8. Патріарх Йосиф Cліпий (1892–1984)

Йосиф Cліпий — одна з найяскравіших постатей у новітній історії Церкви. Науковець, богослов, керівник академічних інституцій, провідник української Церкви — він був багатогранною особистістю.

Закінчивши початкову школу й Тернопільську гімназію, Йосиф Сліпий вступив 1911 року до Львівської духовної семінарії. Митрополит Андрей Шептицький, помітивши здібності молодого семінариста, уже після закінчення другого курсу послав його на студії до Інсбрукського університету (Австрія), де той здобув класичну освіту й захистив дві наукові дисертації в галузі догматичного богослов’я.

Згодом о. Сліпий повернувся до Галичини й розпочав наукову діяльність. Кар’єра молодого інтелектуала, який вільно володів як класичними (старогрецькою і латинською), так і сучасними (німецькою, польською, французькою, англійською, італійською) мовами, розвивалася досить стрімко. Попри прийнятий 1917 року духовний сан, він майже повністю присвятив себе розвиткові наукових і навчальних інституцій УГКЦ. Після трьох років викладацької роботи Шептицький призначив отця Йосифа Сліпого на посаду ректора Львівської семінарії. Згодом він став керівником новоствореної Греко-католицької богословської академії. Отець Йосиф Сліпий також був головою Богословського наукового товариства та головним редактором журналу «Богословія».

Очолювані отцем Йосифом Сліпим інституції були одними з провідних наукових осередків не лише для церковного середовища, а й для всієї української громади Галичини. Тривалий час Андрей Шептицький покладав особливі сподівання на богословську академію, яку він намагався перетворити на справжній західно-європейський університет для українців. Втілювати цей амбітний і непростий, як на ті часи, задум мав її ректор.

Події Другої світової війни внесли свої корективи у життєвий шлях отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей Шептицький, що був прикутий протягом кількох років до інвалідного візка, отримав від папи Пія XII дозвіл на висвячення ректора Сліпого в єпископський сан із правом наступництва на митрополичому престолі. Єпископська хіротонія відбулася 22 грудня 1939 року в приватній каплиці митрополичих палат за участю двох єпископів — Миколая Чарнецького та Никити Будки. Після захоплення Львова радянськими військами та смерті Шептицького (1 листопада 1944 року) на плечі єпископа ліг весь тягар управління Церквою в нових політичних умовах, однак 11 квітня 1945-го року його було заарештовано.

Під час слідства, яке тривало понад рік, більшовики намагалися схилити митрополита Йосифа Сліпого до переходу в російську офіційну Церкву, однак той категорично відмовлявся. Відтак перед військовим трибуналом його було визнано винним у «зраді Батьківщини» за статтями 54–1 і 54–11 Карного кодексу УРСР та засуджено до восьми років примусової праці в таборах ГУЛАГу.

Загалом митрополит провів у радянських тюрмах, таборах і на засланні 18 років. Співв’язні згадували про нього як про людину, що була готова йти до кінця за свою віру та переконання. У 1953–1958 роках, перебуваючи на засланні в будинку інвалідів у Маклаково, він написав багатотомну історію Вселенської Церкви в Україні. Ця праця є важливим ключем до розуміння того, як митрополит Йосиф Сліпий бачив ідентичність своєї Церкви.

Він також написав кілька пастирських листів до вірних переслідуваної Церкви. Митрополита непокоїла подальша доля УГКЦ, тому в посланнях він доволі гостро висловлювався на адресу тих, хто під тиском зовнішніх обставин та державної влади перейшли до Російської Православної Церкви, засуджував Львівський собор 1946 року як псевдоцерковне зібрання, яке не мало жодних канонічних прав скасовувати Берестейську угоду та проголошувати об’єднання з РЦ, та закликав відпалих повернутися до лона УКГЦ. Крім того, він регулярно писав скарги й заяви-протести до вищих радянських інстанцій, у яких наголошував, що його несправедливо засуджено, вимагав звільнення з таборів, опротестовував різного роду наклепи на нього та його Церкву, котрі публікувалися в радянській пресі, добивався відновлення прав УГКЦ.

