізніше не вимагалося припинення шлюбу, укладеного священною особою під час перебування у сані.

Третя. Відповідно до 16-го Правила Халкідонського собору, 44-го Правила Трульського собору та інших канонів монахам і монахиням заборонялося вступ у шлюб після принесення ними обітниці. Член церкви, який дав обітницю безшлюбності, за церковними правилами, не може вступити у шлюб, оскільки обітницю цноти і безшлюбності церква порівнює із заручинами з Небесним Нареченим Ісусом Христом. Ця образна уява духовного єднання віруючої душі, яка присвятила себе особливому служінню Христу, стало підставою для канонічних визначень щодо зради цій обітниці. Так, згідно з 19-м Правилом Анкірського собору, ті, хто порушили обітницю безшлюбності, прирівнюються до другошлюбних і на них накладається єпитимія другошлюбних. А Василій Великий ще суворіше кваліфікує зраду обітниці цноти, вважаючи її перелюбом, а тому винні заслуговують на таку саму єпитимію, як за перелюб.

Цивільні візантійські закони теж забороняли шлюби ченців під загрозою покарання. І все ж, шлюб з ченцем чи черницею до IV ст. не розривався. Священномученик Кіпріан (Карфагенський) досить лояльно ставився до таких проступків з боку монахів, про що у III ст. зазначав: “Если (некоторые) посвятили себя Христу, то должны пребывать целомудренными и чистыми, без всякой фальши и с твердостью и постоянством ждать награды девства. Если же не хотят более оставаться в этом состоянии или не могут, то лучше пусть вступают в брак, чем впадать им в огонь от своих согрешений”. Принагідно зазначимо, що навряд чи доречно вважати християн, які дали обітницю безшлюбності до IV ст., ченцями (про це йшлося у попередніх лекціях). Тому на ченців у справжньому розумінні цього слова це судження святого отця поширюватися не може.

У 16-му Правилі Халкідонського собору про монахів сказано чітко і безапеляційно: монах, що вступив до шлюбу, піддається позбавленню церковного спілкування (відлучається від церкви). Після того, як ця практика увійшла в силу, монах після розлучення повертався (іноді примусово) до монастиря, де повинен був перебувати до кінця своїх днів. Особа, яка вступила в незаконний шлюб з ченцем чи черницею, після розлучення піддавалася церковній єпитимії поряд із монашествующим, а після її виконання не позбавлялася права вступити у законний шлюб.

Четверта. Відповідно до церковного закону вдівство після третього шлюбу вважається абсолютною перешкодою до нового шлюбу. Як зазначається у “Томосі єднання” (920 р.), “никто не должен дерзать вступлением в четвертый брак”.

Що ж стосується вступу у третій шлюб, то, згідно з 50-м Правилом Святого Василія Великого, “на троебрачие нет закона; посему третий брак не составляется по закону. На таковые дела взираем как на нечистоты в церкви, но всенародному осуждению оных не подвергаем, как лучше нежели распутное любодеяние”. Таким чином, на третій шлюб церква дивиться лише як на слабкість людського характеру, але це краще, ніж впадати у блуд. При цьому третій шлюб можливий за певних умов – віку до 40 років і відсутності дітей. Для дозволу на третій шлюб обидві Ці умови повинні бути поєднані.

Церква не схвалює і другий шлюб, бачить у ньому прояв поступки своїм почуттям на шкоду розуму, але допускає його. За словами апостола Павла, “жена связана законом, доколе жив муж ее; если же муж ее умрет, свободна выйти, за кого хочет, только в Господе. Но она блаженнее, если останется так, по моему совету”. I все ж кожен, хто вступає у другий шлюб, як того вимагають канони, піддається єпитимії. Згідно зі 4-м Правилом святого Василія Великого, другошлюбних відлучають від церкви на один рік або на два. На сьогодні ця норма, як і багато інших канонічних правил, у буквальному сенсі не застосовується.

П’ята. Перешкодою для вступу у шлюб є вина у розірванні попереднього шлюбу. Так, винний у перелюбі, внаслідок чого був розірваний попередній шлюб, не може вступити у новий шлюб. Це положення випливає із євангельського морального вчення і церковної практики. Така норма відображена і у церковному законодавстві: “Номоканоні” (гл. 1, 5, 11, 13), “Кормчій” (гл. 48), “Прохіроні” (гл. 49). Трульський собор у своєму 87-му Правилі дозволяв винному звернутися до архієрея з проханням дати дозвіл на вступ у новий шлюб після дотримання 7-річної єпитимії. Правда, єпархіальний архієрей мав право на свій розсуд скоротити цей строк, але не більше ніж на два роки (102-ге Правило Трульського собору).

Шоста. Перешкодою до шлюбу є також фізична і духовна нездатність до нього (ідіотизм, душевна хвороба тощо). Цивільні закони більшості християнських і нехристиянських держав світу оголошують шлюби з душевнохворими недійсними.

Що ж стосується фізичної нездатності до шлюбу, то у “Синтагму” Матвія Властаря внесена 98-ма Новела імператора Льва Мудрого, яка забороняла євнухам вступати у шлюб. Крім того, церковні канони вбачають аналогічні перешкоди для осіб, які від природи нездатні до шлюбного життя або які стали такими внаслідок перенесеної хвороби.

У Зводі законів Російської імперії та “Уставе духовных консисторий” особам з фізичними вадами не забороняється вступати до шлюбу, однак із спливом трьох років з моменту укладення шлюбу дозволяється розлучення з причини вродженої нездатності до шлюбного життя одного з подружжя. Дійсно, фізичну нездатність до шлюбного життя можна виявити лише після укладення шлюбу. До цього, такий стан є особистою таємницею людини, і нерідко невідомий їй самій. Але якщо про таку нездатність стане відомо до вступу у шлюб, то це розглядатиметься як перешкода до шлюбу, оскільки сенс шлюбу полягає якраз у фізичній здатності кожного з подружжя виконувати свої подружні обов’язки. В подібному випадку священик може відмовитися від проведення вінчання, не отримавши при цьому дозволу від правлячого архієрея.

Фізичну нездатність до сімейного життя не варто плутати з нездатністю до дітонародження, яка не є перешкодою до шлюбу і не може слугувати причиною для розлучення.

У діючих церковних правилах немає заборони вінчати глухонімих або сліпих. Церковні канони не забороняють вінчати осіб, якщо вони хворі і самі бажають вступити у шлюб. Але вінчання таких осіб повинно відбуватися у храмі. Якщо хтось один з осіб, будучи важкохворим, незаконно живе сімейним життям, і, відчуваючи наближення смерті, виявив би бажання вступити у законний шлюб і тим самим позбавитися свого гріха, то дозвіл на такий крок, який має обов’язково відбутися в церкві, дає єпархіальний архієрей.

Сьома. Для вступу у шлюб існують певні вікові межі. Вік, при досягненні якого дозволяється вступити у шлюб, називається шлюбне повноліття. Він не завжди співпадає з цивільним повноліттям. У “Еклозі” для вступаючих у шлюб визначений вік: 15 років для хлопців і 13 – для дівчат. У “Прохіроні” він знижений на один рік – відповідно 14 і 12 років. Обидва ці джерела увійшли у нашу “Кормчу книгу”, на основі якої Стоглавий собор встановив норму: для хлопців – 15 років, для дівчат – 12 років. Відразу стало зрозуміло, що така вікова межа є неприйнятною для наших широт, а тим більше для Росії з її північним кліматом, який затримує фізичний розвиток підлітків.

Тому указом Синоду від 1830 р. було заборонено вінчати шлюби, якщо нареченому не виповнилося 18 років, а нареченій – 16 років. Дія цієї норми не поширювалася на територію Кавказу, де зберігався інший віковий ценз. З того часу в Росії встановилося два повноліття для шлюбу: цивільне 18 і 16 років (в Україні шлюбний вік для дівчат і хлопців один – 18 років) і церковне – 15 і 13 років. Шлюб, укладений до церковного повноліття, в усякому випадку визнавався недійсним і підлягав розірванню. До речі, недосягнення цивільного шлюбного повноліття вважається перешкодою заборонного характеру, яка має деякі винятки і не має такої імперативної форми.

Якщо подружжя уклало шлюб до вказаного синтезованого строку шлюбного повноліття (чоловіки від 15 до 18 років і жінки від 13 до 16 років), його розлучали до настання цивільного повноліття, якщо в цей час жінка не народила дитину або не завагітніла. Правлячий архієрей міг дати благословення на вінчання, якщо нареченому або нареченій не вистачило півроку до цивільного шлюбного повноліття.

Якщо сталося так, що особи, що не досягли шлюбного повноліття, були обвінчані, а потім розлучилися, то з досягненням ними цивільного повноліття і за бажання відновити шлюб, перешкоди їм у цьому не існувало. Причому їхній союз підтверджувався в церкві з повторною процедурою вінчання. їм надавалася також можливість сповіддю очистити совість за передчасний вступ у шлюб.

