§ 14. Розпад Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини

1. Перебудова і розпад СРСР. Період «перебудови» в СРСР значно активізував національний рух у ряді союзних республік. Вже у грудні 1986 р. в столиці Казахстану Алма-Аті спалахнули перші за багато років у СРСР більш-менш значні заворушення на національному ґрунті. Причиною стало рішення М. Горбачова звільнити з посади першого секретаря компартії Казахстану Д. Кунаева і призначити на його місце свого ставленика Г. Колбіна. Як стверджував пізніше наступник Колбіна Н. Назарбаев, процедура обрання Колбіна, яка тривала менше 20 хвилин, «обурила цілковитою зневагою до думки навіть партійного активу». Так само у Вірменії, Азербайджані та деяких інших республіках СРСР місцеві партійні керівники не збиралися без бою здавати владу.

Проте дводенні заворушення не були сприйняті серйозно у Москві, де, як і раніше, вважали національне питання «успішно вирішеним». Відтак поступово на карті СРСР з’явилися місця і зони кривавих зіткнень: Нагорний Карабах, де відбувалися сутички між азербайджанцями та вірменами, Сумгаїт, Фергана. Протягом 1988-1989 рр. у них загинуло 292 особи, 5200 було поранено. Близько 360 тис. радянських громадян довелося тікати з місць проживання.

Ослаблення ідеологічного диктату і дозвіл на демократичні вибори сприяли перемозі на виборах до Верховних Рад Латвії і Литви опозиційних національних рухів. В Естонії опозиціонери отримали трохи менше половини депутатських мандатів. Протягом весни – літа 1990 р. Литва, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет. М. Горбачов іронічно назвав цей процес «парадом суверенітетів».

Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призначило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР. Хоча за це висловилися 76 % опитуваних, референдум не вніс ясності у протиріччя з приводу нового союзного договору і подальшої долі СРСР. Тому консервативні сили в союзному керівництві, незадоволені послабленням своєї влади, вирішили скинути М. Горбачова й поновити «старі» порядки.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію, що Горбачов за станом здоров’я не може більше виконувати повноваження президента СРСР, у зв’язку з чим влада переходить до рук віце-президента Г. Янаєва.

Водночас було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб з найближчого оточення М. Горбачова. Це означало державний переворот. Проте з перших годин перевороту активний опір ДКНС чинили президент Росії Б. Єльцин, обраний на цю посаду 12 червня 1991 р., передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів. Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стало на захист «Білого дому» – будинку парламенту Росії, що став штабом демократичних сил. Усі ці фактори, а також активний протест з боку міжнародного співтовариства сприяли перемозі сил демократії у СРСР.

• Члени ДКНС

• Президент України Л. Кравчук, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич і президент Росії Б. Єльцин у Біловезькій Пущі

З курсу історії України дізнайтеся про подальшу політичну долю Л. Кравчука.

Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Ще на початку «путчу» Б. Єльцин підписав укази про перехід усіх органів виконавчої влади Союзу РСР у підпорядкування президенту Росії. 20 серпня він оголошує себе головнокомандуючим Збройними силами СРСР на території Росії. Наступними указами російська влада переводила під свій контроль підприємства союзного значення, телебачення і радіо. Отже, союзний «центр» практично перестав існувати. З 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан та Киргизстан.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (трохи менше 91 %), висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук зрозумів результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. у білоруській урядовій резиденції «Вискулі», що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік – Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Наслідком зустрічі стала заява, підписана 8 грудня, про те, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування». Потім Б. Єльцин зателефонував американському президенту Дж. Бушу, а С. Шушкевич – М. Горбачову. Так політичні реформи Горбачова завершилися розпадом СРСР. М. Горбачову, першому й останньому президенту СРСР, нічого не залишалося, як подати у відставку. Це сталося 25 грудня 1991 р.

2. Розпад Югославії та громадянські війни. Югославія складалася із шести окремих республік і двох автономних провінцій, а загалом у ній проживало 25 різних етнічних груп. Конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік та автономних країв, що сприяло формуванню в них власних політичних еліт. У новому державному устрої виразно проглядали риси конфедерації. Єдність країни було на практиці поставлено у залежність від єдності Союзу комуністів Югославії, а долю останнього – від особи Тіто.