Митрополит Йосиф, як і багато інших представників греко-католицького духовенства, у міру можливостей продовжував душпастирську діяльність, відправляв Богослужіння, у яких брали участь не лише греко-католики, а й православні чи протестанти, уділяв святі Таїнства хрещення та вінчання. і навіть незважаючи на повторний арешт (1958 р.), митрополит не нехтував душпастирськими обов’язками. Він особисто рукоположив у таборах кількох священиків, а після свого звільнення та перед від’їздом до Рима 4 лютого 1963 року таємно висвятив на єпископа в номері готелю «Москва» священика Василя Величковського і в такий спосіб забезпечив тяглість підпільних структур УГКЦ.

У Римі (1963–1984 рр.) для митрополита, а згодом Верховного архієпископа та кардинала Йосифа Сліпого питання захисту упослідженої Церкви стало одним із пріоритетних завдань його діяльності. Він використовував різноманітні форуми, на яких наголошував на переслідуванні Церков в СРСР і закликав до більш радикальних дій у справі захисту прав вірян. Його голос став своєрідною «апеляцією до сумління» церковних середовищ у вільному світі.

Консолідація церковного життя греко-католиків у еміграції стало іншим пріоритетним завданням Глави Церкви.

1963 року він створив Український католицький університет, який мав консолідувати наукові сили українців за кордоном. Хоча цей навчальний заклад так і не став повноцінним університетом, він був головним місцем зустрічей представників української діаспори, важливим видавничим центром.

Патріарх Йосиф Сліпий також намагався укріпити внутрішню структуру церкви, започаткувавши амбітний проект піднесення УГКЦ до рангу патріархату.

Це мало, зокрема, гарантувати Церкві необхідні автономні права, які, у свою чергу, сприяли б конфесійній консолідації.

Патріарх виступав за збереження національної ідентичності, за міжцерковне зближення. У своєму «Заповіті» він звертав увагу на спільну спадщину київської християнської традиції як основу для майбутнього порозуміння. Цей документ водночас відображає пророче бачення того, що його Церква після десятиліть поневірянь відродиться на рідних землях. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні.

У вересні 1992-го Йосиф Сліпий був перепохований згідно з його «Заповітом» у крипті собору Святого Юра у Львові поруч з його попередником митрополитом Андреєм Шептицьким.

1892 – народився Йосип Сліпий

1892, 17 лютого – на Тернопільщині народився Йосип Сліпий (Йосип Коберницький-Дичковський), глава УГКЦ, Блаженніший, богослов, який майже 20 років провів у радянських таборах. У Римі вийшло понад 10 томів його праць.

Йосип Сліпий (1892 – 1984). Фото: vgolos.com.ua.

«Народе мій, стань уже раз собою! – неодноразово говорив у своїх проповідях Йосип Сліпий. – Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноти в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі. Внутрішні непорозуміння і дух незгоди – це одна з найголовніших причин нашого упадку. Тому за всяку ціну втримати єдність. Внутрішні непорозуміння і дух незгоди – це одна з найголовніших причин нашого упадку. Тому провідною думкою є за всяку ціну втримати єдність».

1939-го за згодою папи Пія XII митрополит Андрей Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на єпископа із правом наступництва. Після смерті Шептицького 1 листопада 1944-го Йосип Сліпий перебрав керівництво галицькою митрополією. 1945-го його заарештували радянські спецслужби. Йосипа Сліпого засудили на 8 років позбавлення волі, а після відбуття терміну, засудили знову.

