Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Тема декабристського руху не є нині популярною серед українських істориків, заглиблених, за умов необхідності остаточного формування та ствердження вітчизняної державницької ідеї, у пошук аналогій, пов’язаних із самоідентифікацією нації. У Росії тепер час від часу намагаються переосмислити питання грудневого повстання 1825 р. і, з огляду на сучасний курс офіційної російської історичної науки, декабристам та їхній діяльності нерідко надають різко негативних рис. Таким чином, нащадкам народів, на землях яких народився та розвинувся унікальний демократичний рух першої третини ХІХ ст. здається не на часі заглиблюватися у його історію. І якщо позиція російської сторони більш-менш зрозуміла – декабристи невигідні, оскільки були противниками самодержавства, квазі-форма якого нині плекається у Російській Федерації, то недостатня увага до цієї теми з боку українських істориків викликає подив. Слід усвідомити: декабристський рух був першою спробою не лише зовнішньої, але й внутрішньої європеїзації земель, що підпали під вплив Російської імперії, велика частина яких тепер становить територію сучасної України.

Декабристські повстання ознаменували кінець ліберальної Олександрівської епохи та початок епохи Миколаївської. Якою б банальною не здавалася думка про те, що це був лише початок хвилі демократичних повстань у Російській імперії – вона, втім, є слушною. Великий злам епох відбувся. Закінчилася пора ілюзій, пора надій на те, що імператор може дарувати країні Конституцію. І ще декілька поколінь народів, придушених світовими імперіями, мали страждати і вмирати у кривавих нерівних битвах, поки нарешті у їхній свідомості зросла думка, що не можна чекати свободи від монарха, який є запорукою несвободи, оскільки імперська форма правління в принципі має за основу всезагальну несвободу.

Цікавою і неоднозначною виглядає нині також позиція самих учасників декабристських організацій. Як відомо, більшість антимонархічних рухів ХІХ ст. зазнали поразки частково через нерівномірність складу їхніх учасників. Якщо у випадку польських повстань 1830-1831 та 1863 рр. зло чаїлося у класовій різниці, і, відповідно розбіжності приватних інтересів повсталих – то у випадку з декабристами значну роль відіграла різниця в етнічному походженні, культурних впливах, яким піддавалися окремі групи змовників, підсвідоме успадкування ними різних засад державного правління і, як наслідок, суттєва різниця поміж програмами Північного та Південного товариств. Безумовно, цей нюанс був не головною причиною поразки і повного знищення декабристської змови, але він відігравав важливу роль. Зокрема, недарма, на відміну від своїх північних побратимів, члени Південного товариства сповідували республіканський принцип державного врядування, який відобразився в їхньому установчому документі, створеному П. Пестелем – “Руській правді”. Тут помітний вплив притаманної Речі Посполитій та Гетьманщині виборної традиції. “Конституція” Микити Муравйова передбачала у якості державного ладу конституційну монархію. Крім того, її автор пропонував штучно прищепити у Російській імперії адміністративний устрій на зразок Сполучених Штатів Америки. Цей документ був надто сміливим, відірваним від сучасних реалій, і, на відміну від “Руської правди”, не голосувася і не приймався усіма членами товариства. Південне товариство у цьому сенсі було більш одностайне, а згодом і багато членів Північного товариства стали схилятися до республіканських принципів. На загальному з’їзді декабристів, котрий відбувся у Києві під час Контрактового ярмарку 1825 р., їм не вдалося досягнути консенсусу. Відсутність остаточного порозуміння щодо дій після ймовірного захоплення влади у країні, безумовно, була однією із засадничих причин загальної неузгодженості планів та подальшої невдачі ініціативи.

Значення декабристських повстань 1825–1826 рр. не слід недооцінювати. Особливо важливим для сучасних українців є збереження пам’яті про повстання Чернігівського полку, яке відбулося на території Київської губернії 29 грудня 1825 – 3 січня 1826 рр. Його організаторами стали представники офіцерської еліти, багато з яких мали походження з українських старшинських родів. Найяскравішим прикладом у цьому сенсі є, звісно, сім’я Муравйових-Апостолів. Важливе значення для України мали й інші особи, котрі відіграли значні ролі по обидва боки цього внутрішньодержавного протистояння. Короткі довідки про окремих з них, які є авторами, або героями документів цієї виставки, подано нижче за алфавітним порядком.