Після смерті лідера Югославії 4 травня 1980 р. відцентрові тенденції посилились. У країні не залишилося стабільного керівництва – найвищі посади в державі та СКЮ заміщувалися строком на один рік почергово представниками всіх республік і країв. Національні проблеми стали віссю політичного життя Югославії. Наприкінці травня 1981 р. великі заворушення спалахнули у найбільш відсталому в економічному аспекті краї – Косові, де 90 % населення складали етнічні албанці. Вони вимагали створення суто албанського краю і надання йому статусу республіки. Зіткнення демонстрантів із міліцією призвели до жертв з обох сторін. Напруженість не спадала і в наступні роки. Саме косівські події 1981 р. започаткували кризу югославської державності.

Національні проблеми в країні тісно перепліталися з погіршанням соціально-економічного становища, наростанням глибокої фінансової кризи. Вразливим місцем Югославії була наявність значного зовнішнього боргу. У 1989 р. МВФ і Всесвітній банк висунули уряду низку вимог:

• проведення приватизації господарства;
• скорочення соціальних виплат;
• заморожування рівня зарплат.

Унаслідок цього впродовж року роботу втратило до 600 тис. робітників. У 1991 р. було звільнено ще 1,3 млн робітників – половину робітників країни. Криза створила економічну ситуацію, яка розчистила шлях до відокремлення від Югославії Хорватії і Словенії, за ними пішли Боснія й Македонія.

Після прийняття Словенією (лідер М. Кучен) і Хорватією (лідер Ф. Туджман) рішення про вихід зі складу Югославії (червень 1991 р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було віддано наказ забезпечити єдність Югославії.

У Хорватії місцеві серби за підтримки ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (11 % населення, 10 % території Хорватії), проголосивши тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін.

Унаслідок усього цього в 1991 р. в країні спалахнула громадянська війна. Під приводом припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН – міжнародні миротворчі сили. У конфлікт втрутилось і Європейське Співтовариство. Його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, які забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо тепер її війська перебували на території суверенної держави.

Проти Сербії було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію «Буря», внаслідок якої республіку Сербську Країну було ліквідовано, значна частина сербів була знищена, а решта стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

Македонія здобула незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р., уникнувши воєнної конфронтації. Також проголосив незалежність своєї країни й парламент Боснії та Герцеговини. СФРЮ вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову федерацію – Союзну Республіку Югославію (СРЮ), яка об’єднала Сербію і Чорногорію (квітень 1993 р.).

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Милошевич, який став президентом СРЮ. Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби й хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з Алією Ізетбеговичем наполягала на незалежності; хорватська частина населення прагнула приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розшматувати республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особливою жорстокістю та етнічними чистками.

Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70 % території країни. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєва. Тоді, за рішенням ООН, авіація НАТО і контингент військ ООН завдали ударів по позиціях сербів, знищивши їхню бойову техніку. Одночасно було знищено чимало цивільних об’єктів: мости, лікарні, заводи, школи. Мусульмани й хорвати, скориставшись цією ситуацією, перейшли в наступ і встановили контроль над 50 % території республіки.

За 3,5 року бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано десятки населених пунктів, сотні промислових і громадських об’єктів. Кількість біженців та переміщених осіб перевищила 3 млн.

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) щодо Боснії та Герцеговини у складі представників Росії, США, ФРН, Франції та Великої Британії, якою у липні 1994 р. було розроблено мирний план. На його основі сторони конфлікту за підтримки країн-членів КГ у листопаді 1995 р. в американському місті Дейтоні розробили пакет мирних документів із боснійського врегулювання (Дейтонські угоди), підписаний у грудні 1995 р. в Парижі.

Згідно з підписаною мирною угодою Боснія та Герцеговина залишається єдиною державою в її міжнародно визнаних кордонах, однак складається з двох суб’єктів – Боснійської мусульмано-хорватської Федерації та Республіки Сербської.

• Американські війська у Косові

Ще одна Балканська війна була розв’язана в березні 1999 р. в Косові, де посилилося етнічне протистояння між албанцями і сербами. Причини сербсько-албанського конфлікту приховуються у глибині віків. Приводом до загострення ситуації стало анулювання президентом С. Милошевичем автономії албанської громади. У січні-лютому 1999 р. відбулися переговори ворогуючих сторін за участі західних дипломатів у передмісті Парижа – Рамбуйє. Югославський президент не погодився на пропозицію Заходу про введення військ НАТО до Косова з метою припинення конфлікту і не підписав підсумковий документ. Тоді командування НАТО з метою примусити С. Милошевича піти на поступки у березні 1999 р. розпочало бомбардування югославських військових, а потім і промислових та цивільних об’єктів. Воєнні дії тривали 75 днів. Наприкінці травня 1999 р. С. Милошевич пішов на поступки і погодився на введення іноземних військових.

