Хто мислить абстрактно?

Мислити? Абстрактно? Sauve qui peut! — «Рятуйся, хто може!» — напевно заволав би тут який-небудь найманий інформатор, застерігаючи публіку від читання статті, в якій мова піде про «метафізику». Адже «метафізика» — як і «абстрактне» (так, мабуть, як і «мислення») — слово, яке в кожному викликає більш-менш сильне бажання втекти подалі, як від чуми.

Поспішаю заспокоїти: я зовсім не збираюся пояснювати тут, що таке «абстрактне» і що означає «мислити». Пояснення взагалі вважаються в порядному товаристві ознакою поганого тону. Мені і самому стає не по собі, коли хто-небудь починає щось пояснювати, — в разі необхідності я і сам зможу все зрозуміти.

А тут які б то не було пояснення щодо «мислення» і «абстрактного» абсолютно зайві; порядне суспільство саме тому й уникає спілкування з «абстрактним», що занадто добре з ним знайоме. Те ж, про що ти нічого не знаєш, не можна ні любити, ні ненавидіти. Я також далекий від думки та намірів примирити суспільство з «абстрактним» або з «мисленням» за допомогою хитрості – спочатку протягнувши їх туди потайки, під маскою світської розмови, з таким розрахунком, щоб вони прокралися в суспільство, не будучи впізнаними і не порушивши невдоволення, затесалися б в нього, як то кажуть в народі; а тоді вже автор інтрижки міг би спокійнісінько собі оголосити, що цей новий гість, якого тепер приймають під чужим ім’ям як доброго знайомого, — це і є те саме «абстрактне», яке раніше на поріг не пускали. У таких «сценах впізнавання», які повчають світ проти його бажання, є той непростимий прорахунок, що вони водночас конфузять публіку, тоді як театральний машиніст хотів би своїм мистецтвом здобути собі славу. Його марнославство в поєднанні зі збентеженням всіх інших, здатне зіпсувати весь ефект і призвести до того, що повчання, куплене подібною ціною, буде відкинуто.

Втім, навіть і такий план здійснити не вдалося б, хоча б тому, що для цього, ні в якому разі, не можна розголошувати заздалегідь розгадку. А вона вже дана в заголовку. Якщо вже замислив описану вище хитрість, то треба тримати язик за зубами і діяти за прикладом того міністра в комедії, який весь спектакль грає в пальто і лише у фінальній сцені його розстібає, — виблискуючи Орденом Мудрості. Але розстібання метафізичного пальто не досягло б того ефекту, який створює розстібання міністерського пальто, — адже світ не дізнається тут нічого, крім кількох слів, — і вся затія звелася б, власне, лише до встановлення того факту, що цю річ, вже давним-давно, суспільство придбало; таким чином, здобута була б лише назва речі, в той час, як орден міністра, на відміну від назви, означає щось досить реальне, — капшук з грошима.

Тим більше, що ми ж знаходимося в пристойній компанії, де прийнято вважати, що кожен з присутніх точно знає, що таке «мислення» і що таке «абстрактне». Таким чином, залишається лише з’ясувати одне єдине, — хто мислить абстрактно. Як ми вже згадували, в наш намір не входить ні примирити суспільство з цими речами, ні змушувати його возитися з чим-небудь незрозумілим, ні дорікати за легковажне нехтування до того, що всяку, наділену розумом істоту, за її ранг та положення личить цінувати. Навпаки, наш намір, полягає в тому, щоб примирити суспільство з самим собою, оскільки воно, з одного боку, нехтує абстрактним мисленням, не відчуваючи при цьому докорів сумління, а з іншого — все ж таки відчуває до нього в душі відповідне благовіння, як до чогось благодатного, і уникає його не тому, що зневажає, а тому, що звеличує, не тому, що воно здається чимось вульгарним, а тому, що його приймають за щось знатне або ж, навпаки, за щось особливе, що французи називають «espace», чим в суспільстві і виділятися то непристойно, і що не стільки навіть виділяє, а скоріш всього відокремлює від суспільства, або робить його смішним, начебто ти вбраний чи то в лахміття, або навпаки, надмірно розкішно, весь обвішаний дорогоцінними каменями і старомодними мереживами.

