Лицарь

Лицарь, -ря, м. Рыцарь. Котл. Ен. V. 52. А тут Михайлик лицарь був. ЗОЮР. І. 3. Громада вибрала гетьмана преславного Лободу Івана, лицаря старого. Шевч. 234.

Зміст

Хто такий лицар?

Лицар, рицар (пол. rycerz, від нім. Ritter, «вершник»; лат. miles, caballarius, фр. chevalier, англ. knight, італ. cavaliere) — середньовічний шляхетський титул в Європі.

Лицарство виникло у франків у зв’язку з переходом у VIII ст. від народного пішого війська до кінного війська васалів. Піддавшись впливу церкви та поезії, воно виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху Хрестових походів, під впливом виниклих тоді духовно-лицарських орденів, замкнувся у спадкову аристократію, що усвідомлювало себе міжнародним військовим орденом. Посилення державної влади, перевага піхоти над кіннотою, винахід вогнепальної зброї та створення постійного війська до кінця Середньовіччя перетворили феодальне лицарство в політичний стан титулованої знаті.

Сучасні словники

ЛИ́ЦАР, я, чол. 1. іст. Західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану. Зібрав він лицарів своїх, Все горде-пишне панство, Щоб то шотландський вільний люд Забрати у підданство (Леся Українка, I, 1951, 351); Часто діти зображували героїв своїх улюблених книг — русалок, середньовічних лицарів (Микола Олійник, Леся, 1960, 43); // Воїн з важким озброєнням і спорядженням. Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань (Українські народні казки, легенди. 1957, 123); На верблюдах сиділи лицарі, убрані в золоті шлики й панцирі (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 37); * У порівняннях. На зелених горах гордий Київ розцвів, ніби лицар у панцир закутий (Володимир Сосюра, II, 1947, 48). 2. іст. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. Громада вибрала гетьмана — Преславного Лободу Івана, Лицаря старого (Тарас Шевченко, II, 1953, 138); — Являє [картина] сцену знамениту: Як у сімнадцятім сторіччі Вкраїнські лицарі на Січі Писали ноту (Володимир Іванович, Перебендя. 1960, 83).

лицар -я, ч. 1) іст. Західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану. || Воїн з важким озброєнням і спорядженням. 2) іст. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. 3) перен. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь. || чого, перен. Людина, яка самовіддано служить певній справі, віддається їй. 4) перен., розм. Вихована, підкреслено чемна людина. || Про того, до кого мають або хто має до кого-небудь сердечну прихильність. Лицар сумного образу. 5) Почесне звання, що надається англійською королевою її підданим за вчинки, досягнення державного значення із правом додавання до імені приставки сер. Сер Пол (Маккартні).

Публічний електронний словник української мови 3. перен. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь. У тій прогулянці пань по околиці від мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував Адам Б. (Кобр., Вибр., 1954, 144); Кажуть, знав Самуся дуже добре Сам славетний лицар Кармелюк (Криж., Калин. міст, 1940, 85); // чого, перен. Людина, яка самовіддано служить певній справі, віддається їй. Його [П. Панча] слід вважати старим, непохитним лицарем нашої літератури. (Вітч., 8, 1958, 100); Він [директор] просто не чує тебе, якщо тільки твої слова не про силос, не про вовну… Він сказати б, лицар силосу і жертва його (Гончар, Тронка, 1963, 84).

4. перен., розм. Вихована, підкреслено чемна людина. [Наташа:] І навіщо такі люди на світ родяться? Черстві, скупі, боягузи. [Ольга:] А ти хочеш, щоб усі лицарями були? (Зар., Антеї, 1962, 228); // Про того, до кого мають або хто має до кого-небудь сердечну прихильність. Цю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря (Коцюб., І, 1955, 347).

◊ Ли́цар без стра́ху і дога́ни, книжн. — про людину великої сили і високих моральних якостей. [Милевський:] Заспокойтесь, ..я знаю, що ви лицар без страху і догани (Л. Укр., II, 1951, 30); Ли́цар се́рця чийого — чий-небудь коханий. [Семен:] І, може, Надійна знайшла вже лицаря свого серця? (Мороз, П’єси, 1959, 12).