Під час президентських виборів 2000 р. владу захопив лідер опозиції В. Коштуниця. У березні 2001 р. Милошевича було взято під варту, а в липні – передано до Міжнародного суду в Гаазі як воєнного злочинця. Процес розтягнувся на кілька років, і під час нього Милошевич помер. У 2007 р. зі складу СРЮ вийшла Чорногорія, а наступного року проголосив незалежність край Косово. Його незалежність визнали понад 60 країн світу, серед них США, Німеччина, Франція, Польща.

3. «Оксамитове розлучення». У результаті «оксамитової революції» 29 грудня 1989 р. Федеральні збори ЧССР обрали відомого опозиціонера, драматурга, борця за права людини і побудову громадянського суспільства Вацлава Гавела президентом країни. Головою Федеральних зборів став А. Дубчек, лідер «Празької весни». Нове керівництво було сформовано на коаліційній основі. Держава дістала назву Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР).

У 1990 р. уряд розпочав економічні реформи. «Батьком» реформи був міністр фінансів Вацлав Клаус. Вона базувалася на роздержавленні та приватизації, забезпеченні конвертованості крони, вільному ціноутворенні. Уряд домігся збалансованості державного бюджету і приборкання інфляції. Були проведені велика і мала приватизації, внаслідок чого частка держави у ВВП із 97 % скоротилася до близько 20 %. Незважаючи на болісність перетворень, життєвий рівень населення у складний перехідний період був одним із найвищих у Східній Європі.

Формальним приводом до розпаду Чехословаччини стали результати парламентських виборів. Улітку 1992 р. у Чеській Республіці найбільшу кількість голосів виборців здобула Громадська демократична партія (ГДП), очолювана В. Клаусом. У Словаччині 37,2 % виборців підтримали Рух за демократичну Словаччину (РДС) В. Меч’яра.

Одразу ж після підбиття підсумків виборів за ініціативи ГДП почалися переговори В. Клауса і В. Меч’яра з приводу розпуску федерації. На думку населення політики не зважали – згідно з опитуваннями громадян, проти розпаду країни виступали 63 % словаків і 64 % чехів. Пропозицію проведення загальнодержавного референдуму ГДП відкинула. Усе мала вирішити позиція Федеральних зборів. У вирішальний момент у них змінилося керівництво: у вересні 1992 р. їх голова – А. Дубчек – став жертвою автомобільної катастрофи і 7 листопада помер. А вже 25 листопада Федеральні збори з перевагою у три голоси прийняли закон про припинення з 31 грудня існування федерації. Майно, фінанси та інші цінності були розділені відповідно до пропорції населення (2:1). 1 січня 1993 р. на карті Європи з’явилося дві держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка.

Президентом Чеської Республіки став Вацлав Гавел. Уряд очолив Вацлав Клаус.

4. Політичні, економічні, соціальні та національні трансформації у країнах Центрально-Східної Європи після революцій. «Оксамитові» революції призвели до формування багатопартійної системи у країнах Центрально-Східної Європи. Розпочався процес створення громадянського суспільства.

Наприклад, ухвалення Великими народними зборами Болгарії нової конституції 1991 р. стало важливим етапом у переході країни до демократичного державного устрою:

• Болгарія є республікою з парламентським управлінням;
• вищий законодавчий орган – Народні збори (парламент), що складаються з 240 народних представників;
• Кабінет міністрів і президент (обраний на 5 років) здійснюють виконавчу владу;
• судова влада є незалежною.

Подібний сценарій створення інститутів демократичної правової держави відбувся й в інших країнах колишнього соціалістичного табору.

У соціально-економічній сфері ситуація була набагато складнішою. Розпочата приватизація вимагала тривалого часу. Закриття або перепрофілювання збиткових підприємств збільшувало безробіття. У більшості підприємств, що раніше орієнтувалися на постачання своєї продукції до Радянського Союзу, виникли проблеми зі збутом своїх товарів на Заході. У низці країн посилилися міжнаціональні суперечності, зростала соціальна напруга. Загалом перехід до ринку в різних країнах регіону відбувався досить болісно для населення.