Михайло Бестужев-Рюмін. Портрет, написаний за малюнком А. Івановського, зробленим під час слідства

Бестужев-Рюмін Михайло Павлович (1801 – 1825). Один з керівників Васильківської управи Південного товариства та повстання Чернігівського полку. Друг С. І. Муравйова-Апостола. У січні 1824 р. вів перемовини з Польським патріотичним товариством. У грудні 1825 р. разом з С. І. Муравйовим-Апостолом склав “Православний катехизис”, який було прочитано солдатам. За вироком суду страчений у Петропалівській фортеці. А. Є. Розен у своїх “Записках декабриста” писав: “Михайлу Павловичу Бестужеву-Рюміну було лише 23 роки від народження. Він не міг добровільно розстатися з життям, яке тільки-но розпочав; він бився, мов птах у клітці і шукав звільнення, коли прийшли до нього із кайданами. Перед виходом з каземату він зняв з грудей своїх образ Спасителя, який несе хрест, овальний, вишитий двоюрідною сестрою, оправлений у бронзовий обруч, і благословив ним сторожа Трифинова. Я бачив цей образ, запропонував мінятися, але старий солдат не погодився на жодні умови, сказавши, що постарається віддати цей образ сестрі Бестужева. На цьому образі дали клятву дванадцять членів таємного союзу об’єднаних слов’ян.”

Сергій Волконський.
Портрет роботи М. Горджиані
з фотокартки 1864 р.

Волконський Сергій Григорович (1788 – 1865). Генерал-майор, бригадний командир 19 піхотної дивізії, герой війни 1812 р. Єдиний генерал дійсної військової служби, який брав безпосередню активну участь у повстанні декабристів. Походив зі старовинного чернігівського князівського роду. З 1819 р. – член Союзу благоденства; пізніше вступив до лав Південного товариства. З 1823 р. разом із В. Л. Давидовим очолив Кам’янську управу, здійснював зв’язок між Південним та Північним товариствами, вів переговори про спільні дії із Польським патріотичним товариством. Засуджений до 15 років каторжних робіт. Згодом термін зменшено. Пізніше жив на поселенні у Сибіру. Дружина С. Волконського – дочка генерала М. М. Раєвського Марія поїхала за чоловіком на заслання. За амністією 1856 р. сім’ї Волконського повернено дворянство, а його дітям – князівський титул. Помер у маєтку зятя, М. Кочубея, у с. Вороньки на Чернігівщині, де і похований поруч з дружиною.

Володимир Вольховський. Портрет роботи невідомого художника

Вольховський Володимир Дмитрович (1798 – 1841). Уродженець Полтавщини, вихованець Царскосельського ліцею. Член переддекабрстської організації “Священна артіль”. З 1817 р. – член Союзу Спасіння та Союзу Благоденства. У 1823 р. брав участь у нарадах декабриста І. І. Пущина. У 1826 р. був переведений на Кавказ, де служив до 1839 р., коли вийшов у відставку. Останні роки життя провів у своєму маєтку в с. Кам’янка Харківської губ. У його родині до 1838 р. виховувався син декабриста А. Є. Розена, якого його дружині, А. В. Розен, заборонили взяти з собою до Сибіру.

Митрополит Євгеній Болховітінов.
Портрет роботи І. Бугаєвського-Благодарного

Євгеній (Болховітінов) (1867 – 1837). Митрополит Київський і Галицький, церковний історик, археограф і бібліограф. Під час повстання на Сенатській площі 14 грудня 1825 р. знаходився у Санкт-Петербурзі й разом з митрополитом петербурзьким Серафимом (Глаголевським) намагався вмовити повсталі полки припинити виступ. Згодом був нагороджений за проявлену мужність.