У церковному шлюбному праві встановлена і найвища вікова межа для вступу у шлюб. Святитель Василій Великий вказує на таку межу для вдів – 60 років, для чоловіків – 70 років. В історії Російської церкви мав місце такий випадок. У 1744 р. Синод визнав недійсним шлюб, укладений 82-річним чоловіком. Свої міркування Синод виклав так: “Брак установлен Богом ради умноження рода человеческого, чего от имеющего за 80 лет надеяться весьма отчаянно; в каковые лета не плотоугодия устраивать, но о спасении души своей попечительствовать долженствовало, ибо, по Псалмопевцу, “человек в силах” может быть только до 80 лет, а “множае труд и болезнь” клонят к смерти человека, а не до умноження рода человеческого”.

Таким чином, Синод заборонив особам віком старшим за 80 років вступати у шлюб, а особам віком від 60 до 80 років треба було отримати дозвіл у архієрея. Перешкодою до шлюбу в Росії була й велика різниця у віці між нареченим і нареченою. Священикам рекомендувалося вести роз’яснювальну роботу, що велика різниця у віці викличе низку незручностей, але у випадку впертого бажання вступити у шлюб відмовити їм у цьому не дозволялося.

Восьма. Перешкодою до шлюбу була й відсутність згоди на нього з боку батьків наречених. У 38-му Правилі святителя Василія Великого сказано: “Отроковицы, без соизволения отца посягшия, блудодействуют. Но примирением с родителями дело сие мнится имети врачевание”. На підставі цього Правила Константинопольський Синод у 1038 році визнав недійсним шлюб доньки, укладений без згоди батька. В Росії ця норма застосовувалася з різними обмеженнями. Церква намагалася відмежувати і захистити дітей від свавілля батьків у питаннях шлюбу. Ще в добу Київської Русі “Устав” Ярослава Мудрого наказував карати батьків у судовому порядку, котрих звинуватять у примушуванні своїх дітей до вступу у шлюб або, навпаки, будуть стримувати дітей від шлюбу.

В основу батьківського благословення покладена їхня повага до вільного вибору дитиною своєї “половинки” та згода на шлюб. Цивільні закони забороняють батькам чи опікунам примушувати дітей до шлюбу всупереч їхнім бажанням. Тому в “Книге о должностях пресвитеров приходских” йдеться про те, що “священник, видя слезы или нечто иное, указывающее на недобровольное вступление в брак, должен остановить браковенчание и вияснить ситуацию”.

Дев’ята. Російське шлюбне законодавство синодальної епохи знало також і юридичні перешкоди до шлюбу. Особам, які перебували на державній службі, заборонялося вступати у шлюб без дозволу начальства. Заборонялося вступати у шлюб військовослужбовцям нижчих чинів до звільнення в запас (виняток було зроблено для вдових унтер-офіцерів, які мали дітей). Не мали права вступати в шлюб і вихованці навчальних закладів до закінчення курсу навчання або випуску із навчального закладу. Студентам вищих навчальних закладів дозволялося просити начальство про дозвіл на вступ до шлюбу за умови продовження навчання. Існували обмеження для шлюбу засланих правопорушників.

День святого Валентина. Історія свята

День Валентина – свято доволі розповсюджене. Його святкують майже у всіх країнах світу. А якщо і не святкують, то точно десь про нього чули. Сьогодні виникає дуже багато суперечок навколо цієї події. Зазвичай, стосуються вони походження святкування і його доцільності.

Походження свята:

Багато хто вважає, що це свято, так само як і Хелловін, прийшло до нас із Заходу, однак це не так. Народився День закоханих (принаймні у тій формі, яку ми знаємо сьогодні) в середньовічній Європі, звідки згодом помандрував до Америки, а до нас дістався разом з незалежністю.

Так от, 14 лютого пов’язане з ім’ям християнського святого Валентина. От тільки історія частенько замовчує, що таких персонажів насправді було як мінімум троє:

• Священик і лікар, якого стратили 14 лютого під час гонінь на християн за часів Клавдія ІІ.
• Єпископ, з яким фактично сталось те ж саме: був убитий за приналежність до християнства під час панування Авреліана. Стратили його теж 14 лютого, і навіть поховали в тому ж місці, що і його попередника. Це часто спричиняло різного роду непорозуміння.
• Кандидат на пост Папи, що проживав у Єгипті та у своїх проповідях говорив про шлюб як ідеал християнської любові. Однак про його смерть та місце поховання нічого не відомо.

