Герой України з псевдо Да Вінчі: якби не війна, він тримав би в руках не зброю, а пензля художника

1 грудня президент України Володимир Зеленський надав звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” командиру 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор” Дмитру Коцюбайлу з позивним “Да Вінчі”. Офіційне трактування заслуг звучить лаконічно та не оригінально: “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”. Тому “Телеграф” вирішив докладніше вивчити біографію Героя, виходячи з різних джерелах. Основне відомо точно – у 21 рік Дмитро став наймолодшим командиром 1-ї штурмової роти ДУК. А рівно місяць тому йому виповнилося лише 26 років. При цьому восьмий рік він проводить на російсько-українській війні із сепаратистами та окупантами.

Минуле

Народився Дмитро, як свідчить офіційний сайт “Правого сектора” 1 листопада 1995 року у селі Задністрянське Галицького району Івано-Франківської області (нині село належить до Бурштинської міської громади Івано-Франківського району). За національністю – українець, за віросповіданням – християнин, греко-католик.

Навчався майбутній Герой у Бовшевській загальноосвітній школі, після якої вступив до художнього ліцею – тяжів до творчості. Згадує, що й колажі робив, і зі шкірою працював, і кування металом йому подобалося. А коли проходив практику у хрещеного, котрий виготовляв пам’ятники, то й із гранітом познайомився.

Але був хлопцем різнобічно захопленим. За його ж розповідями, у юному віці він захоплювався і “чорною археологією”, проводячи розкопки у місцях боїв Другої світової війни, а ще багато часу присвячував спорту – займався легкою атлетикою, футболом, веслуванням на байдарках та каное. А тут розпочався Майдан. І допитливого юнака зацікавило народне повстання. До Києва він вирушив подивитися “що” та “як”, затримався там на півмісяця. Відчув, що його місце тут, але спочатку склав іспити, а потім повернувся до столиці.

Вважає, що далося взнаки родове коріння – його прадід воював у складі Української Повстанської армії. Дімі про це розповідала бабуся. Тоді це було якоюсь романтикою, пригодами і він навіть рив окопи та облаштовував таємний притулок – криївку. Пацаненком під враженням теленовин про війну у далекому Іраку (2002 року) рив “притулку” — у мирній Україні тоді жодної війни не передбачалося. Стали в нагоді дитячі навички набагато пізніше, коли потрібно створювати надійні укриття для бійців підрозділу на донецькій землі.

Плани

Мабуть, одне з найчастіших питань, яке задають журналісти молодому бойовому командиру, це питання щодо його подальших планів на життя. Не повоєнне, зрозуміло. Ось тільки війні не видно кінця, а тому про пензлі, фарби, різець та інші атрибути художника Дмитро вже не розмірковує. “У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна йде. Але в моєму житті все тепер в будь-якому разі буде пов’язано з військовою справою. Багато людей, які прийшли з цивільного життя на війну, знайшли себе саме тут.

Народ оцінив заслуги раніше, ніж держава

В інтерв’ю організаторам проєкту “Народний Герой України” – недержавної нагороди, якої він був удостоєний ще у червні 2017 року, Коцюбайло сказав: “У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна йде. Але в моєму житті все тепер точно буде пов’язане з багатьма людьми, які прийшли з громадянського життя на війну, себе знайшли саме тут”.

Війна

Є в його поки що нетривалій, але насиченій подіями біографії один чудовий момент. Виявляється, коли у 16-річному віці він проходив медкомісію від військкомату, то просив маму “зробити щось”, щоб його не призвали до армії, бо ніхто з його товаришів йти служити не збирався. Зараз він про це згадує із усмішкою. Хоча невеликий період такої ось армії в його житті таки стався.

Але спочатку все ж таки був Майдан, де юнак і познайомився з представниками Правого сектору. Пояснює: “Вони мені сподобалися саме тим, що не прапорами махали, не фігней займалися, а вчилися давати відсіч, планували чіткі дії”. І вперше під обстріл він потрапив на столичній вулиці.

А вже після лютневих подій його разом із іншими добровольцями направили до навчального центру “Десна”, де почали готувати до війни. Але вимагали зовсім не те, що стане в нагоді при зустрічі з ворогом. Згадує: “З нас жорстоко робили солдатів. На Майдан ми ходили, хто хотів. А тут гудзик розстебнутий – і ти вже віджимаєшся. Доходило до того, що ми навіть пісні співали, коли йшли до казарми”. Але він дуже хотів потрапити на війну, тому й лишився.

Першим справжнім боєм для уродженця Івано-Франківщини стала битва за Красноармійськ. Потім воювали за Покровськ, за Карлівку, за Піски та Саур-Могилу. Одне з перших страшних вражень залишилося від села Степанівка, де лишилася колона спаленої ворогами української техніки… Дивом пощастило не опинитися в оточенні. До Росії було рукою придушити і саме звідти по Україні стріляли з “Градів”.

18-річного Дмитра призначили старшим відділення, і спочатку він керував діями 10 товаришів по службі, багато з яких були старшими за нього. Наступного року, 2015-го, коли командира роти призначили начальником штабу 5-го батальйону, керівництво ротою перейшло до нього. Сам боєць зізнається, що він більшого може досягти, залишаючись на “нелегальному”, “партизанському” становищі, ніж в офіційній армії. А з недалеким (або вже далеким) минулим його поєднує позивний “Да Вінчі”, до якого в їхньому підрозділі додається ще слово “Друг”: Друг Да Вінчі.

Опиняючись у гарячих точках, безстрашний командир, який завжди діє продумано, але ніколи не ховається за інших, уцілів, але був поранений. 2014-го йому в обличчя прилетів уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком була перебита ключиця, де медикам довелося встановлювати скріплюючу пластину, пошкоджені ребра. Що ж, як то кажуть, шрами прикрашають чоловіків. Але розслаблятися на лікарняному ліжку Дмитро не став, як тільки лікарі скоротили маніпуляції з його ранами, покинув медичний заклад і, відвідавши рідних на Закарпатті, повернувся до ладу.

Серед безлічі коментарів, якими супроводжується інформація про його нагородження в соцмережах та на сайтах новин, зустрівся і такий від Олени Кондрікової: “Не впізнати того худенького пораненого хлопця в “Мечці” ( Дніпропетровській лікарні ім. Мечникова – Авт. ) у 14-му. Війна в моє життя вийшла з тими хлопчиками, яких я побачила в палаті. Один був Дмитро, а другий з обпаленим обличчям і нитками, що стирчать над губами.мСкільки житиму — бачитиму цих дітей. Нехай доля буде довгою і світлою, як твоя душа, Дмитре! Вітаю, Герой!”.

Така ось “творчість” на передовій

Але були серед страшних та небезпечних періодів на передовий та несподівані позитивні події. Наприклад, одного разу командир Першої штурмової роти ДУК ПС Дмитро Коцюбайло повідомив, що військовослужбовці роти зварили малий герб України зі… 122 гільз.

Зварили найбільший тризуб

І цей виріб одразу став досягненням, внесеним до Національного реєстру рекордів України як “Найбільший тризуб із гільз протитанкових снарядів”. Присвятили цей меморіал загиблим бійцям-добровольцям.

Знайшли застосування відстріляним гільзам

Сім’я

Захищаючи всю Україну, Дмитро захищає свою велику родину. Крім нього, у батьків ще четверо дітей. У старшої сестри вже своя сім’я, де підростає донька — хрещениця Дмитра. Тато відважного воїна – архітектор, а мама – “архітектор сім’ї”. Рідним “праворуб” в основному тільки дзвонить. Каже, що сім’я знає: доки війна не закінчиться (нашою, зрозуміло, перемогою), він не повернеться.

