Юкіо Місіма
Юкіо Місіма
Юкіо Місіма (справжнє ім’я — Кімітаке Хіраока) народився 14 січня 1925 року в Токіо, в сім’ї чиновника. Його вихованням займалася бабуся, яка дотримувалася строгих аристократичних традицій. Місіма ріс хворобливим хлопчиком, мало спілкувався з однолітками, воліючи їм суспільство книг.
У 1941 році він написав свою першу повість під назвою «Квітучий ліс», наповнену передчуттями прийдешньої війни. В цей же час він і придумав свій псевдонім — Юкіо Місіма.
У 1947 році закінчив Токійський університет за фахом «юриспруденція» і поступив на роботу в Міністерство сільського, лісового і рибного господарства. У 1949 році вийшов у світ його перший роман — «Сповідь маски», який приніс йому популярність. Це біографічний роман з місцями шокуючими подробицями життя підлітка. Цей роман заслужив високу оцінку критиків і дозволив Місіма стати одним з представників японської літературної еліти.
У 1954 році Місіма на основі вражень від поїздки в Грецію написав роман «Шум моря», саме світле свій твір про любов рибалки і ниряльщіца.
У 1956 році був опублікований його роман «Золотий Храм», який вважається одним з найбільш читаних творів японських письменників у світі. В основі роману лежить реальна історія про спалення храму Кінкакудзі буддійським ченцем.
Місіма писав і драматичні твори для сцени традиційних японських театрів кабукі і ноо. Будучи ультрамонархістом за своїми політичних поглядів, Місіма став організатором студентського «Товариства щита», де навчалися національним видам боротьби, читали самурайську літературу.
25 листопада 1970 Місіма здійснив публічне харакірі як протест проти «втрати Японією самурайського духу».
МІСІМА ЮКІО – Біографія, життя і творчість письменника
МІСІМА ЮКІО (автонім: Хіраока Кімітаке — 14.01. 1925, Токіо – 25.11.1970, там само) — японський письменник.
«Усі кажуть, що життя — сцена. Проте для загалу це не стає нав’язливою ідеєю, а якщо і стає, то не в такому ранньому віці, як у мене. Коли закінчилося моє дитинство, я вже був твердо переконаний у непохитності цієї істини і мав намір зіграти призначену мені роль, у жодному випадку не виявляючи своєї справжньої суті». Це цитата із першого роману Місіма Юкіо, твору значною мірою автобіографічного та шокуюче відвертого, що приніс авторові визнання. Ці рядки можна також вважати і ключем до розуміння більшості вчинків автора та його життя в цілому.
Місіма Юкіо народився у сім’ї державного службовця високого рангу. З дитинства жив у баби, котра й займалася його вихованням, відірвавши від батьків і родичів. Хлопчакові заборонялося товаришувати зі своїми однолітками, через те він зростав тихою та замкнутою дитиною. У шість років, за протекцією свого діда, колишнього губернатора Південного Сахаліну, він вступив у привілейовану школу Гакусюїн, де навчалися діти з вельможних родин, у тому числі й імператорської. Через тринадцять років він закінчив її першим учнем свого випуску.
Писати Місіма Юкіо розпочав значно раніше. До 16 років (саме в цьому віці він прибрав псевдонім) він створив повість «Квітучий ліс». У цьому творі, написаному напередодні вступу Японії у Першу світову війну, Місіма Юкіо вперше розкрив свій внутрішній світ, у якому Краса та Смерть були домінуючими і багато в чому тотожними поняттями, що визначили саме життя письменника.
Справжню популярність Місіма Юкіо приніс роман «Сповідь маски» («Камен-но кокухаку», 1949), написаний у традиційному для Японії біографічному жанрі — «ватакусісесецу». У ньому 24-літній автор із нечулістю досвідченого патологоанатома препарував власні почуття і юнацькі переживання, пропонуючи читачеві зазирнути туди, куди чужинців зазвичай не впускають — у свій внутрішній світ. Написана надзвичайно яскраво, книга дійсно стала сповіддю, у якій Місіма Юкіо зізнається у власному гомосексуалізмі (втім, багато дослідників вважають, що у нього не було в цьому плані чіткої орієнтації та схиляються до версії бісексуалізму) і схильності до садизму. Цей роман став фінальним акордом у його розриві з сім’єю — перед початком роботи над романом М. Ю., випускник престижного Токійського університету, звільнився з міністерства фінансів, де працював юристом. Замість кар’єри державного чиновника він обрав непевну дорогу літератора.