1963-го завдяки клопотанню Папи Римського Іоанна ХХІІІ та Президента США Джона Кеннеді митрополита звільнили та вислали за межі СРСР. Він прибув до Риму та оселився у Ватикані, де його визнали главою УГКЦ. Тоді ж митрополит узяв участь у II Ватиканському соборі. 1965-го Йосип Сліпий перший серед служителів української церкви увійшов до священної колегії кардиналів католицької церкви. 1975-го владика Йосип Сліпий був коронований титулом патріарха.

Йосип Сліпий (1892 – 1984). Фото: risu.org.ua.

Йосип Сліпий добивався визнання Патріархату Української Греко-Католицької церкви. Завдяки йому в Римі побудовано Собор св. Софії, придбано і відновлено парафіяльний храм Жировицької Матері Божої, засновано Український Католицький Університет св. Климента.

Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984-го у Римі. Згідно волі патріарха, 1992-го року його тіло перевезли до України й поховали у Соборі св. Юра у Львові.

Йосип Сліпий

Священик і професор
Ці сторінки присвячені життю, мужності та прикладові одного з великих діячів ХХ століття, кардинала Йосипа Сліпого, отця і глави Української Греко-Католицької Церкви, який помер на вигнанні в Римі 7 вересня 1984 року. Він був натхненним ученим, священиком і єпископом, який блискуче керував стадом мучеників і пропалих безвісти. І безумовно – був великим українцем свого часу.

Сповідник Христа, якого кидали до в’язниці, катували, морили голодом, мучили неймовірним холодом, висміювали, ображали, лаяли: терпів усе заради єдності з Містичним Тілом. Він був справжнім принцом Церкви і дав своєю присутністю більше слави Священній Колегії Кардиналів, аніж йому дало його призначення на посаду. Однак, не тільки через його талант, через страждання і славу ми, звичайні християни, звертаємо на нього увагу, щоб в світлі його життя вдосконалитись самим. Ні, його приклад вчить нас чогось значно більшого і в той же час простого: наслідувати Ісуса і ставати подібними до Нього.

Його справжнє ім’я Роман Коберницький-Дичковський, але тепер він більше відомий як Сліпий. Він – хлопчик із села Заздрість, у Західній Україні. Ще 1897 року, в п’ять років, він вчив читати свого брата Йосипа, а майже сторіччя пізніше вже всьому світу він буде відомий як Йосип. Він стане великою людиною в своїй країні. Стане світлом, яке буде сяяти впродовж усього ХХ століття в темряві комунізму, який заперечував Бога.

Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 у глибоко християнській родині. У дуже ранньому віці він показав любов до навчання і Божих справ. Був міцної статури, благородний і гарний на вигляд. У віці 19 років здобув середню освіту в Тернополі та, живучи у єпархіальній семінарії, почав студіювати філософію у Львівському університеті. Він хвилювався, що бажання стати професором університету може завдати шкоди його священичому покликанню. Але благочестивому митрополитові Львова, Андрею Шептицькому, вдалося звільнити його від турбот, посилаючи на продовження навчання до Інсбрука (Австрія). У вересні 1914 року царські війська окупували Західну Україну і заарештували Шептицького, тому що “він нагадав своїй пастві, щоб залишалися вірними Папі”. Митрополит Андрей перебував у в’язниці до березня 1917 року, аж поки царський уряд був повалений.

Режим царської влади та Російська Православна Церква в Україні придушували права України та Української Греко-Католицької Церкви, об’єднаної з Римом. Вони ніколи не визнавали Брест-Литовської унії 1596 року, за якою Українська Греко-Католицька Церква відновила спілкування з Апостольським Престолом. На священика Йосип Сліпий був висвячений 30 вересня 1917 року. Він повернувся з навчання 1918 року, отримав звання професора, а потім вирушив до Риму продовжувати навчання. Додому він повернувся 1922 року вже професором догматичного богослов’я, був викладачем Греко-Католицької Духовної Семінарії у Львові, а також засновником та редактором щоквартальника “Богословія”. 1929 року Йосипа Сліпого призначили ректором Львівської Богословської Академії, на цій посаді він залишався до 1944 року. Це був період, коли він працював, як священик і вчений.