Михайло Милорадович.
Портрет роботи Дж. Доу

Милорадович Михайло Андрійович (1777 – 1825). Генерал від інфантерії, граф, герой декількох воєн, зокрема, війни 1812 р. Вихідець зі шляхти Лівобережної України із сербським корінням. Від 1818 р. – санкт-петербурзький військовий губернатор. Під час підготовки повстання декабристів певною мірою потурав змовникам, оскільки прагнув звести на престол близького йому за поглядами цесаревича Костянтина Павловича. Після відмови Костянтина Павловича від престолу, усвідомлюючи особисту відповідальність за ситуацію, що склалася, намагався вмовити повстанців припинити виступ. Був смертельно поранений декабристом П. Г. Каховським. За спогадами начальника кронверку Петропавлівської фортеці В. І. Беркопфа, коли засуджених до страти декабристів було виведено до шибениці, “…вони розцілувалися один з одним, як брати, але коли останнім вийшов з воріт Каховський, йому ніхто не подав навіть руки. (…) Причиною тому було вбивство графа Милорадовича, скоєне Каховським, чого ніхто зі злочинців не міг пробачити йому перед смертю.”

Постріл Каховського у графа Милорадовича. Гравюра за малюнком з колекції Г. О. Милорадовича

Матвій Муравйов-Апостол.
Фото 1857–1858 рр.

Муравйов-Апостол Матвій Іванович (1793 – 1886). Член Південного товариства від 1823 р., учасник повстання Чернігівського полку. Походив зі старого українського шляхетського роду, був праправнуком гетьмана Д. Апостола. Випускник санкт-петербурзького Корпусу інженерів шляхів сполучення. Учасник війни 1812 р. та закордонних походів російської армії. Мав численні нагороди, зокрема, солдатський Георгіївський хрест. Від 1818 р. був призначений ад’ютантом малоросійського генерал-губернатора М. Г. Репніна-Волконського. У 1823 – 1824 рр. був повноважним представником Південного товариства у Санкт-Петербурзі. У повстанні Чернігівського полку брав участь у чині підполковника. За вироком слідчої комісії був засуджений до 20 років каторжних робіт, але після року відбуття покарання за особистим розпорядженням Миколи І переведений на поселення. Амністований у 1856 р. Від 1860 р. жив у Москві, де й помер у віці 92 років, залишивши нащадкам надзвичайно цінні спогади про декабристський рух.

Сергій Муравйов-Апостол.
Портрет роботи М. Уткіна

Муравйов-Апостол Сергій Іванович (1796 – 1826). Декабрист, один із керівників Південного товариства, брат Матвія Муравйова-Апостола. Так само, як брат, отримав спочатку домашню освіту в період перебування сім’ї за кордоном, а пізніше закінчив санкт-петербурзький Корпус інженерів шляхів сполучення. Учасник війни 1812 р., брав участь у численних битвах, мав бойові нагороди. Встановив зв’язок із Польським патріотичним товариством та Товариством об’єднаних слов’ян. Розділяв думку про можливість вбивства імператора. Очолив повстання Чернігівського полку. Був страчений. Про допит Сергія Муравйова-Апостола, який проводив особисто Микола І, імператор пізніше згадував: “Обдарований надзвичайним розумом, отримавши прекрасну освіту, але на закордонний лад, він був у своїх думках зухвалий і самовпевнений до безумства, та одночасно скритний і дуже твердий. (…) Коли він усе висказав, я йому відповів: – Поясніть мені, Муравйов, як ви, людина розумна, освічена, могли хоч на одну секунду до того забутися, щоб вважати ваш намір виконуваним. (…) Він опустив голову, нічого не відповів…”
У передсмертному листі до брата Матвія Сергій Муравйов-Апостол потішав його словами Євангелія: “Кому дано багато, багато й вимагається.”

Сергій Трубецькой.
Фото 1857 р

Трубецькой Сергій Петрович (1790 – 1860). Князь, учасник війни 1812 р., полковник. Серед нагород, отриманих в ході Наполеонівських війн, мав, зокрема, золоту шпагу “За хоробрість”. Під час повстання 14 грудня 1825 р. призначений “диктатором”, проте так і не з’явився на Сенатській площі. Радянська історіографія традиційно називала цей вчинок боягузтвом, однак відомо, що серед декабристів вже після арешту і на засланні Трубецькой продовжував користуватися загальною пошаною та приязню. Засуджений до довічних каторжних робіт; пізніше термін було скорочено до 20, 15 і врешті – 13 років. Від 1839 р. до амністії 1856 р. жив на поселенні у с.Ойок Іркутської губ., а пізніше в Іркутську. Після амністії оселився у Києві, а 1858 р. переїхав до Одеси. У 1859 р. переїхав до Москви, де і помер. Дружина Сергія Трубецького – Катерина Іванівна (у дівоцтві Лаваль) була першою з дружин декабристів, яка випросила дозвіл поїхати за чоловіком на заслання до Сибіру.