Хто мислить абстрактно? — Неосвічена людина, а зовсім не освічена. У пристойній компанії не мислять абстрактно тому, що це занадто просто, занадто неблагородно (неблагородно не в сенсі приналежності до нижчого стану), і зовсім не з марнославного бажання задирати носа перед тим, чого самі не вміють робити, а в силу внутрішньої порожнечі цього заняття.

Повага до абстрактного мислення, що має силу забобону, прижилась настільки, що ті, у кого тонкий нюх, заздалегідь почують тут сатиру або іронію, а оскільки вони читають ранкові газети і знають, що за сатиру призначена премія, то вони вирішать, що мені краще постаратися заслужити цю премію в змаганні з іншими, ніж викладати тут все без натяків.

В обґрунтування своєї думки я приведу лише кілька прикладів, завдяки яким кожен зможе переконатися, що справа йде саме так. Ведуть на страту вбивцю. Для натовпу він вбивця — і тільки. Леді, може статися, помітять, що він сильний, красивий, цікавий чоловік. Таке зауваження обурить натовп: як так? Вбивця — гарний? Чи можна думати настільки погано, чи можна називати вбивцю — красивим? Самі ви, мабуть, чи не кращі! Це свідчить про моральне розкладання знаті, додасть, можливо, священик, який звик дивитися в глибину речей і сердець.

Знавець ж людської душі розгляне хід подій, які сформували злочинця, виявить у його житті, в його вихованні вплив поганих відносин між його батьком і матір’ю, побачить, що колись ця людина була покарана за якийсь незначний проступок з надмірною суворістю, що налаштувало його проти цивільного порядку, що змусило до опору, що і призвело до того, що злочин зробився для нього, єдиним способом самозбереження. Майже напевно в натовпі знайдуться люди, які — якщо доведеться їм почути такі міркування — скажуть: так він хоче виправдати вбивцю! Пам’ятаю ж я, як якийсь бургомістр скаржився в дні моєї юності на письменників, котрі підривають основи християнства та правопорядку; один з них навіть наважився виправдовувати самогубство — подумати страшно! З подальших роз’яснень з’ясувалося, що бургомістр мав на увазі «Страждання молодого Вертера».

Це і називається «мислити абстрактно» — бачити в убивці тільки одну абстракцію — що він убивця, і назвавши його в такій якості, знищити в ньому все інше, з чого складається його людська істота.

Інша річ — витончено-сентиментальна світська публіка Лейпцига. Ця, навпаки, усипала квітами злочинця котрого колесували і вплітала вінки в колесо. Однак це знову-таки абстракція, хоча й протилежна. Християни мають звичай викладати хрест трояндами або, скоріше, троянди хрестом, поєднуючи троянди і хрест. Хрест — це колись перетворена в святиню шибениця або колесо. Він втратив своє одностороннє значення знаряддя ганебної страти і з’єднує в одному образі вище страждання і глибоку самопожертву, з найрадіснішим блаженством і божественною честю. А ось лейпцігський хрест, весь повитий маками і фіалками, — це вже умиротворення в стилі Коцебу, різновид розпусного примиренства — чутливого і нікчемного.

Мені довелося одного разу почути, як зовсім по-іншому розправилася з абстракцією «вбивці» і виправдала його одна наївна бабуся з богодільні. Відрубана голова лежала на ешафоті, і в цей час засяяло сонце. Як це чудово, сказала вона, сонце милосердя господня, осіняє голову Биндера! Ти не вартий того, щоб тобі сонце світило, — так часто кажуть, коли бажають висловити осуд. А ця жінка, грекиня, побачила, що голова вбивці освітлена сонцем і, отже, того варта. Вона піднесла її з плахи ешафота в лоно сонячного милосердя бога і, здійснила умиротворення не за допомогою фіалок і сентиментального марнославства, а тим, що побачила вбивцю залученим до небесної благодаті сонячним промінням.

— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — каже купчиня торговці. — Шо? — кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти лярва тухла! Ти ще смієш мені говорити таке про мій товар! Ти! Та чи не твого батька воші в канаві заїли; чи не твоя це мати з французами крутила; чи не твоя це бабка здохла в богадільні! Щоб тобі повилазило, вона ціле простирадло на хустку спустила! Знаємо, звідки всі ці ганчірки та капелюшки! Якби не ці офіцери, не хизуватися тобі в цих ганчірках та шляпках! Порядні-то за своїм будинком стежать, а таким як ти — саме місце в тюрмі! Дірки б на панчохах краще заштопала!

Коротше кажучи, вона і крупиці доброго у кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від капелюшка до панчох, з голови до п’ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під той злочин, що та знайшла її яйця тухлими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді як ті офіцери, яких вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають сюди якесь відношення, що вельми сумнівно, — напевно помітили в цій жінці зовсім інші деталі.

Але залишимо в спокої жінок; візьмемо, наприклад, слугу — ніде йому не живеться гірше, ніж у людини низького звання і малого достатку; і, навпаки, тим краще, чим шляхетніший його пан. Проста людина і тут мислить абстрактно, вона возвеличує себе перед слугою і ставиться до нього тільки як до слуги; вона міцно тримається за цей єдиний предикат. Найкраще живеться слузі у француза. Аристократ фамільярний зі слугою, а француз — так той взагалі, вже добрий приятель йому. Слуга, коли вони залишаються вдвох, базікає всяку всячину, а господар покурює собі трубку та поглядає на годинник, ні в чому його не обмежуючи, — як про те можна прочитати в повісті «Жак і його господар» у Дідро. Аристократ, крім усього іншого, знає, що слуга не тільки слуга, що йому відомі всі міські новини і дівиці, і що голову його відвідують недурні ідеї, — про все це він слугу й розпитує, і слуга може вільно говорити – про те, що цікавить господаря. У пана-француза слуга сміє навіть міркувати, відстоювати й мати власну думку, а коли господареві що-небудь від нього потрібно, так наказу буде недостатньо, а спочатку доведеться втовкмачити слузі свою думку та ще й дякувати за те, що ця думка здобуде у того верх.

Та ж сама відмінність і серед військових; у прусаків належить бити солдата, і солдат тому — каналія; дійсно, той, хто зобов’язаний пасивно зносити побої, і є каналія. Тому й рядовий солдат і виглядає в очах офіцера як якась абстракція суб’єкта побоїв, з яким змушений возитися пан в мундирі з портупеєю, хоча і для нього це заняття до біса неприємне.

Як мислити абстрактно Гегель

Георг Вильгельм Фридрих Гегель

Кто мыслит абстрактно?

«Вопросы философии», 6 (1956), с. 138-140

От редакции

Среди произведений немецкой классической философии вряд ли найдется еще одно, отличающееся столь же живой, остроумной, художественной формой, как публикуемая ниже небольшая статья Гегеля «Кто мыслит абстрактно?». И хотя по стилю и манере изложения статья напоминает скорее произведения Гельвеция и Дидро, ее содержание посвящено пояснению одной из центральных идей гегелевской диалектики — идеи конкретности истины.

Мыслить абстрактно, тощими, односторонними определениями легче легкого, говорит Гегель, вся трудность состоит в том, чтобы мыслить конкретно, чтобы в форме и с помощью абстракций понять истинное существо того или иного предмета или явления. Выработка односторонних абстрактных определений лишь один из моментов в постижении явления в единстве его многообразия, в его сущности и специфичности, в его конкретности. Действительное, содержательное мышление по самой своей природе, по цели и задаче конкретно. Путь, на котором возможно достижение такого конкретного понимания, может состоять в рассмотрении истории, процесса возникновения и развития созерцаемого явления, в раскрытии тех многоразличных условий его существования, которые в своей совокупности определили его настоящее состояние. Метафизическое же, в том числе обывательское, мышление ограничивается однобокими абстракциями, односторонними определениями, а поэтому и скользит по поверхности явлений, неизбежно является субъективным.

