Зміст:
1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я
Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.
Перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах значною мірою зумовлений дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв’язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виокремлення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об’єднань та союзів; зародження державності.
Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор’я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.
Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.
Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров’я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор’я.
Повернувшись із Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об’єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н. е. За Геродотом, територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов’янське коріння 1 . Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.
Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.
Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об’єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.
1 Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996. — С. 62.
Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.
III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. е.
Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».
У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.
Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, запроваджений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205—123 до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем’я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями, їх очолювали у різний час різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім’я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об’єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосифа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір’я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.
Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократуменами» (керовані жінками). У давніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.
Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.
Античні міста-держави Північного Причорномор’я
VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор’я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення» 1 .
«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.
Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:
1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;
2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;
3) торговельну — колонізація є побічним продуктом торгової експансії;
1 Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 214.
4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;
5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;
6) соціальну — постійна соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;
7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.
Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з’явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.
Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, мали широкі права. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор’я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.
Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяють на два періоди.
I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е.). Характерними ознаками цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, посилення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній на центри посередницької торгівлі, що пов’язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.
II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор’я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор’я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.
Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.
Місто вільних людей: історія Дружківки
У 2014 році Дружківка побачила, що таке “руській мір”. За 8 років ворог повернувся з тим самим бажанням – знищувати та вбивати. З лютого 2022-го місто постійно живе під російськими обстрілами. Наразі більша частина мешканців Дружківки евакуйована, вони повернуться до міста нескоро.
Козацьке прикордоння
У середньовіччі землі північного Донбасу були частиною Дикого поля, з 17 століття тут починається активний процес колонізації степу: виникають козацькі поселення – хутори та слободи, а сам регіон отримує нову назву Слобідська Україна або Слобожанщина.
Одним з таких поселенців був напівлегендарний козак Дружко, який заснував на березі річки Кривий Торець бекет, тобто передову сторожу (нині це територія смт Олексієво-Дружковка, що є частиною Дружківської громади).
До речі, Олексієво-Дружковка – б атьківщина видатного українського правозахисника Олекси Тихого. Нині ім’я Тихого носить знаменитй проспект, що сполучає 5 міст Донбасу – і є найдовшим у Європі – понад 50 кілометрів.
Зруйнований росіянами внаслідок обстрілів 30 серпня 2022 року Палац спорту у Дружківці / Фото з соцмереж:
Подробиці життя козака Дружка невідомі, крім того, що жив він у першій половині 17 століття. Проте, ім’я його у тих краях було загальновідомим набагато пізніше.
У 1781 році у “Відомостях про землі Катеринославського намісництва” Дружківка згадується як стародавнє поселення українських козаків, й особливо зазначається, що це запорожці, а не слобідські козаки.
Це перша відома письмова згадка про містечко. Нині ця дата вважається часом заснування Дружківки й навіть вибита на пам’ятнику козакові Дружку. Монумент встановили у 2008-му році вдячні нащадки, змішавши до купи грішне й праведне. Ще один монумент легендарному засновнику міста встановлять у 2019 році на Соборній площі.
Історія поселення на місці на північно-східних схилах Донецького кряжа біля злиття приток річок Кривого Торця та Казенного Торця не обмежується 1781 роком і є більш давньою.
У 17 та 18 століттях ці землі були пограниччям та подекуди – ареною запеклих боїв.
Місцеві краєзнавці пропонують вважати часом виникнення поселення 1711 рік – час провального для петра першого Прутського походу, який, щоб врятувати життя, мусив віддати ці землі османам.
У 1768 році в районі Дружковки було розбито велике татарське військо (схоже, в ньому були не лише кримці, але й ногайці, полські конфедерати та французи), а в наступному тут пройшла кіннота калги-султана Шахбаз-Герая – це був останній в історії вдалий набіг кримських татар.
Український край
Московити за ці перемоги відплатили у своєму стилі. Після російської окупації Криму загроза від кочовиків для імперії зникла, також стали непотрібними козаки, їх позбавили власних земель і зробили рабами (закріпачення почалося 1797 року за указом імператора палва першого), а колишня козацька старшина перетворилась на старосвітських поміщиків.
