Повстання у пакистанській в’язниці радянських десантників. Повстання у таборі Бадабер: останній бій смертників. Наші билися, як леви

26 квітня 1985 року дванадцять виснажених, але не зламаних радянських воїнів розпочали бій у Пакистані проти сил, що стократно перевершують, противника — регулярних частин пакистанської армії, сотень афганських душманів та їх американських інструкторів, якими керував майбутній президент Афганістану Бархануд…

«…О 21.00 година, коли весь особовий склад училища був збудований на плацу для здійснення намазу, колишні радянські військовослужбовці зняли вартових біля складів артозброєння та на вишці, звільнили всіх полонених, озброїлися захопленою на складах стрілецькою, артилерійською зброєю. , викладачів та підрозділів охорони» (з повідомлення агента «206» розвідцентру «Шир» МДБ Афганістану).

Це сталося у містечку Бадабер, за 24 кілометри від Пешавару – другого за величиною міста Пакистану. Тут під виглядом табору для біженців знаходився навчально-терористичний центр Ісламського товариства Афганістану (ІОА). Загальне шефство над центром здійснював лідер ІОА Б.Раббані, керівником був польовий командир Гульбедін Хекматіяр.

Центр займав площу 500 га. Термін навчання курсантів складав 6 місяців. Викладацький склад було укомплектовано єгиптянами та пакистанцями — лише 65 інструкторів. Начальник центру – майор ЗС Пакистану Кудратулла. При ньому 6 радників із США. Старший – Варсан. Курсанти після завершення навчання прямували на територію Афганістану керівниками ІОА провінційної, повітової та волосної ланки провінцій Нангархар, Пактія та Кандагар.

На території центру розташовувалося 6 складів з боєприпасами та 3 підземні в’язниці, де утримувалися радянські та афганські військовополонені. Режим змісту – особливо суворий, ізольований. До підземних в’язниць потрапляли «невиправні шураві» — захоплені в бою, які чинили опір, що не прийняли іслам. Їх почали привозити сюди в 1983-84 рр., незадовго до подій, що описуються. До цього тримали переважно у спеціальних ямах-зінданах, використовуючи на найважчих роботах — у каменоломнях, навантаженні-розвантаженні боєприпасів. За найменшу провину, а часто й без такої жорстко били.

В’язні підземних в’язниць були безіменні. Замість прізвищ та імен – мусульманські прізвиська. Строптивих і непокірних таврували за прикладом фашистських катів. Морили голодом, даючи на добу ковток води та мізерну солону їжу, в яку підсипали «чарс» і «насвай» — найдешевші наркотики. Тримали скутими кайданами, від яких на руках і ногах гноилися не лише шкіра, а й кістки.

«Майстри того світу», як називали охоронців їхні іноземні радники, вигадували й витонченіші тортури. Особливо дбали, щоб людина «дихала запахом смерті» з першої години неволі. З особливо норовливих здирали шкіру, відрізали вуха і язики, приковували ланцюгами до трупів, що розкладалися, щодня стібали залізними прутами. За час полону радянські солдати перетворювалися на ходячие скелети. І, попри все, повстали.

За спогадами Раббані, повстання почав високий хлопець, який зумів обеззброїти охоронця, який приніс вечірню юшку. Він відкрив камери та випустив на волю інших полонених. Душмани та їхні інструктори схаменулися лише тоді, коли вся збройно-тюремна зона опинилася в руках повсталих. По тривозі підняли всіх мешканців табору. Терміново розпочалося блокування зони складів. На допомогу було викликано частини пакистанської армії.

Найжорстокіша зіткнення тривало всю ніч. Після низки безуспішних атак, уже глибокої ночі, Раббані особисто звернувся до повсталих із пропозицією здатися. Ті відповіли категоричною відмовою та зажадали викликати представників ООН, Червоного Хреста та радянського чи афганського посольств з Ісламабаду.

Раббані обіцяв подумати, чудово усвідомлюючи: виконати вимогу — означає оприлюднити факт таємного змісту в Пакистані військовополонених, який оголосив себе нейтральним, що є грубим порушенням елементарних норм міжнародного права. Моджахедам і пакистанським військам було віддано наказ — у будь-який спосіб покінчити з непохитними «шураві».

Настали нові штурми. І пропозиції здатися. Відповідь завжди була одна. Штурм слідував за штурмом, сили повсталих танули, однак і ворог зазнав чутливих втрат. Невідомо, скільки б тривала ця сутичка жменьки приречених людей з переважаючими в десятки, сотні разів силами. Напевно, до останнього патрона, до останньої людини — вони не чекали пощади від катів.

Зневірившись придушити повстання, командування збройних сил Пакистану вирішило: розстріляти залпового вогню, що повстали з реактивних установок, і важкої артилерії, встановленої на пряме наведення. О 8 годині ранку 27 квітня Раббані особисто прийняв командування операцією. Одночасно з артилерійським було завдано авіаудару.

«Район повстання був блокований загонами моджахедів, танковими та артилерійськими підрозділами 11-го армійського корпусу ЗС Пакистану. Проти повсталих було застосовано РСЗВ «Град» та ланку вертольотів ВПС Пакистану. Радіорозвідка 40-ї армії зафіксувала радіоперехоплення між їхніми екіпажами та авіаційною базою, а також доповідь одного з екіпажів про завдання бомбового удару по табору. Лише спільними зусиллями моджахедів та пакистанських регулярних військ вдалося придушити це повстання. Більшість із повсталих впала смертю хоробрих у нерівному бою, а тяжко поранені були добиті дома».

За однією з версій, повсталі, зрозумівши безнадійність свого становища, висадили в повітря самі. З передачі радіостанції «Свобода» від 4 травня 1985 року: «Представник штаб-квартири космічного командування США в штаті Колорадо повідомив, що на аерофотознімках, отриманих за допомогою супутника, зафіксовано вибух великої руйнівної сили в північно-західній провінції Пакистану, що стався 27 .г.». (Пожежа, що виникла, знищила канцелярію центру, в якій знаходилися списки радянських полонених).

Душмани повідомили, що охоронців та інших «братів» загинуло 97. За іншими даними, близько 200 осіб, у тому числі близько 100 афганських душманів, 9 представників пакистанської влади, 28 офіцерів ЗС Пакистану. Було знищено 3 реактивні установки залпового вогню «Град» (БМ-13), близько 2000 тисяч ракет різного типу та снарядів, 40 гармат, мінометів та кулеметів. Загинули 6 військових інструкторів із США.

З початку травня 1985 року всю інформацію про події в Бадабері було наглухо заблоковано владою Пакистану. Місце подій відвідали губернатор Північно-Західної прикордонної провінції генерал-лейтенант Фазл Хак та президент Пакистану генерал Зія Уль Хак, які мали важку та неприємну розмову з лідерами душманів. Після цієї розмови польовий командир Г.Хекматіяр, у віданні якого знаходився розгромлений навчально-терористичний центр, наказав своїм загонам, що містив пункт: «Російських у полон не брати. При захопленні знищувати на місці по всій території Афганістану»…

Однак дещо все одно просочилося. І того ж травня 1985 року світові інформагентства облетіла сенсаційна новина – в одному з «таборів афганських біженців» підняли повстання радянські військовослужбовці, захоплені в полон моджахедами. Цю інформацію передало 27 травня та Агентство друку «Новини».

Радянська, а згодом російська сторона неодноразово зверталася до пакистанської влади з проханням дозволити відвідування табору, але отримувала відмову. З офіційного листа представника російської влади на ім’я голови Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді глав урядів країн СНД:

«Інформація про героїчне повстання радянських військовополонених у таборі Бадабер підтверджується наявними в нашому розпорядженні документами Держдепартаменту США, матеріалами МДБ Афганістану, свідченнями безпосередніх очевидців і учасників цих подій з боку моджахедів і пакистанців, а також заявами керівників озброєних. .Хекматіяра (ІПА) та ін. Крім того, ще на початку 1992 р. заступник міністра закордонних справ Пакистану Шахріяр Хан офіційно передав імена 6 учасників повстання в Бадабері . »

Прості хлопчаки з Росії, України, Білорусії та Казахстану здобули перемогу у своєму головному бою. Після кількох років неволі цю останню добу з 26 по 27 квітня вони прожили вільними.

Відомі та передбачувані учасники повстання у таборі Бадабер:

1. Белекчі Іван Євгенович, рядовий, імовірно перебував у таборі Бадабер. У полоні зомлів.

3. Васильєв П. П., сержант, народився 1960 року у Чувашії.

4. Васьков Ігор Миколайович, рядовий, народився 1963 року в Костромській області. Загинув у Бадабері.

5. Дудкін Микола Йосипович, єфрейтор, народився 1961 року в Алтайському краї. Загинув у Бадабері.

6. Духовченко Віктор Васильович, моторист, народився 21 березня 1954 року у Запорізькій області в Україні. Загинув у Бадабері.

7. Звіркович Олександр Миколайович, рядовий. Народився 1964 року у Вітебській області Білорусії. Загинув у Бадабері.

8. Кашлаков Геннадій, молодший лейтенант. Народився 1958 року в Ростовській області.

9. Кирюшкін Герман, молодший лейтенант, народився 1964 року в Московській області. У полоні йому було ампутовано ногу. Є версія, що незадовго до повстання організація “Лікарі без кордонів” вивезла Германа з Бадабера до Швейцарії. На жаль, далі його сліди губляться. У сім’ї Германа досі вірять, що він залишився живим. І чекають додому.

10. Коршенко Сергій Васильович, молодший сержант. Народився 26 червня 1964 року в Білій Церкві в Україні. Загинув у Бадабері.

11. Левчишин Сергій Миколайович, рядовий. Народився 1964 року в Самарській області. Загинув у Бадабері.

12. Матвєєв Олександр Олексійович, єфрейтор. Загинув у Бадабері.

13. Павлютенков, рядовий, народився 1962 року у Ставропольському краї.

14. Рахімкулов Р. Р., рядовий. Народився 1961 року в Башкирії.

15. Рустамов Носіржон Умматкулович, в’язень табору Бадабер, свідок повстання. Станом на березень 2006 року мешкає в Узбекистані.

16. Рязанцев З. Є., молодший сержант. Народився у 1963 році у м. Горлівка Донецької області, УРСР.

17. Сабуров С. І., молодший сержант. Народився 1960 року в Хакасії.

18. Сайфутдінов Равіль Мунаварович, рядовий. Загинув у Бадабері.

19. Самінь Микола Григорович, молодший сержант. Народився 1964 року в Акмолінській області Казахстану. Загинув у Бадабері.

20. Шевченко Микола Іванович, водій вантажівки (цивільна). Народився 1956 року в селі Дмитрівка Сумської області в Україні. Один із передбачуваних керівників повстання. Загинув у Бадабері.

21. Шипеєв Володимир Іванович, рядовий. Народився 11 вересня 1963 року у Чебоксарах. Імовірно загинув у Бадабері.

1994 року на основі подій у Бадабері було знято художній фільм «Пешаварський вальс»

Документальний фільм – ‘Заколот у пекло’ (2009)

2005 року на екрани вийшов фільм Федора Бондарчука «9 рота» і навколо нього одразу ж спалахнув скандал: авторам дорікали за недостовірність історії. Зараз схожа історія відбувається із серіалом «Фортеця Бадабер».

Тема – та сама: героїзм радянських офіцерів та хлопчаків-солдат, яким не пощастило потрапити на афганську війну. Тільки місце дії інше: табір підготовки сил опору радянським військам.

Де відбувається дія серіалу

Центр підготовки бойовиків розташовувався біля Пакистану, у селищі Бадабер. У 1983-84 роках туди почали звозити військовополонених, захоплених розрізненими загонами бойовиків.

До цього наші ще могли відбити своїх, які утримувалися в зинданах біля Афганістану. Але на пакистанській території в умовах великого військового табору з шістьма складами зброї наші військовополонені були недосяжні.

Крім трьох сотень до зубів озброєних моджахедів та сотні пакистанських військових, на території табору розташовувалося близько п’ятдесяти іноземних військових фахівців. Військовополонених було в рази менше: 40 афганців і 14 шураві – радянських солдатів.

Всі вони були виснажені важкою роботою, нестерпними умовами життя, голодом та знущаннями з боку охоронців.

Тим не менш, ці люди зважилися на відкритий бунт

Знаючи, що в разі провалу на них чекає люта смерть, вони все одно спробували. За одними відомостями, вони мали намір прориватися з боєм до своїх, за іншими намагалися захопити радіовежу і послати своїм радіосигнал.

Полонені захопили один зі складів зброї і зажадали зв’язатися з афганською владою. Але командир моджахедів Раббані ніколи не зважав на втрати. Спочатку він кинув сили всього гарнізону проти полонених, що забарикадувалися на складі, а коли зрозумів, що ті не збираються здаватися, вирішив, що знищити один зі складів буде дешевше, ніж допустити втечу.