Вважається, що усі три Валентина возвеличували кохання, допомагали молодим залагоджувати суперечки і охоче вінчали закоханих. Та все ж багато людей більше схиляються до думки, що покровителем закоханих був саме єпископ Валентин. Але і з його життєвою історією не все зрозуміло. Отож…

Теорія 1

Імператор Клавдій ІІ був страшенним противником шлюбів, адже вважав, що це заважає солдатам: одружені чоловіки більше думають про дружину та дітей, аніж про благополуччя власної країни. Тому він заборонив шлюби взагалі. Однак, жив у ті часи Валентин, який таємно вінчав усіх охочих. Звичайно, від Клавдія це не вдалося приховати, тому винуватця кинули за грати. Та лихо не без добра. Валентин і дочка тюремника Юлія закохалися одне в одного і почали листуватися. Історія закінчилась трагічно. Перед стратою, 13 лютого Валентин надіслав коханій свого останнього листа, підписаного словами “Твій Валентин”. Дівчина прочитала його 14 лютого, коли коханого вже не було в живих.

Теорія 2

Все відбувалось майже так само, як і в першому варіанті, однак в даному випадку дочка тюремника була сліпою, а Валентин – цілителем. Діти, яким він допомагав до ув’язнення, кидали через вікно йому листи з подякою. Дізнавшись про це, наглядач в’язниці попросив його про допомогу. Він привів свою доньку до священика і той закохався. 14 лютого, перед стратою, Валентин надіслав дівчині листа, в якому було листя шафрану. Коли дівчина відкрила його, до неї повернувся зір.

Теорія 3

Та ж ситуація, що і в попередній теорії, от тільки цього разу сліпа дочка тюремника сама закохалась у священика. Оскільки Валентин дав обітницю безшлюбності, то не міг відповісти їй взаємністю. Напередодні страти він написав їй листа, якого підписав “Твій Валентин” (звідси, до речі, вважається, і походять валентинки). А ще дехто стверджує, що такі листівки він надіслав перед стратою всім, кого любив.

Теорія 4

Валентин був таємним християнином і навертав своїх підопічних до цієї віри. Якось він вінчав молоду пару, але їх затримала варта. Оскільки Валентин був представником вищого класу, він міг уникнути смертної кари, однак його слуги – ні. священик, намагаючись розрадити молоде подружжя, написав їм листи, передати які повинна була сліпа дівчина. Однак до в’язниці з’явився сам Валентин. Він вмовив вартових пропустити до його до в’язнів ціною власного життя. Перед стратою Валентин передав ще один такий лист тій нещасній сліпій, яка завдяки йому прозріла і стала красунею.

Теорія 5

Валентин славився серед людей своїм даром зцілення, тому до нього звернувся тюремник імператора з проханням вилікувати його сліпу доньку Юлію. Лікуючи дівчину, він навчав її всього, що знав, зокрема розповідав про християнські вчення. Однак ідилію перервав арешт і смертний вирок. Перед стратою Валентин написав листа своїй підопічній, в якому попросив залишатись вірною християнству, і вклав туди жовтий крокус (згідно з іншими легендами, листя шафрану). Послання закінчувалось словами “Твій Валентин”. Юлія дуже хотіла побачити квітку і написане, аж раптом сталось диво, вона прозріла. На могилі Валентина вона посадила мигдалеве дерево, яке за легендами зацвітає щороку і символізує щиру любов.

Теорія 6

Ця легенда розповідає, що Валентин був дуже добродушним юнаком і дуже любив проводити час з дітьми. І дітлахи теж любили його. Однак імператор дізнався про його приналежність до християнства і наказав ув’язнити його. Юнака стратили якраз напередодні свята богині Юнони, тому він почав асоціюватись з коханням і став покровителем всіх закоханих.

Теорія 7

Вважається, що священик Валентин створив чудовий сад, а квіти дарував закоханим молодятам. Робив він це щороку 14 лютого, тому і вважався покровителем закоханих.