Рисуя несколько ярких картинок из жизни, Гегель тонко иронизирует над подобной субъективностью «абстрактного» мышления базарной торговки, и австрийского офицера, и разных людей из толпы, глазеющих на казнь убийцы.

Таков смысл этой небольшой статьи Гегеля. Прочитанная материалистически, она поможет проникнуть в сокровищницу гегелевской логики, понять «рациональное зерно» гегелевской диалектики.

Статья «Кто мыслит абстрактно?» написана Гегелем в Берлине, в последние годы жизни. Публикуемый текст взят из XX тома Сочинений Гегеля издания Глокнера (Штутгарт, 1930, отдел «Краткие статьи», стр. 445-450). Перевод с немецкого сделан Э.В. Ильенковым.

Мыслить? Абстрактно? — Sauve qui peut! — Спасайся кто может! — Я уже заранее слышу подобный вопль подкупленного врагом доносчика, который непременно раскричится на эту статью за то, что в ней речь идет-де о «метафизике». Ведь «метафизика» (как и «абстрактно» и даже чуть ли не «мыслить») — это пугающее слово, от которого каждый так или иначе бежит прочь, как от чумы.

Это сказано, однако, вовсе не с тем злым умыслом, который имелся бы в виду, если бы здесь и впрямь намеревались объяснять, что значит «мыслить» и что такое «абстрактно». Для света нет ничего более невыносимого, нежели объяснения. Мне и самому делается страшно, едва кто-нибудь начинает объяснять, — ведь если потребуется, я и сам уж как-нибудь сумею понять. Но пугаться не стоит, — здесь, наоборот, доказывается, что какие бы то ни было объяснения на этот счет совершенно излишни: именно потому, что свет прекрасно знает, что такое «абстрактное», он его и избегает. Ведь нельзя ни желать, ни ненавидеть то, о чем не имеешь ни малейшего представления. Кроме того, автор вовсе не намеревается примирить свет с мышлением или с «абстрактным» при помощи хитрости, состоящей в том, чтобы сначала тайком, под покрывалом светской беседы, протащить мышление и «абстрактное» в общество, не вызвав при этом отвращения, а потом, незаметно для общества оказавшись внутри него, открыть этого, некогда чуждого, гостя (а именно «абстрактное») в том, кого общество уже давно принимает и признает под каким-то другим именем как хорошего знакомого.

Такая сцена узнавания, посредством которой общество против воли своей должно было бы воспринять поучение, заключала бы в себе, явный просчет: она одновременно должна была бы и сконфузить присутствующих и прославить ее постановщика. Так что смущение одних и тщеславие другого скорее вызвали бы обратный эффект. Общество с негодованием оттолкнуло бы поучение, за которое приходится платить так дорого.

Но и без того выполнение этого замысла уже заранее испорчено. Ведь для того, [138] чтобы провести его в жизнь, требуется сохранять в тайне решение загадки. А оно уже дано в заголовке статьи. Так не следовало поступать, если уж замышлял описанную выше хитрость, а нужно было поступить на манер того министра в комедии, который на протяжении всей пьесы разгуливает по сцене в сюртуке и лишь в самом конце расстегивает его, обнаруживая на своей груди блистающую Звезду Мудрости. Кроме того, расстегивание метафизического сюртука выглядело бы далеко не так привлекательно, как расстегивание министерского. То, что в данном случае предстало бы перед глазами, было бы всего-навсего парой слов, а вся соль шутки свелась бы к простому указанию на тот факт, что само общество давным-давно обладает этой вещью. Этим не было бы добыто ничего, кроме названия, тогда как Звезда министра означает нечто весьма реальное — кошель с деньгами.

Итак, установлено, что в добропорядочном обществе каждый из присутствующих прекрасно знает, что значит «мыслить» и что такое «абстрактно», а именно в таком обществе мы и находимся. Вопрос, стало быть, заключается только в том, чтобы показать на того, кто мыслит абстрактно.