Він зрівняв склад із землею. Звісно, ​​загинули всі, хто був на складі. Під час підготовки повстання довіряти можна було не всім, тому кілька людей із числа полонених залишилися в невіданні – їм вдалося вижити. Вони й розповіли пізніше, що відбувалося під час повстання на території фортеці Бадабер.

За час повстання 54 виснажених полоном людини знищили понад сотню моджахедів, 40-90 пакистанських кадрових військових (дані відрізняються) та 6 іноземних інструкторів.

Про героїзм солдатів, що дійшли до відчаю, і знятий серіал «Фортеця Бадабер»

Розуміючи, що неможливо достовірно відтворити ні ту атмосферу, ні ті події, ми запитали у директора Центру військово-політичних досліджень, професора МДІМВ Олексія Подберезкіна,чи бачив він цей серіал і що думає про те, як його знято.

«Про стовідсоткову достовірність, звичайно, не йдеться – це художній фільм, але мені сподобалося. Для глядача цей серіал гарний, бо хтось хоче дивитися документальне кіно, хтось шукає історичні довідки, а це добре зроблене художнє кіно.

Він зазначив, що фільмів на цю тему знято мало:

«Ви знаєте, зараз стали багато знімати гарне кіно. І документального, і мистецького. У художньому звертаються до емоцій. Тільки вважаю, що про період афганської війни знято мало фільмів.

Американці наймали всіляких «Рембо» про свої безчинства в Південно-Східній Азії, а ми про Афганістан, де хлопці творили чудеса, майже нічого не зняли».

Актор Василь Міщенко,гравець, який зіграв у серіалі міністра оборони, пишається тим, що зміг зробити свій внесок у пам’ять про цих хлопців. Він говорить про те, що було дуже хвилююче торкнутися історії та стати частиною її реконструкції.

«Я відіграв невелику роль. Мій герой – міністр оборони Сергєєв. Я трохи знайомий з ним у житті – це суха, стримана людина, дуже сильна і вольова. Я намагався відтворити риси його характеру, але вдалося чи не вдалося – лишається судити глядачеві. Я дуже намагався максимально наблизитись до його образу», — поділився артист.

Він також вважає, що кількість фільмів про Афган недостатня:

«Безумовно! Це великий пласт історії, про нього треба говорити. Тим більше, що самі афганці не по-доброму відгукуються про те, що вже знято. Я вважаю, що має бути більше правди. Заборонити будь-який наклеп і перекоси.

Взяти фільм Лунгіна, наприклад. Мародерство завжди було небезпечне: можна було легко загинути. А ніхто не хотів помирати. Я до того, що потрібно, щоб редактура була скрупульозною, а цензура була правильною.

Те, що було – треба показувати. Так, були неприємні речі з боку нашого контингенту, але це було не головним, не треба це випинати. Якби все так було, то не думаю, що наших поминали б добрим словом, як це було після відходу наших військ».

А що ви думаєте? Чи потрібно знімати художні фільми про війну в Афганістані чи краще обмежитися сухими документальними стрічками, але без найменшого відступу від реальних подій?

У горах під Пешаваром у Пакистані
Бажаючи кров’ю змити ганьбу
У ніч група полонених підняла повстання,
Щоб хоч день вільними прожити.
(С) пісня “Блакитних беретів”

26 квітня 1985 року , радянські військовополонені підняли повстання у пакистанському таборі Бадабер.
Цей бій – один із найвідоміших в Афганській війні. Табір військовополонених знаходився за 35 км від Пешавару. Це повстання радянських військовополонених було засічено навіть із космосу. Американські та радянські супутники зафіксували серію потужних вибухів у районі кишлаку Бадабер.

У випадку з радянськими військовополоненими полон означав втілення справжнього пекла, яке тільки могло існувати. Спочатку взятих на полі бою радянських солдатів і офіцерів просто ізуверски добивали, часом відрізуючи органи та обливаючи ще живих людей бензином. Десь із 1983 року моджахеди почали обмінювати полонених радянських військовослужбовців на своїх земляків. Також залучали вони полонених до виконання різних побутових робіт. Становище радянських військовополонених ускладнював той факт, що офіційно СРСР не перебував у стані війни з Афганістаном.

Умови утримання «шураві» не відповідали жодним Женевським конвенціям — солдатів використовували на важких роботах, часом утримували в сараях разом із худобою, періодично били. Вела й ідеологічна обробка — полонених схиляли до прийняття ісламу, обіцяючи послаблення змісту. Іноді з’являлися і американці, які в обмін на викриття «злочинів Радянської армії в Афганістані» пропонували виїзд на Захід. Такою нагодою скористалися кілька полонених радянських солдатів.

Табір знаходився в кишлаку Бадабер, за 24 км від кордону з Афганістаном, під виглядом табору для біженців, знаходився Центр підготовки бойовиків святого Халіда ібн Валіда, що належить партії “Ісламське товариство Афганістану”. Там під керівництвом інструкторів із США та Європи проходили навчання маджахеди.
Кожні 6 місяців центр випускав 600 бійців та відправляв їх через кордон.
Звичайно, там були і склади озброєння. Перед повстанням туди його завезли на наступну партію маджахедів.

План радянських військовополонених, яких, напевно, використали для розвантаження озброєння був простий. Спробувати захопити радіостанцію та повідомити свої координати та вимагати від влади Пакистану зустрічі з представниками радянського посольства та представниками ООН. В іншому випадку погрожували підірвати себе разом із складами боєприпасів.

Вдень початку повстання обрали п’ятницю – святий для мусульман день, коли у фортеці залишалася лише охорона, а всі бойовики йшли до мечеті.

Увечері, коли принесли їжу, було знешкоджено одного з охоронців. Імовірно розпочав повстання Віктор Васильович Духовенко. Він зумів відкрити камери та випустити своїх товаришів. Незабаром полонені вже контролювали в’язницю, були озброєні та заблокували ворота.

Згадує Мухаммед Шах, один із небагатьох полонених афганців, кому вдалося втекти з табору:

Раптом у тюремному коридорі почувся шум, тупіт людей, що біжать. За мить ми були на ногах — у камері сон чуйний. Під ударами наші двері злетіли з петель. пам’ятатиму буду ці блискучі, сповнені гніву та рішучості погляди росіян:
— Ми перебили охорону, заволоділи зброєю, — закричав високий вихористий хлопець.
— Ви вільні, тікайте, — додав афганець. — Швидше йдіть у гори.
Вибігши у двір, ми побачили, як радянські та деякі афганські полонені витягують на дахи складів важку зброю, міномети, китайські кулемети. Я тоді не зрозумів, навіщо це вони роблять, що задумали. Разом з кількома афганцями кинувся у прочинені тюремні ворота. Не пам’ятаю, куди скільки біг. Тільки на світанку почав приходити до тями, зрозумів, що вдалося втекти в горах живим. Мене трясло. Звідти я ще довго чув стрілянину осторонь табору, глухі вибухи. Тільки повернувшись до Кабул, з оповідань військових дізнався, чим закінчилося повстання військовополонених у Бадабері. Не знаю конкретних імен росіян, але Аллах свідок — світлу пам’ять про них зберігатиму, доки живу. »

Моджахеди оточили в’язницю та склади потрійним кільцем, та залучили і артилерію та бронетехніку. А потім пролунав бій, який тривав усю ніч.

28 квітня 1985 р. Центр аерокосмічної служби РСР повідомив:
«Згідно з даними аерокосмічної служби, в СЗПП Пакистану вибухом великої сили зруйновано табір підготовки моджахедів Бадабера. Розмір вирви на знімку, отриманому з супутника зв’язку, сягає 80 метрів».

З передачі радіостанції Ісламської партії Афганістану (ІПА), 28 квітня 1985:
«10 росіян, які перебували в полоні в Бадабері, захопили зброю полку, у тому числі ракети типу «Земля-Земля», і напали на моджахедів. Кілька людей загинуло. Якщо ви захопите росіян чи представників народної влади, будьте з ними дуже уважні, не послаблюйте охорону».

З повідомлень американського консульства в Пешаварі до держдепартаменту США від 28 і 29 квітня 1985 року:
“Територія табору площею в квадратну милю була вкрита шаром уламків снарядів, ракет і мін, а людські останки місцеві жителі знаходили на відстані до 4 миль від місця вибуху. У таборі Бадабер утримувалося 14-15 радянських солдатів, двом з яких вдалося залишитися в живих після того, як повстання було придушене. “

27 травня агентство друку “Новини” випустило повідомлення:
Кабул. По всій країні продовжуються мітинги протесту громадськості у зв’язку із загибеллю у нерівній сутичці з загонами контрреволюціонерів та регулярної пакистанської армії радянських та афганських солдатів, захоплених душманами на території ДРА та таємно переправлених до Пакистану. Селяни, робітники, представники племен гнівно засуджують варварську акцію Ісламабада, який, прагнучи уникнути відповідальності, незграбно перекручує факти”.

Зразкова хронологія подій

26 квітня о 21:00, коли весь особовий склад навчального центру (Бадабер – П.А.) був збудований на плацу для здійснення намазу, колишні радянські військовослужбовці зняли шість вартових біля складів артозброєння (АВ) на сторожовій вежі та звільнили всіх полонених. Повністю реалізувати свій задум їм не вдалося, оскільки серед радянських військовослужбовців на прізвисько Мухаммад Іслам у момент повстання перебіг до бунтівників. У розпорядженні військовополонених були кулемети ДШК, стрілецька зброя, міномети. Радянські воїни зайняли ключові точки фортеці: кілька кутових веж та будівлю арсеналу».

О 23:00 за наказом Б. Раббані (майбутнього президента на фото) було піднято полк бунтівників Халеда-ібн-Валіда, позиції полонених оточені.

Лідер ІОА запропонував їм здатися, на що повсталі відповіли категоричною відмовою. Вони вимагали видачі солдата, що втік, викликати в Бадаберу представників радянського або афганського посольств. Тоді їх спробували знищити, відбивши будівлю складів, але марно. У штурмі брали участь артилерійські підрозділи та бойові вертольоти пакистанських ЗС. У бою моджахеди втратили 97 бійців.

Вранці Раббані та його радники вирішили підірвати склади АВ та знищити таким чином повсталих. О 8.00 27 квітня Раббані наказав відкрити вогонь.

Після кількох артилерійських залпів склади АВ вибухнули (це за версією Пакистану), швидше за все, радянські військовополонені самі підірвали себе. Внаслідок вибуху (за версією Пакистану) загинули: 12 колишніх радянських військовослужбовців (імена, звання не встановлені); близько 40 колишніх військовослужбовців ЗС Афганістану (імена не встановлені); понад 120 бунтівників та біженців; 6 іноземних радників; 13 представників пакистанської влади.

За даними Генерального штабу та розвідки СРСР загинуло близько 200 моджахедів, у тому числі 8 офіцерів пакистанської армії, 6 військових інструкторів США, три установки Град. Вибухом було знищено понад 2000 ракет та боєприпасів різного призначення, 40 артилерійських гармат та мінометів.

Довгий час не було відомо ні прізвищ, ні звань тих, хто брав участь у заколоті. Уряд Пакистану максимально засекретив інформацію про події в Бадабері, адже виходило, що Пакистан на своїй території розмістив табори полонених, а це загрожував серйозним міжнародним скандалом із Радянським Союзом та загостренням міжнародних відносин.

1992 року лінією МЗС вдалося встановити прізвища 7 в’язнів табору Бадабер. Однак жодної інформації щодо того, як вони поводилися в полоні не було. Не було інформації і про хід самого повстання, оскільки передбачалося, що всі його учасники загинули, уривки свідків повстання з боку моджахедів суперечили один одному.

1994 року на екрани вийшов фільм Т.Бекмамбетова “Пішоварський вальс”, в якому розповідалося про повстання радянських солдатів в афганському полоні з явним відсиланням до подій у Бадабері. Здавалося, ця історія так і залишиться легендою.

Але в 2007 році дослідників Бадаберського повстання чекала удача. Уважно вивчаючи списки відпущених у 1992 році на свободу колишніх військовослужбовців Радянської Армії, вони звернули увагу на прізвище особистість Насержона Рустамова, корінного узбека, колишнього рядового в/ч 51932 – 181-й мотострілецького полку 108-ї мотострілецької.

Носіржон Рустамов чи не єдиний, хто може розповісти всю правду про події 26-27 квітня 1985 року у таборі в районі міста Пешевар.

М.Рустамов докладно розповів про повстання, однак у його оповіданні була одна суттєва проблема. Справа в тому, що радянським солдатам та офіцерам, які потрапили в полон, душмани давали мусульманські імена. Солдат слов’янського походження тримали в окремих бараках від узбеків, таджиків та кавказців.