Під час мирного періоду в Львівській Богословській Академії, українська нація переживає бурхливий період. Після революції 1917 року Україна ненадовго відновила свою незалежність (1918-1922). Ця ситуація зробила можливим відродження Української Автокефальної Православної Церкви, яка відокремилась від Російської Патріаршої Церкви.

Але на початку двадцятих років більшовики взяли під свій контроль Центральну та Східну Україну, оскільки Західна Україна була під Польщею. Так виникла Українська Радянська Соціалістична Республіка. Влада більшовиків практично знищила Автокефальну Православну Церкву на тій території України, яка була під її контролем, а Українська Греко-Католицька Церква вижила в Галичині під юрисдикцією митрополита Андрея Шептицького. У листопаді 1939 року Шептицький попросив Папу Пія XII, щоб той призначив Йосипа Сліпого його помічником з правом спадкоємності.

Папа охоче погодився посприяти “улюбленому учневі, якого вже багато разів згадували і хвалили”. Тому 22 грудня 1939 року, на свято Непорочного Зачаття Діви Марії, відповідно до юліанського календаря, Йосип Сліпий був хіротонізований на єпископа з правом наступництва з титулом Архиєпископа. Новий Архиєпископ-помічник вибрав своїм девізом слова “Per aspera ad astra” (які трактував – на небеса через випробування), які незабаром стали гіркою реальністю. Кілька тижнів по тому польської держави більше не існувало і Західна Україна була приєднана до СРСР. Це був початок переслідувань. Щоб запобігти важким випробуванням, митрополит Шептицький, у вересні 1939 року, скликав Синод, на якому створив три нових екзархати і висунув чотирьох нових екзархів. Одним з них був Йосип Сліпий, якого призначили Екзархом Східної України.

Півмільйона депортованих

Радянські переслідування Католицької Церкви була перервані німецьким нападом у червні 1941 року. У той час комуністи вже депортували 250 тис. осіб з однієї тільки Львівської Архиєпархії, а з усієї України принаймні вдвічі більше. Тоді було вбито та ув’язнено багато депортованих священиків. Радянська влада знов взялася до переслідувань у липні 1944 року. Митрополит Шептицький помер 1 листопада цього ж року і від тоді його наступник був на порозі мучеництва. У грудні 1944 року новий митрополит відправив делегацію до Москви, щоб переконати радянський уряд прийняти позицію Української Греко-Католицької Церкви. Натомість влада переконує Сліпого примусити українців припинити боротьбу за незалежність. Він каже, що не в змозі зробити це. Тоді починаються жахливі переслідування.

Ще під час відступу радянських військ перед наступом німців, Йосип Сліпий був чудесним чином врятований від страти. І мав усього кілька місяців, щоб здійснювати своє служіння. А 11 квітня 1945 був арештований радянською владою разом з іншими єпископами. У катедральному соборі святого Юра у Львові був проведений обшук. Багато священиків заарештували і змушували підпорядковуватись російському православ’ю, погрожуючи їм, що будуть покарані як агенти “світового фашизму”. Після ув’язнення усієї єрархії України, Московський патріярх Алексій написав “пастирського” листа для католиків, заявивши, що їхні пастирі покинули їх. Три сотні сміливих священиків скерували свій протест до міністра Молотова, в якому закликали звільнити своїх єпископів. Але марно! Комуністи перевели митрополита Йосипа Сліпого зі Львова до Києва, тримаючи в повній ізоляції і виснажуючи тривалими допитами до пізньої ночі, “просячи” його відділитися від Риму і пропонуючи йому місце митрополита Київського в Російській Церкві. Як Ісус в пустелі, він опирався, так зробили й усі інші єпископи. Радянська влада засудила Сліпого до каторжних робіт на вісім років. У цьому пекельному вигнанні він зазнавав найбільшого болю від розуміння, що його Церкву знищують. Православні силою захоплювали парафії, бути католиком прирівнювалось до злочину, всі єпархії, релігійні інститути та школи були закриті, половину духовенства було заарештовано, кожного п’ятого засудили до заслання.