Ганна Путова,
начальник відділу
довідкового апарату та обліку документів

1827 р., серпня 8. – Повідомлення київського військового губернатора П. Желтухіна підполковнику Панкову про збитки,
завдані жителям Васильківського пов. Київської губ. під час придушення повстання Чернігівського полку.
ЦДІАК України, ф. 533, оп. 5, спр. 30, арк. 1-2зв.

1825 р., грудня 30. – Рапорт командувача 9 піхотною дивізією генерал-майора С. Л. Тихановського
головнокомандувачу І армії
про повстання Чернігівського полку.
ЦДІАК України, ф. 1196, оп. 1. спр. 74, арк. 1-4 зв. Копія

1826 р., січня 2-6. – Рапорти васильківського земського ісправника київському цивільному губернатору про придушення повстання Чернігівського полку.
Сучасні копії.
ЦДІАК України, ф. 533, оп. 4, спр. 7, арк. 22-26

1836 р., лютого 1. – Клопотання виконувача обов’язків київського цивільного губернатора до Київського військового, подільського
і волинського генерал-губернатора про нагородження титулярного радника Кириєнка орденом Св. Анни 3-го ступеню
за повідомлення у грудні 1825 р. губернському прокурору Каменському
про оточення Василькова учасниками повстання Чернігівського полку.
ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 2117, арк. 1-2зв

1836 р., лютого 1. – Клопотання виконувача обов’язків київського цивільного губернатора до Київського військового, подільського
і волинського генерал-губернатора про нагородження титулярного радника Кириєнка орденом Св. Анни 3-го ступеню
за повідомлення у грудні 1825 р. губернському прокурору
Каменському про оточення Василькова учасниками повстання Чернігівського полку.
ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 2117, арк. 1-2зв

1827 р., листопада – Відомість про відшкодування жителям Васильківського пов. Київської губ. втрат,
яких вони зазнали внаслідок повстання Чернігівського полку. Фрагмент.
ЦДІАК України, ф. 533, оп. 2, спр. 48, арк. 34

1825 р., грудня 20. – Маніфест Миколи І про події на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 7 і зв.

1826 р., червня 2. – Маніфест Миколи І про створення слідчої комісії у справі декабристів.
ЦДІАК України, ф. 49, оп. 2, спр. 1537, арк. 1 і зв.

1826 р., липня 10. – Указ Миколи І Верховному кримінальному суду про покарання учасників повстань на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р.
та Чернігівського полку у грудні 1825 р. – січні 1826 р. Фрагмент.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 22-24

1826 р., липня 10. – Список підсудних у справі декабристів з указанням призначеного для них покарання.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 12-13

1826 р., липня 11. – Виписка з протоколу Верховного кримінального суду про заміну п’ятьом декабристам, засудженим до смертної кари, четвертування повішенням.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 32

1826 р., липня 13. – Маніфест Миколи І про завершення судового процесу над декабристами.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 34-35

1826 р., жовтня 11. – Титульний аркуш справи “О Массонии и о Российской крамоле…”
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 1

1836 р., квітня 24. – Указ Сенату про скорочення термінів каторжних робіт засланим декабристам з нагоди 10-річчя правління Миколи І.
ЦДІАК України, ф. 486, оп. 1, спр. 6814, арк. 246

1856 р., серпня 30. – Указ Сенату про повернення чинів і титулів засудженим у справі декабристів у 1826 р. та їхнім законним дітям.
ЦДІАК України, ф. 442, оп.806, спр. 302, арк. 2

1817 р. – Список вихованців Царскосельського ліцею першого випуску з указівкою, у які цивільні та військові чини вони випущені.
ЦДІАК України, ф.2039, оп. 1, спр. 54, арк. 6 і зв.