У таборі Бадабер вони виконували різноманітні роботи. Також деяких насильно змушували прийняти іслам та читати Коран. Періодично моджахеди знущалися з військовополонених.

Неофіційним лідером серед слов’янських військовополонених був Абдурахмон. Рустамов припускав, що він був українцем за національністю. Брав участь і електромонтер Абдулло (крім солдатів та офіцерів в Афганістані також знаходилися радянські службовці різних спеціальностей) та вірмен Ісламутдін, який тісно контактував з адміністрацією табору.

Ще був у таборі разом з Рустамовим казах Кенет, який збожеволів від знущань і постійно вив на оточуючих, перебуваючи в прострації.

Абдурахмон, на думку Рустамова, був головним ініціатором повстання. Приводом до заколоту стала невдала втеча Абдулло, яка хотіла в Ісламабаді прийти до радянського посольства. Однак його було зупинено пакистанською поліцією для надання свідчень. Пакистанці, приїхавши до місця табору, взяли гроші за занепокоєння та повернули Абдулло назад. У покарання моджахеди публічно знущалися з нього. Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння в’язнів. “Або смерть або свобода” – таке було гасло наміченого заколоту.

Про хід повстання, ви вже читали вище, а 29 квітня 1985 року керівник Ісламської партії Афганістану Г. Хекматіяр видав наказ, в якому було дано вказівку «надалі росіян у полон не брати», не переправляти їх до Пакистану, а «знищувати на місці захоплення ».

Президент Пакистану Мухаммед Зія-уль-Хак був лютий. Президент побоювався, що радянське керівництво, викривши Пакистан у знаходженні на його території радянських військовополонених, може застосувати проти нього чинність.

Проте нове радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим на те, що сталося, відреагувало вкрай стримано, обмежившись лише виразом офіційного протесту. У радянській пресі про «загибель радянських військовослужбовців на території Пакистану» було повідомлено лише в середині травня, і це повідомлення не містило жодних героїчних подробиць подій.

Повідомлення, яке отримали батьки рядового Левчишикна – учасника повстання.

На сьогоднішній день відомі такі імена в’язнів Бадабера, які підняли повстання у таборі:

1. Белекчі Іван Євгенович, 1962 р.н., Молдова, рядовий,
2. Васильєв Володимир Петрович, 1960 р.н., м. Чебоксари, сержант
3. Васьков Ігор Миколайович, 1963 р. н., Костромська область, рядовий;
4. Дудкін Микола Йосипович, 1961 р. н., Алтайський край, єфрейтор;
5. Духовченко Віктор Васильович, 1954 р.н., Запорізька область, моторист-надстроковик;
6. Зверкович Олександр Миколайович, 1964 р.н., Вітебська область, рядовий;
7. Кашлаков Геннадій Анатолійович, 1958 р.н., Ростовська область, молодший лейтенант;
8. Коршенко Сергій Васильович, 1964 р.н., м. Біла Церква, молодший сержант;
9. Левчишин Сергій Миколайович, 1964 р.н., Самарська область, рядовий;
10. Матвєєв Олександр Олексійович, 1963 р.н.. Алтайський край, єфрейтор;
11. Рахінкулов Радик Раїсович, 1961 р.н., Башкирія, рядовий;
12. Сабуров Сергій Васильович, 1960 р.н., Хакасія, лейтенант;
13. Шевченко Микола Іванович, 1956 р.н., Сумська область, вільнонайманий водій;
14. Шипеєв Володимир Іванович. 1963 р.н.. м. Чебоксари, рядовий.

Достеменно невідомо, якою мірою кожен із них брав участь у повстанні. Невідомо хто, як і за яких обставин потрапив у полон. Але ясно, що всі ці люди загинули зі зброєю в руках, віддавши перевагу смерті існування в’язнів. Вони не прийняли іслам, вони не підняли зброю проти своїх, інакше просто не були б полоненими. У них спочатку не було шансів на сприятливий результат, але вони здійснили зухвалу спробу і знищили близько сотні людей, які облягали.

На знімку: орден Мужності та Указ Путіна про посмертне нагородження Сергія Левчишина. Його ім’я має школа.

У репертуарі створеного 1985 року ансамблю ВДВ «Блакитні берети» є пісня «У горах під Пешаваром», присвячена повстанню в Бадабері.

Це одна з найпронизливіших пісень про солдатів Афганської війни:

Ведемо битву, але йдуть сили,
Живих все менше, шанси не рівні,
Знай, Батьківщино, тобі не змінили
Твої в біду сини, що потрапили.

Вічна пам’ять героям – афганцям!

Інфа та фото (С) інтернет. Останнє фото моє-пам’ятник афганцям у Санкт-Петербурзі

У 1985 році недалеко від пакистанського Пешавара жменька радянських солдатів підняла повстання, яке стало чи не найбожевільнішим подвигом. Два десятки зневірених бійців протистояли регулярним пакистанським частинам, пише Лайф.

80-ті роки для Радянського Союзу стали часом Афганістану. “За річку” щороку вирушали молоді люди. Деякі з них поверталися в цинкових трунах, інші – з важкими фізичними та душевними ранами. Деякі зовсім не поверталися.

Безпосередньо вели війну афганські душмани, проте їх підтримувала низка країн. Озброєні загони в Афганістані критично залежали від постачання зброї, боєприпасів, інструкторів. Однак у самому Афганістані вся ця інфраструктура була надто вразлива для радянських ударів. Тому багато важливих об’єктів перебували у сусідньому Пакистані.

Серед інших за кордоном розташовувався навчальний центр воєнізованого «Ісламського товариства Афганістану» – Бадабер. «Курсанти» були афганцями, але командували та навчали майбутніх моджахедів пакистанські військові, крім того, у таборі перебували американські радники.

Разом із душманами, що навчаються, населення табору становило тисяча осіб. На 500 га розташувалися намети, глиняні будівлі, склади, арсенал. Крім тренувального табору в Бадабері розміщували біженців, а з 1984 року з’явилися і полонені.

Моджахеди “Ісламського товариства Афганістану”.

Точна кількість радянських солдатів, які потрапили в полон за часів Афганської війни, невідома. Йдеться про сотні людей за всі роки війни, але не завжди було можливо сказати, загинув зниклий безвісти боєць або потрапив у неволю.

1984 року полонених накопичилося достатньо, щоб лідери душманів задумалися про якийсь загальний табір. Там виявилися різні люди. Один був захоплений, коли пішов із табору, не витримавши дідівщини, інший був захоплений на розбитому блокпосту. Бадабер був нітрохи не гірший від інших, тож захоплених солдатів почали звозити туди.

Радянські учасники подій загинули, але, за словами афганських військових, яких тримали у тому самому таборі, умови життя були поганими. Погана годівля, кам’яні підлоги та стіни, дерев’яні нари без підстилок.

Однозначного рішення щодо майбутньої долі бранців не було, а поки що вони займалися підсобними та будівельними роботами у таборі. Втекти звідти теоретично було можливо, але той, хто вийшов за межі табору, далеко не пішов би: навколо розкинулися дикі непереборні без спеціальної підготовки пустки.

Три члени афганського патруля – моджахеди позують, охороняючи територію в гірському районі провінції Кунар поблизу пакистанського кордону.

Слов’янські імена були незвичні душманам, тому полонені отримували нові – на афганський зразок. Наприклад, шофер Микола Шевченко ув’язнений звався Абдурахмоном. Одягали полонених так само, як місцевих, – у звичайні афганські довгостатеві сорочки та шаровари. Пізніше це ускладнило пошук будь-якої інформації про зниклих солдатів – навіть їхні власні наглядачі поняття не мали, які у них справжні імена. Загалом там утримувалися, за різними даними, від десяти до двадцяти радянських солдатів та близько сорока в’язнів-афганців – захоплених у полон солдатів урядової армії.

Проте поступово ставлення до полонених змінилося. За уривчастими відомостями, це пов’язано з тим, що один із бранців спробував тікати. Він вибрався з табору, сховавшись у водовозі, і зумів піти досить далеко від табору, але людину європейської зовнішності в Пакистані видно за версту. Бійця спіймали і, з чуток, ще й поглумилися з нього. Зважаючи на все, саме ця подія і спричинила всі наступні.

Заколот

Фото: © РІА Новини/Олександр Гращенков

Головною проблемою заточених у Бадабері людей була повна відсутність інформації про них на батьківщині. Подбати про бранців не міг ніхто.

Пакистан не афішував свою участь в афганських подіях, і тамтешній уряд чудово розумів, що, якщо відомості про табір полонених на їхній території спливуть на світ, скандал виявиться грандіозним. Тому якісь шанси полоненим давала лише максимально широке розголос їх історії.

За однією з версій, лідером повстання став цей «Абдурахмон» – Микола Шевченко, водій, покликаний із Сумської області. Цікаво, що до Афганістану він потрапив за власним бажанням як вільнонайманий шофер на службі 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії. У країні, що воює, він думав підзаробити грошей, до того ж його залучила романтика далекої країни. У полон він потрапив під Гератом 10 вересня 1982, коли сидів у своїй машині. У полоні він вирізнявся незалежним, навіть зухвалим характером.

За іншою версією, повстання очолив сержант Сергій Боканов, викрадений 1981 року. Як би там не було, повстанці розробили зухвалий план. Ідея полягала в тому, щоб дочекатися моменту, коли охорона буде відвернена, захопити зброю та вимагати зустрічі з радянськими дипломатами.

Увечері 26 квітня 1986 року основна маса охоронців та курсантів Бадабера вишикувалася на плацу для намазу. У цей момент полонені вирішили, що час діяти. Подробиць про перші хвилини повстання мало, але дещо можна сказати точно. Полонені руками та підручними предметами знищили охоронців одного зі складів зі зброєю та заволоділи стволами та боєприпасами. Повстанці захопили як автомати, а й важке озброєння, включаючи великокаліберні кулемети. Все це стягли в кам’яний будинок, один з небагатьох на території табору.

Полонені діяли дуже швидко і злагоджено: вони поклали не лише охоронців арсеналу, а й варту біля будівлі, де тримали полонених афганців-солдат. Їх також випустили. У підвалі залишився один полонений, який від нервового перенапруги ще раніше пошкодився розумом, ще пара людей не зважилася на ривок до свободи. Повстання почалося без сучка і задирки: охоронці були повністю захоплені зненацька і не змогли чинити жодного опору.

Повстанці, зрозуміло, було неможливо впоратися з величезним табором озброєних до зубів курсантів. Навіть разом з афганцями їх було лише три-чотири десятки. Однак важкі ДШК були досить вагомим аргументом, щоб душмани та пакистанці сховалися і не намагалися одразу знищити відчайдушних полонених. Але навколо табору тепер стояло оточення в кілька сотень бойовиків і пакистанських військових. Повстанці навіть змогли захопити у душманів радіостанцію. Якби їм вдалося вийти в ефір, повстання могло увінчатися успіхом.

На жаль, радіо було у неробочому стані. Один із полонених у цей момент знаходився в іншій частині табору. Повстанці зажадали віддати його для переконливості паля з ДШК.

Солдата привели до будівлі і він приєднався до товаришів. Одним із перших у переговори вступив командир пакистанської навчальної роти.

Він запропонував вийти та здати зброю. За словами цього офіцера, полонені відповіли: «Ми готові до смерті, і ми або помремо, або звільнимось».

Переговори

Про те, що відбувається в таборі, Бадабер швидко повідомили на самий верх. Наступного дня до табору приїхав лідер «Ісламського товариства Афганістану» Бурхануддін Раббані. Раббані, відомий богослов і викладач, був також одним із найбільших лідерів моджахедів в Афганістані, з цього ж боку кордону він був великим бізнесменом.

Раббані, зрозуміло, надзвичайно стурбувало те, що відбувається. Прорвись ця історія назовні, він міг отримати на свою голову найрізноманітніші проблеми. Для початку Раббані запропонував повстанцям здатися. На це колишні полонені, певна річ, відповіли відмовою.

Тоді Раббані спитав, що, власне, полоненим треба. Ті заявили, що вимагають на переговори радянського посла та представників Міжнародного Червоного Хреста. На це Раббані, ясна річ, піти не міг. Він умовляв полонених, називаючи деяких на ім’я, щоб вони склали зброю, але ті стояли на своєму. Лідер повстанців оголосив Раббані, що здасться лише коли побачить радянських дипломатів. Душманам залишався лише штурм.

Проте атака зірвалася. Радянські та афганські солдати мали достатньо боєприпасів. Штурм, схоже, розпочався спонтанно та йшов хаотично.

Під вогнем загинув охоронець Раббані, хтось із курсантів. Повстанці відстрілювалися, втягнувши на дах міномет, – відступати їм було нікуди.

Фото: © РІА Новини/Ст. Кисельов

Скільки точно тривав цей останній бій, мабуть, ніколи не стане зрозумілим. Однак, за словами колишнього офіцера афганської армії, який взяв участь у повстанні, а згодом був звільнений росіянами, стрілянина йшла кілька годин без перерв, принаймні одного з повстанців було тяжко поранено ще під час бою.

Душмани намагалися наблизитися до будівлі, але звідти щедро поливали з важкого кулемета, який завдав жахливих ран всім, хто опинявся на лінії вогню. Піхотний штурм виявився поганою ідеєю. І тоді сталося щось таке, чому так і не дали єдиного пояснення.

Загибель героїв

Тут всі очевидці говорять абсолютно різне. Одні стверджують, що за захопленим арсеналом хтось дуже вдало вистрілив з гранатомета, інші – що душмани притягли «Катюшу», треті – що гармату, найекзотичнішу версію взагалі говорить, що по арсеналу Бадабера вдарили вертольоти пакистанських ВПС. Нарешті, полонений афганський офіцер, що залишився живим, стверджує, що росіяни наказали йому йти, збираючись підірвати себе і ворогів трофейними ракетами.

Факт у тому, що над Бадабером вибухнув жахливої ​​сили. Рвонули боєприпаси, що залишалися в будівлі, включаючи дві тисячі снарядів та ракет. Ракети почали мимоволі стартувати на всі боки, приносячи додаткові руйнування. За словами Раббані, цей вибух убив близько двадцяти душманів. Інші дані доводять кількість загиблих до 160. Більшість будівель табору були легкими конструкціями, і вибух просто їх здув. Як військова база Бадабер тепер був дуже умовною цінністю.

Від більшості загиблих не лишилося навіть чогось, що можна поховати. На місці арсеналу зяяла лійка у 80 метрів завширшки. До того ж тюремна канцелярія теж зникла в полум’ї найбільшого вибуху. Живими залишилися двоє полонених радянських громадян і кілька афганців. Це додатково ускладнило пошук відомостей про солдатів, які підняли повстання у таборі.

У СРСР про те, що сталося, дізналися значно пізніше. Однак до 1991 року Пакистан взагалі не йшов на контакт із цього приводу. Пакистанська влада заперечувала саму наявність радянських солдатів у їхній країні.

Завісу мовчання над тим, що сталося в таборі, підняв тільки Раббані в листопаді 1991 року. Незабаром пакистанська влада також визнала факт повстання та фінального вибуху.

Інформацію про фактичний бік справи довелося збирати буквально по крихтах. На сьогоднішній день є кілька поіменних списків учасників повстання, найширший з них містить 21 прізвище, однак він не зовсім повний. Можливо, серед більш ніж двохсот радянських солдатів, які й досі вважаються зниклими безвісти, є й інші учасники повстання в Бадабері. Щасливого кінця в цій історії не могло бути. Але солдати, які вирішили померти зі зброєю в руках, зробили свій фінал гідним і викликають повагу навіть у ворогів.

На Першому каналі розпочинається чотирисерійний гостросюжетний фільм «Фортеця Бадабер» про повстання радянських військовополонених у таборі Бадабер під час Афганської війни. Трагічна історія про те, що сталося на кордоні Пакистану та Афганістану у 1985 році, перенесено на екран.

Мало, кому відомо, але серед радянських воїнів, героїв подій 33-річної давнини, імена яких підтверджені офіційно, наш земляк, мешканець села Забігаєве Жовтневого району, згодом селища Вохма Ігор Васьков.

Довгий час про цю подію ніхто не знав. Журналістські розслідування про бадаберське повстання почали з’являтися після розпаду Радянського Союзу.

Ось що розповідає в одній із публікацій про те, як було розсекречено частину інформації про ті події:
«…З початку травня 1985 року всю інформацію про події в Бадабері було наглухо заблоковано владою Пакистану. Радянська, а згодом російська сторона неодноразово зверталася до пакистанської влади з проханням дозволити відвідування табору, але отримувала відмову.

З офіційного листа представника російської влади на ім’я голови Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді глав урядів країн СНД: «Інформація про героїчне повстання радянських військовополонених у таборі Бадабер підтверджується наявними у нашому розпорядженні документами ДержанаБ, документами Держдепартаменту США, цих подій з боку моджахедів та пакистанців, а також заявами керівників збройних формувань Б.Раббані (ІОА), Г.Хекматіяра (ІПА) та ін. Крім того, ще на початку 1992 р. заступник міністра закордонних справ Пакистану Шахріяр Хан офіційно передав імена шести учасників повстання у Бадабері…».
Ось імена загиблих героїв: рядовий Васько Ігор Миколайович, 1963 р.н., Костромська область; єфрейтор Дудкін Микола Йосипович, 1961 р.н., Алтайський край; рядовий Зверкович Олександр Миколайович, 1964 р.н., Вітебська обл. (Білорусь); мл. сержант Коршенко Сергій Васильович, 1964 р.н., Біла Церква (Україна); рядовий Левчишин Сергій Миколайович, 1964 р.н., Самарська обл.; рядовий Самінь Микола Григорович, 1964 р.н., Цілиноградська обл. (Казахстан)».

Зараз, звісно, ​​цей список значно більший. Сподіватимемося, що з часом усі імена героїчно загиблих у Бадабері стануть відомими.

Журналістам редакції “Вохомська правда” вдалося зустрітися із сестрою Ігоря Васькова Ларисою Скрябіною.

Лариса Веніяминівна Скрябіна:У нашій сім’ї говорять про це рідко. Для нас це тяжкі спогади. Був єдиний брат і немає брата. Мама, поки була жива, писала, куди тільки можна, але у відповідь чула лише скупе: «Чекайте. У разі позитивного результату Вам повідомлять. А далі – тиша. Чи не витримало материнське серце, не змогла пережити цю трагедію. Мене багато хто питає, дзвонить, цікавиться долею Ігоря, у Забігаївській школі, де він навчався, хочуть зробити дошку пам’яті, а я мало, що можу розповісти: я так само, як і всі, майже нічого не знаю. У моїй пам’яті зберігся його образ — старшого брата, звичайного сільського хлопчика, який завжди був готовий постояти за молодшу сестру. У листопаді цього року йому виповнилося б 55. Ігор — народний герой, але мені та іншим родичам важливо побачити офіційне підтвердження, що хлопці, які загинули, — герої своєї країни. Це потрібне і для історії.

Ось уже 33 роки ми чекаємо, коли ця справа зрушить з мертвої точки. Сподіваюся, цьому допоможе і художній серіал «Фортеця Бадабер», що вийшов на екрани, і викличе резонанс. Звичайно, я та моя сім’я дивитися його будемо. Цю тему піднімати треба, надто довго вона замовчувалася.

До речі, земляки на згадку про Ігоря Васькова одну з нових вулиць у селищі Вохма назвали його ім’ям.

Трагедії в Бадабері присвячені кілька художніх творів, художні фільми «Афганець» Володимира Мазура та «Пешаварський вальс» Тимура Бекмамбетова та Геннадія Каюмова, пісня гурту «Блакитні берети» «27 квітня» та пісня Олександра Розенбаума «Ми повернемося».

І ось тепер серіал «Фортеця Бадабер». Його творці вплели в реальну історію повстання особисту трагедію розвідника Юрія Нікітіна, котрий випадково дізнається про існування табору для військовополонених у Бадабері.

Фільм, безумовно, приверне увагу телеглядачів. Історія кіногероїв, напевно, викличе бурю почуттів. І тим паче важливо знати, що прототипом когось із них є наш земляк, простий сільський хлопець Ігор Васьков.

Слава Україні!

Літературне Місто – Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Фортеця – стор. 12