Виникнення

Предтечею лицарів як стану якоюсь мірою є стан Еквітів (вершників) в Стародавньому Римі. Хоча коріння цього феномену, все ж, сягає германських етносів, що знищили Рим.

Принципова зміна способів ведення війни та організації суспільних відносин в Європі пов’язана з падінням Римської імперії під натиском кочівників зі сходу в ході Великого переселення народів у IV—VII століттях. Важке озброєння сарматської кінноти і довгий прямий меч зі зварної сталі гунського типу є очевидними прототипами озброєння середньовічних лицарів Європи. Оскільки саме кочівники (перш за все сармати і остготи) склали панівну верству суспільства після розпаду союзу під керівництвом гунів, першоджерелом відмінностей європейської лицарської культури Середньовіччя від культури античності логічно вбачати в кочовій культурі прибульців. Однак, зважаючи на їхню відносну нечисленність, знадобилися століття на поширення її впливу в ході синтезу з місцевою основою.

У франків, у збройних силах яких ще в VII столітті переважало піше військо, кінноту становили дружинники короля (антрустіони). Лицарство проявило себе у Франкській державі у першу чергу під час нападу арабів, які разом з християнськими комітатами Іберійського півострова (ті перейшли на бік арабів) проникли в Галлію. У Галлії вільним селянам було несила нести кінну службу у довгих походах, і Каролінгам для створення кінноти довелося спиратися на сеньйорат (на панів).

Потреба у вершниках при Карлі Мартелі і його синах спонукала королів роздати церковні землі на умовах прекарію. Карл Мартелл роздавав церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної служби. Потім на тих же умовах почали роздавати і королівські землі як бенефіції. Із [VIII століття|VIII ст.]] у стані дружинників з’являються васи, васали. Вільна, але (через брак власности) нездатна до несення кінної служби людина могла як васал отримати бенефіції — або як осіла (Hintersasse) — ділянку орної землі. Наділення орною землею мало господарські цілі, роздача бенефіцій — військові. У васальні відносини ставали почасти вільні люди, почасти невільні. Вільний ставав васалом шляхом комендації (manibus iunctis se tradit) і приносив своєму сеньйору присягу на вірність (per sacramentum fidelitas promittitur).

Наприкінці VIII ст. присяга на вірність вимагається й від невільних (servi), які отримували бенефіції чи посади (ministeria) або ставали васалами. Карл Великий ще застосовував у своїх війнах піхоту. Людовік I і Карл II збирали в похід лише кінноту.865 року від власника 12 гуфів землі вимагали мати кульчугу або панцир, тобто приналежності важкої кінноти; легка кіннота мала бути зі списом, щитом, мечем і луком. Нижче за панцирних лицарів вільного стану (milites) стояли легкоозброєні вершники, невільні за походженням (vavassores, caballarii). З оброчного населення можна було піднятися в міністеріали, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу легкоозброєного вершника, а потім, заслуживши відповідний бенефіцій, перейти у важку кінноту і стати лицарем. Таким шляхом з середовища невільних виділився привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих феодалах. З розвитком ленної системи міністеріали отримували лен і залучалися до лицарської служби.