Мы уже говорили, что нам чуждо намерение примирять общество с этими вещами; заставлять его возиться с чем-то тяжелым и трудным и упрекать за легкомысленное пренебрежение тем, что приличествует рангу и положению существа, наделенного разумом. Намерение наше заключается скорее в том, чтобы примирить общество с самим собой, поскольку оно, с одной стороны, пренебрегает абстрактным мышлением, не испытывая каких-либо угрызений совести, а с другой стороны, все же питает к нему, но крайней мере в душе, известное почтение как к чему-то возвышенному, поскольку оно избегает его не потому, что считает слишком ничтожным, а потому, что считает его чем-то чересчур высоким и значительным; поскольку оно избегает его не потому, что мнит чем-то слишком обыкновенным и пошлым, а потому, что почитает его за нечто чересчур аристократическое, или, наоборот, потому, что оно кажется ему чем-то экстравагантным, espèce, особенностью, которой не принято выделяться в обычном обществе, особенностью, которая не столько выделяет, подобно новому наряду, сколько ставит вне рядов общества или делает смешным, как лохмотья, или же богатое, но чрезмерно расфранченное и старомодное облачение.

Кто мыслит абстрактно? Необразованный человек, а вовсе не образованный. Порядочное общество не мыслит абстрактно по той причине, что это слишком легко, по той причине, что это слишком неблагородно (неблагородно не в смысле принадлежности к известным сословиям), и не из надменного важничания перед тем, чего оно само не в силах делать, а по причине внутреннего ничтожества и пустоты этого занятия.

Почтение к абстрактному мышлению и предубеждение против него столь глубоки, что тонкие носы наверняка начнут здесь морщиться в предвкушении юмора или сатиры. И поскольку обладатели этих носов читают утренние газеты и знают, что за сатиру установлена премия, они скажут, что я мог бы претендовать на эту премию гораздо успешнее, чем я это делаю, когда излагаю свою затею сразу и без хитростей.

Я приведу лишь примеры, подтверждающие мое утверждение, из которых каждый сможет убедиться в его справедливости.

Ведут на казнь убийцу. Для обычной публики он убийца, и только. Дамы, присутствующие при этом, может статься, отметят, что он сильный, красивый, интересный мужчина. Публика найдет это замечание предосудительным: «Как? убийца красив? как можно думать столь дурно, как можно называть убийцу красивым? сами, должно быть, не намного лучше!» «Это — проявление нравственной испорченности, царящей в высшем свете», — прибавят, может быть, священник, привыкший заглядывать в глубину вещей и сердец.

По-иному поступит знаток людей. Он рассмотрит ход событий, сформировавший этого преступника, откроет в истории его жизни, в его воспитании влияния дурных отношений между отцом и матерью, обнаружит, что некогда этот человек за легкую провинность был наказан с чрезмерной суровостью, которая ожесточила ею против гражданского порядка, вызвала с его стороны противодействие, поставившее его вне общества и в конце концов сделавшее путь преступления единственно возможным для него способом самосохранения.

Упомянутая публика, случись ей это услышать, непременно скажет: «Он хочет оправдать убийцу!»

Однако мне вспоминается, как в дни моей молодости некий бургомистр жаловался на сочинителей, которые дошли-де до того, что пытаются потрясать основы христианства и правопорядка. Один из них даже защищает самоубийство! Подумать страшно! Из дальнейших разъяснений выяснилось, что бургомистр имел в виду «Страдания молодого Вертера».

Это и называется мыслить абстрактно — не видеть в убийце ничего сверх того абстрактного, что он убийца, устраняя в нем посредством этого простого качества [139] все прочие качества человеческого существа.

Совсем иное — сентиментальное, изысканное светское общество Лейпцига. Оно осыпало цветами и увивало венками колесо и привязанного к нему преступника. Это опять-таки абстракция, хотя и прямо противоположная. Христиане любят выкладывать крест розами, или, скорее, розы крестом, сочетать розы и крест. Крест есть очень давно превращенная в святыню виселица, колесо. Он утратил свое одностороннее значение орудия бесчестящей казни и совмещает, напротив, в одном образе высшее страдание и глубочайшее унижение с радостнейшим блаженством, с божественной честью. Крест же лейпцигцев, увитый фиалками и чайными розами, есть примирение в стиле Коцебу, способ неопрятного лобызания сентиментальности с дрянью.