1817 р., червня 9. – Свідоцтво про закінчення навчання у Царскосельському ліцеї, видане майбутньому декабристу В. Вольховському.
ЦДІАК України, ф. 2039, оп. 1, спр. 54, арк. 9

1817 р., червня 9. – Свідоцтво про закінчення навчання у Царскосельському ліцеї, видане майбутньому декабристу В Вольховському.
ЦДІАК України, ф. 2039, оп. 1, спр. 54, арк. 9

1825 р., січня 11. – Запис у метричній книзі київської церкви Преображення Господнього (Спаса на Берестові)
про шлюб С. Волконського і М. Раєвської
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 1541, арк. 270 зв.

1825 р., грудня 25. – Лист Миколи І до митрополита Київського Євгенія (Болховітінова) із висловленням вдячності за виявлену мужність
під час подій на Сенатській площі 14 грудня 1825 р.
ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 598, арк. 1

1826 р., липня 13. – Передсмертний лист декабриста К. Рилєєва до дружини. Сучасний список.
ЦДІАК України, ф. 1672, оп. 1, спр. 144, арк. 2-3

1826 р., вересня 28. – Повідомлення Київської духовної дикастерії Афанасію, єпископу Чигиринському, вікарію Київської митрополії
про отримання тексту подячного молебню з нагоди перемоги над повстанцями у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. для служіння у храмах єпархії.
ЦДІАК України, ф. 169, оп. 3, § 6, ст. ІІ, спр. 14, арк. 2 і зв.

1837 р., вересня 22. – Відомості про надання 1801 р. підполковником М. Апостолом свого прізвища двоюрідному брату –
І. Муравйову (батьку декабристів Матвія, Сергія та Іполита Муравйових-Апостолів) для запобігання згасанню роду.
ЦДІАК України, ф. 486, оп. 1, спр. 6876, арк. 10зв.-11

1837 р., вересня 22. – Відомості про надання р. підполковником М. Апостолом свого прізвища двоюрідному брату –
І. Муравйову (батьку декабристів Матвія, Сергія та Іполита Муравйових-Апостолів) для запобігання згасанню роду.
ЦДІАК України, ф. 486, оп. 1, спр. 6876, арк. 10зв.-11

До серпня 1826 р. – Локон декабриста О. Пестова із підписом його брата, Г. Пестова.
ЦДІАК України, ф. 2044, оп. 1, спр. 584, арк. 1

Після 1880 р. – Родовід шляхетського роду Пестових.
ЦДІАК України, ф. 2044, оп. 1, спр. 2, арк. 1

1832 р., січня 30. – Повідомлення чергового генерала Головного штабу його імператорської величності Київському військовому губернатору
з проханням про розшук дружини декабриста К. Берстеля Марії для вручення їй грошової допомоги від Миколи І.
ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 1223, арк. 1 і зв.

1856, вересня 26. – Повідомлення Міністерства внутрішніх справ Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернатору
про заборону Олександром ІІ надання закордонного паспорту підпоручику С. Трубецькому.
ЦДІАК України, ф. 442, оп. 806, спр. 239, арк. 2

1884 р., жовтня 28. – Лист князя Одоєвського – Маслова до М. Ф. Сумцова про його родинні зв’язки
з декабристом князем В. Ф. Одоєвським.
ЦДІАК України, ф. 2052, оп. 1, спр. 873, арк. 1 і зв.

1861 р., жовтня 7. – Повідомлення Київського, подільського і волинського генерал-губернатора Чернігівському губернатору
про запобігання можливому відправленню Служби Божої за упокій декабристів, яку буцім-то хочуть замовити місцеві студенти.
ЦДІАК України, ф. 442, оп. 811, спр. 14, арк. 81

1906 р. – Плакат “Борцы за свободу”, конфіскований виконувачем обов’язків
старшого інспектора типографій, літографій і книжкової торгівлі у м. Одеса
в одеській книгарні “Труд”.
ЦДІАК України, ф. 335, оп. 1, спр. 12, арк. 104 і зв.

Скільки років державності України? Маємо вести відлік від скіфських часів

Наших предків називали скіфами щонайменше півтори тисячі років.

31 травня цього року Верховна Рада ухвалила закон, за яким щорічно 28 липня відзначатимемо День Української Державності.

Коли ж зародилася державність України і скільки їй років?