У Німеччині

У Німеччині міністеріали з XI століття становлять особливий стан динстманів (Dienstmannen), що стоять вище від городян і вільного сільського населення, але нижче від вільних лицарів. Ознакою їхнього невільного стану була неможливість кинути службу за бажанням. Переваги стану міністеріалів спонукали вільних, а з середини XII ст. навіть знать, добровільно підкорятися сеньйорам на правах міністеріалів. Це підвищувало положення класу в громадській думці. Перше місце серед міністеріалів належало динстманам короля і духовних князів (Reichsdienstmannen), далі йшли міністеріали світських князів. Прелати, не рівні князям, і вільні феодали-не князі тримали, якщо і не динстманів, то все-таки невільних лицарів, що стояли нижче міністеріалів. У південній та західній Німеччині такі milites (eigene Ritter) зустрічалися навіть на службі у тих же динстманів. В Австрії та Штирії герцогським динстманам вдалося в другій половині XIII ст. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren), їх місце, як динстмани, зайняли невільні лицарі (Eigenmannen). У північній Німеччині, де князі роздавали лени переважно динстманам, знать із середини XII ст. стала масами переходити в міністеріали. Право з’являтися в графському суді і бути шефеном з середини XIII ст. скрізь визнане за динстманами. У XIV столітті цілком забуте їх невільне походження, пам’ять про яке до XV ст. збереглася для eigene Ritter. У XII ст. вільні лицарі і лицарі-міністеріали розрізнялися як ordo equestris maior et minor. Перехід нових шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий у середині XII ст. Починаючи з Гогенштауфенів, німецьке лицарство замикається в спадковий стан. Постанова Фрідріха I від 1156 року (Constitutio de раси tenenda) забороняла селянам носити спис і меч, навіть купець не сміє оперізуватися мечем, а повинен прив’язувати його до сідла. Ця конституція вводить і поняття про лицарське походження (Ritterbürtigkeit), miles (вершник) має право на поєдинок, якщо може довести своє лицарське походження (quod antiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat). Відповідно до «Саксонського Дзеркала», в істинного лицаря (von ridderes art) вже батько і дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios, 1187 — 88 років) забороняла синам священиків, дияконів і селян оперізуватися мечем за лицарським звичаєм.

У Франції

У Франції знатними людьми вважалися власники земель, тобто феодів (fief-terre), другою ознакою знатності стало допущення до посвячення в лицарі. Хоча прості люди і потрапляли іноді у лицарі — проте переважало правило, що в лицарі посвячували власника лену. Наділені ленами міністеріали, тобто люди невільних станів (sergent fieffé, serviens), прирівнювалися до вавасорів, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було головною ознакою знатності, городяни і навіть селяни могли набувати її простою купівлею ленів. У кінці XIII століття купівля феодів незнатними людьми була ускладнена важким податком (droit de franc-fief), але в цей час у знать можна було потрапляти і через «дарування» (lettre d’anoblissement) суверена, право «дарування» знатності стало привілеєм короля.

В Англії

В Англії право посвячувати в лицарі (knight) дуже рано стало прерогативою корони. Генріх III і Едуард I вимагали обов’язкового посвячення в лицарі від будь-якого ленника, що володів щорічним доходом із землі не нижче 20 фунтів. Факт володіння леном узяв верх над походженням особи.

Вплив церкви на військовий стан йшов спочатку через присягу на вірність, потім через присягу Земному або Божому світу, нарешті — через обряд освячення зброї перед врученням його воїнові при досягненні зрілості. «Вірність» включає в себе виконання християнського обов’язку служити Богові, дотримання сувереном миру по відношенню до церков, вдів, сиріт, обов’язок дотримуватися справедливості тощо. Земний і Божий світ (treugaіpax), скріплюють присягу, що встановлюється суверенами і соборами. Pax охороняє від насильств все невійськове населення — кліриків, жінок, купців, селян, а treuga обмежує чвари між самими лицарями.

Ритуал посвячення в лицарі

Вже за часів Тацита вручення зброї молодому германцеві в присутності народних зборів означало визнання його повнолітнім; зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич юнака. Карл I Великий в 791 р. урочисто оперезав мечем свого 13-річного сина Людовика, a Людовик — свого 15-річного сина Карла. Цей німецький звичай ліг в основу середньовічного посвячення в лицарі, як в члени військового стану, але був прикритий римським терміном — зведення в лицарі в середньовічних латинських текстах позначалося словами «надіти військовий пояс» (лат. cingulum militare).

