П’ятнадцятирічний капітан: короткий зміст для читацького щоденника

Пригодницький роман французького письменника Жюля Верна “П’ятнадцятирічний капітан” був написаний в 1878 році і є одним з найпопулярніших романів цього письменника.

Його головний герой – п’ятнадцятирічний юнак Дік Сенд, волею долі, стає капітаном яхти, що прямує з Австралії до Південної Америки і далі до Каліфорнії. Але Дік ще не знає всіх тонкощів морської науки, а тому стає легкою жертвою для підступного кока Негора, побіжного каторжника і работорговця, який змінює свідчення компаса, і призводить корабель до берегів Африки в обхід мису Горн.

В Африці Діка і його друзів чекають дуже небезпечні пригоди, серед безпринципних работорговців, місцевих князьків і чаклунів, людожерів. Але все закінчується благополучно, і Дік з друзями повертається в Америку, де його усиновляє сім’я Уелдонів.

Короткий зміст роману для читацького щоденника:

• Шхуна “Пілігрим” тримає курс на Південну Америку, але під час полювання на кита, гинуть її капітан і кілька матросів.
• Юнга Дік Сенд бере на себе управління шхуною, але кок Негоро розбиває один компас і підміняє свідчення другого.
• “Пілігрим” прибуває в Африку, де Діка Сенда і його друзів хапають работорговці і він стає бранцем місцевого королька.
• Кузену Бенедикту вдається вирватися з полону, він зустрічає Геркулеса, і вони звільняють спершу Діка, а потім місіс Уелдон з сином.
• Втікачі на човні пливуть до океану, знову зустрічають Негоро, і собака Дінго, вбиває Негоро, який, виявляється раніше вбив її господаря.
• Дік Сенд і його друзі благополучно прибувають до Америки, і Діка усиновляє місіс Уелдон.

«Майстер корабля» Юрій Яновський

Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені — за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер — топити дровами, але не нарікайте на мене — я згадую свою давню юність. Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії й розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить уже до краю. Старість до чогось зобов’язує.

Сьогодні я бачив нашу надзвичайну “Білу Пустелю”. Молодий кінорежисер із повагою потиснув мені руку й захоплено подивився в вічі. “Він не може висловити всієї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він перекаже товаришам по роботі, що велика людина (це я) ущасливить їх візитом”. Аж утомив компліментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самоті.

“Біла Пустеля” дійсно шедевр. Такі картини з’являлися в нас раз на десятиріччя і стояли, як маяки. Ви пам’ятаєте, певно, “Народе, встань!”, “Останній Клич” та “Китайське Сонце”? Що діялося в пресі з приводу “Повісьте прапор над морями!”? І, нарешті, передостанній велетень славетного Семпера Травиці — “Народження інтернації”. Була спеціальна демонстрація шкіл. Діти носили прапори і плакати по вулицях, вигукуючи Травиці: “Спа-си-бі, дя-дю Сем-пере! Ві-та-є-мо дядька Семпера!” Мікрофони збирали всі привітання й доносили їх до вух Травиці, що саме сидів біля кани в моїй кімнаті.

Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: “Мистецтво кіно чи ні”. Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні й яким дурницям віддавалися.

Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. Віддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щілиною в картоні. Завдяки тому, що око має властивість затримувати в собі певну долю секунди все те, що воно бачить, — ми мали безпереміжний рух. Це був примітивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали різні винахідники. Платівки скляні поволі зійшли на нескляні. Апарат знімальний відповідно реконструювався, винайдено було плівку, і з’явилися перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер — Мас-Кіно-Мистецтво.

Вогники в кані стрибають і потріскують, вони пустують, як дітвора. Мені починає боліти серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби молодший, серце мусить більше працювати, а воно ж — стара калоша, моє серце. Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце? Та де! — Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості.

Мені нема чого ховатися з тим, що було. Старість не може казати неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі.