Теорія 8

Загалом вважається, що День Валентина існує вже більше 16 сторіч, але свята, приурочені коханню, існували ще задовго до того. Тож ця версія розповідає про язичницьке коріння Дня Валентина. 13-15 лютого древні римляни відзначали Луперкалії – свято родючості на честь богині кохання Juno Februata і бога Фавна. В ті часи спостерігалась значна смертність серед новонароджених. Оракул сказав, щоби уникнути “епідемії”, потрібно шмагати жінок шкурою жертовних тварин. Місце, де за легендою вовчиця вигодувала Ромула і Рема, було для римлян святим. Саме тут і відбувалось дійство Луперкалії, під час якого тварин приносили в жертву, а з їх шкури вирізались пасма, якими і шмагали жінок. Свято це, хоч і доволі розповсюджене, було досить аморальним і закінчувалось оргіями. Зрозуміло, що в християнстві вже не було місця таким забавам, тому їх намагались викоренити. Але це було важче, ніж здавалось. Мабуть тому Папа Геласій І постановив вшановувати в ці дні святого Валентина: він намагався підмінити свято плотських утіх на вшанування чистого і світлого почуття. А хто краще підходив для цієї ролі, аніж таємничий Валентин з його добрим серцем і трагічною історією кохання.

Однак історики Вільям Френд і Джек Оруч, а також вчені Майкл Кейлор та Генрі Келлі вважають, що ця теорія є всього лиш домислом, спробою пов’язати історії, що виникли в 14 столітті, з подіями ІІІ століття.

Теорія 9

Існує ще одна, зовсім не романтична теорія про те, що День Валентина святкується 14 лютого через птахів. Десь в цей час у них починається шлюбний період. Саме тому вважалось, що шлюб, укладений в цей день, буде щасливим і довгим. Таке переконання існувало десь до Середньовіччя, коли закохані вважали, що саме 14 лютого птахи “беруть шлюб”.

Як ми бачимо деякі легенди майже ідентичні, інші – дуже відрізняються. З іншого боку, якщо спробувати знайти зв’язок між усіма цими подіями, можливо, вдасться “докопатися” до істини. Але це вже інша історія.

Як би там не було, століття легенд і переказів дали свій результат – образ Валентина вже давно асоціюється у нас з чистими і щирими почуттями, назва яким кохання.

Сучасний День Валентина

Розповідають, що найбільшої популярності свято набуло саме в часи Середньовіччя. Перші письмові згадки можна знайти в творі “Пташиний парламент” Джеффрі Чосера. В ньому батько англійської літератури розповідає про сон, в якому птахи відзначали день Валентина, і зобразив притаманну для того часу атмосферу святкування (додавши краплинку іронії). До цього не було знайдено жодних письмових згадок про святкування Дня всіх закоханих. День Валентина згадується також у шекспірівському “Гамлеті”.

У Парижі, подейкують, навіть було створено Верховний трибунал любові, який працював на засадах лицарства (сталось це в дуже символічний день: 14 лютого 1400 року). А ми знаємо, що для лицаря дама серця була найголовнішою жінкою у житті. І говоримо ми не про сексуальне задоволення, а про платонічні почуття 😉 Так от, трибунал вирішував справи щодо подружніх зрад і контрактів, насильства над прекрасною половиною людства і т.п. А судді неодмінно повинні були розбиратись у романтичній поезії.

Якщо раніше Валентина офіційно вшановували за церковним календарем, то в 1969 році відбулась реформа і святого вилучили з літургічного календаря католицької церкви, оскільки відомості про його життя недостовірні та письмово не підтверджені. Все, що точно відомо про святого, це ім’я та інформація про страту. Хоча і до цього церква досить негативно відносилась до Дня святого Валентина.

Ставлення не змінилось і сьогодні. Церковні священнослужителі вважають, що свято немає нічого спільного зі святістю чи Божою любов’ю. На думку представників релігії, в цей день більше йдеться про пристрасть і плотські втіхи, аніж про духовний аспект. Що ж, в дечому тут можна погодитись. Однак, давайте дивитись правді у вічі, зміст святкування не обов’язково повинен мати таке негативне забарвлення. Ідея доволі світла та хороша – день любові й кохання, не тільки чоловіка та жінки, а й рідних, друзів і просто знайомих. Головне правильно подати її суспільству.

А ще одним аргументом проти святкування Дня Валентина є комерціалізація свята. Ну що ж, безперечно, це свято приносить деякий прибуток окремим компаніям. Але подарунки ми купуємо й для інших свят. Крім того, якщо ви настільки не хочете, щоби “за ваш рахунок хтось заробляв”, зробіть валентинку власними руками. Це ж не так складно 😉

Що святкувати, вирішувати перш за все вам. Не обов’язково ототожнювати цей день з прийнятими суспільством нормами. З іншого боку, такі події приносять в наше життя яскраві барви, допомагають боротися з рутиною і повсякденними проблемами, які переслідують нас повсякчас. Але не забувайте також, що висловлювати свою любов до інших можна не тільки один день в році. Варто робити це щодня, і не обов’язково за допомогою подарунків чи листівок!