Услід за «Сповіддю маски» Місіма Юкіо написав роман «Спрага кохання» («Апнокавахі», 1951), пізніше включений ЮНЕСКО у список колекції шедеврів японської літератури. Це історія еволюції почуттів молодої вдови до юнака-садівника. Після виходу друком цієї книги за Місіма Юкіо міцно закріпилася репутація майстра психологічної прози. Дія у його творах відіграє незначну роль, розвивається повільно і присутня винятково у необхідній для повного розкриття духовного світу персонажів кількості. Можливо, саме тому там, де потрібна чітка сюжетна лінія та певний динамізм, Місіма Юкіо зазнає поразки. Його науково-фантастичний роман «Червона планета» (1962) не став подією ні в загальнолітературному плані, ні в жанровому зокрема.
«. Краса — це страшна і жахлива річ!» — ці слова Ф. Достоєвського із «Братів Карамазових» слугують епіграфом до «Сповіді маски». Слід сказати, що творчість цього російського письменника справила значний вплив на Місіма Юкіо, хоча, на відміну від Ф. Достоєвського, він вважав, що саме через Красу людина зазнає душевних мук, і щоб позбутися їх, Прекрасне слід знищити. Саме про це і йдеться у написаному в 1956 р. романі «Золотий Храм»(«Кін какудзі»), найпопулярнішому творі письменника. В основу роману покладено реальний факт спалення за шість років до того давнього храму Кін какудзі послушником буддистського монастиря. Місіма Юкіо, котрого ця історія не могла залишити байдужим, вирішив викласти свою версію того, що трапилося. Будучи цілковито художнім твором, «Золотий Храм», попри те, інколи може створити враження документальної книги. До певної міри він таким і є — автор послідовно описує всі етапи шляху своєї душі до того стану, коли він приходить до висновку, що загибель Краси здатна зробити її ще красивішою, і що Смерть саме цим і є.
У романі «Золотий Храм» Місіма Юкіо констатує свої погляди на природу речей. Він здатен бачити Красу не тільки там, де її бачить звичайна людина: «Чому вигляд оголених людських нутрощів вважається жахливим?» Письменник став співцем Смерті. Саме до цього він ішов усе своє життя, борючись із собою, із власною сутністю, але щоразу програючи, — взятий ним замолоду псевдонім «Місіма», написаний іншими ієрогліфами, означає «Зачарований — Смертю — Диявол».
Усе життя Місіма Юкіо можна уявити як безперервний каталіз. Інколи він ішов божевільними темпами, інколи був ледь помітним, але ніколи не припинявся. За два роки до виходу друком «Золотого Храму» він написав «Шум моря», найсвітлішу книгу з-поміж створених ним. На її написання його надихнула поїздка у Грецію і народжена на давній землі Еллади романтична історія Дафніса та Хлої. «Шум моря» , здавалося, став одою життю, оспіваному письменником, але насправді це був лише перепочинок. Місіма Юкіо розумів це з самого початку і, як зізнався пізніше, працюючи над романом, відчував, що це — обман і глузування. Намагаючись втекти від цього, Місіма Юкіо пробував життя на смак у всіх його проявах. За своє коротке життя він, здається, перепробував усе: був актором, режисером театральних і кінопостановок, займався культуризмом і карате, літав на бойовому винищувачі, диригував оркестром і кілька разів об’їхав Землю.