Темпи приватизації були набагато вищими в Польщі, Словенії і Угорщині. Наприклад, у кінці 1989 р. у Польщі було прийнято програму «шокової терапії», автором якої став Лешек Бальцерович. Програма передбачала: одночасне запровадження вільної торгівлі та скасування контролю над цінами; зростання цін; скорочення виробництва; включення ринкових механізмів економіки; початок приватизації державного сектору, стимулювання розвитку приватного підприємництва; залучення іноземних кредитів.

• «Архітектор» польських реформ Л. Бальцерович

У перші роки здійснення реформ така політика наштовхнулася на серйозні труднощі. Особливо постраждали сільські жителі, які становили близько третини економічно активного населення – їх рівень життя знизився на 30-40 %, тобто набагато більше, ніж у інших соціальних верств. Реформи спричинили масове безробіття. Слабка соціальна захищеність трудящих неодноразово викликала акції протесту.

Чимало людей розгубилося, втратило життєві орієнтири. Відчутно погіршилося становище робітників текстильної промисловості, розташованої навколо Лодзі, а також вугільної та металургійної на півдні країни. Проте в наступні роки економічне становище Польщі і, відповідно, рівень життя більшості населення поступово покращилися.

В Угорщині після політичної трансформації та соціально-економічних перетворень на зламі 1980-1990-х рр. зусилля уряду И. Антала були спрямовані на розвиток демократичних процесів, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки та входження країни до НАТО та ЄС. З 1991 р. в Угорщині розпочалась масова приватизація, яка поступово охоплювала малі, середні і великі підприємства. У результаті на середину 1990-х років більшість товарів у країні вироблялася у приватному секторі. Угорська продукція стала конкурентоспроможною. 70 % експорту країни йде до країн ЄС. Важливим у політиці уряду було залучення іноземних інвестицій і обслуговування значного зовнішнього боргу.

Словенія має найвищий рівень ВВП на душу населення серед країн регіону. Досягненню успіхів у країні сприяють демократизація суспільства, політична стабільність, ефективні реформи. Близько 70 % експорту зі Словенії припадає на країни Заходу. У 2004 р. Словенія стала членом НАТО та ЄС.

В інших країнах, зокрема в Сербії, Македонії, Болгарії та Румунії, ринкові реформи в 1990-х рр. проводились повільно і хаотично. Економічні прорахунки колишніх комуністів у новій подобі призвели до значного падіння життєвого рівня населення цих країн, що викликало певне розчарування і привело до влади більш радикально налаштовані партії. Найбільш працездатна частина населення стала шукати заробітків на Заході.

Так, у Болгарії ще 1991 р. було ухвалено закон про землю, але земельна реформа в країні просувалася повільно. Багато проблем спричинила поквапна, непродумана ліквідація адміністративним способом, аж до введення військ, рільницьких кооперативів (вельми прибуткових, з європейськими ринками збуту продукції) ще до створення нових структур власників. Це призвело до розпродажу більшої частини худоби, зокрема племінного стада, техніки, будівель та іншого майна.

До кінця 1996 р. інфляція досягла рівня понад 150 %, з початку року національна валюта – лев – девальвувалася на 70 %, було вичерпано золотий запас країни, потік іноземних інвестицій припинився. В цих умовах країни ЄС надали Болгарії та деяким іншим країнам значну фінансову допомогу, це привело до стабілізації соціально-економічної ситуації, що в свою чергу посприяло євроінтеграційним настроям населення.

Стабілізації в Болгарії вдалося досягти на початку XXI ст. Протягом 2004- 2008 рр. у країні навіть спостерігався стабільний приріст (близько 6 %). Це дозволило країні у 2007 р. отримати членство в Євросоюзі.

У деяких країнах регіону існують і національні проблеми. Так, наприклад, зберігається напруженість у відносинах між Румунією й Угорщиною через задавнену трансільванську проблему. Угорське населення у Трансільванії зазнає, хоча й меншого, ніж за режиму Чаушеску, обмеження національних прав і свобод.

У цілому можна констатувати, що країни Центральної та Східної Європи здолали політичні і соціально-економічні проблеми і труднощі, які виникли після зміни суспільного ладу, та поступово просуваються вперед у своєму розвитку.

Формуємо предметні компетентності

Хронологічну

1. Зробіть хронологічний ланцюжок процесу розпаду СРСР.

2. До подій доберіть відповідні дати: етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині; операція «Буря»; Дейтонські угоди; вихід Чорногорії зі складу СРЮ.

Покажіть на карті держави, які з’явилися після розпаду Югославії.

Інформаційну

Використавши матеріали підручника та додаткові джерела, напишіть есе про Вацлава Гавела, його філософські та суспільні погляди, творчість (на вибір).

