Зміст:
Зробимо село щасливим
Аргументів багато. Перший з них – село відрізане від цивілізації.
Дійсно, за радянських часів так і було. Грунтові дороги, один телефон у сільраді, та ще й відсутність паспортів у колгоспників. Мій прадід Костянтин до кінця 1960-х років займався проведенням електрики у села. Ні, не в глухі гірські колиби, а в якихось 40 кілометрах від Києва!
Зараз все змінюється.
Президентська програма “Велике будівництво” почалася з ремонту доріг державного значення і триває на місцевих автошляхах. А новим школам і дитсадкам у сільських громадах, що будуються в межах цієї програми, позаздрять навіть батьки столичних дітей.
Мобільний зв’язок вирішив проблему телефонізації. А Кабмін своєю постановою передбачив субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на забезпечення широкосмугового інтернету в сільській місцевості. Чи буде ваша громада онлайн – залежить від активності її керівництва, яке ви ж самі й обрали минулої осені.
Другий аргумент – товари й послуги. За продуктами – на базар до райцентру. За довідкою – знову ж таки до міста.
Аргумент про продукти наводять ті, хто давно не був у селах. Магазин у великому селі асортиментом мало відрізняється від свого “колеги” у спальному районі Києва.
Довідка теж перестає бути проблемою. По-перше, ЦНАПи тепер відкривають у громадах, а не лише “у районі”. По-друге, ми розвиваємо цифровий додаток “Дія”, куди вже цього року буде перенесено частину “паперових” державних послуг.
Йдемо далі. В селі єдина розвага – пити пиво біля розваленого сільського клубу.
Проблема є, і ми вже її вирішуємо.
Внаслідок децентралізації громади отримали “на руки” реальні гроші. І мають можливість використати їх в тому числі на культурну та спортивну інфраструктури.
А нещодавно ухвалені закони про центри культурних послуг та бібліотеки стимулюють розвиток закладів культури у громадах – зокрема забороняють закривати такі заклади без створення альтернативи.
Це все добре, скажете ви. Але що мені у вашому селі робити – картоплю копати?
І тут ми підходимо до основної проблеми. Гроші – це те, чого в українському селі дійсно бракує. В пошуках роботи люди їдуть до Києва або Польщі, а в селах залишаються бабусі й дідусі.
Як залучити кошти в село? Перш за все – розвивати аграрний сектор, який історично є основою сільської економіки.
Основними рушіями розвитку ми вважаємо децентралізацію і земельну реформу. Це була принципова вимога “Слуги Народу” – державною землею мають розпоряджатися громади. І громади мають самі обирати, що з нею робити.
Наші опоненти продовжують активну кампанію з дискредитації ринку землі.
“В умовах зубожіння селян земля не може стати товаром”, – це реальна цитата одного з них.
Панове, саме відсутність ринку землі, а точніше, тіньовий її обіг і призвели до того самого зубожіння! Ми чудово знаємо, що мораторій існував лише на папері, а “для потрібних людей” за неофіційними схемами земля ще й як продавалася і купувалася.
До речі, порахуйте, в лавах якої з партій присутня найбільша кількість “латифундистів”. Дивним чином ми натрапимо на політичну силу, що з усіх рупорів кричить про “народну землю”, яку влада хоче “віддати іноземцям за безцінь”. А іноземці, звісна річ, вивезуть собі за кордон український чорнозем “КамАЗами”.
Хтось зауважить, що розвиток сільського господарства не означає розвиток села. Адже сама суть індустріальної економіки полягала в прогресуючій автоматизації аграрного виробництва. А це, в свою чергу, призводило до зменшення потреби в робочих руках. Простіше кажучи, врожай збирає трактор, а не людина.
Це правильно – але для сировинної економіки. Якою, на жаль, поки що і є український агробізнес. Інша справа – виробництво продукції з високою доданою вартістю.
Наприклад, останніми роками українські аграрії розвивають експорт десертних яблук.
На відміну від промислових яблук, що йдуть на виробництво соків чи пюре, ці плоди призначені для кінцевого споживання. Країни, для яких яблука – екзотика, готові платити за них як за преміальний продукт. Це, наприклад, ОАЕ та Сінгапур.