Лицарем довгий час міг стати кожний. Спочатку в лицарі приймали (за німецькою традицією) з 12-ти, 15-ти, 19-ти років; проте в XIII столітті помітно прагнення відсунути його до повноліття, тобто до 21-го року. Посвячення найчастіше відбувалося у свята Різдва, Великодня, Вознесіння, П’ятидесятниці. Звідси з’явився звичай «нічної варти» напередодні присвяти ( veillée des armes). Кожен лицар міг посвячувати в лицарі, але найчастіше це робили родичі присвячуваного, сеньйори, королі та імператори прагнули затвердити це право винятково за собою.

У XI — XII ст. до німецького звичаю вручення зброї додалися спочатку тільки обряд підв’язування золотих шпор, одягання кольчуги і шолома, ванна перед одяганням. Colée, тобто удар долонею по шиї, увійшов у вжиток пізніше. До кінця обряду лицар вскакував, не торкаючись стремена, на коня, скакав галопом і ударом списа вражав манекени (quintaine), закріплені на стовпах. Іноді самі лицарі зверталися за освяченням зброї до церкви; таким чином став проникати в обряд християнський мотив. Під впливом церкви, німецький військовий обряд стає спочатку релігійним, коли церква тільки благословляла меч (bénir l’epée, в XII ст.), а потім і прямо літургійним, коли церква сама опоясує лицаря мечем (ceindre l’epée, в XIII ст.). У стародавніх єпископських обрядниках розрізняють Benedictio ensis et armorum (благословення зброї) від Benedictio novi militis (посвята лицаря). Найдавніші сліди посвячення лицаря церквою знайдені в римській рукописі початку XI ст., але потім до XIII ст. немає слідів Benedictio novi militis; можна думати, що цей обряд виник у Римі і поширився звідти. Удар при посвяченні в лицарі вперше згадується на початку XIII століття а у Ламберта Арденсьского (Lambertus Ardensis), в історії графів де Ґінь і д’Ардре. Алапа проникла і в церковний обряд Benedictio novi militis. За єпископським обрядником Гільома Дюран, єпископ, після Служби Божої, приступає до благословення меча, який оголеним лежить на жертівнику, потім єпископ бере його і кладе в праву руку майбутньому лицареві; нарешті, вклавши меч у піхви, опоясує посвяченого, зі словами:«Accingere gladio tuo super femur etc.»(хай буде підперезано стегна твої мечем); по-братському цілує нового лицаря і даєalapa, у вигляді легкого дотику рукою; старі лицарі прив’язують новому шпори; все кінчається врученням прапора.

Лицарський удар поширювався у Франції з півночі. Сучасники бачили в ньому випробування смирення. Для невільних вершників прийняття в лицарі було рівносильне звільненню, а тому, ймовірно, саме при їх посвяченні і з’являється впершеcolée- удар, який треба в такому випадку зіставити з римською формою звільнення per vindictam, зберігався до VIII ст. (Формула відпущення раба на волю в церкві складена за формулою звільнення per vindictam; в англо-норманскому праві знаходимо звільнення на народних зборах графства шляхом вручення зброї).У Німеччині стародавнім обрядом при посвяченні в лицарі єлише оперізування мечем при досягненні повноліття (Schwertleite); існування «удару» (Ritterschlag) до XIV ст. не доведено. Графа Вільгельма Голландського не було ще посвячено у лицарі, коли 1247 року його обрали римським королем.

У Йоганна Бекі (близько 1350 р.) зберігся опис його посвячення в лицарі шляхом удару. Лицар мав бути «miles»: тобто magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга (votum professionis), між іншим, складала:

• щодня слухати обідню,
• піддавати життя небезпеці за католицьку віру
• охороняти церкви і духовенство від грабіжників
• охороняти вдів і сиріт
• уникати несправедливою середовища і нечистого заробітку
• для порятунку безневинного йти на поєдинок
• відвідувати турніри тільки заради військових вправ
• шанобливо служити імператорові в мирських справах
• не відчужувати імперських ленів
• жити бездоганно перед Господом і людьми.