Я затулююсь рукою й дзвоню до фільмотеки. Я тепер дуже поважна людина, і до моїх послуг завжди ціла фільмотека країни. Я кажу в мікрофон декілька слів майстрові фільмотеки. Він умовляється з братом циклу історій. “Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, — чую я голос майстра, — електричні розряди тепер заважають передавати фільм. Але з метеорологічної станції передають: насувається повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран”. То-Ма-Кі — це звуть так мене — Товариш Майстер Кіно — найвище звання для кінематографіста. Я устаю від кани, одсуваю завісу перед невеличким екраном і заземлюю один дріт. Ставлю довжину хвилі 725 і спокійно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший син відбуває повітряні рейси Оде — Індія. Я іноді дістаю від нього привітання з дороги. І разом з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. “Тату, — гукає він мені, — я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височінь. Ось мене вкрила росою хмара. Привіт тобі, тату!”

Дружина моя була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю — цих синів. І хто мені дужче радісний чи любий — не знаю.

У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком. Потім я дістаю звістку від мого молодшого сина, чиє народження щільно зв’язалося із смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини.

Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.

Тепер, звичайно, немає нічого похожого. Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха.

Щаслива вона — молодість! Сьогоднішня кінокартина “Біла Пустеля” й її режисер спали мені на думку. Перед початком демонстрування сидів я в своїй кабіні. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий і світився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумів пропелер вентилятора, розіклалось автоматичне крісло, запрошуючи сідати зручно, і засвітилися збоку невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг, натиснувши ґудзика, мати все потрібне автоматично.

“Біла Пустеля” — майже безфабульна річ, з погляду критика тридцятих років. Ми вже забули ту “Lіпе оf bеаutу” , що нею хотів у 18-му віці художник Гогарт відкрити закони краси. Наскільки можливо, ми узаконили ту безліч винаходів, що їх додає кожен талант, творячи мистецькі цінності, — додає до законів майстерності й побудови.

Страшно слухати, коли заведе нині хто мову про фабулу, як нитку, про героїв, що не міняють характеру, і про автора, що боїться пересягнути через безодні людських умовностей. Роіnt de depart “Білої Пустелі” — неймовірний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті снігом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи сніг в об’єктив. Гола людина вийшла з-поза дерева і, страхітно вирісши, заступила цілий екран голими грудьми. Після неї не лишилося жодних слідів на снігу. Знімали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана — на знятий пейзаж знімаючи окремо людину. Після цього ми побачили, як родить жінка, її ноги, посинілі від болю, тремтять, і тремтить повний живіт. Ось що в нас є ще незмінного з перших років людського розвитку — його ніколи ніхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторів, що їх перейшло людство.

Жінка починає родити. О найсвященніша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матері! О радість життя!

Я замислився, нагріваючи руки. Тепер вони мерзнуть мені повсякчас. Розповісти “Білу Пустелю” — я безсилий. Логічно вона не вкладається в рамки людської послідовності. Я й досі ще здригаюся від бадьорості й сили, що їх відчув я, переглядаючи картину.

Майстер фільмотеки виконав обіцянку, його голос почув я з репродуктора мого телефону. “То-Ма-Кі, — сказав він — ми даємо на хвилі 200”. Я знаходжу цифру 200 і зручніше вмощуюся в кріслі.

Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою недуг. Коли трохи недобачати — це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, і зовсім не треба очей, щоб його бачити.

(Продовження на наступній сторінці)

Юрій Яновський — Майстер корабля (скорочено)

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

ПРИСВЯТА

Високо в небо соколи летіли!

Далеко в море гості запливали

І парус, парус, парус доганяв.

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

Веселий день любові кочової!

На палубі вино і брязкіт зброї

І плескіт хвиль, неначе крик коня.

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

Любовна міць на палубі рухливій,

На кораблі, що йде, мов білий привид,

Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

1928

“Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!”

М. В. Гоголь

Ні! все добре на землі:

Чорна дівка, білий хліб!

Завтра в інший край мандрівка:

Чорний хліб і біла дівка.

Йоганн-Вольфганг фон Гете

Але завше я пив лиш за те, що любив,

Лиш за “Вітер, що дме, корабель, що пливе,

За дівча, яке любить матроса!”.

О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?

Горацій

Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть до могили. Зараз мені за 70, багато води втекло відтоді, коли я, молодий юнак, окунувся в життя! Тепер, коли мене термосить ломота, дрижать руки, чи набігає сльоза, сиджу біля натопленого каміна і згадую юність. Життя доходить до краю.

Сьогодні я бачив надзвичайний фільм “Біла Пустеля”. Молодий кінорежисер був дуже радий бачити мене, адже за моїми книжками він вивчав кінематографію. “Біла Пустеля” дійсно шедевр, який з’являється в нас раз на десятиріччя. Зараз кіномистецтво дійшло апогею. Перші фільми на зорі існування кіно мені здавалися смішними. Ми навіть роздумували, чи кіно є мистецтвом?

Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Шлях кіно лежить від винайдення фотографії до винайдення плівки. З’явилися і перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кіно-Мистецтво.

Мене кличуть То-Ма-Кі – Товариш Майстер Кіно. Це найвище звання для кінематографіста.

• Майстер корабля (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за один вечір
• Майстер корабля (переказ змісту) ▲ читається за 12 хвилин
• Майстер корабля (стислий переказ по главах) ▲ читається за 12 хвилин

• Майстер корабля (аналіз)
• “Майстер корабля” (шкільні твори)
• Біографія Юрія Яновського

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Всі розлетілися: старший син відбуває повітряні рейси Оде – Індія. Дружина померла при народженні другого сина. У мене є урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним. До молодшого сина у мене немає гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини. Професія мого сина – писання книжок. Він цілий рік мандрує. Пише там, де перебуває: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі. Його твори легкі і бадьорі.

Спадає на думку сьогоднішня кінокартина “Біла пустеля”, сюжет якої неможливо переказати. Спочатку була людина на снігу, потім – жінка, яка народжувала дитину. Переглядаючи картину, я відчув бадьорість й силу.

Раджу всім дожити до глибокої старості, але не нести з собою хвороб. Мені докучають серце і шлунок. Тому дбаю, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі, щоб клітини жили нормально. Почуття в мене вельми умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок.

Мені однаково, що про мене скажуть. Я не можу гніватись, бо немає людини, яка могла б заподіяти щось достойне мого гніву.

Мені однаково приємно говорити про кіно, про “Білу Пустелю”, про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські. Все мені близьке, але я не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве. Я випиваю останні роки, як краплі старого незабутнього вина.

Переглядаю різні картини, і ті, які сам творив. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин. Мій розум хоче згадувати!

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

До кінофабрики я приїхав молодий і простий, дивувався морем, ходив по місту. З того часу все змінилося, всюди цемент, асфальт і машини.

Жив у великому готелі. Завжди було видно море між будинками. Тротуар був з плит чорного кольору. Було ковзко ходити. Від Професора я дізнався, що ці плити – камінь з Італії, закам’яніла лава Везувію. З мешканців міста мені подобалися вантажники, моряки й рибалки. З рибалками провів багато вечорів за розмовами.

Мене приваблював порт, я дивився, як ремонтують пароплав. Прив’язавши дошку до борту, сидить маляр. Він п’яний і вдає митця. Співаючи, раптом летить із пензлем у воду. Смішно, але виявляється, що він тоне. Наймужніший з нас витягає маляра з води.

Мою появу на фабриці мало хто помітив, я був художнім редактором.

Директор наказав поставити на місце режисерів (а їх тоді було сім) кінофабрики і я, як редактор почав писати конституцію. В кіно я не був новий. Я знав уже всі таємниці кіновиробництва. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки не пішов командувати полком проти поляків. Це були сорокові роки. Тоді він поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму.

Щодня на фабрику приходив Михайль – мій колишній метр, ватажок лівих поетів, футурист. Він курив люльку, ішов подивитись на море і зникав.

Зала першого в Республіці оперного театру. В залу віє холодом сцени, старими фарбами й особливим запахом куліс. Починає грати оркестр. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених жадань і кочової романтики. На сцену вибігає людина. Це Йосиф Прекрасний, котрий грає на дудці (на сцені – біблійна історія про Йосифа).

Вистава йде далі. Брати продають Йосифа єгиптянам. Йосиф пручається, просить милосердя у братів, з болем бачить, як потроху одвертаються брати.