Папа Пій XII неодноразово заступався за українців і їхнього митрополита. У 1945 і 1952 він пише дві енцикліки на захист української пастви: в першій звинувачує патріярха Алексія в співучасті у переслідуваннях. На Різдво 1957 року Папа надіслав листа до митрополита Сліпого з нагоди 40-ї річниці його рукоположення. Але стурбованість Святішого Отця була лише невеликим відлунням в католицькому світі. Щоб передати всі страждання від переслідувань, варто прочитати листи Сліпого і тих, хто був разом з ним на вигнанні. У його свідченнях є неймовірно сильні слова: “Я страждав через нічні арешти, таємні суди, нескінченні допити і тривалі слідства, моральне і фізичне насильство, приниження, тортури і голод. Мене утримували інквізитори і судді, безпомічного, мовчазного свідка, фізично і психологічно вичерпаного, що свідчив про Свою Церкву, яка сама по собі тиха і засуджена до смертної кари. Як ув’язнений за діло Христове, я знайшов у собі сили на моєму хресному шляху, знаючи, що моє духовне стадо, мій народ, всі єпископи, священики і віруючі – батьки і матері, діти, молоді борці й старі та беззахисні – йшли поруч зі мною, я – не самотній!”

Двічі, у момент смерті, Йосипа Сліпого рятували інші ув’язнені. Одного разу, після тривалого допиту, коли його щоденний раціон складався з дрібних риб, він упав. Інші в’язні почали скандувати “гарячу воду для старих” і продовжували так три години. Так життя митрополита було врятовано. Іншим разом, коли віце-президент Ніксон проїжджав Росією на потязі, митрополит Сліпий був у переповненому в’язнями вагоні, яких почесні гості не повинні були бачити. Багато ув’язнених тоді задихнулося, оскільки там було тільки невелике вікно, але кожен раз, коли Сліпий млів, його підносили до отвору, так він вижив. Після відбуття свого першого заслання 1953 року митрополит повернувся до Москви, але незабаром був знов засуджений до п’яти років Сибіру. За ці роки деякі з його листів потрапили до адресатів. По тому було третє 1958 року і четверте, останнє заслання 1962 року: його депортували до Мордовії, “звідки не поверталися живими”, але помирали “природною смертю”.

Священик-єзуїт Леоні, що описує жахи транзитного табору, де було надзвичайно брудно і повно клопів, свідчить: “У нашу камеру привели нових в’язнів. У сутінках я почув біля себе знайомий голос, який кликав мене. В ногах, біля моєї лежанки, стояв бородатий чоловік, який простягнув мені руку, кажучи: “Йосип Сліпий”. Це була одночасно і радість, і біль, познайомитись з моїм митрополитом”. Але найжахливіші описи тих, хто бачив Архиєпископа в Інті, Республіка Комі, недалеко від Полярного сяйва. Очевидці описують його в лахмітті, скріпленому ременями навколо щиколоток й колін, ноги у багнюці, без захисту від холоду, який там сягав 45 градусів нижче нуля. Одне з свідчень: “Ми пам’ятаємо його завжди мирного, милосердного і великодушного навіть до охоронців та шпигунів, яких не бракувало в цьому місці страшних страждань”. Австрійський професор Ґробауер, згадує прибуття Сліпого до Інти в автомобілі для худоби. Обезсилений через те, що ходив по снігу до пізньої ночі, Сліпий впав. Наглядач вдарив його прикладом гвинтівки. Він впав ще раз і не міг встати, не дивлячись на жорстокість охоронців. Ґробауер взяв його під руку і, підтримуючи, допоміг ходити. Вони прибули в місце призначення і виснажений митрополит сів на свою крихітну валізу. Тоді прибігли два молодики, які вкрали в нього цю валізу, а його, закривавленого, кинули на сніг.

