Звільнені з російської окупації: “Прострелили ногу заради розваги, поводились, як німці у війну”

Під час численних інтерв’ю жителі села Обуховичі розповіли знімальній групі кореспондента ВВС Джеремі Бовена, як росіяни, погрожуючи зброєю, вивели їх із будинків та утримували у школі, намагаючись зупинити наступ українських військ.

За їхніми розповідями, російські війська розстрілювали деяких мирних жителів, а інших тримали в полоні в сусідньому містечку Іванків та його околицях.

Обуховичі розташовані приблизно за 100 км від Києва, недалеко від Білорусі та на південь від зони відчуження навколо місця катастрофи Чорнобильського ядерного реактора.

Село було окуповане практично від початку вторгнення, оскільки через цей район йшов головний наступ російських військ.

У ніч на 14 березня російських військових в Обуховичах атакували українські війська, які незабаром зайняли цей населений пункт.

Кореспонденти ВВС побували у селі та поговорили з місцевими жителями.

Нам розповіли, як російські солдати ходили від будинку до будинку, під дулами автоматів виводили мешканців та відводили до місцевої школи, де використовували як живий щит.

Автор фото, Lee Durant / BBC

Людмила каже, що російські солдати загнали її до місцевої школи

На воротах багатьох будинків у селі було написано “люди” – у такий спосіб мешканці намагалися попередити російських військових про те, що в будинку перебувають мирні громадяни. Схоже, що саме за цими написами солдати й знаходили мешканців, яких згодом відводили до будівлі школи.

За словами мешканців Обуховичів, якщо двері будинку були зачинені, їх виламували, людей виганяли з підвалів, де вони ховалися. Загалом до школи зігнали близько 150 мирних жителів, зокрема людей похилого віку та дітей.

Автор фото, Lee Durant / BBC

За словами місцевих жителів, у цьому будинку російські військові утримували близько 150 осіб, зокрема людей похилого віку та дітей

“Коли пролунали вибухи, ми подумали, що якщо стеля впаде, будівля стане братською могилою”, – розповіла Людмила Суткова.

Інші жителі розповіли нам, що деякі російські солдати були п’яні та погрожували відвезти їх до Білорусі.

89-річна Марія Білоховіст розповіла, що пережила Другу світову війну і що російські загарбники виявилися такими, як німці: “Тільки вони говорили російською, так що я розуміла, що вони говорили”.

За її словами, російські військові залишили її в будинку, але забрали решту членів її сім’ї, включаючи онуку Мар’яну та правнучку Маргариту. Мар’яна каже, що дворічна Маргарита все ще переживає те, що трапилося, поводиться неспокійно.

Автор фото, Lee Durant / BBC

Марія Білохвіст пам’ятає німецьку окупацію

Мама Мар’яни Олена розповідає, що боялася, що їх усіх розстріляють у спортзалі: “Я злякалася за свою дочку. Я не маю слів. Я досі боюся. Кулемети – дворічна дівчинка не повинна цього бачити”.

Поки росіяни займали село, молоді жінки ховалися у своїх будинках. “Ми були дуже налякані. Одна жінка пішла збирати дрова для печі – їй прострелили ногу. Вони просто зробили це для розваги”, – каже Олена.

В Обуховичах не було масових вбивств мирного населення, але нам розповіли про вбивства окремих жителів, зокрема місцевого священника.

У найближчому селищі Термахівка сходяться дороги на Білорусь, Чорнобиль, Варшаву та Київ. Там теж були позиції російських військ, які зараз займає українська армія.

25-річний місцевий житель Богдан розповів, що російські військові тримали його в полоні 15 днів на вулиці за мінусової температури, часто зв’язаного та з кляпом у роті. З його слів, російський солдат прострілив йому ногу.

Автор фото, Lee Durant / BBC

Богдан показує своє кульове поранення

“Він посадив мене на лаву біля будинку, навів на мене автомат і прострілив мені коліно. Річ у тому, що в мене є молодший брат. Він служив в армії. Росіяни знайшли його військовий кашкет і його фотографії у формі”.

Богдан також показав ділянку перекопаної землі, де, за його словами, його змусили викопати яму, щоби поховати тіло застреленої людини.

Автор фото, Lee Durant / BBC

Зруйнований міст на околиці Іванкова

Після того, як російська армія залишила цей район, він поступово з’єднується з рештою країни.

Під час нашого перебування там українські солдати наводили тимчасовий міст через річку дорогою до столиці, поряд із руїнами підірваного росіянами під час відступу до Білорусі.

Солдатам допомагали десятки волонтерів – розпалювали багаття, варили суп, рубали дерева, викопували пеньки та розчищали дороги.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Німецькі історики про Другу світову та її переосмислення

Як німці сприйняли кінець війни? Чи знають нові покоління про злочини нацистської Німеччини? Відповіді німецьких істориків – ексклюзивно для DW.

Бранденбурзькі ворота в Берліні у травні 1945 рокуФото: picture-alliance/akg-images

Із нагоди 75-ї річниці завершення Другої світової війни в Європі DW поставила німецьким історикам кілька питань, які регулярно з’являються на шпальтах німецьких газет. Ось їхні відповіді.