Завіса. Оплески й вигуки. Зала оживає. А я не встаю з крісла, у мене передчуття чогось надзвичайного. Має статись якась зміна, десь близько ходить жінка, я дихаю її повітрям.

Над каною (каміном) у мене є фото жінки в купальнику. Жінка сидить на чорному камені. На фото є напис “Милому, ідеальному другові з Генуї”. Я дивлюся на її обличчя і посміхаюся, бо знаю більше, ніж ви можете знати. Думками знов повертаюся до зали.

Танці при дворі фараона. Йосиф сам починає танок. Його бачить Тайах – фараонова жінка. Її одну помічає моє око. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Мені хочеться переплисти заради неї океан і море. У танці зображується, як дружина фараона спокушає Йосифа і переможно несе його одяг фараонові. Кінець вистави, що показала спокушеного Йосифа.

Я виходжу на вулицю і розумію: це вона. Мені не викрутитись.

Зрозумійте психологію старості. Пам’ятайте, що ви теж будете такими. Але я достойно несу прапор старості. Згадую про молодих, сміливих і чуйних.

Одну з чергових картин було закінчено, і я не виходив з монтажної кімнати, де скорочував фільм. Я був автором сценарію. Зі мною в кімнаті був високий режисер. Це була його перша картина і мій перший сценарій. В той час питання режисера і автора стояло дуже гостро. Режисери і автори до згоди ніяк не приходили.

Я починаю розмову з режисером: “Творчість – поняття егоїстичне й навіть егоцентричне в своїй глибокій суті. (Нині я не так думаю!)”. Коли я зробив сценарій, то він здавався мені підходящим навіть для Біблії. Коли закінчив писати, мені він видавався нудним. Через тиждень я його ненавидів. Я виношував сценарій, як кобила лоша. Кобила була впевнена, що лоша стане шляхетним скакуном. Що ж зробив режисер з моїм лошам? Вкрив його попоною на 2800 метрів, нагодував шоколадним вівсом, пофарбував його в червоний колір, та ще одірвав голову і хоче вчепити в іншому місці.

Ми так розмовляли з годину. Могли і посваритися, але треба закінчувати картину. Я й досі ціную витриманість високого режисера і його шляхетне поводження.

Режисер запитує мене: невже автор сценарію має керувати режисером? Адже режисер робить так, як він розуміє, ставить кадр на призначене місце. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись з режисером?

Я слухаю режисера, повертаючи ручку моталки. Очі болять, бо дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Я говорю, що установа, яка купує сценарій, має правильно зрозуміти ідею сценарію і слідкувати, як режисер провадить цю ідею. Коли режисер псує іде, треба шукати іншого режисера. Коли ж він не дотримує дрібниць – не напосідати, поважаючи творчість. За такі думки режисер починає ставитись до мене прихильно.

Я згадую, як приїздив на зйомки до режисера. Я не згідний був ні з чим. Мені здавалося, що він усе робить не так. Режисер запитує, чому ж я нічого не казав. Я відповів, що розумів своє місце. Коли фільм знято, я можу викинути кадри, які мені не подобаються (саме були кадри на сотні метрів, які я хотів викинути). Вирішили піти до Директора, хай він нас розсудить з тими кадрами, які я хотів викинути. Але надворі вже ніч і Директор поїхав додому. Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці.

Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая.

Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Можна вийняти людину з декорацій, які вона собі збудувала (або які їй хтось збудував) і порозмовляти. Це дуже цікаво і може дечому навчити. За це я дякую Професорові.

Ім’я Професора можна знайти в історії архітектури Республіки. Його будинки прикрашають наші міста. А в історії кіно має місце невтомного працівника.

Я ходжу знімальними площадками з Професором, який будує декорації. Коли приходимо до режисера та оператора, виявляється, що зйомки не почалися, бо куток декорації неможливо освітити. Хоч Професор вже тричі будував декорацію, та режисер її явно ненавидить. Розмова могла дійти і до диекторського кабінету, але зявляється адміністратор, який свариться, що зйомки ще не почато. Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити. “Да-а”, – кажу я. “Мистецтво”, – каже Професор.

Я люблю море, ніколи не любив ходити по дорогах. А на морі кожна дорога нова.

Не хочу бути романістом.