25 листопада 1970 p., удень, коли він закінчив свій наймасштабніший твір — тетралогію «Море достатку», розпочату чотири роки раніше, Місіма Юкіо вчинив самогубство. Цього дня зранку він і члени його воєнізованої організації «Асоціація щита» спробували підняти бунт на токійській військовій базі Ітігая. Коли наперед приречена на невдачу спроба повстання провалилася, Місіма Юкіо, як цього вимагав кодекс самурая, зробив собі харакірі. Втім, у тому, що все це було лише продуманим приводом добровільного зведення письменником рахунків із життям, ніхто не сумнівався ні тоді, ні тепер.
Місіма Юкіо свідомо пішов із життя, заледве подолавши 45-річну межу. Тридцять років він день у день писав. Будучи навдивовижу працездатним, цей письменник залишив після себе вражаючу літературну спадщину — сорок романів, вісімнадцять п’єс, сотні новел. Багато його творів екранізовані (плюс фільм-біографія «Юкіо Місіма: Життя у чотирьох розділах», знятий із використанням особистих щоденників); його п’єси йдуть на всіх континентах (найвідоміші — «Маркіза де Сад» і «Мій друг Гітлер»).
Біографія Юкіо Місіми
Юкіо Місіма (Мішіма) (справжнє ім’я – Хіраока Кімітаке) – японський прозаїк, поет, драматург та есеїст; відомий на Заході завдяки своєму ритуальному самогубству (відоме як сепуку); вважається одним із найважливіших японських письменників 20 століття. Творчий доробок автора налічує понад 40 романів, томи поезії, есе, а також драми но та кабукі – народився 14 січня 1925 року в Токіо (Японія).
Його батьками був Хіраоки Азуси, чиновник Японського рибальського агентства, та Хіраоки Шідзуе (уродженка Хара). У нього був брат на ім’я Чіюкі та сестра Міцуко, яка померла від черевного тифу у віці 17 років (1945). Своє прізвище Кімітаке (公威) він отримав на честь японського вченого Фуруічі Коі, який був наставником його діда по батьківській лінії, Садатаро Хіраока.
Його родина належала до японського вищого класу. Раннє дитинство Місіми пройшло під сильним впливом його бабусі по батькові, Хіраоки Нацуко, яка на кілька років розлучила Місіму з батьками та виховувала його самостійно. Бабуся зберегла своє аристократичне виховання, яке мало значний вплив на подальшу літературну творчість Місіми. Нацуко час від часу спалахувала гнівом і недвозначно забороняла Місімі спілкуватися з іншими хлопчиками його віку, тож він проводив багато часу на самоті або зі своїми двоюрідними братами та сестрами. Сучасні біографи часто припускають, що саме цей досвід, зокрема ізоляція, став джерелом особливого захоплення Місіми смертю.
У віці дванадцяти років Місіма повернувся до батьків і встановив близькі стосунки з матір’ю. Його батько, Азуса, навпаки, прищеплював йому військову дисципліну і висміював його відданість літературі, вважаючи її «жіночими забавками». Азуса робив великий акцент на тому, щоби зробити свого сина більш мужнім, що призводило до жорстких методів виховання.
Коли Місімі було тринадцять років, його бабуся Нацуко взяла його на його першу п’єсу кабукі «Канадехон Чусінгура», алегорію історичної історії про 47 ронінів. Бабуся Місіми по материнській лінії, Томі Хасі, незабаром після цього супроводжувала його на першу виставу театру Но, «Міва». Пізніше Місіма визначив обидві події як джерела своєї прихильності до Кабукі та Но. У підлітковому віці він відвідував такі вистави щомісяця і проводив дослідження з історії традиційного японського мистецтва.
У віці шести років, завдяки ініціативі Нацуко та всупереч бажанню батьків, Місіма вступив до Гакушуін – престижної державної школи, заснованої за часів Мейдзі з метою навчання нащадків феодальної знаті. Натхненний Оскаром Уайльдом, Райнером Марією Рільке, Раймондом Радіге, а також численними японськими авторами, він почав писати власні тексти у віці дванадцяти років, не лише японською, а й французькою, німецькою та англійською мовами, які він вивчив самостійно. Того ж року він став наймолодшим членом редакції шкільної газети. Саме там він вперше познайомився з творами японського письменника Мічізо Тачіхари, з яким у нього виникла сильна симпатія, а згодом він перейняв стиль письма Тачіхари «вака». Його перші публікації в літературному журналі «Гакушюін», «Ходзінкай-дзасі», були виключно у формі хайку та вака, перш ніж він звернувся до прози.