DW: Що відчували німці навесні 1945 року?

Йорґ Ґанценмюллер (Jörg Ganzenmüller) – доктор історичних наук, голова правління Фонду “Еттерсберг”, професор Єнського університету: “Очевидно, що багато німців у 1945 році сприйняли прихід союзників антигітлерівської коаліції як поразку, тому що майже в кожній родині були учасники воєнних дій або загиблі на фронтах. Як звільнення прихід союзників уже тоді сприйняли в’язні таборів, поневолені робітники, полонені, противники війни, ті, хто чинив активний опір і просто всі ті, хто в принципі стомився від війни. Важливою віхою для змін сприйняття кінця війни, без сумніву, стала промова 1985 року тодішнього президента ФРН Ріхарда фон Вайцзеккера (Richard Karl Freiherr von Weizsäcker), який говорив про звільнення Німеччини від нацизму у травні 1945 року”.

Йорґ Гілльманн (Jörg Hillmann) – капітан 1-го рангу, доктор, воєнний історик, командир Центру воєнної історії та суспільних наук Бундесверу в Потсдамі: “Ставлення до армій союзників було різним на Заході й на Сході. Якщо ми поглянемо, наприклад, на територію нинішньої федеральної землі Північний Рейн – Вестфалія, то там прихід американських військ сприймали позитивно, хоча йшлося все-таки про іноземних військових на німецькій землі.

Якщо поглянути на Схід, то там ми маємо справу з масовим потоком біженців: люди тікали від Червоної армії на Захід Німеччини, особливо після боїв навколо Берліна і безпосередньо у столиці, у результаті яких жертвами стали тисячі людей із обох сторін. Хто справді почувався звільненим, так це в’язні нацистських концентраційних таборів, військовополонені, тисячі поневолених робітників, яких вивезли з захоплених територій у “третій рейх” (остарбайтери – Ред.).

Решта, припускаю, не вбачали в Червоній армії визволителя. Люди багато чули про те, наскільки жорстокими можуть бути радянські військові, розуміючи при цьому, що ця жорстокість – реакція на жахливі злочини, які вермахт скоїв на території Радянського Союзу”.

Дівчинка-біженка після Другої світової війниФото: picture-alliance/dpa/US Army

DW: Німців називають “чемпіонами світу з подолання минулого”. Чи вдалося подолати все? Чи лишилися білі плями? Як інші країни опрацьовують історію в порівнянні з Німеччиною?

Єкатеріна Махотіна (Ekaterina Makhotina) – докторка історичних наук, викладачка, наукова співробітниця Боннського університету: “У Західній Німеччині, на відміну від НДР, доволі довго не говорили про Другу світову війну як про злочин, натомість культивували міф про самопожертву німецьких військ під Сталінградом (нині – Волгоград, Ред.), а також образ німецького солдата як жертви війни. Лише в 1990-х почали провадити серйозну роботу. Але нині Німеччині було б непогано вийти з “зони комфорту” й поставити собі питання: а чи справді ми є “чемпіонами світу з подолання минулого”?

Про масштаби злочинів, скоєних німцями на Східному фронті, у широких верств населення Німеччини немає чітких уявлень. Навіть студенти-історики тут не завжди знають, приміром, що відбулося 22 червня 1941 року. І Бабин Яр, Малий Тростенець, Понари й Румбула теж мало для кого тут щось означають. Про Польщу завжди говорять як про країну, на території якої розташовувалися нацистські концентраційні табори. Про Освенцім згадують, коли йдеться про Голокост. Але при цьому як мало тут знають про те, які злочини коїв вермахт щодо мирних поляків чи польської інтелігенції!

Багато історичних пам’ятників, які нагадують, наприклад, про захоронення поневолених робітників із Польщі чи Радянського Союзу, буквально заросли травою. Про збереження цих пам’ятників дбають не державні організації, а громадські ініціативи. Це матеріальний доказ того, що в Німеччині опрацювали ще не все минуле”.

Полонені солдати вермахту під Сталінградом, 1943 рікФото: AP Photo/picture-alliance

Йорґ Ґанценмюллер: “На відміну від багатьох інших європейських країн, основою національної ідентичності Німеччини стали не історії про поразки чи перемоги, а пам’ять про скоєні злочини, яка зобов’язує дотримуватися основоположних принципів демократії та прав людини. За останні 30 років дуже багато зробили на шляху подолання минулого. Але німцям досі відносно мало відомо про те, які злочини і в яких масштабах вермахт коїв на території Радянського Союзу й під час окупації країн Південно-Східної Європи.

У Росії після розпаду Радянського Союзу й досі триває процес пошуку національної ідентичності. Для вибудовування послідовного ланцюжка подій своєї історії важливі етапи, під час яких народ ставав жертвою, і події, які свідчили про перемоги й прояви сили. Тому Друга світова війна – дуже важливий період в історії Росії: країна зазнала колосальних втрат, але в підсумку здобула перемогу. Інші періоди російської історії важче оцінювати однозначно. Нині в Росії не актуальні ті дослідження й тези, які були характерні для 1990-х, коли значно більше досліджували злочини епохи сталінізму. Але ж перемога припала саме на ту епоху.