Друзі

З друзями ситуація така: на “громадянці” їх не залишилося – мало хто хоче ризикувати своїм життям. Основні друзі – вони ж бойові побратими. Тут можна навести оцінку внеску Дмитра їх простими словами. “Да Вінчі — це живий приклад ідеології визвольного руху в Україні, — пише Сергій Сухомлін. — З початку війни він удома був кілька разів і той час не обчислюється місяцями. Він тікав зі шпиталів, розуміючи, що потрібен підрозділу. Не маючи військової освіти, він вміло володіє видами зброї та системою управління підрозділом. Він тактик, стратег і в АТО з 14-го року не отримує ні зарплати, ні відшкодування за поранення, ні УБД, але як справжній націоналіст буде на Донбасі до звільнення!”

Коментарі до нагородження

“Не кожен командир і досвідчений офіцер сідає на танк і коригує його постріли. А Да Вінчі це робить, бачачи, як уражається ціль — будівлі, в яких сидять виродки, їхні бліндажики, вогневі точки. При цьому по ньому працюють. І я бачила це на власні очі” – доповнює Віолетта Кіртока.

“У 21 рік командувати штурмовою ротою, в якій мужики є під “полтос”, у 15-му в Пісках зробити фортефікаційні споруди, про які досі пам’ятають, стріляти з ПТУРу так, що офіцери з 93-ї кажуть, що він з ПТУРом народився, цього вже, гадаю, чимало” – перераховує Сергій Скала.

Втім, хіба можна на парі сторінок перерахувати заслуги людини за кілька років воєнних дій? Це все було перевірено та доведено тими людьми, хто готував подання на найвищу нагороду держави.

Кохання

Але боєць — він теж звичайна людина, а не машина-вбивця. І після трьох суворих років у Дмитра Коцюбайла сталося кохання. Якось командиру написала повідомлення молода волонтерка з числа “шпитальєрів” (медичний батальйон “Госпітальєри”) з пропозицією допомогти роті Да Вінчі медикаментами. У ході спілкування виникли перші почуття. З того часу Аліна Михайлова практично нерозлучна з бійцем.

Кохана Аліна завжди поруч

Дівчина також вийшла на захист України ще на Майдані — спочатку як волонтер розносила чай та бутерброди, а під час розстрілів допомагала рятувати поранених. Потім закінчила курси тактичної медицини та вирушила на схід України. Спочатку допомагала рятувати поранених та надавати допомогу хворим сама, згодом досвід дозволив навчати інших. Вона також створила у підрозділі Дмитра спеціальну медслужбу. Потім до її обов’язків додалася ще й аеророзвідка. Обидва зізнаються, що кохання зробило їх добрішими і це відзначає навіть оточення.

Вороги

На фронті однозначно є вороги. Ті, які хочуть відхопити шматок території України та не шкодують ні своїх, ні чужих, ні військових, ні цивільних. Прізвище та псевдо нашого Героя часто згадують ворожі ЗМІ.

Але найстрашніше — приховані вороги, ті, що розвалюють країну зсередини і спрямовують зброю у бік патріотів тут, на мирній території. У серпні 2018-го на під’їзді до Орлівки, з боку Уманського, автомобіль командира штурмової роти, котрий повертався із зустрічі у відділку помліції Покровська, розстріляли.

Авто Дмитра розстріляли у тилу

“За фрагментом кулі, знайденим у салоні машини, визначено, що це калібр — 7,62 мм. Усього були три влучення, два з них — чітко в пасажирські підголівники”, — написав Дмитро на своїй Facebook-сторінці.

В результаті ніхто не постраждав, але сам факт не може не насторожувати.

Але тепер йому бажають здоров’я та удачі, за нього моляться тисячі наших співгромадян: “Здоров’я! Ти потрібен Україні живим!”, “Великий син України! Справжній герой, саме на таких тримається Україна! Нехай тебе Господь береже!”, “Святий обов’язок виконуєш синку! Захищаєш Батьківщину! Нехай Бог зберігає тебе!”.