1. Визначте причини розпаду СРСР.

2. Яке значення для країн Центральної та Східної Європи мав розпад СРСР?

3. Чому розпад Югославії призвів до виникнення громадянської війни та протистояння між колишніми югославськими республіками?

4. Чому між Чехією і Словаччиною відбулося «оксамитове розлучення»?

5. Які країни Центральної та Східної Європи і чому випередили інших за темпами соціально-економічних реформ?

Аксіологічну

Висловіть своє ставлення до дій західних держав у період югославської кризи.

Обговоріть у групах питання: досвід яких країн регіону і в яких сферах могла би використати Україна сьогодні?

Дати і події

Червень 1991 р. – рішення Словенії та Хорватії про вихід з Югославії

8 грудня 1991 р. – прийнято рішення про припинення існування СРСР

1 січня 1993 р. – проголошення Чеської Республіки та Словацької Республіки

30 років після розпаду Чехословаччини. Що змінилося відтоді

У січні 1993 року Чехословаччина розпалася на дві незалежні держави. Поділ відбувся мирно. Відтоді Чехія і Словаччина залишалися найближчими союзниками. Чи змінилося щось нині?

Міністр закордонних справ Словаччини Растіслав Качер з чеським колегою Яном Ліпавським, архівне фотоФото: Außenministerium der Slowakischen Republik

1 січня 2023 року Чеська республіка і Словаччина відзначають 30-річчя з дня поділу Чехословаччини. Весь час після розпаду Чехословаччини відносини між двома країнами, які колись були єдиною державою, залишалися винятково дружніми та мирними. Чи змінилося щось за цей час?

Останній саміт ЄС під головуванням Чехії 15 грудня 2022 року відбувся без прем’єр-міністра Словаччини Едуарда Гегера. Йому цього дня парламент у Братиславі виніс вотум недовіри. Гегера на саміті представляв його чеський колега Петр Фіала. І це не стало ні для кого сюрпризом, адже і за 30 років після мирного розпаду Чехословаччини Чеська республіка і Словаччина, як і раніше, зберігають дуже близькі відносини.

Це підтвердив у розмові з DW і чеський прем’єр-міністр Петр Фіала: “Чудові відносини між Чеською республікою і Словаччиною існують не лише в цьому питанні”. Тож 30-річчя мирного поділу Чехословаччини та заснування двох незалежних держав – Чеської Республіки та Словаччини – святкуватимуть з особливою гордістю.

Петр Фіала на саміті ЄС у грудні 2022 рокуФото: Luboš Palata/DW

“Оксамитове розлучення” чехів і словаків

Спільну державу чехів і словаків – першу Чехословацьку республіку заснували 28 жовтня 1918 року внаслідок розпаду Австро-Угорщини, на уламках імперії монархічної династії Габсбургів. Головним аргументом для її створення тоді було бажання обох народів об’єднатися.

Втім, після років існування першої Чехословацької республіки (1918-1938 роки), окупації нацистською Німеччиною (1939-1944/45 роки), а згодом після комуністичної диктатури між чехами і словаками посилилися культурні, мовні та інші відмінності. На виборах 1992 року і в Чехії, і в Словаччині перемогу здобули партії, які виступали проти єдиної держави. 31 грудня 1992 року Чехословаччина офіційно розпалася.

Обидві республіки встигли затвердити національні конституції та уклали десятки договорів, чим унеможливили територіальні або економічні претензії одна до одної. Ба більше, обидві незалежні країни домовилися, що вважатимуть себе правонаступницями єдиної Чехословаччини.

Чеську та словацьку мови взаємно визнали такими, що відповідають вимогам державних, тобто їх, як і раніше, можна було використовувати нарівні. Мирний і офіційно узаконений розпад Чехословаччини отримав назву “оксамитове розлучення”. Це сталося після “Оксамитової революції”, коли на зміну соціалістичному ладу та плановій економіці прийшла демократія та ринкова економіка.

“Створення двох незалежних держав було правильним”

“Ми не повинні забувати, що розпад Чехословаччини був не лише мирним, а й також стався в незвично дружній атмосфері”, – нагадав Петр Фіала. За його словами, це унікальна подія в історії: “Те особливе, чим ми можемо пишатися і над чим ми маємо працювати, – чудові стосунки між Чехією та Словаччиною і після розпаду єдиної держави”.