Але імпортери таких яблук виставляють суворі вимоги до виробництва, зберігання та транспортування продукції. Отже, потрібна праця – кваліфікована людська, а не “тракторна”.
Яблука – лише один із прикладів. У цивілізованому світі – шалений попит на “органіку”, за яку люди готові платити велику ціну. Україна – в тренді.
Наше завдання – підтримати таких фермерів, адже поки що вони працюють “всупереч”, а не “завдяки” законодавчій базі.
Ми працюємо над спрощенням умов для дрібних українських виноробів, пивоварів, сироварів. Адже в багатьох випадках у законах відсутнє саме поняття “малого виробника”, що змушує фермерів проходити бюрократичні процедури на рівні агрокорпорацій.
Ми хочемо піти далі.
Мої колеги вийшли із законодавчою ініціативою зобов’язати великі мережі супермаркетів пріоритетно закуповувати продукцію у місцевих виробників, передусім дрібних фермерів. Таким чином вони стануть більш конкурентоспроможними перед імпортними постачальниками.
Я розумію, що ініціатива ще потребує обговорення з усіма причетними сторонами – і ми вже розпочинаємо такі діалоги.
Втім, село не має обмежуватися лише аграрним сектором.
Постіндустріальна економіка – це IT, креативні індустрії, сфера розваг, туризм, виробництво органічних продуктів, відновлювальна енергетика. Все це відкриває для села можливості, надає “друге дихання”. І своє завдання ми бачимо у тому, щоб цими можливостями скористатися.
Як саме? Організувавши взаємодію між креативною економікою та сільською.
Село може запропонувати креативній економіці й креативному класу те, що ще довго не зможуть запропонувати великі міста: рекреацію, своєрідний “детокс”, можливість жити в іншому часовому режимі, ніж креативний клас живе у місті.
Як не дивно, пандемія COVID-19 тут грає на руку. Згадайте, як під час локдауну “креативщики” з міста їздили до села рятуватися від некомфортної самоізоляції в квартирах. IT, дизайн, комунікації, індустрія розваг, журналістика, мистецтво – це далеко не повний перелік сфер, які повністю або частково допускають дистанційну роботу.
Завдяки президентській програмі “Велика реставрація” сільські громади отримають відреставровані замки та палаци. Отже, матимуть шанс залучити туристів. А це – ночівлі в приватних садибах, купівля сувенірів, дегустації місцевих продуктів.
Ми готові до діалогу з усіх питань розвитку села. Але за тієї умови, що це буде діалог, а не чергові маніпуляції для набору “політичних балів”.
Є ідеї – підкажіть їх нам! Разом ми зробимо село щасливим.
Олександр Корнієнко
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної нформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Як правильніше вживати, “в” чи “до”?
Як правильно сказати: “піти до банку” чи “піти в банк”? Яке граматичне правило для цього застосовується?
15.6k 8 8 gold badges 69 69 silver badges 130 130 bronze badges
2,181 3 3 gold badges 16 16 silver badges 27 27 bronze badges
4 Answers 4
Інколи виникає питання, який прийменник треба ставити – у (в) чи до: “Я поїхав у Київ” чи “Я поїхав до Києва”, “Вихід у місто” чи “Вихід до міста”?
Узагалі, коли мовиться про рух у напрямі міста, села, селища, тоді треба ставити прийменник до: «Через кілька днів Ковпак вилетів до Москви» (П. Вершигора); коли йдеться про дію чи перебування в чомусь, тоді слід користуватися прийменником у (в): «У Києві на риночку ой пив чумак горілочку» (народна пісня). Якщо мета руху в певному напрямі супроводжується ще додатковими поясненнями, тоді після них може стояти замість прийменника до — у (в): «Ми їздили на ярмарок у Косів» (М. Рильський). У реченнях, де рух або дію скеровано до предметів, середовищ або мовиться про абстрактні поняття, ставиться прийменник у (в): «Він ступив у сад» (Є. Гуцало); «Кидається у свою стихію» (О. Гончар); «Закрадається в серце острах» (М. Рильський). Рух до приміщення позначається дієсловами з тим і з другим прийменником: «Уваливсь у хату» (П. Куліш); «Смерть зайшла до хати» (Д. Павличко).