Чи всі жертви були виправдані? Наскільки цінним для керівництва країни було життя кожного окремого громадянина? Як у Радянському Союзі після війни ставилися до військовополонених і поневолених робітників, які повернулися на батьківщину? Відповідям на ці питання в історіографії приділяють значно менше уваги, ніж вони заслуговують”.

Остарбайтери, яких вивозили до Німеччини з Києва. 1942 рікФото: Bundesarchiv

Андреас Гільґер (Andreas Hilger) – приват-доцент, доктор, заступник директора Німецького історичного інституту в Москві: “У наш час навряд чи можна говорити про винятково національний аналіз історичних подій. Процес глобалізації торкнувся й історичних досліджень: багато традиційних обмежень вдалося подолати, багатьох усталених трактувань – позбутися. Важливо зрозуміти, що людям неможливо зверху наказати почати критично осмислювати власне минуле. У процесах, які стосуються культури пам’яті, історичні дослідження – тільки одна складова з багатьох.

Визнання суспільством власних помилок і критики щодо себе – не самоочевидна річ. Процеси осмислення власної історії притаманні й державам пострадянського простору. Особливо ретельної уваги гідний той факт, наскільки малу роль у процесі самоствердження національної ідентичності незалежних держав відіграє спільна радянська історія й та її частина, яка пов’язана зі спільними зусиллями протягом війни, і наскільки велика роль віддається внутрішньорадянським конфліктам і переживанням, пов’язаним із репресіями всередині СРСР”.

Йорґ Гілльманн: “Такої війни в історії не було ні до, ні після. Ця війна змінила і мапу світу, і світ у цілому. Це була розпочата Німеччиною війна на знищення, злочинна, загарбницька. І в кожного з народів, які пережили цю війну, був свій досвід. Для того, щоб повноцінно опрацювати минуле, треба багато часу. 12 років нацизму – це найпохмуріший, найжахливіший розділ в історії Німеччини. Неприпустимо, коли різноманітні популісти в наші дні намагаються применшити масштаб тієї трагедії.

Протягом довгих років нам у Німеччині вдалося як слід з’ясувати, які злочини під час війни скоїв вермахт, на які злочинства був здатний відправити вірних собі людей “фюрер”. Спроби применшення провини з боку цілої низки політиків мене як історика дуже непокоять. Ми як нація продовжуємо нести відповідальність за збереження пам’яті про те, що відбувалося під час війни й до її початку”.

DW: Де закінчується “чиста історія” й починається “брудна політика”? Як історики ставляться до політиків, які вибірково використовують історичні факти задля власних інтересів?

Андреас Гільґер: “Події Другої світової війни глибоко закорінені в пам’яті народів і держав через глобальне охоплення, величезну кількість жертв і фундаментальні наслідки. Після 1945 року довелося докласти купу зусиль, щоб запобігти початку нової війни з використанням нової зброї. Деякі аргументи, актуальні для дискусій того часу, можуть впливати на мізки досі. При цьому з історичного контексту виділяють найяскравіші моменти, вигідні для ствердження і зміцнення власної актуальної позиції.

Історики надзвичайно негативно ставляться до процесу інструменталізації історії політиками. Така “експлуатація” не збагачує і спотворює історичні знання, погано впливає на розвиток культури пам’яті, яка могла б допомогти нам подолати те, що нас розділяє”.

Трептов-парк у Берліні, 2020 рік. У меморіальному комплексі поховані тисячі солдатів Червоної армії, які штурмували БерлінФото: Reuters/F. Bensch

Єкатеріна Махотіна: “Останнім часом майже неможливо говорити про ту війну, не озираючись на складні нинішні відносини Росії та Європи. Історики, які виступають проти маніпуляцій історичними фактами і проти створення політичних міфів, одразу отримують клеймо “політично заангажованих”. У Росії їх записують в “агенти Заходу”, а в Німеччині – у “проросійські”. Це вельми неприємна тенденція особливо помітна в останні кілька років.

Щодо політичної дискусії про війну всередині Німеччини, то її спектр доволі широкий. “Ліві” говорять про звільнення Німеччини в 1945 році, “праві” – про поразку, офіційна позиція уряду спрямована на зміцнення в німецькому суспільстві розуміння міри відповідальності за злочини, а також розуміння важливості придушення будь-яких проявів антисемітизму, расизму і ксенофобії. Що ж до Росії, то там та війна важлива не лише для політиків, а й для людей, для суспільства в цілому.

Мене раз у раз вражає, як журналісти в Німеччині легко ставлять народну пам’ять росіян в один ряд із іншими “елементами державної ідеології” або “політичними ресурсами”. Адже не таємниця, що майже в кожній сім’ї в Росії, а також в Україні й Білорусі хтось загинув на тій війні, і пам’ять про жертви там не “спустили” зверху якимсь указом.

Хроніка капітуляції: як завершилася Друга світова війна (08.05.2020)

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video