Так відбувається не лише на політичному рівні, а й на рівні компаній та стосунків між людьми. “Це справді щось прекрасне, і я думаю, це показує, що створення двох незалежних держав було правильним шляхом і допомогло обом народам, – заявив DW чеський прем’єр. – Той факт, що в нас такі добрі стосунки, робить нас разом сильнішими в Європі”.

Такої ж думки дотримуються і словацькі політики та дипломати. Міністр закордонних справ Словаччини Растіслав Качер охоче згадує про той час, коли він був послом у чеській столиці: “Бути словацьким послом у Празі – великий привілей. Тут ти король дипломатії. Інші дипломати кажуть: “Ніхто інший не розуміє чеську політику так добре, як ви, поясніть і нам, будь ласка”.

Відносини через 30 років

Серед чеських дипломатів пост посла в Братиславі теж вважається престижним. Доказом є той факт, що посолкою Чехії в Словаччині з 2013 до 2018 року була експерша леді Лівіа Клаусова, дружина колишнього президента Вацлава Клауса. “У той момент, коли стало відомо, що я вирушу в Словаччину як посол, інтерес був дуже великий, набагато більший, ніж тоді, коли мене призначили послом у Німеччині”, – згадує в розмові з DW Рудольф Їндрак, який з 1 січня 2023 року очолить диппредставництво Чехії в Братиславі.

Рудольф ЇндракФото: Luboš Palata/DW

Ще одним показником виключно добрих відносин між Чехією і Словаччиною є той факт, що перші візити президенти, прем’єр-міністри, глави МЗС обох країн і через 30 років після поділу Чехословаччини здійснюють до столиць сусідніх держав – Праги і Братислави.

Крім того, постійно відбуваються спільні засідання урядів двох країн та регулярні й студентські обміни. Ба більше, чеські та словацькі громадяни можуть безкоштовно здобувати вищу освіту в обох державах. Їхні жителі розуміють обидві мови. Понад 25 тисяч словацьких студентів здобувають вищу освіту в Чеській Республіці – це понад 10 відсотків від загальної кількості студентів у цій країні. Кількість чеських студентів у Словаччині набагато нижча.

Тисячі словацьких лікарів і медсестер працюють у Чехії. У 91 тисячі чеських громадян словацьке коріння, і понад 114 тисяч словаків мають постійне місце проживання в Чехії. Словацький політолог Григорій Месежніков в інтерв’ю DW підтвердив, що відносини між Прагою і Братиславою залишаються хорошими. “Сприйняття словаками чехів дуже позитивне, що підтверджують результати соцопитувань. У Чехії словаків сприймають як найближчий народ”, – зазначив Месежніков.

Григорій МесежніковФото: privat

Він додав, що “Чехословаччина все ще жива в головах і серцях людей, хоча й різною мірою”. Проведене в листопаді 2022 року опитування Празького інституту вивчення громадської думки (STEM) засвідчило, що 91 відсоток респондентів-словаків і 87 відсотків опитаних чехів усе ще вважають себе найближчими союзниками. 53 відсотки словаків вважають поділ Чехословаччини неправильним, але тільки 35 відсотків чехів думають так само.

Перша криза у відносинах

На думку багатьох експертів, особлива близькість між двома братніми народами потихеньку слабшає. “У багатьох сферах наші стосунки більше не є винятково хорошими, – визнає Рудольф Їндрак. – Чесько-словацькі відносини в Євросоюзі можна порівняти зі шматочком цукру-рафінаду, що розчинився: після вступу до ЄС ми перестали приділяти їм достатньо уваги”.

Це проявилося під час першої серйозної кризи у двосторонніх відносинах з моменту розпаду Чехословаччини, коли 29 вересня 2022 року Чехія тимчасово закрила “зелений кордон” у Словаччину (в середині ЄС немає прикордонного контролю. – Ред.). Причиною тому стало зростання кількості нелегальних мігрантів, які потрапляли в країну через словацьку територію. Братислава, попри наявні угоди, відмовилася приймати назад мігрантів, яких затримала чеська поліція.

“Так, однією з причин відновлення контролю на спільному кордоні були проблеми з виконанням Словаччиною угоди про повернення мігрантів”, – повідомила в інтерв’ю DW Хана Мала з пресслужби МВС Чехії. Закриття “зеленого кордону” викликало протести словацьких далекобійників. Зустріч прем’єрів двох країн 11 листопада 2022 року не допомогла врегулювати проблему. “Зелений кордон” між двома країнами під час різдвяних свят буде закрито.

Хто у Чехії демонструє на підтримку РФ – “Європа у фокусі”

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video