«Захід» і «Схід» як поняття культурології

Особливе місце в типології культур займає геоісторичний критерій, на підставі якого проводиться характеристика і зіставлення культур Заходу і Сходу. Взаємовідношення цих принципово різних цивілізаційних моделей демонструє діалектику єдності культурного світу в цілому. Не випадково, що чуйне художня свідомість в XIX-XX ст., Після актуалізації в поле теоретичних досліджень цивілізаційного підходу, вловило і розвинуло цю тему в творах різних видів мистецтва. Творчість Р. Кіплінга, П. Гогена, Т. Манна, В. Хлєбнікова, І. Стравінського, Дж. Селінджера, І. Бродського і багатьох інших, загострене на різних моментах цих культур, свідчило про особливу значущість такого ракурсу погляду на світ. Крім того, проблема взаємин Сходу і Заходу, починаючи з перетворень Петра I, поглядів П. Чаадаєва і дискусії західників та слов’янофілів, завжди була актуальна в нашій країні, тому що саме з нею пов’язували характеристику особливостей життя російської людини, його способу мислення, національного характеру – непередбачуваного і суперечливого.
Поняття Сходу і Заходу виникають з давнини. Назва «Стародавній Схід» закріпилося за Шумером, Єгиптом, Китаєм, индской цивілізацією (відомості про яких відносяться до V-VI тисячоліть до н. Е.) І більш молодими державами, заснованими на домінанті ісламу. Саме вони противополагались Заходу, отличающемуся абсолютно іншою формою організації соціокультурного досвіду.
Однак, беручи до уваги згадувану теорію локальних цивілізацій, що включає в тому числі і новітні цивілізаційні теорії, побудовані на протиставленні традиційних і сучасних суспільств (культур), не можна не побачити, що сьогодні Схід і Захід важко назвати універсальними формами цивілізаційно-історичного існування, т. е. визнати той факт, що вони виникли спочатку абсолютно незалежно одна від одної. Треба визнати, що досі сильна і переконлива позиція європоцентризму. Як підкреслює представник ростовської культурологічної школи А.Н. Єригін, після досліджень А. Вебера [18], Р. Генона і М.К. Петрова повністю відмовитися від неї неможливо, але треба зробити одне важливе доповнення: Захід, зазначає слідом за Петровим Єригін, в певному сенсі є історичною аномалією: в результаті природної катастрофи гине східна крито-мікенська цивілізація і виникає суспільство, яке відрізняється домінуванням вільної активної особистості (класична Стародавня Греція). Саме це виникло культурна освіта і кладе початок культурі Заходу і закладає початок пізніше розвилася культурно-історичної традиції, яка протягом історії набуває свої характерні «атрибути» – демократію, філософію, ринкову економіку, лібералізм і торжество науки [19]. Тут можна згадати ставлення до античності К. Маркса і Ф. Енгельса. Маркс говорив про Стародавню Грецію як про дитинство всього людства, а зовсім не виключно Європи, саме це і викликає, вважав Маркс, існуючу не одне сторіччя загальну прихильність до цієї стародавньої культурі. Енгельс ж висловлював аналогічне ставлення до будь-якої «античності» кожного конкретного народу, будь то «варвари» Заходу або тубільці Північної Америки [20].
Слід сказати, що європейська культура не є прямою спадкоємицею античної цивілізації. Антична спадщина прийшло в Європу через переклади з арабської мусульманських посередників, учених і філософів близькосхідного Середньовіччя. Серед них Муса ібн-Маймун (Маймонід), лейб-медик султана Салах-ад-Діна (Саладіна); філософ-езотеристи Мухіддін ібн-Арабі та інші. Крім цього Європа Відродження була добре знайома з художніми засобами арабської та іранської класичної поезії, які нерідко виступали основою творчості гуманістів.
Однак Європоцентризм як ідеологія увазі вплив на специфіку розвитку Європи Заходу і християнства, яке також зміцнило парадигму раціоналізму, обрану в Античності. Християнство, безумовно, визначило внутрішню рухливість і суперечливість західної культури, її пульсацію і динамічність, наповненість конфліктами – розуму і віри, віри та атеїзму і т. П.
Вперше таку позицію висловив Г.-В.-Ф. Гегель. У його поняттях «Захід» представляє єдність впливу античного світу (грецької та римської цивілізацій) і християнської західноєвропейської цивілізації [21]. Ні Росію, ні сучасні йому держави американського континенту Гегель не включив до складу Заходу, його всесвітня історія не торкалася їх зовсім. «Схід» ж у нього – це китайський, індійський і близькосхідний світи (Китай, Індія, Персія, Іран, іранські арійці – зендскій народ Заратустри, Ассирія, Вавилон, Мідія, Сирія, Фінікія, Іудея і Єгипет) плюс з’явився в Середні століття ісламський мир. Гегель перший, хто вжив поняття «Захід» і «Схід» в теоретичному контексті.
В уявленнях Карла Ясперса [22], явно відштовхувалися від теорії локальних цивілізацій, зокрема теорії Шпенглера, але творчо переробив її, західна культура локальна, але унікальна. Унікальність її полягає в єдності зв’язку Заходу зі спадщиною іудеїв, греків і римлян і з середньовічною західною культурою XI століть н. е. А в широкому сенсі Захід вміщає в себе культурно-історичний процес, розпочатий Єгиптом, Месопотамією і Крито-мікенської цивілізації, продовжений Персією, Іудеєю, а також Давньою Грецією (із закладеними нею ідеями демократії та філософськими концепціями) і Стародавнім Римом (т. Е. античністю) і завершується Візантією, Росією та Західною Європою з Америкою в християнську епоху (з додаванням ісламської цивілізації). Але головне, що Ясперс вводить поняття так званого осьового часу, який відділяє одні культури від інших. У осьовий час потрапляють культури, в рамках яких сформувалося свідомість, здатне поставити перед собою найвищі цілі, відчути глибину і самосвідомості, і трансцендентного світу. Але Схід у цілому в осьовий час, згідно з позицією Ясперса, не потрапляє, тому Ясперс майже уникає поняття «Схід», а згадує як дві самостійних сфери культурно-історичної традиції (поряд з третього – Заходом) тільки Китай та Індію. Саме вони, з його точки зору, потрапляють в осьовий час, що характеризується (за Ясперсом) усвідомленням людиною буття, самого себе і своїх кордонів. Людина осьового часу, з одного боку, усвідомлює жах світу, а з іншого – знаходить здатність, «стоячи над прірвою», поставити радикальні питання заради звільнення і порятунку.
На сьогоднішній день безумовно актуальною є тенденція діалогу культур Сходу і Заходу. Початок їй поклав класик західної компаративістики Ф. Нортроп. У 1947 році він висунув ідею «зустрічі Сходу і Заходу», необхідності підживлення старіючої західної цивілізації молодим вітальним Сходом. Не випадково сьогодні саме метод компаративістики активно використовується в гуманітарних науках, у тому числі і в культурології.
Загалом, Захід і Схід – два полюси в світі культури. І це проявляється у всіх її областях – в духовній і матеріальній. Незалежно від того, чи є західна і східна культури універсальними типами культури, або одне виникає після іншої спонтанно, вони – даність. Звичайно, в рамках європоцентризму мірилом цивілізаційної розвиненості завжди служив Захід. Але навіть у цьому випадку одним звеличилось Заходу справа не обмежувалася: дослідження Сходу західними вченими відкривали нові грані східної культури і в той же час специфічно проявляли європейська самосвідомість.