Поширення в Німеччині colée (удару) могло бути у зв’язку з французьким впливом при Карлі IV. Лицарський удар тепер отримував той, хто вже раніше володів зброєю, тоді як у старі часи вручення зброї при повнолітті і посвячення в лицарі завжди збігалися. Просте вручення зброї залишилося обов’язковим для кожного воїна; урочисте освячення меча, золотої шпори і «удар» стали ознакою прийняття воїна в лицарський орден. Молодий мужчина, що отримав зброю, стає зброєносцем (scutarius, Knappe, Knecht, armiger, écyyer). Однак, окільки лицарство в соціальному відношенні замкнулося у вищий шар військової знаті, то зі «зброєносців» стають лицарями лише сини лицарів (chevalier, Ritter, knight); невільні, підвищуючись і отримуючи важке лицарське озброєння — не називаються тепер лицарями, а потрапляютьдо колау знаті як нижчий її шар під тим же ім’ям «зброєносців», яке сини лицарів (Edelknecht, armiger nobilis) носять тимчасово, перед посвяченням у члени ордену. Лицарство стає не стільки установою, скільки — за прикладом Франції — ідеалом для всього військового стану середніх віків. Тому не в анналах, а в поезії найяскравіше закарбувалися образи лицарів.

Позбавлення Лицарського звання

Крім церемонії посвячення в лицарі, існувала також і процедура позбавлення лицарського звання, що звичайно (але не обов’язково) завершувалось передачею колишнього лицаря до рук ката. Церемонія відбувалася на ешафотi, на якому був повішаний зворотним боком щит лицаря (обов’язково із зображеним на ньому особистим гербом), і супроводжувалася співом заупокійних молитов хором з дюжини священиків. У ході церемонії з лицаря у повному обладунку після кожного проспіваного псалма знімали будь-яку частину лицарських обладунків (знімали не тільки зброю, але й наприклад шпори, які були атрибутом лицарської гідності). Після повного викриття і ще одного заупокійного псалма розбивали на три частини особистий герб лицаря (разом зі щитом, на якому він зображений). Після чого співали 109-й псалом царя Давида, що складається з набору проклять, під останні слова якого геральд (а іноді особисто сам король) виливав на колишнього лицаря холодну воду, символізуючи очищення. Потім колишнього лицаря спускали з ешафота за допомогою шибениці, петля якої була пропущена під пахвами. Колишнього лицаря під улюлюкання натовпу вели до церкви, де по ньому проводили справжню заупокійну службу, після закінчення якої його передавали в руки ката, якщо йому не було присуджено за вироком інше покарання (усе могло обмежитися позбавленням лицарського гідності). Після виконання вироку (наприклад, страти), геральди на повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «підлими (дослівно Віланами фр. vilain , позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з’являтися і брати участь в іграх і турнірах, дворі і на королівських зборах, під страхом бути роздягненими догола і висіченими різками, подібно віланам і народженим від неблагородного батька». Особливо страшним таке покарання було для німецьких міністреалісів, оскільки вони, навіть будучи лицарями (з приставкою фон), формально вважалися кріпаками, і позбавлення лицарського достоїнства перетворювало їхніх нащадків у справжніх кріпаків.

✅Лицарство і лицарська культура в Середньовіччі

Лицарство і лицарська культура, розквіт якої припадає на XII-XIII ст., були яскравою сторінкою в історії Середньовіччя.

Сеньйорів і васалів об’єднувало те, що всі вони були або хотіли стати лицарями.

Слово «лицар» в українській мові походить від німецького «Ріттер» – вершник.

Лицарем зазвичай міг стати тільки людина заможна, і до того ж досить багатий, щоб мати бойового коня і озброєння.

Лицар був прекрасно підготовлений до війни. Спочатку його захищали кольчуга, щит і шолом, а в XIV ст. з’явився суцільний обладунок вагою до 30 кг. Наступальною зброєю були меч і довгий спис. Кілька століть лицарі панували на полях битв.

У бою прагнули взяти в полон якомога більше лицарів, щоб отримати за них викупи. Тому в боях лицарі гинули рідко, зате багато хто з них потрапляли в полон.

Життя вимагало від лицаря:

• хоробрості;
• фізичної сили;
• постійного тренування.