Тоді ж московити заселяють колишні землі запорожців переселенцями з Київщини, Харківщини та Чернігівщини. Новими їх господарями стають пани Шидловські, Аршенєвські, Аннєнкови та інші.
Переписи місцевого населення або “ревізії”, складені наприкінці 18 століття, чітко вазують, що жили у цих краях українці:
- Іваненко, Петренко,Опанасенко, Артеменко, Григоренко, Василенко, Іваненко, Михайленко, Прокопенко, Петрусенко, Семененко, Мироненко, Антощенко, Кондратенко, Тарасенко, Грищенко, Кузьменко та інші, що виникли від власних імен.
- Значна частина прізвищ від виду занять власника прізвища – Гончаренко, Крамаренко, Шинкаренко, Коваленко, Кравець, Кравченко, Шевченко, Мірошниченко, Кушніров, Кожуховський, Ткач, Ткаченко, Бондаренко, Писаренко, Погрєбняков, Колісниченко, Скляренко, Скляр, Тесленко, Бориниченко та інші.
- Прізвища з місця походження — Литвиненко, Харківській, Татарченко.
Також відомо ім’я “отаманів” – голів поселень. В Олексіївці це Яків Шпак, в Олександрівці — Федір Співаченко. Після введення кріпосного права назву “отаман” змінить назва “сільський староста”.
Залізниця
Новий імпульс регіону дав капіталізм. У другій половині 19 століття на сході України відбувається промислова революція, яка кардинально змінює пасторальні пейзажі Слобожанщини. Рушійною силою прогресу стала Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, у 1870-му на мапі з’являється станція “Дружківка”.
Станція Дружківка / Архівне фото початку 20 століття
Свою назву вона отримала від сусіднього селища – нині Олексієво-Дружківка, що було на відстані 6 кілометрів. За кілька років тут починає працювати перше підприємство – цукровий завод графа Борисова. Поступово станція росте та перетворюється на невеличке робітниче поселення, а згодом – на потужний промисловий центр.
На вигідне розташування, логістику, легкий доступ до сировини та дешеву робочу силу звернули увагу французи та почали будувати в околицях Дружківки свій промисловий хаб. Французи будують тут чавуноливарний і сталеливарний завод, у 1894 році в Дружківці було задуто першу домну. Торецький (від назви річки) металургійний завод став одними з найкращих в російській імперії й спеціалізувався на виробництві залізничних рейок.
Нині про часи промислової революції на Донбасі нагадують будинку кінця 19 – початку 20 століття, а також французький цвинтар у Дружківці, де поховані робітники та адміністратори металургійного заводу.
Трохи пізніше конкуренцію французам створили бельгійці, що відкрили у Дружковці Торецький сталеливарний і механічний завод, що також виробляв обладнання для залізниці.
Радянська окупація
Надприбутки іноземних капіталістів у Дружківці та розвиток Донбасу взагалі перервала Перша світова війна, а революція кардинально змінила правила гри.
Після повалення царизму у Дружківці багато разів змінювалась влада (місцеві краєзнавці називають число 22). Поселення, в якому проживали майже 15 тисяч людей, отримало статус міста (пізніше більшовики цього статусу Дружківку позбавлять і повернуть лише за 20 років – у 1938-му).
Після встановлення більшовицької окупації нова влада заходилась відбудовувати промисловий хаб та збільшувати його потужності. У 1929 у Дружківці стартувало будівництво метизного (болтового) заводу, у жовтні наступного року він вже почав роботу. У 1936 році завод було названо на честь комуніста та комсомольського діяча Олександра Косарєва, що вважається засновником товариства “Спартак”.
Косарєв був вірним сталінцем, любив яскраве життя на широку ногу та нещадно таврував усіх “ворогів”, а тому не потрапив у перші хвилі репресованих, побувши їх викривачем, втім, страти не уник – у 1939 році його стратили, звинувативши у якомусь злочині проти “партії”. Труп сталінського сатрапа спалили, а рештки скинули у спільну могилу на одному з московських кладовищ.
За рік до цього ім’я Косарєва зникло з назви підприємства й він став Дружковським метизним заводом. Підприємство існує й в наш час, виробляє болти, гайки та інші важливі для мостобудування та машинпрому деталі.
Метизний завод разом з відновленими металургійними підприємствами став локомотивом розвитку Дружківки. У 1938 році поселення отримує статус міста обласного підпорядкування. На той час у Дружківці проживало понад 30 000 людей.
Друга світова принесла Дружківці великі руйнування. Вже 22 жовтня 1941 року радянську окупацію змінила німецька. Значна частина мешканців міста евакуювалася разом з промисловими підприємствами вглиб СРСР, втім, багато мешканців змушені були залишитись.
Понад 1100 мешканців Дружківки були вбиті нацистами, ще 1214 були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Місто було остаточно звільнено від німців лише 6 вересня 1943 року.
Вперше місто звільнили 6 лютого 1943-го у ході так званої операції “Стрибок”, яка завершилась катастрофою та важкими втратами для Червоної Армії під тиском танків Манштейна.
Після війни Дружківка повернула собі статус важливого промислового міста на Донеччині. Тут були збудовані нові підприємства та повернулися з евакуації старі.
Більшість населення Дружківки становлять українці. Перепис населення вже часів Незалежності (2001) показав, що в місті мешкає 75 тисяч людей, з них понад 64% українців і 32% росіян або русифікованих. На початку 20 століття на роботу на заводи Дружківки переїхало чимало етнічних росіян. Також за часів радянської окупації на Донбас прибувало чимало мешканців росії, щоб замістити знищених у роки Голодомору та репресій українців.
На жаль, станція Дружківка грала велику роль у сталінському геноциді українства – була перевалочною базою для вивезення вкраденого у селян зерна та депортації людей.
Казус “русского міра”
Незаперечним фактом є те, що роки русифікації Донбасу далися взнаки. Перепис 2001 року вказує, що менше третини мешканців Дружківки вважали українську мову рідною. Натомість 70% говорять російською.
Попри це ставати частиною “руського міру” у Дружківці не захотіли. У 2014 році у місті з’явилися бойовики Безлєра. Міська влада заховалася або зайняла вичікувальну позицію. Натомість місцеві мешканці самоорганізувалися та створили загони самооборони – вони не дозволили “сєпарам” стати повновладними господарями міста та змусили рахуватися з собою.
Завдяки цьому вдалося уникнути більших жертв і масштабних грабунків, а також врятувати багатьох заручників, що їх взяли у полон терористи. На жаль, за кілька місяців у місті бойовики наробили чимало лиха, втім, його масштаби могли бути значно більшими.
Самооборона міста ініціювали таємні переговори, в результаті яких бойовики залишили Дружковку, коли почався наступ ЗСУ та добровольців. Місто вже 6 липня 2014 повернулося під повний контроль України. Таким чином воно уникло руйнувань, а місцеві мешканці – г еноциду та інших соціальних експериментів прихильників “руського міру”.
Життя Дружківки після окупації – дивіться відео:
Про злочини російських терористів нагадує старенький будинок у центрі міста – у дворі біля Дружківської міськради двоповерхова будівля 1892 року була офісом царської жандармерії, НКВС, гестапо.
У 1980-ті роки у цих застінках очікували суду відомі українські дисиденти Олекса Тихий і Микола Руденко, а в 2014 році терористи “днр” облаштували тут свою “комендатуру”, а насправді – катівню.
Після звільнення міста місцеві активісти облаштували у будинку Музей Спротиву Українського Донбасу окупаційним режимам “Дружківська катівня”, щоб розповісти правду про злочини проти українців.
Дружківка “базує”:
У 2022 році до Дружківки знову повернулася війна. Місто зустріло її з твердим переконанням, що окупант більше ніколи не буде тут володарювати, а тому – нехай йде за відомим курсом “руського воєнного корабля”.