У 1941, у віці 16 років, Місіму попросили написати коротке оповідання для газети «Ходзінкай-дзасі». Його роботою стала «Hanazakari no Mori» (Ліс у повному розквіті) – розповідь про хлопчика, який відчуває, що його предки продовжують жити в ньому, і вбачає в цьому причину свого внутрішнього неспокою. Першу копію свого рукопису він надіслав своєму японському вчителеві Фуміо Шимізу для конструктивної критики. Шимізу був настільки вражений, що приніс примірник на засідання відомого літературного журналу «Bungei Bunka», співредактором якого він був. Оповідання було добре прийняте там і врешті-решт опубліковане. У 1944 воно вийшло у вигляді книги.
Щоб захистити хлопця від потенційних конфліктів з батьком Азусою та знущань з боку однокласників, редакція журналу «Bungei Bunka» вигадала для нього псевдонім Юкіо Місіма. Прізвище Місіма походить від назви станції Місіма, через яку Шімізу та його колега-редактор Дзенмей Хасуда проїжджали по дорозі на редакційну нараду. Ім’я Юкіо походить від японського слова «юкі» (雪), що означає «сніг», відсилання до снігу на горі Фудзі, повз яку проїжджав потяг.
У 1941 Місіма написав у щоденнику есе про своє посвячення синтоїзму під назвою «Шлях богів» (惟神之道). Оповідання Місіми «Сигарета» (煙草), опубліковане в 1946, розповідає про знущання, яких він зазнав після того, як сказав своїм однокласникам у клубі з регбі, що переходить до літературного гуртка. Травма, яку він пережив у той час, також вважається натхненням для його оповідання 1954 року «Хлопчик, який писав вірші» (詩を書く少年 詩を書く少年). Інша сюжетна лінія в «Сигареті» досліджує близьку дружбу з хлопчиком, яка розпадається, коли оповідач зізнається йому в коханні. Це оповідання вважається першим із багатьох, в яких 16-річний Місіма натякає на свою гомосексуальність.
9 вересня 1944 Місіма закінчив середню школу Гакушюін як найкращий учень і згодом був обраний президентом учнівської ради. Тодішній імператор Хірохіто був присутній на церемонії і подарував йому срібний наручний годинник. Пізніше Мішіма згадував цей момент як особливо важливий.
27 квітня 1944 Місіма мав бути призваний до Імператорської армії Японії для участі у Другій світовій війні. Через слабку статуру та різні хвороби він пройшов медичну комісію з результатом, який ледве відповідав середнім вимогам. У день медогляду, 10 лютого 1945, він застудився, що було помилково діагностовано армійським лікарем як туберкульоз. Оскільки його визнали непридатним до військової служби, він був звільнений. Пізніше історики підкреслювали цю подію як важливу для подальшого розвитку Місіми. Нижчі за середні результати Мішіми на медичному огляді та його остаточне звільнення від служби значно посилили його почуття неповноцінності через слабкий фізичний стан, що, в свою чергу, підживлювало його подальшу одержимість фізичною підготовкою.
19 серпня, через чотири дні після капітуляції Японії, наставник Місіми Дзенмей Хасуда вбив офіцера, який зробив критичні зауваження на адресу імператора, а потім застрелився сам. Місіма дізнався про цей інцидент лише через рік і написав вірш у пам’ять про Хасуду, який прочитав на запізнілій поминальній службі в листопаді 1946. 23 жовтня 1945 молодша сестра Місіми Міцуко померла від черевного тифу, яким вона заразилася незадовго до цього, випивши забрудненої водопровідної води. У цей же період Місіма дізнався, що його шкільна подруга Куніко Мітані, з якою він планував одружитися, заручена з іншим чоловіком. Пізніше Місіма згадував 1945 рік як найвпливовіший у своєму житті через екзастенційну кризу, що виникла через вище перелічені обставини.