Від кіммерійців до українців

Першою державою на теренах України, про яку збереглися писемні повідомлення в античних джерелах і про існування якої нагадують сьогоднішні географічні назви Сіверськ, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець та інші, була Кіммерія.

Існувала вона в IX-VII ст. до н. е. Після неї постала держава під назвою Скіфія. Чи можна Кіммерію і Скіфію, а за ними й інші держави, що пізніше поставали на теренах сучасної України, вважати українськими?

Позитивну відповідь на це запитання дають результати недавніх досліджень генетичних даних сучасних українців та досліджень української мови, які сукупно визначили, що історичний шлях українців розпочався значно раніше за часи існування Кіммерії і Скіфії. Простежмо, як було отримано ці важливі результати.

Досліджуючи генетику людини, мікробіологи відкрили в генах людей своєрідний молекулярний годинник, який знайшов застосування в історичних дослідженнях нової молодої науки — археогенетики.

Мікробіологи виявили, зокрема, що близько половини сучасних українців походять від Прадавнього Батька східноєвропейських народів, який народився майже 10 тисяч років тому не деінде, а на території сучасної України.

Виходить, близько половини сучасних українців є його правнуками у 400-му поколінні. Це означає, що предки українців нізвідки не приходили на терени України, вони весь час були тутешніми людьми, із року в рік примножуючи рід свого Прабатька, зробивши цей рід домінантним, тобто переважаючим серед інших родів на українських теренах.

Протягом тисячоліть мінялися тільки їхні назви (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, анти, руси, козаки, українці), а також мінялися назви їхніх держав (Кіммерія, Скіфія, Сарматія, Гунія, Антія, Русь, Україна).

Щоразу, після тимчасової втрати своєї державності, вони перемелювали чужоземні орди окупантів і відновлювали свою державність під старою або новою назвою.

Очільником держави міг стати представник іншого народу, як князь Аскольд на чолі Русі, як нинішній президент Володимир Зеленський на чолі України, але народ на цій землі у своїй переважній більшості протягом останніх тисячоліть залишався весь час тутешнім, автохтонним.

От і сьогодні українці вже вкотре вимушені перемелювати нашестя чужинців, цього разу — орду рашистів, захищаючи своє право бути окремою самобутньою нацією, природне право жити вільно на своїй землі.

Нашій мові — 45 століть

З іншого боку, лінгвістичні дослідження показали, що існує певна сотня слів, так званий список Сводеша, яка є в кожній без винятку мові, що існували й існують серед десятків тисяч мов на нашій планеті.

Це такі слова, як голова, рука, сонце, дощ, місяць, іти, пити, їсти, вмирати, теплий, холодний та інші. Цей список має цікаву особливість: у ньому слова, які означають певні поняття, замінюються новими словами набагато повільніше, ніж інші слова мови, приблизно з темпом 10-15% за одне тисячоліття.

Це означає, що мова, як і гени, має прихований мовний годинник, який також, як і молекулярний, варто застосовувати в історичних дослідженнях. Зокрема, застосовуючи список Сводеша, вдалося обчислити час розгалуження між собою української й литовської мов, найстаріших у своїх мовних групах серед індоєвропейської сім’ї. Отриманий результат виявився глибиною 45 століть.

Він і визначив час виникнення протоукраїнської мови, яка, постійно розвиваючись і змінюючись, стала згодом давньоукраїнською, а ще пізніше — українською.

Застосування списку і методу Сводеша показало, що українська мова за часом і місцем її виникнення походить від трипільської, що серед сотні слів цього списку існують близько шести десятків слів трипільської мови, які до цього часу збереглися в українській з незначними змінами в звучанні. Це такі слова, як ти, ми, цей, той, не, всі, один, два, малий, яйце, зуб, язик, пити, літати, сонце, дощ, теплий, сухий та інші.

Отже, синтез результатів генетичних і мовних досліджень логічно приводить до двох дуже важливих висновків. Перший висновок: наших предків, які постійно проживають на цій землі вже майже 10 тисяч років, слід вважати українцями з тих пір, коли виникла протоукраїнська мова, тобто 45 століть тому, починаючи з середини третього тисячоліття до н. е., а Кіммерію і Скіфію, які існували значно пізніше, у першому тисячоліття до н. е., слід вважати українськими державами.

Другий висновок: у часи існування Кіммерії і Скіфії давньоукраїнська мова вже існувала, щонайменше якась частина скіфів у багатонаціональній державі Скіфії нею розмовляла. Зауважмо, що обидва ці важливі висновки, звісно, не могли бути отримані за допомогою археології з її «німими» артефактами. Вони є наслідком появи останніми роками нових досягнень у галузі археогенетики й мовознавства.

Назву «Україна» передали нам наші предки

У давньоукраїнській мові скіфів, напевне ж, існували вже слова, спільні для всіх теперішніх слов’янських мов, такі як край, країна, земля, які означали тотожне поняття «держава».

«Откуда есть пошла руская земля и хто в ней почал первее княжити» — читаємо в літописі. Очевидно, під руською землею автор літопису розуміє Руську державу, країну Русь, Руське князівство.

А в творі «Гетика» візантійського історика VI ст. Йордана натрапляємо на вражаючу фразу-відкриття, а саме: «Землі Скіфії, які їхньою мовою називалися Ойум».

Відкидаючи закінчення –ум, яке Йордан за правилами латинської граматики додавав до всіх власних назв (Каспіум, Кавказіум, Данапріум), дізнаємося, що скіфи свою землю (країну, державу) називали Країною Ой або Ой-Країною.

Пізніше назва Ой-Країна, складена з двох слів, очевидно, стала вимовлятися як одне слово Оукраїна, і саме так вона записана в літописі ХІІ ст.: «о нем же Оукраина много постона».

Наведена вище фраза Йордана відкриває багато нового і важливого в розумінні справжньої історії України. Виходить, що перша писемна згадка про Україну з’явилася не в ХІІ ст., як вважають наші історики, а в VI ст., коли її вперше, 551 року, записав Йордан у своєму творі «Гетика». Пам’ятаймо, що вже незабаром, 2051 року, їй виповниться 1500 років.

По-друге, назву «Україна» передали нам у спадок наші предки, що в ті часи називалися скіфами. Цей факт начисто відкидає трактування назви Україна як окраїни чи то Польщі, чи Росії.

Бо то політичні вигадки, придумані для виправдань загарбницьких спроб привласнення українських територій. Адже не могла бути Україна окраїною іншої держави, якої і в зародку ще не було, коли назва Україна вже існувала.

І по-третє, виходить, що назва Україна давніша за назву Русь, перша згадка про яку (Rhos — латиною) з’явилася 839 року в Бертинських хроніках. Тоді виникає питання: як же так сталося, що давніша назва Україна поступилася на цілу тисячу років молодшій назві Русь, а потім знову повернулася на своє місце. Це одне з найзагадковіших питань української історії, але й воно має свою логічну розгадку.

Річ у тім, що народна пам’ять часто зберігає старі назви протягом кількох тисячоліть. Наприклад, латиші сьогодні називають росіян словом Krievs, яке походить від назви їхніх давніх сусідів — кривичів.

Румуни пам’ятають, що понад дві тисячі років тому їхніх предків називали даками, а їхню державу — Дакією. Сьогодні про їхню державу нагадує напис Dacia на автомобілях румунського виробництва. А Республіка Індія через кілька тисяч років повернула свою давню самоназву Бгарат. З назвою Україна сталося щось подібне.

Поступившись новій, молодшій, назві «Русь», скіфська назва «Оукраїна» лишалася лише в народній пам’яті — її передавали усно, від покоління до покоління, від батьків і дідів до дітей і внуків. Як у Тараса Шевченка: «Спасибі ж, дідусю, що ти заховав//В голові столітній ту славу козачу:// Я її онукам тепер розказав».

Після занепаду Гунії і Антії українські терени окупували пришельці зі Скандинавії під назвою руси (або роси в грецькій вимові), які утворили у VIII — IX ст. три державні об’єднання: Куявію, Славію і Арсанію, а пізніше на їхній основі — державу під назвою Русь.

Якийсь час на українських теренах панувала двомовність: окупанти розмовляли роською мовою, а місцеве населення — слов’янською. Про це свідчать подвійні назви дніпровських порогів (роською і слов’янською мовами), які в Х ст. залишив у своєму творі імператор Візантії Константин Багрянородний.

Поступово місцеве населення звільнилося від влади скандинавських окупантів, слов’янська мова повністю витіснила роську, але назва держави Русь, принесена скандинавами, залишилася й надалі.

Подібний випадок стався з галлами, які, звільнившись від окупації германським племенем франків, стали називати свою державу не Галлією, а Францією, а себе — французами.
Цілих тисячу років на українських теренах домінувала назва «Русь», відколи князь Олег, заволодівши Києвом, урочисто проголосив його столицею русів, або руським Метрополісом.

Та коли Московія окупувала у XVIII ст. всю Наддніпрянщину, знищила Запорозьку Січ, ліквідувала Гетьманщину, привласнила назву «Русь», а взамін підкинула нам фальшивку під назвою «Малоросія», тоді наш народ, обурений таким приниженням, пригадав і знову явив світу призабуту самоназву «Україна», успадковану від скіфів. В результаті тимчасове, але доволі тривале панування на нашій землі назви «Русь» закінчилося, а натомість відродилася більш давня назва «Україна».

Вийшло, як у приказці: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Якби московити не привласнили назву «Русь», ми б і досі, напевно, залишалися б із назвою, принесеною скандинавами, і подібно французам, назву яким нав’язали завойовники — германське плем’я франків, навряд чи повернулися б до назви своїх предків-скіфів. А так допоміг випадок, який підштовхнув офіційне повернення давнішої скіфської назви «Україна».

Українці та скіфи — дві назви одного народу

На жаль, історичних відомостей про Кіммерію збереглося дуже мало, на відміну від відомостей про Скіфію. Завдяки «батькові історії» Геродоту ми немало знаємо про скіфів. У розділі його твору «Мельпомена» Скіфія постає як цілком сформована антична держава, що має свої суди і військо, міжнародні відносини, проводить державний перепис населення за кількістю принесених наконечників стріл та ін.

Фактично Геродот написав історію античної України, яка є невід’ємною частиною нашої історії. Такої давньої античної історії не мають навіть теперішні розвинені європейські країни: Франція, Німеччина, Англія тощо.

Геродот, зокрема, називає ім’я царя Скіфії Іданфірса, який очолив воєнний опір переважаючому війську перського царя Дарія І Гістаспа, за приблизними даними, у 514 чи 513 році до н. е. Скіфія вистояла в тій війні з персами і зміцніла як держава.

Сьогодні Україна має всі підстави офіційно, на державному рівні, оголосити рік перемоги над персами, а це вже був 512 рік до н. е., роком зародження своєї державності.

На жаль, ювілейне 2500-річчя державності України минуло в 1988 році непоміченим. Того року загальна увага була прикута до тисячоліття прийняття християнства державою Русь. А треба було святкувати обидві ці величні ювілейні дати. Сподіваюся, так воно і буде в майбутньому.

Підсумовуючи сказане, констатуємо, що українці і скіфи — це дві назви одного й того самого народу, в українців і скіфів була і є спільна територія, включно з тимчасово окупованим росіянами Кримом, спільна давньоукраїнська мова, від скіфів походить назва «Україна», скіфами називали наших предків щонайменше півтори тисячі років — від скіфського царя Іданфірса до київського князя Святослава Хороброго(якого теж називали скіфом.

За логікою, від скіфських часів, від часу їх перемоги над персами, і має вестись відлік державності України, якій нині виповнюється 2534 роки.

Наостанок зауважмо, що навіть штучно придумане всупереч історичним фактам 1150-річчя державності росії, яке нею відзначалося у 2012 році, ні в яке порівняння не йде з величною датою державності України.

Георгій ЧОРНИЙ, кандидат технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України

Скільки років було декабристам

Центральний державний історичний архів України, м.Київ (ЦДІАК України)

Скільки років державності України? Маємо вести відлік від скіфських часів

Від кіммерійців до українців

Нашій мові — 45 століть

Назву «Україна» передали нам наші предки

Українці та скіфи — дві назви одного народу

Related Post

Скільки супутників використовується у системі ГЛОНАСССкільки супутників використовується у системі ГЛОНАСС

Хомяки на городіХомяки на городі

Як поливати орхідею підкисленою водоюЯк поливати орхідею підкисленою водою

Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)