Заступництво Папи Івана XXIII

У 1962 році таємна поліція зробила останню спробу підкупити його блиском православ’я у Москві. Йому запропонували стати патріярхом всієї Росії. Він відмовився знову, як і його Вчитель в пустелі. Тим часом, Папа Римський Іван XXIII намагався домогтися його звільнення. Радянський лідер Хрущов, нарешті погодився. Кардинал Сліпий, коли дізнався про своє звільнення, був тяжко хворий. Один з охоронців запитав: “Як ти, старий?”. Охоронці дали йому миску юшки, поклали на ліжко і відвезли його до Москви. Він прибув до Риму 9 лютого 1963 року до монастиря Гроттаферрата, його права нога була відморожена. Там йому дали гарячого молока .

Думка залишити свою церкву і свій народ ніколи не виникала в розумі великого українця. Навіть тоді, коли його звільнили, його першим питанням було: “Моє звільнення передбачає також свободу Греко-Католицької Церкви?” Йому сказали тільки, що він поїде до Москви. Він переживав серйозну кризу совісті. Митрополит хотів повернутися до Львова: “Я не можу відмовитися від мого народу. Але з послуху Папі та для користі свого народу, якщо мені не дозволяють повернутися в Україну, то побачимо, що далі буде у моєму житті”. У зв’язку з цим він пише: “Папа Іван мене покликав на Собор. Я розглядаю це як наказ, в якому я відчуваю незрозумілий план Бога. Чи не є це можливістю свідчити для нашої Церкви? Чи не міг я це робити у в’язниці?”. Він сподівався, що після Собору він зможе повернутися в Україну, але це суперечило домовленостям, про які він не знав і які були укладені для його звільнення. Крім того, було домовлено, що його звільнення не буде розголошуватись.

Зі спокоєм та енергійністю Архиєпископ Сліпий почав здійснювати своє служіння на вигнанні. Вперше з’явився на телебаченні 17 березня з нагоди беатифікації Елізабет Сетон. Через тиждень, проповідуючи в Папському Грецькому Коледжі, він сказав студентам: “У наш час легко знайти абсолютно атеїстичне оточення, в якому переважна більшість. бореться з існуванням Бога, заперечує будь-які релігії і де вас ображатимуть як брехунів або обдурених, ледарів і ворогів народу. Той , хто не буде мати гранітної богословської освіти, може легко втратити голову і підпасти під вплив атеїстичного думання”. У травні, після смерті Папи Івана XXIII, він пише чудовий прощальний лист, а кілька тижнів і сам серйозно занедужує і новий Папа Павло VI особисто турбується про його здоров’я. Йосип Сліпий одужує впродовж одинадцяти днів, під доглядом сестер-василіянок, і їде до Сицилії, а потім виступає на Другому Ватиканському Соборі 11 жовтня 1963.

У тому ж році він почав справу, яка була йому до душі: 8 грудня Йосип Сліпий заснував Український Католицький Університет у Римі. Цей центр відродження Української Церкви в Римі був розташований тільки деякий час, допоки Україна виборола релігійну свободу. Через рік митрополит Сліпий знайшов будинок для своїх монахів-студитів, який був недалеко від озера Альбано, і з радістю міг познайомити їхню спільноту з Папою Павлом VI 8 січня 1965.

Ви вже були кардиналом

Через тиждень, 25 січня 1965 року, Папа Павло VI призначив 27 кардиналів і серед них був Сліпий. Після цієї події кардинал Teста сказав: “Ви були вже кардиналом за Папи Римського Івана!” Це підтвердило поширену думку, що він був одним з трьох кардиналів, імена яких не було розголошено Папою Римським Іваном XXIII в його консисторії 28 березня 1960 року. Сліпий запитав єпископа Кеповілла, колишнього секретаря Папи Римського Івана XXIII, чому він ніколи не згадував про це призначення, на що Кеповілл відповів: “Тому що я не міг сказати”.