* * *
Коли надворі зовсім стемніло, в’язнів почали виводити
з підземних кам яних темниць на подвір’я. Тут сторожа-
наглядачі в язали їх попарно сирицею, єднали пару до пари.
Набирався десяток, тоді з’єднували шкіряною линвою і ви­
водили з фортеці на дорогу, що йшла від Ізюма до Харко­
ва. Десятки шикували за десятками, і набралося аж двісті
тридцять чоловік. Це були молоді, здорові парубки. Зрідка
траплялись і старіші. Але багато виснажених, з кудлатими,
давно не стриженими головами, неголеними бородами; хто
247. в свиті, кожусі, а хто тільки в дрантивій сорочці чи яко­
мусь лахмітті, яке уже й не визначиш, що то за одяг; Все
це небораки-кріпаки, які, знемагаючи від гніту, сваволі,
втекли з маєтків, або підняли руку на пана чи пригінчого,
або завинили якоюсь непокорою, гострим словом. Багатьох
приютив був дикопільський степ. Та й та куца, полохана
воля нараз обірвалась — попали до лабетів посіпак.
Шидловський заздалегідь подбав, щоб зібрати до Ізю­
ма найбільше впійманих. Уже в себе у фортеці полковник ві­
дібрав найздоровіших, бо така умова з татарами; коні бу­
дуть на підбір молоді, жваві, прудконогі, то й люди в обмін
повинні бути нестарі, здатні до будь-якої роботи.
Всім, кого виводили і в’язали, повідомляли, що пере­
проваджуватимуть до Харкова. Та в’язням було байдуже,
тут чи там хурдига. Але хоча кілька днів пробудеш не в
задушливому підземеллі, а під зорями, під сонцем чи хай
навіть захмареним, але під небом. І не в одного небораки
закрадалася спокусливо-хвилююча думка: може, якось по­
щастить в дорозі звільнитися від пут. Такі затаєні думки
проймали ще глибше, коли в’язні вийшли за околицю город­
ка, вступили в густі, кущуваті чагарники, а потім і під тем­
ні намети діброви.
Попереду живого людського потоку рухалися три вози
з харчами Слідом за ними їхало два озброєних верхівці,
два таких же конвоїри давали лад посередині, і два пригін­
чих їхали, позаду. Рухались дуже повільно. Спочатку люди
йшли мовчки, а потім почали один з одним перекидатись
словами. Наростав гомін. Конвоїри окриками-погрозами,
а то й штурханами гасили розмови. Але не могли втихо­
мирити.
У декого з верхівців закрадалося: чому на таку силу,
та ще й таких небезпечних в’язнів так мало вирядили їх,
охоронців. Вони, зрозуміло, і гадки не мали, що конвоїри,
як і всі оці пов’язані ремінням люди, запродані, приречені.
Одного з них, може, двох відправлять пішки назад, до Ізю­
ма, як свідка раптового нападу. А решта стануть невіль­
никами.
В той час, коли в’язнів виводили з фортеці, троє верш­
ників— Захарко, Христя і Гасан, ведучи одного запасного
закульбаченого коня, а другого нав’юченого одежею, хар­
чами та зброєю, були вже за городком, на харківській до­
розі. Ждати довелося довго. Закрадався навіть сумнів, чи ж
виведуть цієї ночі в’язнів з тієї фортеці. Може, Шидлов-
248 ський передумав віддавати своїх православних людей та­
тарам на поталу в неволю. Але ж полковник, як запевняє
Гасан, від’їжджаючи до Райгородка, наказав двом своїм оса­
вулам особисто простежити, щоб усіх, кого визначено від­
правити, були своєчасно виведені з Ізюма.
Христя зажадала вертати, наблизитись до самої фортеці
і дізнатися, що там зараз діється. Її послухали Та не доїхав-
щи верстви дві до городка, зупинились. В нічній тиші, від
дороги, яка вела понад берегом річки Ізюмця, вчувся при­
глушений гомін, шамотіння, рипіння коліс. Гомін наростав,
наближався. Сумніву не було — ведуть. Тепер хвилювало
невідоме: чи багато там конвоїрів. Якщо їх десятки, то як
справитися з ними в сутичці… Та й чи потрапив до гурту
в’язів Семенко…
Непокоїло: а що, як татари зразу ж, як тільки в’язнів
виведуть з Ізюма, нападуть, полонять і поженуть своїм
шляхом. А потраплять люди до рук мурзаків, то вже тоді
виривати їх буде трудніше…
Напруження наростало. Захаркові хотілося, щоб все це
якнайскоріше закінчувалось. Виконає останній наказ Петра
Скалиги — визволить отого хлопця, і хай тоді буде як буде.
А він, Захарко, подасться до Маяків. Він нетерпляче відлі­
чує кожен день з отих сорока днів жалоби по покійнику. За­
лишилося вже небагато, всього дванадцять, і вони з Ган­
кою підуть під вінець.
Чекання, тупцювання на одному місці томило, в’ялило
Гасана. Він потерпав, що може статися й таке: господар по­
вернеться з Райгородка і, не знайшовши свого пахолка, здо­
гадається, що він утік. І втік, напевне, з татарами. Гінці-
сердюки наздоженуть кримчаків, не знайшовши серед них
Гасана, пустяться на дороги, що ведуть з Ізюма, та й мо­
жуть натрапити і на цей слід. Думалося хлопцеві й про те,
якщо здійсниться задумане — визволять отого в’язня, тоді
Захарко поверне до своїх, уже рідних йому Маяків. А що
будеш робити ти, Гасане. Ти не наважишся один, та ще
в таку осінню пору шукати дорогу до Криму… Ти змуше­
ний будеш триматися цієї ханум Христі та її коханого.
А куди вони подадуться, невідомо. Та й чи візьмуть вони
тебе з собою. Може, іще не пізно було б повернутися до
Ізюма? Але як ти поясниш, де був, що замишляв, нащо
узяв з конюшні Шидловського аж троє коней, з комори
зброю, харчі… Та й неминуче сьогодні, завтра чи трохи зго­
дом, якщо тебе не закатують слуги полковника, доведеться
зустрітися з чорним таган-беєм.
249 Десь опівночі, а може, трохи й раніше, стомлені, зголод­
нілі люди почали приставати, падати з ніг. А коли один,
другий звалиться, їх не виділиш з гурту, хіба що перерізав­
ши линву. Нарешті, ніби змовившись, усі в’язні лягли по­
котом на землі. І ні оскаженілі окрики, ні навіть удари арап-
ників та штрикання шаблюками не підіймали обважнілих,
знесилених людей. .
На світанку похолодало, випала густа роса. В’язні самі,
без понукування почали підійматися з землі, щоб не заду­
біти.
З-за високих виструнчених одна біля одної ялин, які
красувались обіч дороги, сонця не було видно. Воно ніби
йшло стороною, хіба іноді раптом ковзне-блисне крізь брон-
зовокорі стовбури заблуканий промінь, ковзне, посміхнеться
і згасне. Та ось високу ялинову стіну змінили вільха, дуби,
осокори… Ліс порідшав. Дорога поширшала. Промені про­
бивали хмаринну запону. Вдарила сонячна злива, і світ
став веселішим. А в’язнів проймала туга і безнадія. Міцні
вузли на руках туго набрякли. Стали цупкіші. Минулої ночі
ніхто не зумів звільнитися, втекти.
По обідній порі, коли сонце било навскісно, вийшли на
широку, розкраяну дорогою галявину. Зупинились. В’язні
були раді перепочинку, кусневі хліба. Конвоїри перевіряли
вузли на руках. В декотрих в’язнів сириця розтяглася, вуз­
ли ослабли, довелося перев’язувати. Це було загайно.
А день збігав. На заході сонце зависло над обрієм.
Гасана вже котрий раз запитували, де саме можливий
наскок мурзаків. Він, як міг, показував руками на мигах,
креслив у повітрі якісь знаки, але все це було незрозуміле.
Тоді хлопець витяг з торбини невеличкий вив’ялений і ви­
білений шкурлат і написав на ньому вуглиною:
«На другий день. В степу».
. — Нам треба випередити їх,— нетерпеливилася Хри-
стя,— не прогавити.
— Зручніше було б нападати, коли стемніє,— почав
Захарко. _ \
Гасан, тримаючи в руках вибілену шкурлатину, напи- сав:
«Треба сьогодні».
— Зараз,— уточнила Христя.
Захарко погодився.
Хтось із них трьох мав бути старшим. Досі ватажку«
вав Захарко. Отож йому, мабуть, годилося б і зараз на*
250 строювати товаришів до бою, вказувати, що мусять ро­
бити. А він мовчав. Хоча й погодився напасти на конвоїрів
сьогодні, але в душі не був переконаний, що треба негайно
лізти в бучу. Може, зачекати до вечора, доки стемніє,
а тоді вже…
— Гасан триматиме напоготові коней,— розпорядилася
Христя,— а ми,— звернулася до Захарки,— гадаю, впорає­
мося з двома передніми, а потім вивільнимо бранців та й
матимемо підмогу.
В цю мить дівчина невпізнанно змінилася, ніби стала
вищою, обличчя, здалося, споважніло, і це надало їй ще
більшої привабливості.
Готування було коротким. Перевірили пістолі. По два із
зведеними курками заткнули зручно за череси, а ще чотири
запасних лежали в торбині, яку Гасан тримав напоготові.
Христя зняла з голови хустину, одягнула смушеву шап­
ку, підібравши під неї чорні з хвилястим спадом коси, по­
правила на боці шаблюку і вмить опинилась на коні. Поспі­
шив і Захарко.
На першого вершника, який куняв, сидячи на коні, на­
пали раптово, відібрали зброю, зв’язали. Швидко впора­
лися і з двома охоронцями, що сиділи на возі і підвечірку­
вали. Цих зв язали вже звільнені від пут бранці. Налякані
воланням наглядачів та пострілами для остраху, які раз по
раз зринали з укриття, де засів Гасан, решта охоронців по­
гнали своїх коней на дорогу до Ізюма.
Тепер уже в’язні звільняли від пут один одного. На ра­
дощах обіймались, цілувались. Зчинився неймовірний галас,
метушня.
— Семенко. Семенко з Бахмута! З Ясенового!— гука­
ли Христя і Захарко.
Голоси їх тонули у гомоні, у викриках збуджених від ра­
дості десятків людей.
— Семенко! — повільно в один голос, щоб чутніше
було, вигукнули Захарко і Христя.
На виклик з явилося кілька чоловік. Але того, кого шу­
кали, не було. Дівчина направила коня впродовж дороги,
їхала, не поспішаючи, від гурту до гурту, вдивлялася,
І раптом почулось радісне, здивоване:
— Христе, ти.
Дівчина зупинила коня. Семенко вибрався з гурту, по­
спішив назустріч.
За мить він’ уже опинився на підведеному Гасаном
коні.
251 Звільнені товпились біля возів з хлібом і водою. На­
раз почулося тривожно-застережливе:
— Вершники!
— їдуть сюди!
— Татари!
На віз вихопився високий, рукастий, з чорною скуйовд­
женою бородою чоловік. Він змахнув, ніби крильми, обома
руками і закричав на диво високим і тонким голосом:
— Гей, люди, спасайтесь! Тікайте! Розбігайтесь!
Люди сторопіли, розгублено озираючись, затупцюва­
ли. Дехто віддалявся.
Дванадцять вершників-татар вихором мчали до табо­
ру. В’язні кинулися врозтіч. Татари почали переймати.
Кілька вершників спішилися й заходилися в’язати впій­
маних. Люди вперто чинили опір. Але ординці, навчені
арканити, орудували спритно — в’язні нанизувались і на­
низувались на довги линву.
А на мажарі все ще галасував кудлоголовий:
— Тікайте.
До воза під’їхала Христя.
— Гей! — вигукнула дівчина і, здіймаючись на стре­
менах, рішуче піднесла над головою шаблю.— Гей,
сюди! У кого є зброя, наперед! Розбирайте вози, до
бою!
Татари прожогом кинулися на гурт. В’язні розступи­
лися, потім, оточуючи, зімкнулись.
— Насідай! Насідай! — лунав голос Христі.
Вона, вже без шапки, з розметаними косами, з шаблю­
кою в руці, насідала на мурзаків. За нею йшли в наступ
з уламками дишлів, потрощених полудрабків, навіть з під­
нятими на руках колесами і вісями. Але ж у татар шаблі
і ятагани. До того ж вони на конях. Вершники, вириваю­
чись з оточення, наскакували з боків і нещадно рубали
людей.
Вперта боротьба точилася, доки татар не повалили з ко­
ней і не відібрали зброю.
Тільки трьом нападникам вдалося вислизнути і пода­
тися геть у степ.
В бою полягло два десятки в’язнів.
Серед мертвих був і татарчук Захарко. Він загинув
від своєю необачності.
Семенко взяв мертвого на свого коня, і, не гаючись,
вирушили в дорогу. Вона пролягла крізь чагарники, а потім
степом.
252 Прямували на південь. Поспішали, щоб подалі від’їхати
від місця, де розігралась кривава січа, подалі від Ізюма.
Другого дня на світанку Захарка поховали недалеко від
берега невідомої степової річки під одинокою, покрученою
вітрами сосною.
Гасан скинув постоли, сів на землю обличчям до сходу
сонця, подумки проказав усі знані ним молитви. Христя
поклала на могилу пучок степових квітів, а Семенко гілку
вічнозеленої хвої. Друзі востанє кинули прощальні погляди
на свіжу могилу, рушили далі.
Ні дороги битої, ні стежки або навіть людського сліду.
Земля піскувата, ріденькі, низькорослі байраки. Кам’янисті
щовби. Уклякла іржаво-бура трава. Вузькі завіхолені обрії.
Невідомий край.
Постало нерозв’язане питання: куди їхати? Христя ра­
дила, навіть наполягала повернути на північ, до Ясеневого,
зненацька заскочити до маєтку дідича Синька і добре про­
вчити того зухвалого пана за всі заподіяні лиха. Семенко
охочий був вертати, тільки не до рідного села. До того ж він