Що таке захід та Схід

ЗАХІД та СХІД – когнітивні метафори, які визначають специфіку двох фундаментальних шляхів людського буття у світі та культур, що об’єктивуються на їх основі. Під Заходом розуміють шлях людського буття у світі, який актуалізується на основі античного та християнського світовідношення; в широкому сенсі слова З. охоплює ті регіони планети, де поширилися цінності античної та християнської культур. У строгому сенсі слова Захід – це західноєвропейська культура, головними цінностями якої є: ідея особистості, що випливає з самої сутності християнського світогляду; ідея і практика технічного оволодіння природою як певним об’єктом, що повинен підкоритися людині, та ідея історії С. хід – це шлях людського буття у світі, який об’єктивується у метакультурі, що має своїм підґрунтям взаємодію буддійського світовідношення з індуїзмом, а також з даосизмом та конфуціанством О. тже, Схід у строгому сенсі слова – це шлях буття, що протистоїть Заходу. Схід у широкому сенсі слова охоплює увесь духовний обшир Азії, а тому включає й мусульманську культуру. Фундаментальною особливістю східного шляху людського буття є “природність”; з цього приводу Гегель зазначав, що на схід абсолютний дух досягає дійсності не у собі самому, а у сфері природи. Принциповими особливостями східного шляху буття є також фаталізм (який зумовлює дивовижну статичність традицій) та парадоксально пов’язана з ним ідея самопокарання (карми). В епоху Нового часу починається експансія Заходу на Схід, яка у XIX ст. досягає апогею. Східні культури розглядаються як “відсталі”, такі, що знаходяться на щаблі розвитку, який Захід уже проминув. Цим виправдовувалося право на цивілізаторську та релігійно-місіонерську діяльність, а також ідеологія колонізації в цілому. Проте у XX ст. відбувається й протилежний процес – духовна експансія Сходу на Захід у формі релігійно-філософських систем, практик оздоровлення та бойових мистецтв. Усе це приводить до того, що наприкінці XX ст. З. та С. набувають статусу рівноцінних шляхів буття. Слов’янський регіон, що розташований між С. і З., усе ж, зважаючи на домінування в ньому християнської релігії, тяжіє до культурно-ціннісного простору Заходу.Н. Хамітов

Ви можете поставити посилання на це слово: