I і II Державні думи

У березні – квітні 1906 р пройшли вибори в I Державну думу. Було обрано 448 депутатів, що представляли переважно ліберально-буржуазні і демократичні партії: 153 кадета, 107 трудовиків, 63 “автономіста” (депутати національних окраїн поляки, литовці, латиші, українці, мусульмани), 13 октябристів, 105 безпартійних і 7 інших. Таким чином, кадетів і примикали до них в Думі виявилося 43%, трудовиків – 23, представників націоналістичних груп – 14%; п’яту частину депутатів становили безпартійні.

27 квітня 1906 депутати, обрані в I Державну думу, були зібрані в Зимовому палаці. До них з короткою вітальною промовою звернувся Микола II, який обіцяв “зберегти непорушні встановлення”, даровані їм народу. Потім депутатів на пароплавах доставили в Таврійський палац – місце роботи Думи. Головою I Державної думи був обраний представник ліберальної московської професури кадет С. А. Муромцев.

I Державна дума пропрацювала всього 72 дні. Центральне місце в її засіданнях зайняло обговорення аграрного питання. Розглядалися два аграрних законопроекти – від кадетської партії за підписом 42 депутатів (“проект 42-х”) і 104 депутатів трудової групи Думи.

І той і інший пропонували створення “державного земельного фонду” для наділення землею безземельного і малоземельного селянства. Кадети вимагали включити в цей фонд казенні, удільні, монастирські і частина поміщицьких земель, виступали за збереження зразкових поміщицьких господарств і відчуження за ринкову ціну у поміщиків тієї землі, яка здасться ними в оренду. Вони навіювали поміщикам, що без відчуження частини їх землі не уникнути жакерии. Твердолобих поміщиків вони називали “революціонерами справа”, не розуміють, що єдиний спосіб уникнути революції – наділити селян землею. Трудовики вимагали для забезпечення малоземельних і безземельних селян відвести їм ділянки за трудовою нормою за рахунок казенних, удільних, монастирських і приватновласницьких земель, що перевищували трудову норму, ввести уравнительно-трудове землекористування. Більшість депутатів-трудовиків зажадало також оголошення політичної амністії, скасування Державної ради, розширення законодавчих прав Думи, встановлення відповідальності міністрів перед “народним представництвом” (тобто Думою). До депутатів-трудовикам надійшла маса наказів від селян: “Вимагайте землі волі, не бійтеся конфлікту, ми за вас. Ваші вимоги справедливі, вони ж – наші, відступати нікуди, краще померти разом, ніж померти без землі голодною смертю”. У наказах селяни вимагали скликати Народну думу з справжніх представників народу, бо тільки така Дума і може вирішити земельне питання в інтересах народу. За попередньо необхідно було скликати Установчі збори на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування.

13 травня 1906 в Думі була оголошена урядова декларація, яка оголошувала “безумовно неприпустимим” примусове відчуження навіть частини поміщицької землі. Уряд відповів також відмовою на вимоги депутатів Думи дарувати амністію політичним в’язням, розширити прерогативи Думи і ввести принцип відповідальності перед нею міністрів. У відповідь на це урядова заява Дума за пропозицією трудовиків прийняла рішення про недовіру уряду і заміні його іншим.

Царський уряд під приводом, що Дума нс тільки не “заспокоює парод”, а ще більш “розпалює смуту”,

8 липня 1906 розпустив її. Коли вранці наступного дня депутати з’явилися на засідання в Таврійський палац, на дверях вони побачили маніфест про розпуск Думи. Трудовики запропонували зібратися в Петербурзі і видати маніфест про те, що Дума не підкоряється цьому урядовим актом і закликає народ згуртуватися навколо неї. Але кадети виступили з пропозицією всім депутатам відправитися в Виборг. Тут 9-10 липня 200 депутатами (кадетами, трудовиками і соціал-демократами з меншовиків) було підписано відозву “народу від народних представників” (так зване Виборзьке відозву). Населення закликалося в знак протесту проти розгону Думи припинити виплату податків, виконання інших повинностей – явку новобранців на призовні пункти і пр. до тих пір, поки не будуть оголошені вибори у II Думу. Підписавши “Виборзьке відозву” піддалися короткострокового арешту. Коли уряд оприлюднив дату виборів у II Державну думу, кадетська фракція заявила, що необхідність в пасивному опорі відпала.

У лютому 1907 р пройшли вибори в II Державну думу. Вона виявилася “лівіше” першою. З 518 депутатів Думи 223 належали до лівих партій і групам (66 соціал-демократів, 37 есерів, 16 народних соціалістів і 104 трудовика), 99 місць мали кадети, 44 – октябристи, 10 – вкрай праві. Перше засідання Думи відбулося 20 лютого 1907 Головою її було обрано земський діяч, кадет Ф. А. Головін.

У II Думі, як і в першій, центральне місце зайняв аграрне питання. Ліві фракції Думи зажадали повної і безоплатній конфіскація поміщицької землі і перетворення всього земельного фонду країни в загальнонародну власність.

Державний переворот 3 червня 1907. Підсумки і значення революції 1905-1907 років

II Державна дума проіснувала 102 дня. Запеклі дебати в Думі та висунуті нею радикальні вимоги, особливо з аграрного питання, стривожили уряд. 1 червня 1907 на закритому засіданні Думи Столипін виступив із заявою про наявні в розпорядженні слідства матеріалах, нібито вказують на наявність антиурядової змови, до якого причетна соціал-демократична фракція Думи, і зажадав позбавити депутатської недоторканності і притягнути до слідства 65 депутатів цієї фракції, а для 16 з них дати санкцію на негайний арешт. Приводом до цього послужила сфабрикована охранкою фальшивка про “умислі” депутатів соціал-демократів “ниспровергнуть існуючий державний лад”. За пропозицією кадетської фракції терміново була створена спеціальна думська комісія для з’ясування обґрунтованості вимог уряду. Але не чекаючи рішення думської комісії, влади в ніч на 3 червня заарештували 16Депутати соціал-демократичної фракції. Заарештовані депутати були віддані суду, який визнав їх винними і засудив частина з них до каторжних робіт, а інших до заслання на поселення.

3 червня 1907 були оприлюднені царський маніфест про розпуск Думи і новий закон, який змінив порядок виборів в Думу. Видання нового виборчого закону однієї волею царя стало грубим порушенням Маніфесту 17 жовтня 1905 року і оприлюднених 23 квітня 1906 “Основних державних законів” , згідно з якими “ніякий новий закон не може послідувати без схвалення Державної ради і Державної думи”. Тим самим був здійснений акт державного перевороту. Він знаменував собою поразка революції 1905 1907 рр. і наступ реакції.

Революція 1905-1907 рр. зазнала поразки, проте її історичне значення було величезне. Вона не тільки з’явилася школою революційної боротьби, “репетицією 1917”, в чому раніше бачили головне її значення, але в першу чергу серйозно потрясла основи російського самодержавства, яке змушене було піти на ряд істотних поступок: скликати законодавчу Державну думу, проголосити ряд свобод, у тому числі свободу віросповідання і скасування цензури, легалізувати профспілки, зайнятися аграрною реформою в селі. Робочі домоглися скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. Таким чином, революція принесла певні завоювання народним масам.

Революція 1905-1907 р отримала і великий міжнародний резонанс. Вона сприяла підйому страйкової боротьби робітників і Німеччини, Франції, Англії, Італії, Австро-Угорщині, Бельгії. За особливо значним було її вплив на країни Сходу, де сталися антифеодальні революції: в 1905-1909 рр. – В Ірані, в 1908 р – в Туреччині, в 1911 1913 рр. – У Китаї, розгорнулося національно-визвольний рух на Балканах, в Індії та Індонезії.

Українські фракції та українське питання в Державних думах Російської імперії

Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум Росії. Так, із 102 депутатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу — більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, неможливість відкрито висувати кандидатів від своїх політичних партій, це, безумовно, був успіх.

Українські ліберали співробітничали з місцевими організаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депутати пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досягнуто, перемагали праві.

Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі використовували “українське питання” там, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний досвід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомовної газети “Южный край” систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі українською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій українською мовою.

Загалом склад депутатів від України у Думах був прогресивно-демократичний, опозиційний до царського уряду. Діяли українські думські громади (фракції), що розробляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал “Украинский Вестник”, а в 1907 р. газету “Рідна справа”, в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.

До української фракції І Думи входили 44 депутати, серед них — І. Шраг, П. Чижевський, В. Шемет, Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран, А. Грабовецький та інші. Крім депутатів, які репрезентували український рух, багато членів Думи від інших партій увійшли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення українських питань (М. Ковалевський, А. В’язлов, М. Біляшевський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях взаємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов’язані у національних питаннях діяти згідно з духом української парламентської групи.

У складі української фракції ІІ Думи було 47 осіб. Серед них М. Долгополов, Б. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об’єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування української фракції.

Робота фракції будувалася на принципах західноєвропейських парламентів. Так, у 1906 р. була створена група експертів з різних проблем, яку очолював М. Гру шевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і не репрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміністрації, призначенням суддів. Чверть місць у них передбачалася для інтелігенції.

Фракція працювала над законопроектами про сільськогосподарських робітників, національні права, мову викладання у школах українських губерній. Активно виступала вона з аграрного питання. Засудила позицію уряду щодо єврейських погромів (депутат І. Шраг був притягнутий до судової відповідальності за думську промову з цього питання), розстріли сільськогосподарських робітників у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Короткий термін існування І Думи не дав змоги фракції внести підготовлені законопроекти на її розгляд.

У II Думі українська фракція виступила з декларацією, створеною на базі програми УДРП. Поряд з загальнодемократичними вимогами свободи слова, друку, амністії політичним в’язням тощо проголошувалася необхідність надання автономії Україні, українізації шкільної освіти.

У III і IV Думах українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування.

На засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте ці скромні вимоги не були прийняті. Українську мову не дозволили вивчати в початковій школі, хоч іншим народам — полякам, латишам, литовцям, естонцям, татарам, євреям — було дозволено мати такі школи. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів; звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти українців; викорінювати використання назв “Україна”, “український”, доводити, що “Україна” — це просто окраїна держави в минулі часи тощо.

Для посилення антипольської та антиукраїнської політики III Дума прийняла закон про виділення Холмщини. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.