Наприкінці війни батько Місіми, Азуса, дослухався до благань сина і дозволив йому займатися письменництвом як хобі. Однак, оскільки він все ще бачив свого сина в ролі бюрократа, він відвернув Місіму від його початкового плану вивчати літературу і переконав його вступити на юридичний факультет Токійського університету. Попри початковий скептицизм, Місіма дедалі більше захоплювався навчанням. Він особливо згадував лекції з кримінального права, кримінально-процесуального права як сильне натхнення для його власної філософії. Пізніше він письмово висловив свою вдячність батькові за це рішення.
Місіма досяг успіхів у навчанні і закінчив університет з відзнакою 28 листопада 1947. Він також склав іспит на державну службу 13 грудня 1947, (іспит для вищих посадових осіб) і отримав посаду в Міністерстві фінансів. Через подвійні вимоги письменницької кар’єри та бюрократичного життя Місіма все частіше страждав від виснаження та недосипання. Після інциденту в серпні 1948, коли Місіма спіткнувся на станції Сібуя і вдарився головою об перон, батько дозволив йому звільнитися з посади і повністю присвятити себе письменництву. Його оповідання «Історія на мисі» (岬にての物語), написане у 1945, привернуло місцеву увагу наприкінці 1948, коли відомий японський поет Іто Шідзуо похвалив його у своїй рецензії.
Місіма дізнався від знайомого, що відомий японський письменник Ясунарі Кавабата читав і рекомендував його твори. Не знаючи, до кого ще звернутися за критикою, Місіма відвідав Кавабату в січні 1946 в Камакурі з рукописами своїх оповідань «Середньовіччя» та «Сигарета» (煙草). Кавабата знову був вражений, і за його рекомендацією «Сигарета» була опублікована в червні 1946 в літературному журналі «Нінґен». «Середньовіччя» вийшло трохи пізніше, у грудні 1946.
Наприкінці 1946 Місіма почав працювати над романом «Злодії» – історія розгортається навколо двох аристократів, які захоплюються самогубством. Вперше вона була опублікована 1948 року, офіційно зарахувавши Місіму до Другого покоління повоєнних поетів. Однак перший великий успіх прийшов до нього наступного року з публікацією другого роману «Сповідь маски», напівавтобіографічної історії про хлопчика, який дізнається про свою гомосексуальність і тримає її в таємниці, щоб відповідати суспільним очікуванням. Роман мав міжнародний успіх і зробив Місіму відомим у молодому віці 24 років. У відповідь у журналі «Кіндай Бунґак» було опубліковано серію есеїв, адресованих його наставнику Ясунарі Кавабаті як подяка. Смугу успіху Місіма продовжив наступними романами «Жага кохання» (1950) та «Заборонені кольори» (1951-1953).
Завдяки своїй популярності, що зростала, Місіма почав часто подорожувати і знайомитися з різними культурами, які він включив у свою творчість з початку 1950-х. Свої подорожі він задокументував у «Чаші Аполлона». У 1952 провів кілька місяців у Греції, країні, яка захоплювала його з дитинства, і ретельно заглибився у грецьку міфологію. Його роман «Шум хвиль» досліджує деякі з його вражень під час подорожі і був значною мірою натхненний пізнім античним романом «Дафніс і Хлоя».
У середині 1950-х Місіма почав частіше звертатися до сучасних подій у своїх творах. «Храм Золотого павільйону», опублікований у 1956, розповідає про події та внутрішні роздуми ченця, який стає одержимим золотим залом у храмовому комплексі і врешті-решт підпалює його.
На початку 1959 Місіма опублікував свій художньо амбітний роман «Дім Кьоко». Він складається з чотирьох оповідних ліній, які згодом об’єднуються. В них йдеться про чотирьох молодих осіб, кожна з яких представляє частину особистості Місіми. Його спортивна сторона постає в образі боксера, мистецька – художника, нарцисично-перформативна – актора, а закрита, нігілістична – бізнесмена. Незважаючи на комерційний успіх, роман був розкритикований літературними критиками як надто експериментальний та егоцентричний. Він широко розцінювався як перший «невдалий твір» Місіми, що наклав на автора відповідний психологічний відбиток.