почував себе дуже кволим. А згодом, коли оклигає, то, мож-.
ливо, на щось таке, як радить Христя, і зважиться.
«Якщо не вертати до берегів Сіверського Дінця,— роз­
мірковувала Христя,— тоді дорога тільки на південь, у глиб
Дикого поля. А там де приютитися. »
— Говорили, що ти, Гасане, чув,— мовила дівчина,—
ніби козак Головатий подався до моря,— проте, хто саме го­
ворив, не сказала, щоб не вражати зайвий раз згадкою іме­
ні Захарка.
Гасан кивнув головою.
— Головатий з таких людей, що порадять і коли треба
допоможуть,— роздумувала дівчина і скоса допитливо по­
зирала на Семенка.— А де його там знайдеш.
— Живі “будемо, знайдемо,— охоче вхопився Семенко за
думку прямувати на південь.— Знайдемо! — повторив го­
лосніше і тицьнув Гасанові в груди, як це робив завше За-
харко, коли був чимось схвильований або ж йому хотілося
виявити свої дружні чуття.
Христя була рада, що Семенко збадьорився, повеселі­
шав, і водночас жалкувала, що не наполягла на своєму,
їхати до Ясенового.
Відчувши людяну щирість, Гасан посміхнувся. А гли­
боко заронена в душу тривога ні-ні та й з’явиться, заму­
ляє: «А як мене приймуть оті інші уруси там, на березі Каль-
міусу?» Та радувало хоч те, що він їде до моря, почує його
253 громохкий говір, вируюче, шумливе та ніжне плюскотіння,
побачить, як котять, нуртують хвилі. І хоча трохи, а на­
близиться до рідного краю.
* * *
До гирла Кальміусу найкраще було б добиратися відо­
мою «Кальміуською Сакмою», та, щоб опинитися на тій
дорозі, треба було від селища Кам’янки прямувати до бе­
регів річки Берди. А потім у розлогім пустиннім степу взя­
ти напрям на південь — схід і за днів два-три опинитися
біля Азовського моря. Але вириватися в дорогу на південь
і наближатися до ногайців було дуже небезпечно. Ординці
тільки того й чатують, щоб зненацька напасти. До того ж
уже осінь. Може задощити, і ти захряснеш у непролазній
твані.
Радились недовго. Головатий наполіг рушати чумацьким
шляхом. Дорога була трохи навкружна, отож забарна, зате
безпечніша. Зустрічатимуться поселення, а в них свої
люди.
Подорожани взяли з собою три казани, кілька торбии
пшона і сухарів, шкіряні ворочки з салом та кілька саквин
з вівсом для коней. Після ранніх осінніх дощів випогоди-
лось, протряхло. Із-за низьких розірваних хмар часто вигля­
дало, ніби вітаючись, сонце. Заворожений тишею степ німу­
вав. Закінчувалася пора осінніх перельотів. Хоча іноді хо­
лоднувату темінь пронизували запізнілі крики гусей. Над
болотистими низинами, де ще звабливо буяла зелень, здій­
мались зграї качок. А в байраках, чагарниках — німо. Хіба
що застрекоче зацікавлена чимось метка сорока; з’явиться,
раз-другий дзнькне. ніби торкне туго натягнуту струну, ме­
тушлива синиця і зникне. Дрімає відкритий далекий видно­
кіл. На узвишші, ніби щоб похизуватись, з’являться, май­
нуть, немов миготливий легіт, сайгаки, і не простежиш, де
вони зникли; з-під копит коня вимчить, відбіжить, озир­
неться уже з білими підпалинами заєць, стрибне-брикне і
десь причаїться, заляже.
Степ. Тиша.
їхали швидко. Відстань, яку чумацькій валці треба долати
якихось два-три тижні, кінні олешківці проїжджали за пів-‘
тора-два дні. Бита дорога вела на північний схід. За річкою
Вовчою почали забирати на схід. А неподалік від річки Т о­
рець звернули з чумацького шляху на південь. Пробиратись
степовим бездоріжжям було майже неможливо. Борсаїочись
у полеглій, сколошканій траві, коні стомлювались, уповіль»
254 нювали ходу. Доводилось часто зупинятись, перепочивати,
попасати.
Як тільки мандрівники збивались до гурту, заходила мо­
ва, щоб шукати кращої дороги. Але Головатий вперто не
здавався. Вів за собою. За всякої нагоди завертав до зу­
стрічних поселень. Впевнявся, що повстанці-втікачі з Бах-
мута та з придінцевих селищ, хуторів знайшли пристанище.
Жилося важко, багатьом навіть у скруті, у нестатках, але ж
на волі — без посіпак. Не свистить над головою нагай. Та
чи ж буде воно так довго.
— Боїмося, занишпорять арканники.
— А далі куди тікати?,«
— Куди.
— Ми вже й так, ніби на край світу…
— Хто оборонить. — звіряючись, бідкались люди.
Головатий переконувався, що його намір домогтися, аби
нова січ взяла під захист поселення тутешніх людей, затія
добра, необхідна. А як його таке здійснити…
Про що думали-гадали олешківці — невідомо. Можна
було тільки здогадуватися. Балухатий — полковник, за прі­
звищем Балига, а сивочубий — суддя Сторожук до всього
уважно придивлялася, бо знали: край цей увійде до нового
округу — Кальміуської паланки. Отож, напевне, саме їм до­
ведеться тут порядкувати. Придивляючись, ретельно
вписували до своїх зошитів назви річок, поселень, їх ціка­
вило, скільки там проживає’людей, звідкіля вони сюди при­
були та яке в них майно.
Чорновусий юнак — писар Олесько був добре навчений
позначати на папері умовними знаками селища, річки, гли­
бокі яри, скелясті гребені та великі байраки. Списані познач­
ками аркуші складалися у невелику шкіряну, схожу на реп­
тух торбину.
Нарешті наблизились до моря. Голос його почули звід­
далік, коли перетяли вбрід води річки Кальчика й поїхали
понад широкою заплавою повноводого Кальміусу. Вчувся
віддалений шум, немовби рвучкий вітер розгойдував шор­
сткі волотки осоки або шугав над ланами стиглої пшениці
і черкав колос об колос. Минає ще якась хвилина, і вже не
шуми повнять надбережжя, а гоготливе ревіння. Воно без­
настанне й повсюдне. Здається, виривається з якоїсь дале­
кої, там десь захованої безодні і котить, і котить степом.
Та ось з пригорка відкрилось і саме воно — море. Гой­
дається безкрая каламутно-сива черінь. А геть далі, під об­
рій, черінь горбиться, морщиться, стає ніби похилою і на
255 рівному прузі впирається в небо. І скрізь, куди не глянь,
здіймаються піняво-грайливі хвилі, підганяють одна одну,
ніби пустуючи, стинаються, зникають і виринають знову.
В шаленім розгоні вали котять на берег. Розбитий, розбриз­
каний вал відкочується, але не вгамовується, хвилі б’ють
та й б ’ють.
— От як розбурхалось Сурозьке,— мовив зачудований
Олесько.
— Це ти, друже, називаєш по-давнішньому,— озвався
Сторожук,— а по-теперішньому воно Азовське.
— Говорять, запорожці оцим морем добиралися сюди
до Кальміусу,— сказав Олесько так, щоб чули всі.
—- А так,— докинув Сторожук.
Головатий міг би сказати, що таким кружним шляхом
добиралися не завше, а тільки тоді, коли козацтву, яке ви­
биралося з Криму, турки заступали своїми галерами дорогу
до Дніпра, та й треба було заховатись, перепочити. Але Гор-
дій змовчав, уважно роздивлявся давно бачену місцевість.
Не доїжджаючи до моря, навернув коня ближче до Каль­
міусу, за ним рушили всі подорожани і за хвилину опини­
лися на широкій, піскуватій, порослій рідкими кущами глоду
і таволги рівнині. Серед кущів вилась ледве примітна, давно
не топтана стежка. Вона привела до глибокого, місцями за­
муленого і зарослого травами рову. Над ним стирчав ви­
сокий, нерівний, розхитаний, а то й зовсім повалений долу
частокіл.
— От і кінець путі,— спокійно, як про щось звичайні­
сіньке, заявив Головатий.— Знайдемо коням добру пашу,
а тоді вже оглянемо,— зупинив нетерплячих, що вже було
намірялися”перебратися через рів. І подав знак спускатися
до низини, де виднілося мочариння та погойдувані вітром
зарості осоки.
Коли вийти на стрімкий берег і стати лицем до сходу
сонця, праворуч буде море, ліворуч, внизу,— Кальміус. І
там, де степова спокійна ріка зливається з морем, де вже
буруняться морські хвилі, випнуто у воду овальний клап­
тик землі — «Наріжна гора».
Прибулі, навіть не перепочивши, бралися горбкуватими
схилами до фортеці. Хоча до неї можна було ввійти з якого
хоч боку через повалений частокіл, але зараз всі входили
через отвір, який колись закривався міцною, дубовою, око­
ваною залізом брамою.
А тепер там стирчав тільки один підгнилий, з’їдений
шашелем стовп.
256 Ввійшли, збилися до гурту, мовчали. Потім розділилися
на групки. Оглядали земляний вал, кам’яні мури, частокіл.
Все, що було колись міцною спорудою, вражало запустін­
ням, тишею.
— Тут треба добре докласти рук,— мовив збентежений
Балига до Сторожука, коли вони відокремились від
гурту.
— Певне, що треба, пане полковнику.
— А так, так,— багатозначно погоджувався Балига.—
Необхідно заявити в Петербурзі, що козаки Олешківської
січі вже розпочали споруджувати перепону на Кальміусі.
А коли розпочнемо, то будьте певні, що про таку нашу дію
не гаючись заговорять в Ізюмі, Бєлгороді, Воронежі та і в
самому Петербурзі.
— Заговорять,— погодився сивочубий,— харківський
Донець, ізюмський Шидловський. Пронюхають і в Криму
та в Стамбулі.
— Хай говорять,— мовив байдуже Балига і, скривив­
шись, змовк.
Було незрозуміло: йому справді байдуже чи не хоче про
таке говорити.
— Я, пане суддя,— перегодя довірливо почав полков­
ник,— в дорозі пильненько придивлявся і скажу вам, що
тут є гарненькі куточки. Глянеш, і так тобі напрошується
бажаннячко отам би он, в тій затишній місцині притулити
хутірець, щоб, як мовиться, садочок, ставочок, млиночок і
сіножатка. Земля, як видно по гінкій траві, тут родю­
ча. Людей би тільки роботящих, сумирних у підсусідки чи
на оброк.
— Коли ми тут вкорінимося,— стверджував Сторо­
жук,— тоді ще більше приваблюватиме цей край. Сусідів
наших і ворогів братимуть завидки.
— В сусідів свої добра, а кримчаки, як відомо, зазіхають
не на землю, а на людей,— заявив Балига.
— Турчин зазіхає на те й на те. Кримчаки і турки спіль­
ники, одного кодла,— твердив Сторожук.
Полковник мовчав. Суддя зрозумів: Бализі не сподоба­
лось зауваження, і заговорив про те, що цікавило їх обох,
що йому теж сподобалися в цьому краї деякі місця. Осо­
бливо там, де річка Кальчик наближається до Кальміусу.
Та й тут, біля моря.
Після розмови про вподобані затишні куточки загово­
рили про будування фортеці.
9 437 9 Є 7 — Довгенько доведеться розбирати оце звалище,— об- ■
вів рукою Сторожук,— а придатне для будування нової спо­
руди бачу тут тільки каміння. З залізом буде трудно. Де­
ревини малувато, і непригожа.
— Все потрібне знайдемо,— запевнив полковник.— Вда­
римось на Дон, до Ізюма. А як залучити людей? Заковика…
— Головатий допоможе,— буркнув Сторожук.— Здає­
ться, йому припала до серця наша затія. Хоча і неохоче по­
годився їхати, брикався, а в дорозі пом’якшав.
— Не сказав би такого,— мовив Балига.— Нас ніби не
цурається, а в усьому гне на своє. В нього, напевне, засіло
й ворушиться щось таке затаєне.
— Така натура. Брикливий,— визначив суддя.
— Укоськаємо. Не первина з такими брикливими. Доб­
ру вуздечку знайдемо,— запевнив полковник.— Укоськаємо!
На четвертий день по прибутті Балига покликав набли­
жених до себе на раду. Сходились до хати, де полковник
розташувався з канцелярією. Коли всі зібрались, гуртом
рушили понад берегом ріки й облюбували місце біля пова­
леної дуплястої верби. Тут у затишку можна було зручно
розсістись.
Очі милував плюскітливий спокійний плин води, густа,
хвилясто-рухлива осока. Вдалині, на заході, на спадистому
пригорку, ніби видовжені синяві гребені — байраки, а на
сході, по той бік ріки, аж під обрій тягнеться нерівне пле­
тиво чагарників, а може, й справжнє густолісся. Вабило
вперше бачене, незвідане.
Якийсь час сиділи мовчки, поглядали, перекидалися не­
значними скупими словами.
Балига підвівся, відступив крок і почав піднесено
врочисто про те, що, слава богу, благополучно прибули до
того місця, про яке мріяли, жадали, до якого линули серцем.
Подорожування, мовляв, було щасливим, навіть приємним,
і за все це складається велика подяка проводиреві — Гор- . •
дію Головатому.
— Спасибі вам, добродію,— Балига кивнув головою.
Всі, хто сидів на колоді, вклонились — одні низько, по­
штиво, а інші теж тільки кивнули головами.
Коренастий, лисий будівничий Кузьма Маслій сказав,
що місце уважно обстежене, скоро буде креслення нової фор­
теці Стоятиме вона на тому ж місці, де сгояла стара, але
буде міцніша, стіни ширші. Будуть встановлені гармати, а
для гаківниць проб’ють зручні бійниці.
258 Говорилося, що треба, не гаючись, будувати житла, стай­
ні для коней, запасатися харчами. А до всього — треба лю­
дей. А їх нема.
— Наші козаки,— зауважив гармаш Груша,— уже побу­
вали в кількох ближчих хуторах і закликали, та зголосилося,
як на сміх, поки що тільки двоє чи троє поселенців.
— Ми кинемо гучний клич, клич на будову великої фор­
теці! А також,— додав спокійніше,— попросимо добродія
Головатого подати свій голос до тутешніх, які його знають,—
і метнув очима на Гордія, що сидів на вивернутому з землі
вербовому корчі.
— Ви дасте тим людям, як ми умовилися, притулок на
цих землях,— обвів широко рукою Гордій,— і захищати­
мете їх від всяких напастей, особливо панських,— додав рі­
шуче.
— Пан Овсій Балига, полковник,— наголосив Сторо-
жук,— має повноваження і довір’я від бєлгородської канце­
лярії. Отож пан полковник буде діяти за тим правом і ви­
сокими повноваженнями.
Все було сказано для того, щоб якнайсильніше вразити,
збити з пантелику булавінця.
— Я віншую пана Балигу з його повноваженнями і до­
вір ями,— не збиваючись із свого спокійного тону і не вкло­
няючись, як це годилося б, мовив Гордій,— але я знову про
те ж: притулок і захист.
— Буде притулок. Буде захист від наших одвічних во­
рогів! — твердо проказав Балига.
— Від татар, пане, ми будемо відбиватися гуртом,— уже
тоном нижче і повільніше, ніби розтлумачував Головатий,—
а я мовлю про захист від сваволі інших. Доки кримчак сюди
з’явиться, то свій бузувір, пан дідич, впіймає сіромаху, за­
катує, поневолить. А ми чатуватимемо одвічних…— з іро­
нічною посмішкою вимовляв так, як говорив Балига,— а на
бузувірство своїх закриватимемо очі. А того й гляди, зна­
йдуться такі, що допомагатимуть отим своїм…
— Он як! —- кинув зневажливо, гнівно, закопиливши
губу, Балига.— Це занадто! — вигукнув, заїкаючись, підсту­
пив до Головатого, втопив у нього розлючений погляд, на­
їжачено фиркнув, крутнувся і швидко закрокував уздовж
берега.
Олешківцї теж поспішили слідом за полковником.
Підвівся з колоди і писар Олесько. Але, ступивши кілька
кроків, зупинився біля берега. У повільнім чорториї крути­
лись дрібні уламки дерева, прижухла трава, листя, шумо­
9» 259 виння. Вдивляючись у ту водоверть, писар, косуючи, сте­
жив за понизовцем. Було бажання підійти до старого і ска­
зати щиро: «Я з вами. Можу бути спільником». Або нічого
не говорити, а просто по-синівському почоломкатись.
— Ач, як розприндилось,— почув Олесько знайомий
голос,— ще й не стало по-справжньому паном, а вже як
прищиться. Еге ж, стонадцять болячок тобі в боки!— ви­
лаявся Головатий і поволі, не поспішаючи, почав підніматися
до фортеці.
Назирці за ним, чатуючи звіддаля, з наказу Сторожука
ішов один із козаків-олешківців.
Швидко звечоріло. Від моря долинало ледве вловиме
плюскотіння, розмірений віддалений шерхіт. Головатий си­
дів на купі дрібного каміння, перемішаного з землею, зарос­
лого мишієм, лободою. В кількох кроках стирчали, як ве­
личезні, зведені високо в небо крокви, стовпи колишньої
сторожової вишки. Це вдруге в своєму житті Гордій пере­
бував на цьому місці. Тільки тоді, якихось три з гаком де­
сятків років, оце подвір’я ще було замощене камінням, по­
силане піском, стовпи вишки були вищі, з боків були дра­
бини, а на вершині, на дерев’яному помості сідалі, вдень
і вночі пильнували зірко, вдивлялися у простір моря і степу
вартові. Такі ж невсипущі вартові пильнували і на валах
біля гармат і гаківниць фортеці…
Спогадування були недовгі. Непокоїло сьогоднішнє при-
кронеприємне.
«А може б, тобі, Гордію,— картав себе,— треба було
якось уникнути отієї гострої сутички з отим Балигою, не
кидати слова прямо, а сказати якось трохи хитріше, розум­
ніше чи м’якше, не йти навпростець, а ніби в обхід… Адже
це, як і на будь-якім герці, де треба бути обачним, хитру­
ватим. Бо і словом можна добре дошкулити. Воно буває тупе,
буває і гостре. Можна захищатися, можна й нападати і ви­
гравати бій. Балига, мабуть, був певний, вціляє хитро і силь­
ним зарядом. Стонадцять болячок тобі в боки. Бачте,
олешківського замісу свіжоспечений полковник збирається
захищати від зовнішніх ворогів, а свої посіпаки хай арка­
нять, мордують людей. Еге ж, хай неволять…»
І вже трохи спокійніше, розмірковуючи, Гордій подумав,
чи не ошукав він сам себе, зачепившись за той при­
надний гачок… Балига прив’язав його до свого воза і хоче
поганяти. Діло з притулком сіромі може зірватися. Може.
260 А може й не зірватись… А фортеця потрібна. Потрібна…
А як воно буде? Побачимо…
Над морем посвітлішало. На сході небо почало багря­
ніти, й, поволі виринаючи з води, піднялося величезне, чер­
вонясте коло. Ніби війнуло холодним полум’ям. Коло, здій­
маючись, почало тьмяніти, морем простяглася широка грай­
лива срібна дорога.
Головатому раптом вчулося, ніби оте срібне мерехтіння
оживає, стає звуками, тонкими, високими, дивно мінливими.
Вони линуть над морем, над степом, досягають руїн фор­
теці, здіймаються до місяця. Гордій підвівся і пішов навман­
ня туди, звідкіля струмили звуки.
В проломі фортечної стіни на поваленій частоколині си­
дів Санько. Приклавши до вуст сопілку, він то швидко,
тремтливо перебирав пальцями, то вповільнював, ніби злег­
ка гладив і гладив довгу цівку.
Заворожений грою, Гордій довго стояв за спиною хлоп­
ця і наслухався. Було зрозуміло: Санько вигадує, компо­
нує музику про море. А воно, затоплене сяйвом, здавалось,
стишувалось, засинало, ледве чутно хлюпотіло. А на про­
стелену місяцем дорогу падають зорі, гойдаються, зникають,
виринають знову і грають. Міняться дрібні золоті й срібні
скалки.
Головатий відступив обережно, нишком, щоб не потри­
вожити музику. Відходив з думкою направити хлопця до
Тора, до літописця Щербини по науку. Спорядити, і хай
їде з надійним подорожнім. А можливо, відвезти навіть са­
мому. Така думка зродила й іншу: про подорож до придін-
цевого краю.
«Після отих гострих слів — баталії з Балигою,— роз­
думував Гордій,— мабуть, доведеться залишати оці азов­
ські та кальміуські береги. Жалко тільки, що згаяно час.
Прибився, та, мабуть, не до того берега… Пішов, здава­
лось, навпростець, а воно виявилось, на покручену, круж­
ну. Та хіба первина кружляти… Побуваємо на березі Сі-
верського, а звідтіля, як було й задумано, майнемо та н
поздоровкаємося зі Славутою…»
Вертаючись на облюбоване місце біля фігури, Голова­
тий помітив, як попереду нього метнулась і заховалась за
частоколом висока постать. Це не здивувало, не налякало.
А все ж за старою звичкою торкнувся рукоятів — переві­
рив, чи на місці пістоль і ятаган.
Лежати в затишку на збитій траві було зручно. А не
міг довго заснути. Сріблястий перелив звуків’, які компо­
261 нував Санько, долинав, заворожував. У душу вливався
спокій. Хотілося відігнати все прикре, неприємне і ні про
що не думати. Та ось побачив, як із-за частоколу, скра­
даючись, вийшов той же невідомий, високий, в кудлатій
шапці, кожушку, які носили олешківці. Зупинився. При­
гнувсь, придивляється, напевне, чи понизовець тут. Впев­
нився й пішов геть.
«Мабуть, щось замишляється Балигою і Сторожуком,—
здогадувався Гордій.— Хай замишляють, плетуть свої сіті.
Не пропаду. Голими руками не візьмуть. Та й побачимо,
хто в кого першим вцілить».
День почався з несподіванок. Ранком, до сходу сонця,
Головатий подався до низини напоїти коня, перевірити, чи,
бува, не муляє путо, а можливо, й пошукати кращої паші.
Але коня на тому місці, де вчора залишив, не було. Не зна­
ти, звідки з’явився високий в кудлатій шапці чолов’яга і,
видно, здогадуючись, чого шукає понизовець, заявив, що
всіх коней перегнали на інше, краще пасовисько. Гордій
зрозумів, що за ним не тільки стежать, а й не дають мож­
ливості виїхати. Це обурювало. Дратувало. Вирішив пода­
тися на те нове пасовисько й забрати свого коня.
Повідомляючи, де саме знаходиться кінь, чолов’яга, ніби
між іншим, сказав, що Гордія Головатого ще з досвітку роз­
шукують якісь мандрівники чи люди з тутешніх хуторів —
два хлопці й дівчина, а в них аж п’ятеро коней.
— Та он, здається, і вони,— показав чолов’яга у на­
прямі діброви, звідкіля прямували степом вершники. Але
зараз їх було тільки двоє.
Зустріч з Христею і її супутником Семенком була для
Головатого несподіваною і радісною. Це ж бо неабияка по­
дія. Можна тільки дивуватись — визволити з Ізюмської
фортеці-хурдиги свого нареченого і опинитися тут, на пу­
стинному березі Азовського моря. А з якої причини.
Замість вияву радості від зустрічі Христя, вкрай стур­
бована, з слізьми на очах, почала оповідь про пахолка пол­
ковника Шидловського, татарчука Гасана, який допоміг
визволити з неволі наших люден-в’язнів. І ось щойно того
Гасана впіймали якісь дозорці і повели на допит до тутеш­
нього полковника. Вони з Семенком намагалися заступи­
тися, а їх не хотіли й слухати.
— Дядечку Гордію, заступіться ви за добру людину,—
благала Христя,— повірте, за добру.
Головатому не хотілося передчасно говорити, що він і
сам зараз перебуває ніби у ворожому таборі. Отой он верш­
262 ник, що видніється на горбі, весь час невідступно слідкує.
Полковник Балига, до якого, як здогадується Гордій, по­
вели Гасана, замислив щось поки що до кінця незбагненне,
але вже зрозуміле: не випускати звідсіля Головатого. Тож
чи нр станеться після вчорашньої сутички ще гіршого.
Може, оце й до речі поява оцих юнаків. Зброя у них, як
видно, добра: пістолі, шаблі, списи і троє запасних коней.
Та якщо вже доведеться пробиватися, то один з коней
пригодиться чумаченку Санькові. Та й не завадило б ви­
рвати звідсіля і Оверка. А як уволити просьбу Христі.
— Добродію Головатий!— прокричав звідтіля, при­
скорюючи кроки, посланець.— Вас розшукує пан Сторо-
жук. Він у пана полковника. Там ждуть!
«Чергова несподіванка для тебе, Гордію,— подумав і
справді здивований Головатий.— Та хай буде й гак. Поба­
чимо, до чого воно йде».
— За такої нагоди, коли запрошують,— звернувся до
юнаків,— поїдемо гуртом.
— Куди ви, туди й ми,— охоче погодилися Христя н
Семенко, підводячи йому коня.
Коли в’їхали у поселення рибалок, яке притулилося під
горою, неподалік фортеці, на березі озера Домахи, Голова­
тий спішився.
— Я буду он там,-г- показав на широку, а від того зда­
валося приземкувату, вкриту очеретом хату, з димаря якої
вився тоненький сивуватий димок.— Далеко не віддаляй­
тесь, тримайте напоготові коней,— мав би сказати і зброю,
але втримався, щоб не насторожувати і так надміру схви­
льованих юних друзів.
— Щось неприємне затівається. — запитала стурбова­
но Христя, відчувши, що Головатий у розмові з ними щось
приховує, недомовляє. Чимось дуже заклопотаний, хоча, як
завше, з вигляду спокійний, неквапний.
Головатий признався, що він і сам толком не знає, що
воно й до чого йдеться. А коли не знаєш, хто якими очима
на тебе дивиться й що замишляє, будь обережний, готовий
до відсічі. Ведучи розмову, Головатий перевіряв справність
притороченої до сідла коня зброї і пильно позирав на хати­
ну під очеретяним дахом.
Сторожук перестрів Головатрго посеред вулиці;
— А ми думаємо-гадаємо: де це наш проводир ходить-
бродить. Чи не скарбів десь, бува, шукає,— вдавано весело
вигукував сивочубий суддя, розводячи широко руки, ніби
для обіймів.
263 Головатий не зупинився.
— Пішли,— підганяв Сторожук,— почуєш приємне для
себе. Але не можу, не можу втерпіти. Знай, ми, друже, по­
міркували і так і сяк, та й будемо погоджуватися про той
притулок та захист отих, що будуть зводити нашу цита­
дель. От, маєш! Усе на добре! їй-богу, на добре! — вигук­
нув, підштовхнув понизовця.— Давай, друже, зайдемо до
полковника, він підтвердить сказане мною, та, напевне,
і додасть щось іще важливе.
Гордія не так вражало оте повідомлення, як звернення
до нього по-панібратському. Хоча й не названо по імені,
але без отих «добродію, пане, мосьпане», як це було досі.
Дивувало, чого це раптом повіяло таким м’яким, приєм­
ним вітром. Треба припильнувати, звідкіля воно віє…
Увійшли до невеличкого, відгородженого від вулиці ка­
м’яними плескатими плитами чистого дворика. За довгим,
застеленим смугастою скатертиною столом сидів, підперши
щоку рукою, Балига. Над рудуватою, недбало причесаною