ЗСУ, Генштаб і Міністерство оборони: Хто за що відповідає в українській армії

Сектор безпеки і оборони України має складну структуру і багато хто з наших громадян в ній плутається. Наприклад, хто відповідає за зарплати військових – головнокомандувач ЗСУ чи міністр оборони? А начальник ЗСУ і начальник Генштабу – це одна і та ж людина? Особливо все заплуталося, коли розбірки між головами МО і ЗСУ вже почала висвітлювати преса, а вони перекладали відповідальність одне на одного. Детально пояснюємо, хто і за що відповідає в армії

Так сталося, що в Україні час від часу на передній план виходять особи, які обіймають ті чи інші посади у секторі безпеки і оборони. І якщо до міністра оборони, начальника Генштабу і секретаря РНБО всі вже більш менш звикли (переважно, через скандали, пов’язані з їхньою діяльністю), то про деяких посадових осіб мало хто взагалі чув.

Depo.ua пояснює, з чого складається сектор безпеки і оборони України, з якою метою існують ті чи інші посади в ньому і хто за що відповідає.

Верховний головнокомандувач Збройних сил України

На вершині умовної піраміди стоїть верховний головнокомандувач Збройних сил України – найвища посадова особа в українській армії і оборонному секторі загалом, якою, згідно з Конституцією, є президент України.

У разі збройної агресії проти України саме президент приймає рішення щодо застосування Збройних сил з метою оборони держави від агресора. Також президент постійно очолює Раду національної безпеки та оборони України (РНБО), а під час агресії проти держави очолює Ставку верховного головнокомандувача Збройних сил України.

З 20 травня 2019 року верховним головнокомандувачем ЗСУ є Володимир Зеленський.

Рада національної безпеки та оборони України

Рада національної безпеки і оборони України (РНБО) – це координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при президентові України.

РНБО координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Рішення РНБО вводяться в дію указами президента України.

Основними функціями цього органу є:

• Внесення пропозицій президенту України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони.
• Координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час.
• Координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Головою Ради національної безпеки і оборони є президент України. Він також формує персональний склад РНБОУ, до якого за посадою входять: прем’єр-міністр, міністр оборони, голова СБУ, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ, а також керівники інших центральних органів виконавчої влади (за згодою). При цьому голова Верховної Ради може брати участь у засіданнях РНБО навіть не будучи її членом.

Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності РНБО здійснює її апарат, який підпорядковується секретареві РНБО. Секретар забезпечує організацію роботи і виконання рішень РНБО, призначається та звільняється президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.

З 31 травня 2019 року головою РНБО є Володимир Зеленський.

З 3 жовтня 2019 року секретарем РНБО є Олексій Данілов.

Воєнний кабінет при Раді національної безпеки і оборони України

Воєнний кабінет при РНБО – це робочий орган, основним завданням якого є обговорення пропозицій щодо застосування сил і засобів структур сектору безпеки і оборони України для відбиття збройної агресії проти держави.

До складу Воєнного кабінету за посадою входять: прем’єр-міністр, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ, міністр оборони, голова СБУ, начальник генерального штабу ЗСУ, голова Державної прикордонної служби, командувач Національної гвардії, глава Офісу президента України, а також за згодою – голова Верховної Ради України.

Очолює Воєнний кабінет при РНБО голова РНБО – верховний головнокомандувач ЗСУ – президент України. Секретарем Воєнного кабінету за посадою є секретар РНБО.

Ставка верховного головнокомандувача Збройних сил України

Ставка верховного головнокомандувача Збройних сил України (СВГ) – це надзвичайний орган найвищого військового керівництва держави, який здійснює, в період реальної війни стратегічне управління Збройними силами України та іншими військовими формуваннями держави.

СВГ може вносити зміни і уточнення до структури та організації Збройних сил, здійснювати планування кампаній і стратегічних операцій, ставити завдання угрупуванням військ, розпоряджатись наявними резервами тощо.

Станом на сьогодні Ставка не сформована, адже Україна офіційно не перебуває у стані війни. Робочим органом Ставки верховного головнокомандувача є Генеральний штаб Збройних сил України.

Генеральний штаб Збройних сил України

Генеральний штаб Збройних сил України (Генштаб) – це головний військовий орган з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони іншими законними військовими формуваннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, правоохоронними органами, Державною спеціальною службою транспорту і Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації України.

Керівником Генштабу ЗСУ є начальник Генерального штабу Збройних сил України, якого з числа воєначальників призначає верховний головнокомандувач ЗСУ – президент України.

Начальник Генерального штабу Збройних сил України:

• Здійснює оперативне керівництво Збройними силами.
• Здійснює і контролює заходи щодо підтримання військ ЗСУ у постійній бойовій та мобілізаційній готовності.
• Визначає систему управління Збройними силами та іншими військовими формуваннями і контролює її функціонування.
• Визначає організацію, повноваження і порядок діяльності структурних підрозділів Генерального штабу.
• Організовує розроблення проектів нормативно-правових актів з питань оборони та подає їх в установленому порядку через міністра оборони України.
• Присвоює в установленому порядку військові звання військовослужбовцям та вносить подання про присвоєння вищих військових звань.
• Порушує в установленому порядку питання про відзначення державними нагородами та відзнаками Міноборони військовослужбовців, а також працівників ЗСУ у Генштабі.
• Організовує взаємодію структурних підрозділів Генштабу з Міноборони тощо.

Генеральний штаб ЗСУ підпорядковується безпосередньо головнокомандувачу Збройних сил України.

З 28 липня 2021 року начальником Генерального штабу ЗСУ є генерал-майор Сергій Шаптала.

Головнокомандувач Збройних сил України

Головнокомандувач Збройних сил України – це найвища керівна посада у Збройних силах України.

Головнокомандувач ЗСУ – це особа, яка здійснює безпосереднє військове керівництво Збройними силами України, контроль стану забезпечення армії військовою технікою, озброєнням та іншими ресурсами.

Згідно чинного законодавства, термін “безпосереднє військове керівництво” має чітке визначення – це діяльність, спрямована на здійснення заходів щодо розвитку Збройних сил України, їх технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення, визначення основ їх застосування, а також управління ними.

Звітується головнокомандувач ЗСУ лише перед президентом і міністром оборони про досягнення військово-стратегічних цілей у сфері оборони.

З 28 липня 2021 року головнокомандувачем ЗСУ є генерал-лейтенант Валерій Залужний.

Міністерство оборони України

Міністерство оборони України (Міноборони) – це центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні сили України.

Основними завданнями Міноборони України є:

• Участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координація діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони.
• Участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України.
• Забезпечення функціонування, бойової і мобілізаційної готовності, боєздатності та підготовки Збройних сил до виконання покладених на них функцій і завдань.
• Проведення державної військової кадрової політики, заходів щодо реалізації соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовців, членів їхніх сімей та працівників Збройних сил.
• Розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу.
• Взаємодія з державними органами, громадськими організаціями і громадянами, міжнародне співробітництво.
• Контроль за додержанням законодавства у Збройних силах, створення умов для демократичного цивільного контролю над Збройними силами.

Простіше кажучи, Міністерство оборони організовує функціонування Збройних сил України шляхом фінансового, матеріального, продовольчого та іншого забезпечення.

Очолює Міністерство оборони України міністр оборони, якого призначає Верховна Рада за поданням верховного головнокомандувача ЗСУ – президента України. З 2018 року міністром оборони України може бути лише цивільна особа (звільнені з лав ЗСУ колишні військовослужбовці також вважаються цивільними особами).

З 4 березня 2020 року міністром оборони України є Андрій Таран.

Варто відзначити, що попри виписані в законодавстві повноваження та підзвітність всіх посадових осіб в секторі оборони і безпеки, час від часу між ними виникають конфлікти через перетягування ковдри повноважень і навпаки – перекладання відповідальності. Останній такий конфлікт тривав більше року між міністром оборони Андрієм Тараном і вже колишнім головнокомандувачем ЗСУ Русланом Хомчаком.

Вирішився цей конфлікт шляхом звільнення Хомчака. Хоча, подейкують, що дні Тарана в міністерському кріслі також добігають кінця.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua

Всі новини на одному каналі в Google News

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

Графа «національність»: юридичний аспект

Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.

Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень. Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.

В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!

Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.

Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.

Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей. приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».

Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».

Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».

Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?

Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже.

Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.

Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».

Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.

Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!

Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!

Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.

Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж

20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.

Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».

Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?

Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.

На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.

Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.

Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.

Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?

На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.

Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.

Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.

Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.