З семи років хлопчики зі знатних родин служили пажами при дворі знатного феодала. Їх вчили їздити верхи, володіти зброєю, полювати, співати, танцювати; вони засвоювали вишукані придворні манери, проте читати їх вчили не завжди.

Потім юнак на кілька років ставав зброєносцем лицаря: прислужував, допомагав в битві. Лише після цього можна було стати лицарем.

Світ турнірів і гербів

У мирний час лицарі заповнювали дозвілля заняттями, схожими на війну: полювали на кабанів або оленів, брали участь в турнірах – змаганнях в умінні володіти зброєю. Борючись затупленим зброєю і в обладунках, лицарі на турнірі гинули рідко.

Організацією турнірів займалися герольди. Ледве глянувши на лицаря, вони могли визначити, хто він такий: адже на його щиті вони відразу бачили знак його роду – герб.

Мистецтво складати і описувати герби називається геральдикою; їм займалися герольди. У геральдиці використовувалося п’ять кольорів (блакитний, зелений, чорний, червоний, пурпурний), а також золото і срібло.

Колір і розташовані на щиті фігури часто мали символічне значення. До складу герба входив і девіз – короткий вислів, який висловив найважливіше в характері володаря герба і його предків.

Герби виникли саме в Середні століття – як особисті, а потім і родові знаки знатних людей. Пізніше герби з’явилися у міст і духовних осіб, а з гербів правителів з’явилися герби держав.

Втіленням духу Середньовіччя з його постійними війнами став неприступний кам’яний замок – житло лицаря і його фортеця. Замок був добре укріплений, міг витримати і штурм, і довгу облогу. Захопити його, як правило, вдавалося лише хитрістю або зрадою.

Замок був центром життя всієї округи. Тут жив сеньйор з сім’єю, подовгу гостювали васали і виховувалися їхні діти. При дворах сеньйорів розцвіла лицарська культура. Вона складалася з багатьох компонентів.

Це замки і герби, турніри і бенкети, танці та поетичні змагання. Лицар підпорядковувався певним правилам поведінки (кодекс лицарської честі), що відрізняє його від всіх інших.

Йому треба було бути хоробрим в бою і вірним сеньйору, відстоювати християнську віру, захищати слабких. Найгіршим пороком лицаря вважалося боягузтво, а честь цінувалася вище життя.

На війні лицарі часто грабували мирних жителів, але не для того, щоб розбагатіти, а для того, щоб щедрими подарунками залучити до себе нових васалів.

Лицарська культура вимагала уміння поводитися при дворі, особливо в спілкуванні з жінками. Це вміння називають куртуазністю (від французького слова «курей» – двір). Вважалося, що лицар повинен бути закоханий в прекрасну даму і прославляти її своїми подвигами. Ця придворна гра виховувала лицарів, пом’якшуючи грубість їх звичаїв.

Багато лицарі складали вірші, як, наприклад, трубадури – мандрівні лицарі-поети Південної Франції. При дворах звучали епічні поеми про героїв минулих днів, такі, як «Пісня про Роланда». Дуже популярні були лицарські романи про короля Артура і лицарів Круглого столу.

Таблиця з поясненнями на тему “Лицарство і лицарська культура в Середньовіччі”

Висновок

Лицарство і лицарська культура в Середньовіччі були значущими елементами феодального суспільства, що відіграли важливу роль у військовій, соціальній та культурній історії.

Лицарі були не тільки воїнами, але й носіями ідеалів честі та благородства, що виражалося через лицарські турніри, кодекси честі та формування лицарських орденів. Ця культура мала глибокий вплив на європейську історію, відображаючи зміни у воєнному мистецтві, соціальній ієрархії та культурних цінностях того часу.

Питання з цього матеріалу

• Хто такі лицарі і як вони боролися?
• Як виникли герби?
• Які відмінні риси лицарської культури?
• Які були переваги лицарського війська перед пішим ополченням?
• Про що може розповісти лицарський герб?
• Кого називають лицарем в наші дні?
• У чому сенс цього слова в сучасному розумінні і чи збігається він із середньовічним?