головою зависла зломлена, з прив’яленим, блідо-рожевим
суцвіттям вітка ружі. Праворуч і ліворуч від полковника
стояли два озброєні шаблюками козаки. Осторонь, на ка­
м’яній брилі, сидів будівничий Маслій. В кількох кроках
під стіною хати горбився з опущеною низько головою та­
тарчук Гасан. У довгому, майже до п’ят кожусі, з опуще­
ними руками, він був схожий на зіперте на стіну незграбне
опудало.
З появою Сторожука і Головатого допит припинився.
Балига запросив прибулих сідати і, трохи помовчавши, ска­
зав строго:
— Татари — наші вороги. Мурзакам не місце серед нас,
християн,— здвигнув плечима й рішуче підвищив голос,—
а тим паче вивідникам! Смерть! В море його! Хай пливе до
свого Криму!
Татарчук зблід. Рвонув на грудях кожушину, хитнувся,
але не впав, ще нижче похилив голову і ніби закам’янів.
Мовчання було довге, напружене. Балига покректав,
ніби прочищав горло, і задивився на димок, який, звиваю­
чись з димаря, нахилявся то в один, то в інший бік.
— Пане полковнику,— заговорив Головатий і обвів
очима всіх, що були на дворику,— це правда, татари наші
вороги, неволять наших людей. Пощади людоловам-мурза-
кам не було й не буде. Але цей хлопчина, як нам відомо,
сам був невільником, служкою в ізюмського полковника
Шидловського. Тікаючи від нього, допоміг визволити з не­
264 волі наших людей. Хлопець без язика. Отеж, мабуть, не
вивідник. То хай би собі жив.
— Якщо без язика і допомагав у доброму ділі, тоді
добродій Головатий має рацію так говорити,— обізвався
Сторожук.
Балига підвівся, підійшов до татарчука, розкрив йому
рота, зазирнув раз і вдруге.
— Втікач від Шидловського? — запитав, коли сів на
своє місце за столом.
Гасан кивнув головою.
— Шидловського…— вимовив багатозначно полковник
і перезирнувся із Сторожуком.— Бригадира Федора Шид­
ловського… Відведіть до хати,— наказав.
Татарчук звеселів. Випростався. Широко відкритими
очима глянув перед собою, затримав погляд на Головатому.
На зарожевілому від радості і хвилювання обличчі юнака
ковзнула ледве вловима посмішка.
Снідали за тим же довгим столом посеред дворика. При-
ємно пахло свіжоспеченим житнім хлібом, в яленою і сма­
женою рибою, цибулею та огірками, тільки що вибраними з
розсолу, заправленого кропом, хроном та вишневим листям.
На дворище доносився шум моря.
— Оцю чарку я підіймаю за славне лицарство,— почав
урочисто Балига,— і за одного з тих лицарів — добродія
Головатого.
— За нашу згоду,— вставив Сторожук.
— За нашу згоду, за те, щоб люди, які осядуть тут,
у Приазов’ї, мали охоронні ярлики, безпеку,— підтвердив
полковник.
Головатий подякував і зажадав, щоб робітних людей,
які зводитимуть фортецю, було вписано до’реєстру, який
складатиметься кошем. Дослухаючись до обіцяного полков­
ником, подумав: «Коли сюди збереться сірома, будемо гну­
тії на своє. І в самого чорта видеремо ярлики».
При розмові про фортецю будівничий домагався, не гаю­
чись, дати йому на будову робітних людей. Головатий пора­
див споряджувати гінців-закличників, а до яких селищ та
хуторів вони поїдуть і до кого саме звертатимуться у тих
поселеннях, він скаже, коли закличники будуть готові виру­
шати в дорогу.
Допивши свою чарку, понизовець поспішив на вулицю,
де на нього заждалися Христя і Семенко.
265 Сніданок, розпочатий надворі, продовжували в хаті. Ба-
лига і Сторожук випровадили всіх, окрім Гасана, який мав
пильнувати дверей, щоб ніхто непрошений не зайшов.
— А пан суддя розумненько придумав, як укоськати
того бунтівника,— почав Балига, наповнюючи келишок око­
витою, задоволено посміхаючись,— їй-богу, розумненько.
— І полковник хитро доточив про ярлики,— теж з за­
доволенням мовив Сторожук,— а Головатий, здається, по­
чав було розшолопувати, що кіш олешківський на землях
кримського хана, а тут Дике поле. Та коли було пообіцяно
безпеку, зиркнув і криво посміхнувся, а потім, не докуме­
кавши, заспокоївся і почав про реєстр. А ви, пане, пообі­
цяли…
— Обіцянка-цяцянка, а дурневі…— Балига скрутив
дулю, змахнув рукою і задоволено вигукнув: — Ось!
Обидва весело розреготались.
— Хай тішиться!
— Реестра захотілося.
— Хай. Скоро перехочеться.
— А робітних він нам закличе.
— Закличе. Будуть.
Обидва задумались, перенеслись до Олешків…
— Сьогодні послати нарочних до Олешок,— ніби нака­
зував комусь Балига,— хай розкажуть там, що ми робимо
та що будемо робити. Про це ж саме треба сповістити і на­
ших сусідів у Черкаському. А найперше у Бєлгороді та
Ізюмі.
— З Шидловським нам доведеться дружити,— наго­
лосив Сторожук,— сусіда значний.
— У нас із полковником, чи то пак бригадиром Шид­
ловським, немає нічого спірного.
— Розмежуємось, як добрі сусіди.
— На землі не зазіхаємо.
— Людей із Слобожанщини не думаємо зманювати.
— А якщо Головатий туди кине клич?
— Не ми, а він буде відповідати.
— Ми можемо Шидловському повернути навіть його
слугу без’язикого.
— А може, хай викупить?
— Якщо потрібний.
Гасан не все розумів, про що говорили двоє підпилих
уруських ефенді. Але второпав — лихі люди. Треба було б
про все це комусь сказати. А кому? Єдині друзі — Христя
і Семенко. Але ж вони і самі без пристановища, шукають
266 порятунку, захисту. Найближча його серцю людина Голо­
ватий. Отой, мабуть, добре розібрався б у сказаному цими
людьми. А де ж його знайти?
Негусто в Дикопіллі людських поселень. Хатки-хижки,
землянки-нори, курені купками туляться на берегах річок,
у заростях нетрищ, уклякли, щоб бути непомітними, щоб
заховатись від небезпеки. Негусто поселень. Далеко вони
одне від одного, але є прорізані колесами дороги чи *ледве
помітно протоптані серед хащів і трав’яних заростів кри­
вулясті стежки. Вони зв’язують степові поселення. Радісна
чи сумна звістка-чутка передається від селища до селища,
від людини до людини.
І ця звістка летіла швидко і хвилювала.
«На березі Азовського і Кальміусу починають нову
споруду».
«Зводять фортецю».
«Зупинятиме татар».
«Туди, на Кальміус, говорять, закликає Головатий».
«Отой, побратим Сірка».
І вже пошепки, довірливо і не кожному зустрічному, а
своїй людині:
«Отой, що ходив на Дону з Кіндратом Булавіним».
«Щ о водив на бій бахмутських солеварів».
«Говорять, обіцяє захисток».
«Піти б туди…»
«Підемо».
І йшли. Йшли поодинці, а здебільшого групами. В сте­
пову далечінь та ще осінньої пори одному вириватися не­
безпечно.
У ті дні, зібравшись потаємно до гурту, рушили в до­
рогу і підневільні дідича Синька. Повів їх кріпак Тиміш
Тесля. Напрям взяли на південь. Йшли навпростець. Услід,
позаду гурту — дві конячини. Одна по обидва боки рясно
обвішана торбинами, оклунками, зібганими свитками, по­
столами, друга — також з оклунками, вузлами, двома ве­
ликими саквами, в яких сиділи, визираючи, мов пташенята
з гнізда, четверо Тимошевих дітей, а старшенька, тримаю­
чись за полу материної свитини, йшла в гурті втікачів.
На світанку вони дісталися хутора Зеленого. Ввійшли,
боязко озираючись та наслухаючи, чи нема чогось підозрі­
лого, чи не вчується тупіт, голоси погоні. Доконче треба
було десь заховатись, перепечи ги. Але ж їх чимало, та й
267 не кожен дасть притулок невідомим людям з кіньми, з до*
машніми пожитками.
День тільки починався. Зарожевілий схід заволікала
тонкими блідими пластівцями хмар. На вулицях нікого.
Тиша. Тільки із західного краю доносились дзвінкі пере­
стуки молотків. Втікачі пішли на ті перестуки.
В кузні вправлялись чоловік і жінка. Тиміш, не крию­
чись, сказав, що вони тікають на південь, до моря.
Ідуть тільки вночі. Оце вже збігла третя. А вдень хова­
ються. Досі днювали у нетрищах, байраках. Стомилися ду­
же, Знесиліли.
Подорожніх впустили до двору, нагодували, потім ви­
вели з хутора до глибокого яру і заховали в норах, з яких
раніше вибирали кам’яне вугілля.
Весь день коваль вартував — оберігав сон, спокій втіка­
чів. Коли геть стемніло й почав сходити місяць, вивів’ їх у
степ, розказав про прикмети, які мають бути на дорозі до
ріки Кальміусу, а там уже вона покаже путь до моря.
Прощаючись, коваль назвав себе: Савка Забара.
— Стривай, друже, стривай! — здивувався Тиміш.—
Та ж про коваля Забару мені багато говорив мій по­
братим Гордій Головатий. А саме до нього це ми й
прямуємо.
— Він, Гордій, і мій побратим,— з гордістю мовив Сав­
ка.— Тепер признаюся, я пізнав тебе, Тимоше, як тільки
зустрілися і ти заговорив, звідкіля вирушили; пізнав по
прикметах, про які говорив мені Гордій.
— Оце зустріч! — звертаючись до своїх друзів-подоро-
жан, вигукнув вражений Тесля,— Буває ж таке. Коли вже
будемо там,— вказав на південь,— і розшукаємо його, Го­
ловатого, розкажемо, кого зустріли та що не перевелися
іще на світі добрі люди. А зараз доземний уклін тобі, За-
баро, спасибі!
— Та годі,— заперечив збентежений коваль.— Це ж
таке звичайне діло, так повинно бути між своїми людьми:
в біді-лихові зарадь, допоможи один одному. А коли зустрі­
нете Гордія, сердечно, гаряче, міцно обніміть його,— обхо­
пив Тимоша, розцілував, як рідного.— Та скажіть йому:
Савка Забара жде в гостину.
Люди пішли, поволі розтанули у сріблястій імлі.
Савці згадалося, як цього кіта від цього ж місця, від
тернового пагорба, відходив на захід, здавалось, навздогін
за сонцем, Гордій. Тоді, прощаючись, він говорив, що путь
йому буде далеко на захід. А опинився, бач, на півдні. Го-
268
\ ворять, будує фортецю, збирає до гурту голоту, І десь там
буде їм осідок. А чи ж так воно? В кого дізнаєшся? Та се­
ред копачів вугілля, напевне, є такі, що знають. Бо ж
туди, де вибирають зараз чорне каміння, з’їжджаються
люди звідусіль, та й передають всякі бувальщини, чутки,
новини.
Глянув у той бік, куди пішли втікачі. Не видно. Ні слі­
ду, ні навіть натяку, що тут хтось був. Ніч. Тихо. Степ
німує. Тільки звідтіля, де вугільні нори, долинає безна­
станне скрипіння воротка, яким витягають з-під землі цеб­
ри з вогняним камінням.
Головатий не мав постійного житла, хоча вважалося,
що проживає -у рибальському селищі у крайній від моря
хатині. Але завше його бачили на дворищі фортеці, серед
теслярів, мулярів. Разом з робітними він обладнував куз­
ню, ставив курені, де б можна було людям обігрітись, ле-
репочити. Треба було поспішати, бо з кожним днем холод­
нішало, насувалась зима. На белебні доймали пронизливі
східні та північні вітри. Щ об хоч трохи захиститися, коли
насуне дощова, снігова хвища, посеред дворища звели ши­
року, з дерев’яним дашком загороду. Там вдень і вночі
палало вогнище. Тут, біля вогню, на вигрітій землі, вкла-*
далися покотом на ніч і ті, що не мали справжнього люд­
ського житла.
Гасан вперто шукав, дослухався і таки довідався, де
можна знайти понизовця. Разів кілька побував на дворищі,
бачив там Головатого серед робітних, але не підійшов, бо ж
той завжди був між людьми і чимось заклопотаний. На­
решті, після довгого вистежування, хлопцеві пощастило зу­
стріти його на березі моря.
В затоці, де Кальміус єднається з морем, де вбито в зем­
лю паколи і зведено над водою дерев’яні помости, зупиня­
лись рибальські човни, баркаси з харчами, деревом, залізом.
Сіявся дрібний дощик. Морб і небо непривітно сивіли. Сте­
пове узгір’я огортали рідкі застояні тумани. У волохатій
імлі ледве виднілись, а то й зовсім тонули хатки рибалок,
дубовий гайок під горою і обриси фортеці.

МЕНЮ

Нові записи

Літературне місто – це унікальна онлайнова бібліотека та освітній ресурс одночасно! Тут ви знайдете навчальні матеріли, літературу та книжки, що допоможуть вам у навчанні та викладанні. На Літмісті широко представлені матеріали по мовознавству, які ви не знайдете в інших бібліотеках.

Вам допоможе велика колекція матеріалів з літературознавства, а також з психології – практичної та теоретичної. У нашій електронній бібліотеці ви знайдете багато художніх творів українських і не тільки авторів.

Ексклюзивний підбір матеріалів з культурології, історії України і не тільки стануть в нагоді як студенту, так і викладачу. Окрім того, тут ви знайдете багато періодичних видань та наукових робіт, серед яких тільки ексклюзивні та якісні. Також до вашої уваги рубрика Это интересно! Електронна бібліотека Літературне місто завжди рада допомогти!