Хоча книги Місіми вже на початку його кар’єри зачіпали табуйовані теми, вони не сприймалися як політичні до 1960-х. Влітку 1960 Місіма зацікавився великими демонстраціями та студентськими протестами проти суперечливого Договору Анпо (договір про співпрацю зі Сполученими Штатами, який розширював присутність американських військ у Японії та зобов’язував Японію надавати військову підтримку США у випадку війни). Хоча він не брав безпосередньої участі у протестах, йому доводилося спостерігати за поведінкою демонстрантів на вулицях та збирати газетні вирізки, коментуючи події. У червні 1960, на піку протестів, Місіма написав коментар для ліберальної японської газети «Майніті Шімбун» під назвою «Політичний погляд». Головна теза цього критичного есе полягає в тому, що радикальні ліві групи, такі як Дзенґакурен, представники Соціалістичної партії Японії та Комуністичної партії Японії, використовували привід «порятунку японської демократії» для того, щоб таємно переслідувати власні інтереси за допомогою насильницьких акцій протесту. Місіма попередив про небезпеку, яку становлять для японських громадян ідеологи, що продають їм популістську брехню, замасковану під соціальну справедливість.
Невдовзі після завершення масштабних демонстрацій Місіма написав своє найвідоміше оповідання «Патріотизм». У ньому змальовується і прославляються дії молодого офіцера-націоналіста, який накладає на себе руки після невдалого інциденту 26 лютого в Японії 1936 року. 1966 року оповідання було екранізоване у фільмі з тією ж назвою. Наступного року відбулася прем’єра його п’єси «Обряд десяти днів», яка є ще однією даниною пам’яті Інциденту 26 лютого.
Новознайдений інтерес Місіми до сучасної політики також став основою для його успішного роману «Після банкету», опублікованого в 1960. У ньому йдеться про роман між політиком-реформатором і власницею нічного клубу в Гінзі і є багато паралелей з подружньою зрадою японської дипломатки Аріти Хачіро. 12 червня – 4 вересня 1961 Місіма написав «Гру звіра», пародію на класичну п’єсу Но «Мотомедзука». У жовтні 1962 він опублікував «Чарівну зірку», ймовірно, найхимерніший свій твір, який спирається на кілька жанрів, передусім наукову фантастику. Відомий японський літературний критик Такео Окуно назвав цей роман прикладом нової «ери романів», яка переверне «давно застарілі літературні стандарти».
У 1965 Місіма написав п’єсу «Мадам де Сад», в якій історична постать Маркіза де Сада аналізується і пояснюється через дебати між шістьма жіночими персонажами, включаючи титулярну мадам де Сад. Театральний журнал «Театральне мистецтво» назвав «Мадам де Сад» «найкращою драмою в історії післявоєнного театру» у 1994. Його останньою завершеною роботою став чотирисерійний роман «Море родючості», який слугує відповіддю Місіми на зростаючий вплив західних цінностей на японську культуру. У ньому досліджуються такі центральні теми, як концепція реінкарнації, пантеїзм і взаємозв’язок між молодістю, красою, розумом і знанням. Філософія, що виникла в результаті, пізніше отримала назву «космічний нігілізм» і лягла в основу світогляду Місіми та його паралельної політичної активності. Останній том тетралогії, «Занепад ангела», був опублікований посмертно в 1971 після того, як рукопис був знайдений в його квартирі.
Місіма був номінований на Нобелівську премію з літератури чотири рази, у 1963, 1964, 1965 та 1968 роках, але, незважаючи на те, що чотири рази був фаворитом, він не отримав премію. Сам Місіма не висловлював здивування з цього приводу і посилався на свого наставника Кавабату Ясунарі, який отримав премію як японський автор.
У 1960-х Місіма знявся у низці сенсаційних фільмів про самураїв та якудзу. У 1960 він зіграв головну роль у гангстерському фільмі Масумури Ясузо «Боязнь смерті». Він мав додаткові ролі у фільмах «Патріотизм» (1966), «Чорна ящірка» (1968, режисер Кіндзі Фукасаку) та «Хітокірі» (1969, режисер Хідео Ґоша). Місіма сам написав і заспівав пісню до фільму «Боятися смерті».
Місіма позував для фотокниг, що містили його гомоеротичні напівоголені зображення. Крім того, він був моделлю для книги «Бара-кей» фотографа Ейко Хосое та серії книг «Молоді самураї: бодібілдери Японії» фотографа Тамоцу Ято, який відомий насамперед своїми гомоеротичними чорно-білими фотографіями. Американський кінокритик Дональд Річі задокументував створення одного з найвідоміших портретів Місіми: він позував, одягнений лише в пов’язку, з мечем на снігу.
У чоловічому журналі «Heibon Punch» Місіма посів перше місце в категорії «Містер Денді» (денді – термін, що позначає модного та вишуканого чоловіка), отримавши 19 590 голосів читачів у 1967. У категорії популярності «Містер Інтернаціонал» він посів друге місце після президента Франції Шарля де Голля. Наприкінці 1960-х Місіма став першою особистістю, яку японські ЗМІ назвали «суперзіркою» (sūpāsutā).
У серпні 1966 Місіма відвідав храм Міміва в Сакураї, одну з найстаріших синтоїстських святинь Ця подорож стала натхненням для «Коней-утікачів», другої частини його тетралогії «Море родючості».
У лютому 1967 Місіма, разом з Ясунарі Кавабата, Кобо Абе та Дзюном Ісікавою, був одним із перших, хто підписав заяву, в якій висловив протест проти китайської культурної революції, оскільки вона придушувала академічні та мистецькі свободи. Однак більшість японських журналів відмовилися її публікувати, тож повний текст отримав дозвіл на публікацію лише невеликий місцевий журнал.
У вересні 1967 Місіма та його дружина отримали запрошення від індійського уряду. Там він зустрівся, зокрема, з прем’єр-міністром Індірою Ганді та президентом Закіром Хусейном. Пізніше Місіма висловив своє захоплення індійською культурою та рішучістю індійського народу чинити опір вестернізації та зберігати власні традиції. Він вважав, що в японців розвинулася одержимість модернізацією та матеріалізмом, яка заважає їм захищати власні цінності та традиції.
На зворотному шляху з Індії Місіма зупинявся в Таїланді та Лаосі, і досвід, отриманий від цих трьох країн, пізніше ліг в основу його роману «Храм світанку» (豊饒の海#第三巻・暁の寺 暁の寺), третя частина його тетралогії «Море родючості» (豊饒の海 豊饒の海).
У 1968 Місіма написав гумористичну п’єсу «Мій друг Гітлер» (わが友ヒットラー), в якій історичні постаті, такі як Адольф Гітлер, Густав Крупп, Грегор Штрассер та Ернст Рем, дискутують про фашизм та красу. П’єса була задумана як чоловічий контрапункт до «Мадам де Сад», в якій повністю жіночий акторський склад бере участь у подібних дебатах. П’єса викликала суперечки та широкий аналіз у той час. Сам Місіма розглядав її як алегорію стосунків між Кубо Тосімічі та Сайґо Такаморі, двома героїчними постатями періоду Мейдзі, які спочатку були партнерами, але згодом посварилися.
Того ж року він опублікував свій роман «Продати своє життя» (яп. 命売ります 命売ります), гумористичну історію про чоловіка, який після невдалої спроби самогубства пропонує своє життя на продаж.
Наприкінці свого життя Місіма підтримував дуже унікальну форму націоналізму, через яку його ненавиділи як ліві, так і традиційні націоналісти. Перші особливо зневажали його відкриту підтримку бусідо (самурайського кодексу честі), його активну політичну підтримку скасування статті 9 Конституції Японії та його есе «На захист культури» (文化防衛論 文化防衛論) 1968 року, в якому Місіма стверджував, що Тенно (Імператор) є джерелом японської культури і що захист Імператора – це також захист власної культури.