Серед великих справ кардинала Сліпого в Римі ми можемо назвати будівництво собору Святої Софії – церкви, куди люди приходять здалеку з нагоди фестивалів – побудованої у 1967-1969 роках під патронатом кардинала. Це точна копія Святої Софії в Києві. Собор був освячений 27 вересня 1969 і Папа Павло VI урочисто привіз мощі святого Климента Папи. Собор Святої Софії в Римі став духовним центром для всіх українських католиків, розкиданих по всьому світу, і для кардинала. Є три ключові моменти того періоду, коли кардинал Сліпий жив у вигнанні. Його трепетна турбота про всі церкви українського обряду, його горе через відмову надати патріархальний статус його Церкві, його невтомний захист усіх тих, кого переслідували комуністи..

Йому не дозволили повернутися на батьківщину, але він відвідував Українські Церкви у вигнанні з пастирськими візитами, незважаючи на численні перешкоди і труднощі. У 1968 році він відвідав українців Америки, Австралії та Нової Зеландії. Наступні два роки він був у Німеччині, Іспанії, Великобританії, Франції та Австрії. У Люрді він згадує з емоціями останні слова вмираючого в радянських таборах:”Мамо, ти мене чуєш?”. У 1976 році, останні великі подорожі він здійснив до Канади, США, Голландії та Німеччини. Суперечки про Патріархат найбільше мучать його на вигнанні. Він підписувався “скромним Йосипом, Патріярхом і кардиналом”, але назва Патріярх ніколи не була визнана через причини, які він вважав “світськими і неважливими”. У перші місяці своєї свободи, в серпні 1963 року, він писав до Папи Павла VI прохання визнати Патріархат; з аналогічним проханням він звернувся до Собору 11 жовтня. Він пояснював, що це єдиний можливий засіб, щоб зберегти єдність і виживання Української Греко-Католицької Церкви. Папа Римський Павло VI частково задовольнив його прохання, визнаючи його Верховним Архиєпископом. Це звання давало йому повноваження, які відповідають вимогам Патріарха. У 1980 році Папа Римський Іван Павло II затверджує ці права, і в 1982 році кардинал Сліпий написав свою знамените “Pro memoria”, останнє звернення, щодо надання постійного Патріярхату. Помер Йосип Сліпий не досягши цієї мети, страждаючи через розбіжності, які з’явилися в його пастви стосовно цього прагнення.

Зранене батьківське серце

Батьківське серце патріарха особливо ранили страждання і потреби його співвітчизників в Україні й усіх віруючих, які страждали від комунізму. Невпинна пропаганда була причиною, через яку його народ також писав до Організації Об’єднаних Націй і президента Картера. У 1977 році, коли Сліпому було 85 років, він сказав промову на суді Сахарова:”Я тут з двох причин. Сьогодні я свідчу про релігійні переслідування в Радянському Союзі та в моїй батьківщині, Україні. Церква, в якій я глава і священик, є жертвою цього переслідування, і де говорять про мою Церкву, там я повинен бути, щоб захистити її. Друга причина, що я приречений: я свідок цього архіпелагу, як інший “приречений”, Солженіцин, назвав його. ” На жаль, на Заході голоси цих свідків придушували особи, які, живучи в безпеці від радянського табору, як і раніше вірили – не дивлячись на свідчення тривалістю майже сімдесят років, під час яких жахливо страждали багато віруючих, – що марксисти-атеїсти можуть поважати народ Божий.

Вшановуючи пам’ять про нього

Кардинал помер 7 вересня 1984. Найкращий спосіб вшанувати пам’ять цього великого послідовника Христа – прислухатися до його повчань. Його велика душа знайшла спочинок в мирі Христа!

За статею О. Євгена Небесняка