Еще по-иному, как мне довелось слышать, устранила абстракцию «убийцы» и воскресила его честь некая старушка из богадельни. Отрубленная голова лежала на эшафоте, и светило солнце. «Ведь это так прекрасно, — воскликнула она, – милосердное солнце господнее освещает голову Биндера!» 1. «Ты не стоишь того, чтобы тебя солнце озаряло», – говорят озорнику, на которого сердятся. Старушка же увидела, что голова убийцы освещается солнцем, а стало быть, достойна того. Она вознесла его с плахи эшафота в лоно солнечного милосердия бога и осуществила примирение не с помощью фиалок и своего сентиментального тщеславия, а тем, что в величественном сиянии солнца увидела его приобщенным к благодати.

«Эй, старая, ты торгуешь тухлыми яйцами», — сказала покупательница торговке «Что? — вспылила та, — мои яйца тухлые?! Сама ты тухлая! Ты мне смеешь говорить такое про мой товар! Ты? У которой отца вши заели, а мамаша якшалась с французами? Ты, у которой бабка померла в богадельне? Ишь, целую простыню на свой платок извела! Известно, небось, откуда у тебя все эти шляпки да тряпки! Если бы не офицеры, такие, как ты, не щеголяли бы в нарядах! Порядочные-то женщины больше за домом смотрят, а таким, как ты, самое место в каталажке! Заштопай лучше дырки-то на чулках!» Короче, она не может допустить в покупательнице ни зернышка хорошего.

Она и мыслит абстрактно — подытоживает в покупательнице все, начиная с шляпок, кончая простынями, с головы до пят, вкупе с папашей и всей остальной родней, – исключительно в свете того преступления, что та нашла ее яйца тухлыми. Все оказывается окрашенным в цвет этих тухлых яиц, тогда как те офицеры, о которых говорит торговка (если они вообще имеют сюда какое-либо отношение, что весьма сомнительно), предпочли бы заметить совсем иные вещи.

Если взять теперь слугу, так нигде слуге не живется хуже, чем у человека низкого звания, с малым достатком. И наоборот, тем лучше, чем благороднее его господин. Обыкновенный человек и тут мыслит абстрактнее, он важничает перед слугой и относится к нему только как к слуге; он крепко держится за этот единственный предикат. Лучше всего живется слуге у француза. Аристократ фамильярен со слугой, а француз ему даже добрый приятель. Слуга, когда они находятся вдвоем с хозяином, вовсю разглагольствует, как это явствует из «Жак и его хозяин» Дидро, а хозяин при этом лишь нюхает табак да поглядывает на часы, ни в чем его не стесняя. Аристократ знает, что слуга не только «слуга», что ему, кроме всего прочего, известны все городские новости, знакомы девушки, да и затеи его голову посещают частенько совсем неплохие. Обо всем этом он слугу расспрашивает, и тот должен отвечать на все, что интересует его господина. У хозяина-француза слуга смеет даже рассуждать, смеет иметь и отстаивать собственные мнения, и, когда хозяину что-нибудь от него нужно, он не станет просто приказывать, а постарается сначала втолковать свое мнение, да еще и ласково заверит, что лучше этого мнения и быть не может.

То же самое различие и среди военных. У австрийцев положено бить солдата, и солдат поэтому — каналья. Ибо тот, кто обладает лишь пассивным правом быть битым, и есть каналья. Рядовой солдат и имеет в глазах офицера значение абстрактной отвлеченности некоторого долженствующего быть битым субъекта, с которым господин в мундире и с темляком вынужден возиться, хотя это занятие хуже горькой редьки. [140]

1 Гегель выделяет имя казненного, желая, видимо, подчеркнуть, что старушка назвала его по имени, а не «убийцей». — Ред.