З 12 квітня по 27 травня 1967 Місіма брав участь у тренуваннях Наземних сил самооборони. Спочатку його навчання було заплановано на шість місяців, але його скоротили до 46 днів через побоювання можливого громадського резонансу. Його участь трималася в таємниці.
З червня 1967 Місіма став представником ідеї створення японської національної гвардії (Sokoku Bōeitai) чисельністю близько 10 000 осіб як цивільного аналогу державних Сил наземної самооборони. Він відвідав різні університети в районі Токіо, щоб набрати студентів для проходження базової підготовки в Сухопутних силах самооборони, сподіваючись підготувати близько 100 чоловіків в ролі офіцерів для своєї Національної гвардії.
Коли Місіма помітив скептичне ставлення громадськості до його ідеї створення цивільної Національної гвардії, він вирішив подати приклад. 5 жовтня 1968 він сформував ополчення під назвою «Татенокай» (в перекладі – «Товариство щита»), до якого увійшли переважно представники правих студентських кіл. Татенокай присвятив себе боротьбі з комунізмом і захисту традиційних японських цінностей та імператора. Базова підготовка «Татенокай» включала насамперед класичні тренування на силу і витривалість, в тому числі японське фехтування на мечах і біг на довгі дистанції. Сам Місіма був головним інструктором. Початкове членство у 50 чоловіків, переважно випускників Університету Васеда, згодом збільшилося до близько 100 членів.
25 листопада 1970 Місіма під приводом зустрічі з черговим командиром відвідав штаб-квартиру Сил самооборони Японії, де зараз знаходиться Міністерство оборони Японії. У супроводі чотирьох членів Татенокай – Масакацу Моріта, Масахіро Огава, Масайоші Кога і Хіроясу Кога – забарикадували двері, прив’язали чергового командира, Канетоші Масіта, до стільця і взяли його в заручники.
Із заздалегідь підготовленим маніфестом і прапором Місіма вийшов на балкон будівлі і виголосив промову, в якій закликав японську армію зайняти парламент і відновити імператора як політичну владу. Він висміяв військових за їхню байдужість до конституції, яка «заперечує їхнє власне існування», і звинуватив їх у втраті «самурайського духу». Однак його заклик не мав жодного ефекту через відсутність зацікавленості у солдатів. Місіма передчасно закінчив свою промову, вигукнувши «Хай живе Імператор!». (天皇陛下万歳), через насмішки солдатів та шум гелікоптера, який зробив промову ледь чутною.
В офісі Мішіма вибачився перед Машітою і відпустив його. Одразу після цього Місіма вчинив сеппуку – ритуальний вид самогубства. Моріта був призначений кайшакуніном Місіми (другий учасник сеппуку, який у момент розрізання живота обезголовлює жертву самогубства, щоб врятувати її від подальшого болю). Моріта, однак, мав труднощі з правильним виконанням завдання, тому після трьох невдалих спроб відрубати голову Місімі, Кога був змушений перебрати на себе цю функцію.
Нагороди:
Премія Сінчо від видавництва Сінчоша, 1954, за «Шум хвиль» (The Sound of Waves).
Премія Кісіда за драму від видавництва Сінчоша, 1955, за «Гніздо термітів» (白蟻の巣, Shiroari no Su).
Премія Йом’юрі від Yomiuri Newspaper Co. за найкращий роман, 1956, «Храм Золотого павільйону».
Премія Шюкан Йомюрі для сінґекі від Yomiuri Newspaper Co., 1958, за роман «Троянда і пірат» (薔薇と海賊, Bara to Kaizoku).
Премія Йоміурі від Yomiuri Newspaper Co. за найкращу драму, 1961, «Хризантема на десятий (День після ярмарку)» (十日の菊, Tōka no kiku).
Мистецька премія Майніті від газети «Майніті Шімбун», 1964, за «Шовк і прозріння».
Премія мистецького фестивалю від Міністерства освіти, 1965, за «Мадам де Сад».