Прямої поради саме для цього випадку тут немає, лише деяки риси того, на чому взагалі може ґрунтуватися вибір. Обидва варіанти є правильними, розрізняючись лише деякими нюансами. Наприклад, чи мається на увазі перебування всередині? За моїм загальним уявленням виходить, що без уточнень, коли ми говоримо про похід до установи, звичніше використовувати «до». «У цирк», «у кіно» — це більш звично з «у».
26.2k 9 9 gold badges 59 59 silver badges 137 137 bronze badges
Я не розумію з чого Ви зробили висновок, що краще «до банку». (1) «у напрямі міста, села, селища» — ні; (2) «дію чи перебування в чомусь» — ні (це взагалі про місцевий відмінок вже); (3) «супроводжується ще додатковими поясненнями» — ні; (4) «рух або дію скеровано до предметів, середовищ або мовиться про абстрактні поняття» — незрозуміло. Тобто мені особисто Б. А.–Д. тут не допоміг (хоча, може, я його просто не так читаю).
Ви маєте рацію. Він не дає прямої відповіді, як краще в даному випадку. Тому це я невірно підсумував.
Як можна бачити в СУМ, до й в/у мають багато спільного, коли йдеться про просторові відношення. Проте є важливі відмінності:
- Коли йдеться про пункт призначення, треба використовувати “до”.
- “В” має значення “всередину”. Тобто “я прийшов до банку” може означати, що я підійшов до дверей банку чи що я зайшов усередину банку. “Я прийшов у банк” точно означає, що я вже всередині банку.
Таким чином, можна використовувати обидва варіанти, але вони матимуть дещо різне забарвлення. “до” використовувати безпечніше, наприклад:
“Я пішов до банку й дорогою зустрів однокласника”: можна лише “до”, бо тут “банк” – пункт призначення руху, в нього не заходили.
“Я пішов у банк і переказав гроші” – можна “у”, бо ви заходили. Проте тут можна й “до”.
7,286 9 9 gold badges 29 29 silver badges 79 79 bronze badges
М. Вакуленко у своїй монографії «Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз» (що її сам автор опублікував під вільною ліцензією) присвячує цій темі розділ 3.2.4 «Особливості вживання українських прийменників „в“ („у“) і „до“ для позначення мети та напрямку руху» (він також викладений на форумі).
Загальна позиція М. Вакуленка
Наводячи численні вжитки прийменників (а також префіксів) «в» та «у» у фразеологізмах, сучасних виразах, поезії та прозі, В. Вакуленко робить висновок, що сучасне вживання прийменника «до» в багатьох випадках є надмірним і штучним:
Така велика кількість уживань прийменника «в (у)» на позначення мети руху порівняно з відносно малою кількістю «до» свідчить про закономірність, яка усталилися в українській мові. У цьому довкіллі нововиправлені вирази з прийменником «до» на місці «в (у)» сприймаються як чужі: взяти до рук, покласти до рота (кишені), повернутися до Києва, прибути до аеропорту, приїxати до столиці тощо. Ось кілька прикладів із сучасних засобів масової інформації: делегація прибула до Страсбурга; президент повернувся до Києва; взяв книжку до рук; Єршов… поїхав навчатися до Петербурга в університет; поклав гроші до кишені.
Він вважає «до» антонімом до «від», а «в» («у») — до «з»:
Прийменник «до» означає «наближення» (або «додавання») до чого-небудь або до кого-небудь: підійти до стола, приїхати в гості до друга, наближатися до міста. Антонім цього прийменника — від: відійти від стола, їхати від друга, віддалятися від міста, від Києва до Лубен. Якщо ж ідеться про переміщення всередину (в межі) об’єкта, і увага акцентується саме на цій кінцевій меті руху, то вживається прийменник в (антонім — з): увійти в кімнату (вийти з кімнати), покласти в шухляду (вийняти з шухляди), приїхати в Україну (поїxати з України).
- погоджується з позицією Ю. Шевельова про дієслівні префікси (семантика яких тісно пов’язана зі значенням відповідних прийменників), що «в (у) має основним значенням показувати рух усередину предмета», а «до показує наближення до предмета».
- але критикує частину формулювань Б. Антоненка-Давидовича:
Різниця між цими прийменниками особлива відчутна у виразах, де семантика вимагає вживання як «в (у)», так і «до»: приїхати у Львів до брата, поїхати в Петербург до університету, зайти в клітку до левів. У своїй книжці «Як ми говоримо» Борис Антоненко-Давидович також зупинявся на цьому питанні. І прийшов до подібних нашим висновків: «Узагалі, коли мовиться про рух у напрямі міста, села, селища, тоді треба ставити прийменник до…». Зауважмо: рух у напрямі, а не прибуття. І далі: «Якщо мета руху в певному напрямі супроводжується ще й додатковими поясненнями, то після них може стояти замість прийменника до — у (в)…» А це вже не зовсім вдале формулювання. «Мета руху» — на відміну від вирушання в невизначеному напрямі — однозначно вимагає вживання «у (в)», і не замість «до». А «додаткові пояснення» — то насправді обставини, що підкреслюють необхідність уживання «у (в)» (дуже часто ці обставини потребують для себе прийменника «до», як у виразі «поїхати у Львів до брата»). Саме такі висновки напрошуються після уважного вивчення наведених вище прикладів. І далі: «У реченнях, де рух або дію скеровано до предметів, середовищ або мовиться про абстрактні поняття, ставиться прийменник у (в)…».
Конкретні настанови М. Вакуленка
М. Вакуленко дає такі настанови щодо «в» («у») і «до»:
- в більшості випадків слід уживати прийменник «в (у)» — особливо якщо відповідне дієслово явно означає прибуття чи переміщення в пункт прямування: приїхати в Америку, вставити у вухо, увійти в будинок, пробратися в кабінет, взяти в долоні, покласти в рот (кишеню), помістити у валізу, прибути в аеропорт, повернутися в Київ, внести в касу, покласти в банк тощо.
- Якщо ж дієслово означає просто рух у якомусь напрямку, то можливе вживання як «до», так і «в (у)»: поїхати до Києва, податися в село до бабусі.
- Якщо ж мовиться тільки про наближення до певних осіб, предметів чи понять, то вживається «до»: прошу до столу, завітайте до нас, заходьте до господи (хати), взяти до уваги тощо.
Він так пояснює використання «до» в деяких виразах:
Вислови на зразок падати додолу, поїзд до Києва, подорож до Ялти тощо позначають рух у певному напрямі, де акцент робиться саме на пересуванні, тобто зміні початкового місцеположення, а не на прибутті в кінцевий пункт призначення.
Прошу до господи, заходьте до хати — означають, крім вищесказаного, ще й «прошу (завітати) до нас», тобто до людей. Повертатися додому (тут прийменник став префіксом) означає «повертатися до батьків, рідних». Прошу до столу — означає, крім того, «прошу (ставати) до трапези» (якби мався на увазі предмет — було б до стола). Брати до уваги — означає скеровувати інформацію в певне русло. Брати до рук — означає брати собі якесь доручення. Тому взяти до рук можна завдання, але не книжку. Складати докупи — означає складати речі ближче одна до іншої. «Скидати в купу» — означає скидати речі в одне місце.
Висновки
За теорією М. Вакуленка, яку, однак, не можна вважати повністю авторитетною і беззаперечною:
- В разі перебування в дорозі можна вживати і «в» («у»), і «до»: «я йду в банк», «я йду до банку». Перше, мабуть, акцентує увагу на меті/пункті призначення, а друге — на фактичному напрямку. «Я йду в центральний супермаркет, зараз рухаюся вулицею, що виходить до старого замку.»
- Якщо Ви вже всередині, то загалом слід вживати «в» («у»): «я прийшов у банк». Проте, мабуть, можна вжити «до», якщо Ви ще не всередині або якщо те, всередині Ви чи ні, немає для Вас значення:
- «Я йшов на роботу, але випадково прийшов до банку.»
- «Я багато років працював у банку „Ххх“ і мав дружні стосунки з багатьма колегами. Після виходу на пенсію я все ще часто приходжу до банку [до колег] випити кави зі старими друзями.»
Примітка: це не стосується слів на позначення установ, що сприймаються в першу чергу не як приміщення, а як частина системи, наприклад, «пошта» — в такому випадку буде відбуватися аналогічний вибір між «на» і «до» (а не між «в» («у») і «до»).