Гегель «Хто мислить абстрактно»

Мислити абстрактно односторонніми визначеннями легше легкого, каже Гегель. Уся складність полягає в тому, щоб мислити конкретно. Щоб у формі і за допомогою абстракцій зрозуміти справжнє сутність того чи іншого предмета або явища. Вироблення односторонніх абстрактних визначень це лише один з моментів, за допомогою якого можна збагнути сутність явища в єдності його різноманіття, в його специфічності, в його конкретності. Дійсне, змістовне мислення за самою своєю природою, за метою і завданням є конкретним. Шлях, на якому можливе досягнення такого конкретного розуміння, може полягати в розгляді історії, процесу виникнення і розвитку споглядаємо явища, у розкритті тих всілякої умов його існування, які в своїй сукупності визначили його теперішній стан. Метафізичне ж мислення обмежується однобокими абстракціями, односторонніми визначеннями, а тому і ковзає по поверхні явищ, воно неминуче є суб’єктивним. Малюючи кілька яскравих картинок з життя, Гегель тонко іронізує над подібною суб’єктивністю абстрактного мислення базарної торговки, і австрійського офіцера, і різних людей з натовпу, що дивляться на страту вбивці. Таким є зміст цієї невеликої статті Гегеля. Прочитана матеріалістично, вона допоможе проникнути в скарбницю гегелівської логіки, зрозуміти раціональне зерно гегелівської діалектики. Стаття «Хто мислить абстрактно» написана Гегелем в Берліні, в останні роки життя.

Декарт «Роздуми про метод»

“Міркування про метод” (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як “. здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного”, стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. “Здоровий глузд є річ. найбільш поширена у світі”.

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які “є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей”, Р. Декарт надає перевагу математиці “за достовірність і очевидність її доказів”. Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює “головні правила методу”.

В основі першого правила лежать принципи очевидності, “ясності й виразності” в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того), як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

“Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них”.

Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомий вислів: “Я мислю, отже я існую”. З цього приводу говорить: “Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував”.

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує, що нею є душа, що мислить. “Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні. ” І далі: “Моє Я, або душа. абсолютно відмінна від тіла. і якщо б його зовсім не було, вона не перестала 6 бути тим, чим вона є”. Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: “. спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму”. Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери.

У п’ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ – “великої книги світу”. При цьому вважав, що правила механіки є універсальними “правилами природи”.

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й універсальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб “. зробитися господарями і володарями природи”.Для цього потрібно також здоров’я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

56. Причини та джерела винекнення християнства

Зародилось: Іст. н. е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини. Причини виникнення: 1)соціально політичний чинник – глибока криза Римської імперії(невдоволення населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами) 2) нова релігія була здатна об’єднати численні народи навколо віри в одного Бога. Ця релігія оголошувала всіх рівними і рівноправними, вказувала на шлях до особистого спасіння.

Умови становлення християнства:

· Невдалі повстання рабів

· Політична, економічна, соціальна нестабільність Римської імперії

· Виникає необхідність створення єдиного культу, який об’єднає Рим. Імп. В єдине ціле.

1) Культ Мітри (Персія, зороастризм)

2) Культ Осіріса та Ізіди; ідея смерті та воскресіння Бога(Єгипет)

3) Куль Богоматері

4) Прихід спасителя, ідея страшного суду, пекла та раю, кінця світу

5) Культ Христа (пов’язаний з поклонінням Сонцю)

6) Елементи східних культур

a) Ідея долі та року (приреченість життя)

b) Аполітизм (неналежність до єдиної держави)

c) Аскетизм (відмова від бажань)

a) Ідея Бога як логос, чи божественний розум

b) Необхідність в посередництві між Богом та людьми

c) Ідея Бога та людини перечать один одному (Платон – світ речей та світ ідей)

Християнство тісно пов’язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії – Старий Завіт (Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за 6 днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Монотеїзм.

У 1054 році християнська церква розкололася (схизма) на дві частини: Східну (цент у Візантії) і Західну (центр у Римі). Розкол був зумовлений 1) богословськими суперечками(дотримувалися різного символу віри)2)територіальною сферою впливу обох церков 3)різне становище церкви у Зах. та Сх..Римськ. імп.

Розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

ІІ схизма відбулася у 16 ст., коли у Зх. Європі в процесі Реформації від католицизму відокремились протестантські церкви

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все.

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: