Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом

5 березня 1950 року у бою із загоном радянських спецслужб загинув командир УПА Роман Шухевич. А ось що робили з тілами націоналістів: “Останки вивезли на машині за 300 км у лісовий масив на Житомирщині, після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, а місце закамуфлювали під стоянку туристів. “

Навряд чи існує потреба переказувати основні віхи життєпису Романа Шухевича (“Тура”, “Тараса Чупринки”). Досить нагадати, що в його руках зосередилися ключові важелі воєнно-адміністративного керівництва повстансько-підпільним рухом у Західній Україні.

“Ми не мстимося за близьких. “

З листопада 1943 р. “Тур” очолив УПА. В липні 1944 р. на підпільному І-му Великому зборі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) обраний Головою Генерального Секретаріату УГВР – надпартійного передпарламенту майбутньої Української держави, а в 1946 р. отримав від УГВР звання генерал-хорунжого УПА.

“Тараса Чупринка” був принциповим противником нової влади, яка відправила на заслання його батьків і сестру.

На початку війни у 1941 році, коли “чистили” західноукраїнські в’язниці, розстріляли брата, згодом – піддали арешту дружину Наталію Шухевич-Березинську, а дочку Марійку і сина Юрка відправили до спеціального дитячого будинку. Доньку удочерила вчителька Тетяна Запорожська. Сина допитували оперпрацівники МГБ, однак свідчень про місця переховування батька він не дав.

9 липня 1947 р. Юрко Шухевич втік із спецдитбудинку у передмісті нинішнього Донецька, селищі Рутченково Сталінської області і повернувся у Західну Україну. Спочатку він переховувався у селі Бусовисько Дрогобицької області у батькового приятеля Михайла Цапа.

У жовтні 1947 р. Юрко зустрівся з батьком, який забезпечив його документами на ім’я Б.Левчука і влаштував у середню школу міста Кам’янка-Бузька. Саме тоді, як згадував Ю. Шухевич, його батько сказав: “Юрку, ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим”.

У січні 1948-го вони зустрілися ще раз, у Львові.

20 березня 1948 р. Юрко разом із зв’язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав з метою викрасти сестру Марію (якій на той час було 7 років) з дитячого будинку. План не вдалося реалізувати, а 25 березня Юрія знов захопили. Його засудили у чотирнадцять років, а на волю він вийшов лише у 1989 р., у віці 55 років, втративши зір.

З 1943 року Роман Шухевич перейшов на нелегальне становище. Нацисти заарештували його дружину Наталю Шухевич-Березинську, адже УПА в той час веде боротьбу під гаслом війни проти “двох окупантів” – Гітлера і Сталіна.

Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем (колишнім воєначальником Української Галицької Армії) і гестапо звільнило Наталю.

У 1944 р. Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.

Проте цікавилися Наталкою й інші сили. 27 липня 1945 року її (разом з її матір’ю, сином Юрком і дочкою Марією) у селі Біличі Старосамбірського району заарештували. Через неї, зрозуміло, сподівались вийти на “Вовка” – таке псевдо було дано її чоловікові у документах НКВД.

“Тонкі чекістські заходи”

Тут доречно нагадати, що влітку 1944 року працівник НКГБ В.Кащеєв звернувся до наркома внутрішніх справ УРСР В.Рясного з пропозицією створити “конспіративно-розвідувальні групи” з колишніх партизан і перевербованих підпільників.

У серпні того самого року дозвіл було дано і у практику діяльності органів НКВД-НКГБ запровадили “спецгрупи” (з осені 1946-го вони мали назву “агентурно-бойові групи” – АБГ). Одним з найпоширеніших методів їхньої роботи був так званий “легендований допит” під виглядом співробітників оунівської СБ.

За радянською статистикою, загалом на рахунку АБГ – 1163 вбитих, понад 2000 захоплених й 700 виведених з підпілля учасників ОУН і УПА.

Зазначимо, що учасники АБГ припускалися численних насильств проти цивільного населення. Однак, попри існуючи твердження, не виявлено документальних даних про вбивства ними мирних громадян та відповідні завдання “перевертням” від органів держбезпеки.

За допомогою саме таких груп у липні 1948 року “тестували” Юрія Шухевича, а згодом і Н.Шухевич-Березинську. Якщо Юркові один з учасників групи пошепки підказав, з ким він має справу, то Наталя, яку “відбили” псевдоповстанці, спочатку піддалася на гру.

Інсценували напад “повстанців” на машину, якої її перевозили, і поки оперпрацівники “стікали” курячою кров’ю з міхурів під одягом, “бандоуновка уїдливо посміхалася, тримаючись за “трупи” вбитих”.

Її повели по легендованим зв’язкам, від бункера до бункера. Одначе жодних серйозних відомостей про чоловіка вона не надала, а тому її невдовзі знов “відбили” вже у псевдоповстанців. У березні 1948 р. при спробі визволити сестру Юрія Шухевича затримали і вперше засудили до 10 років позбавлення волі.

Залишається додати, що і батька Романа Шухевича також було репресовано. У жовтні 1947 р. цю хвору і немічну людину забрали на етап і відправили на поселення у Кемерівську область, де він і помер.

“На Заході ми нікому не потрібні. “

Роман Шухевич був реалістом і розумів ілюзорність надій на глобальне зіткнення США і СРСР. Дружина його близького приятеля, члена Центрального проводу ОУН Олекси Гасина розповідала, що Шухевич висміяв мрії її чоловіка про радянсько-американську війну.

Америка, саркастично зауважив він, чомусь ніяк не прислуховується до думки Лицаря. Ольга Гасин поцікавилася, чому ж їм, втомленим і виснаженим, не піти на Захід? З гіркою посмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході.

Цікаво, що в одному з бункерів підпілля чекісти знайшли копію й англійський переклад листа “групи українських політичних діячів” Вінстону Черчіллю від квітня 1946 року. У ньому містився критичний розбір знаменитої промови у Фултоні 5 березня того ж року, що знаменувала початок “холодної війни”. Лідери ОУН зажадали від Заходу визнання суверенних прав України і волі у виборі соціально-економічного устрою.

У серпні 1950 року лідери повстанців підготували лист про зміст радіопередач на Україну “Голосу Америки”. Фактично це була критика політичних настанов адміністрації США, що, зокрема, не враховувала індиферентності до капіталізму значною частиною населення УРСР і того, що ОУН виступає за плюралізм форм власності.

Романа Шухевича вельми турбувало “споживацьке” ставлення західних спецслужб до українського повстанського руху як до знаряддя протистояння з СРСР у “холодній війні”, а також вождізм й авторитарні методи Степана Бандери (“Бийлиха”), якими він намагався встановити свій диктат у середовищі націоналістичних осередків в еміграції.

Нарешті, у листопаді 1950 р. спадкоємець “Чупринки” Василь Кук у пошті за кордон дискредитував “Бийлиха”, й видав директиву про зняття його імені з гасел підпілля та заборону називатися “бандерівцями”.

Разом із тим, на функціонуванні підпілля ОУН негативно позначалося суперництво між Шухевичем та Куком (псевдо “Леміш”).

“Документальними даними установлено, – відзначало МГБ УРСР, – що між Шухевичем і “Лемешем” існують серйозні суперечності з організаційних питань, які викликали особисту неприязнь один до одного”.

Роман Шухевич, зокрема, не схвалював проведену керівником Служби безпеки ОУН на Волині “Смоком” зі згоди В. Кука “чистку”, внаслідок якої загинуло близько 1000 членів ОУН.

Тертя між лідерами підпілля підтверджувала і Г.Дідик.

За її словами, “Леміш” докоряв “генералу Чупринці” за недостатню конспіративність і не бажав його втручання у справи підконтрольних Василеві Куку Волині і Поділля.

Два командарми

Доцільно торкнутися і характеру взаємовідносин між двома лідерами ОУН і УПА – Р.Шухевича і В.Кука.

В інформації НКВД УРСР секретареві ЦК КП(б)У М.Хрущову від 20 листопада 1944 р. відзначалося, що зростання втрат серед учасників повстанського руху, поінформованість населення про зв’язки керівників ОУН і УПА з німцями викликають відтік рядових учасників і скорочення підтримки місцевим населенням. У свою чергу, це стимулює посилення каральних заходів повстанців “проти тих, хто уходить з банд, і населення, яке негативно відноситься до оунівців”.

Погіршення становища руху опору викликало розбіжності серед його лідерів, до яких додалися й особисті амбітні суперечності між окремими членами Проводу ОУН(Б) в Україні (групою М.Лебедя, В.Кука і М.Степаняка з одного боку, Р.Шухевича, Д.Клячківського й інших членів Проводу – з другого). Зокрема, М.Степаняка Р.Шухевич ще в травні 1943 р. усунув від керівництва підпіллям Галичини, призначивши замість нього свого ставленика В.Охримовича.

Як повідомив на допитах арештований 2 серпня 1944 р. УНКГБ по Рівненській області член Проводу М.Степаняк (“Лекс”), ним особисто, М.Лебедем і В.Куком була ініційована конференція керівників осередків ОУН у Волинській, Рівненській і Тернопільській областях.

Деякі учасники конференції запропонували відмежуватися від ОУН, оголосити Р.Шухевича головним винуватцем співробітництва з німцями і вивести підпілля згаданих областей з-під керівництва Проводу ОУН. Вирішили, що нове крило націонал-патріотичного руху буде називатися Народно-визвольною революційною організацією (НВРО), а її програму доручили скласти закінчене юридичне утворення “Лексу”, чим він і займався до арешту.

Про створення НВРО повідомили керівникам місцевих ланок ОУН Волині. Правда, у жовтні 1944 р. нова організація саморозпустилася, однак кінцем розбіжностей між лідерами ОУН і УПА це не стало.

Цікаві свідчення про відносини між “генералом Чупринкой” і “Лемішем” дала в МГБ УРСР особиста зв’язкова і кохана жінка Р.Шухевича Катерина Зарицька:

“Шухевич хоча зазвичай і давав високу оцінку “Лемішу” як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що “Леміш” не вміє і не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання.

У свою чергу “Леміш” як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, в Подільському краї і на Сході завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки на цій території і при вирішенні тих або інших питань уникав радитися із Шухевичем і навіть усунув його від участі в керівництві ОУН у цих областях”.

“Документальними даними встановлено, – повідомляло орієнтування органів держбезпеки, – що між Шухевичем і “Лемешем” існують серйозні розбіжності по організаційних питаннях, які викликали особисту ворожість друг до друга”. Захоплені підпільники показали, що в 1947 р. “Леміш” розпорядився виключити з пропагандистських матеріалів гасло “Хай живе командир УПА Тарас Чупринка!”.

Узимку 1945 р. В.Кук не допустив до особистої зустрічі з собою зв’язкову Р.Шухевича – Галину Дидик, та й ще направив своєму шефові лист із докорами в порушенні встановлених правил користування лініями зв’язку. Улітку 1947 р. “Леміш” не пустив своїх підлеглих на нараду в Рогатинських лісах Карпат, і ігнорував розпорядження “Чупринки” здати командування рухом опору на відведеній йому території Волині і Поділля.

Конспіратор до мозку кісток, В.Кук суворо дорікав Р.Шухевичу за небезпечні й зухвалі поїздки на кардіологічне лікування в Одесу в супроводі Г.Дідик у 1948-1949 рр. (критику “Леміша” “Чупринка” сприйняв близько до серця).

Щоправда, обґрунтовані претензії були до В.Кука й у головного командира УПА. Так, за свідченням командуючого Групою УПА “Захід” Олександра Луцького, оскільки Провід ОУН офіційно виступав проти контактів з німцями, у січні 1944 р. за переговори з німцями про ненапад погроза покарання нависла над командиром УПА “Південь” “Лемішем”, і його врятували тільки великі особисті заслуги.

Крім того, Р.Шухевич обвинувачував підлеглого у тому, що при його потуранні на Волині відбулася масова фізична “чистка” Службою безпеки ОУН рядів підпілля, що призвела до його розколу в регіоні.

Краще поганий мир.

Командарм не був вузьколобим фанатиком. За словами його зв’язкової Ірини Козак, він чудово усвідомлював, що для конструктивної розбудови незалежної Української держави необхідно залучати управлінців і силовиків радянської державності, які є патріотами України.

Шухевич здійснив спроби знайти контакти з противником, розпочати мирні переговори, щоб зменшити негативні наслідки протистояння у західноукраїнському регіоні.

Так, 19 листопада 1944 року довірена особа командарма, львівська художниця Ярослава Музика через свого приятеля, близького до компетентних радянських органів – заступника начальника обласного управління охорони здоров’я Юліана Кордюка – передала представникам влади пропозицію Проводу ОУН про проведення мирних переговорів.

За кілька днів на квартирі Я.Музики зустрілися полковник держбезпеки С.Карін-Даниленко (керівник Опергрупи НКГБ у Західній Україні, організатор операції з “самоліквідації” УГКЦ) і одна з керівників Львівського міського проводу ОУН Богдана Світлик (“Світлана”, загинула у 1948 р.).

Було досягнуто домовленості, що зустріч для переговорів відбудеться у одному з населених пунктів з гарантією взаємної безпеки учасників. І така зустріч відбулася в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року на 130 кілометрі шосе Львів-Тернопіль.

“Уповноважений уряду УРСР”, майстер оперативних ігор С.Карін-Даниленко і офіцер держбезпеки А.Хорошун (він грав роль працівника Львівського облвиконкому) на одному з хуторів Козівського району Тернопільщини зустрілися з членами Проводу ОУН Дмитром Маївським і Яковом Бусолом (загинув 15 вересня 1945 р. в господарстві Г.Кабан на хут. Бишкі Козовського району Тернопільщини).

П’ятигодинні консультації конкретних результатів не принесли. Відомо, що Шухевич інформував про ці переговори С.Бандеру.

Останні пропозиції про мирні переговори від Шухевича надійшли 10 квітня 1948 р. У той день Я.Музика надіслала листа секретареві Львівського обкому КП(б)У І.Грушецькому. Одначе і тоді компромісу не було знайдено. Напевно, його і не могло бути з огляду на жорстку позицію тодішнього керівництва СРСР, переконаного, що ціною переваги військових сил можна неодмінно перемогти “українсько-німецьких націоналістів”.

Трагічно склалася і доля арештованої посередниці, яка отримала 25 років таборів. Немолода вже жінка, в листах з неволі до голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова та глави МВС СРСР Л.Берія змалювала протизаконні методи слідства, які застосовували до неї співробітники МГБ УРСР – кількаденні побиття, роздягання донага на потіху оперпрацівникам, карцер, психологічний тиск і нові тортури.

В ході службового розслідування слідчий (на той час – вже старший радник МВС СРСР в Румунії), який кривдив жінку, прямо посилався на отримання “санкції” на фізичний вплив на підслідну від начальника Львівського УМГБ, адже, мовляв, вона “запиралася” і не бажала давати свідчення.

Звільнену у 1956 р. Ярославу Музику нині реабілітовано відповідно до чинного законодавства.

Розшук “Берлоги” починається.

З 1944 року НКГБ УРСР розгорнув широкомасштабний оперативний захід “Берлога”, спрямований на пошук членів Проводу ОУН і особисто Р.Шухевича, на якого з 31 жовтня 1945 р. заводиться розшукова справа “Вовк”.

Відповідні завдання пізніше поклали на створене у січні 1947 р. Управління 2-Н МГБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700-800 оперативних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходили інформації про ліквідацію “Вовка”, всі вони виявилися неточними, а тому пошуки тривали.

Підпілля докладало неабияких зусиль, щоб забезпечити конспірацію командарма. К.Ратич, співробітник СБ, став свого роду персональним конструктором бункерів для Шухевича.

Велику роль відіграла згадувана Галина Дідик.

Народилася вона у 1912 р. у селі Шибалин Бережанського району на Тернопільщині, з 1930 р. перебувала в оунівському підпіллі, працювала в Українському Червоному Хресті – медичній мережі українського підпілля. У 1939 р. її заарештували працівники Бережанського районного відділення НКВД, однак згодом звільнили. У 1944 р. перейшла на нелегальний стан, у 1945 р. її відрядили до групи забезпечення “зверхника Тура”.

Г.Дідик забезпечила не менш як півтора десятки місць укриття командарма. У зв’язку із погіршенням здоров’я Шухевича (почали набрякати ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945-1946 рр. Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові.

Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини.

З того час “Тарас Чупринка” в залежності від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року і до квітня 1947 року перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславщині. Тут ним опікувалася ще одна зв’язкова Ольга Ільків (“Роксоляна”), дружина Стрийського районного провідника ОУН, який загинув у 1947 році.

Не дивлячись на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки – міокардит, гіпертонія, ревматизм.

У січні 1949 р. двічі командарму довелося (зрозуміло, із фальшивими документами) звертатись до завідувача терапевтичним відділенням лікарні Львівської залізниці Абрама Блея, а також спеціаліста-кардіолога з медінституту Мартинова і рентгенолога Криштальську.

За забезпечення медикаментами відповідала Любов Микитюк – наречена члена Проводу ОУН Петра Федуна, яка працювала лаборантом у Львівському медінституті.

Збереглися свідчення львівського лікаря Матвія Лотовича, до якого також звертався по допомогу лідер підпілля. У червні 1947 р., повідомив він на допиті у червні 1948 р., його відвідала невідома дівчина, яка привела з собою чоловіка, котрого відрекомендувала “бухгалтером з молочарні”.

Після півторагодинного обстеження Лотович дійшов висновку, що пацієнт страждає на послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Дав рецепт, призначив дієту.

Удруге “бухгалтер” відвідав його у лютому 1948 р. Восени 1947 р., пригадав лікар, та ж саме дівчина привела до нього хлопчика 13-14 років (це був Юрко Шухевич), і пояснила, що дитина “перебувала у будинку для неповнолітніх у Сибіру”, попросила вивести з китиць рук татуювання – якісь літери, серця та іншу “блатну” символіку. Довелося вирізати тату разом зі шматками шкіри.

Після отримання свідчень лікаря, МГБ лише по аптеках Львова завербувало 40 інформаторів.

Р.Шухевич через стан здоров’я разом із “особливо довіреною й найбільш наближеною до нього особою” Г.Дідик у липні 1948 р. перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсівки на ім’я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. Відвідували провідного кардіолога професора Сігала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі приховували пістолет.

Ба більше, у червні наступного 1949 року вони знов повторили небезпечну подорож до “жемчужины у моря”. Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров’я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтверджував його справжній талант конспіратора.

Щоправда, коли про це дізнався організаційний референт Проводу В.Кук, то він суворо відчитав Чупринку за надмірний ризик, що близько до серця було сприйнято командувачем УПА.

У своїх спогадах про батька Юрій Шухевич згадує ще двох зв’язкових – Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк.

Псевдо першої – “Монета”. Дочка професора математики, вона вступила до ОУН ще у 1932 р., а через два роки була засуджена як власниця конспіративної квартири, де переховувався Григорій Мацейко – вбивця міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У 1943-му Зарицька стала організатором медичної служби УПА – Українського Червоного Хреста.

Вони були ідейно близькі з Шухевичем, а з весни 1945-го це було вже справжнє кохання (чоловік “Монети” Михайло Сорока, арештований через кілька місяців після власного весілля у 1940-му, перебував у Воркутинських таборах, де очолював підпільний провід українських політв’язнів).

Катерина Зарицька координувала роботу особистих зв’язкових командарма і осіб, що утримували конспіративні квартири. Вперше її заарештували у 1945 р., але їй вдалося втекти. Вдруге Монету затримали 21 вересня 1947 року у Ходорові. При цьому вона чинила опір і застрелила оперативного працівника.

У листопаді 1948 р. особлива нарада МГБ СРСР засудила її до 25 років тюремного ув’язнення (утримувалася у сумнозвісному Володимирському централі), яке у 1969 р. замінили на виправно-трудову колонію.

Зі своїм чоловіком вона переписувалася до його смерті (Михайло Сорока помер у Мордовських таборах у 1971-му), але так більше й не змогла з ним побачитися. Від нього у Зарицької залишився син Богдан, який народився у 1941-му. На волю з мордовського Дубровлагу вийшла восени 1972 р., а у 1986 р. померла.

Нарешті – Дарія Гусяк (“Нуся”). За словами Юрія Шухевича, саме вона “стала невільним винуватцем провалу Романа Шухевича”. Д.Гусяк також була зв’язковою і виконувала відповідальні доручення (наприклад, виїздила до Москви з метою встановлення контактів з посольством США).

Нам пощастило знайти рапорт, де докладно описано обставини затримання зв’язкової.

Агентеса виходить на слід

На розшук “Нусі” була орієнтована агентеса Львівського УМГБ “Поліна” (псевдонім змінено; вона добровільно вийшла з повинною з підпілля і в обмін на послуги із захоплення Д.Гусяк просила звільнити брата).

3 березня 1950 р. вона зателефонувала своєму куратору, молодшому лейтенанту Ш., повідомивши – незабаром Д.Гусяк має відвідати будинок по вул. Леніна. Миттєво за вказаною адресою виїхали співробітники Оперативної групи МГБ УРСР у Львові, відділу 2-Н та відділення розвідки 5-го (оперативного відділу) УМГБ.

Напроти будинку, на агітаційній дільниці, обладнали пост спостереження. Розвідниця лейтенант К., одягнута під домогосподарку, з лантухом у руках прогулювалась перед під’їздом. Близько 15.40 до будинку увійшла жінка, прикмети якої відповідали вигляду Д.Гусяк. Приблизно за годину вона ж вийшла разом з “Поліною”. Вони відвідали трикотажний магазин на площі Міцкевича, попрощалися і “Нуся” трамваєм №2 попрямувала до вокзалу, зійшовши на вулиці На Байках.

Близько 18.30 її перехопили чотири оперпрацівники, блокували руки, не дали дотягнутися до ампули з отрутою у комірі. У машині зв’язкова намагалася вихопити руку й витягнути пістолет ТТ з уже дісланим набоєм.

Пізніше, в УМГБ генерал-лейтенант Павло Судоплатов, який прибув з Москви для особистого керівництва розшуком Шухевича, спитав її, як вона опанувала такою “нежіночою” зброєю, адже вага ТТ – майже кілограм. На це “Нуся” з викликом відповіла: “Дайте мені пістоль з одним набоєм, станьте за 30 кроків, жити не будете”.

У допитах брали участь заступник начальника Слідчої частини МГБ УРСР, керівники Оперативної групи УМГБ. На слідстві Гусяк уперто відмовлялась давати свідчення, видавала лише адреси знайомих їй гендлярів.

Її катували, а потім на її очах відбулося побиття рідної матері. Не дивлячись на це і на тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери. “Краще десять раз вмерти, ніж потрапити сюди”, скаже “Нуся” сусідці по камері.

Тоді вдалися до внутрішньокамерної розробки. У “лазареті” (під нього переобладнали камеру) на неї чекала досвідчена агентеса “Роза” (мала також псевдоніми “Астра”, “Ручка”, “Ольга”), густо змащена зеленкою “після побоїв” (свого часу вона працювала на гестапо, а згодом була залучена до співробітництва з НКГБ, надала сприяння у ліквідації одного з керівників ОУН і УПА Осипа Дяківа).

Трохи “отямившись”, вона почала вистукувати азбукою Морзе “повідомлення до сусідньої камери”. Це дуже зацікавило Гусяк. Потім “Роза” почала писати “прихованим” олівчиком записку, а коли сусідка намагалася подивитися на текст – ховала.

Заінтригована Дарка поцікавилася, чи не зв’язана “товаришка по нещастю” з підпіллям. Та довго відмовчувалася, а потім запитала: “Чи знаєте Ви “Монету”?” На Гусяк псевдо К.Зарицької справило велике враження. “Вона – у сусідній камері” – заявила агентеса. “Тримайте язик за зубами, – попередила вона Гусяк, – якщо видасте мене, вночі задушу!”

Наступного дня, увійшовши у довіру до Гусяк, “Роза” заявила, що доказів проти неї у слідства немає і її відпускають, запропонувала сусідці передати “на волю” записку. Д.Гусяк написала записку, як потім з’ясувалось, фатальну для Шухевича:

“Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі. М. (йдеться про “Монету” – Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня тому, що трималася 5 місяців. Цілую. Нуська. Про мене дуже багато знають, а основне питання – це про ШУ і ДІ (про Шухевича і Дідик. – Авт.). Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута”.

Далі “Нуся” пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у селі Білогорщі Брюховицького району Львівської області і докладно описала, де знаходиться її будинок. Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА.

До слова, операцію з захоплення Р.Шухевича планували на 3 березня у Чорному лісі, де 26 лютого на межі Глинянського, Перемишлянського й Бібрківського районів знищили боївку на чолі з особливо довіреною особою “Вовка”, референтом СБ Рогатинського окружного проводу “Демидом”.

Операція на світанку

Оскільки інформація, видобута “Розою”, сумніву не підлягала, миттєво був розроблений “План чекістсько-військової операції з захоплення або ліквідації “Вовка”. Цей унікальний документ у одному примірнику передбачав проведення операції на світанку 5 березня 1950 року:

а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (стрілецької дивізії – ІП) МГБ, штабу Українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.

б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бібрковського районів Львівської області, у кількості 600 осіб і зосередити на 5 годину 5 березня ц.р. у дворі УМГБ Львівської області.

в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандівка і лісного масиву”.

Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор В.Дроздов, генерал-лейтенант П. Судоплатов, начальник ВВ МГБ Українського округу генерал-майор Фадеєв і начальник УМГБ Львівської області полковник Майструк.

За планом 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого “бандолова” капітана Шльоми Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич.

Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його “активному допиту”. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.

Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Дідик.

Як сказано в одному із звітів, їй було “категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя”.

Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли.

Підпільниця не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували від парезу кінцівок й важкого шоку, і знов піддали жорстоким допитам.

Жінка описала свої поневіряння у відкритому листі до Президії Верховної Ради СРСР: “Мене нещадно били, перші півроку робили це кожного дня, . мені не давали спати. Таке “слідство” тривало понад двох років. Мучили, втрачаючи при цьому людську подобу – слідчі МГБ Гузеєв, Солопа, Пивоварець, Клименко, Ліниченко приходили познущатися наді мною заради п’яної розваги”.

Як пише Юрій Шухевич, шрами від ударів шомполами залишилася у жінки на все життя. Майже 21 рік вона була в ув’язненні, згодом – на поселенні у Казахстані.

Звільнилася у 1971 році, і одразу виступила з листом до Президії Верховної Ради СРСР, де, зокрема, писала, що рух опору ОУН і УПА не був спрямований проти соціалізму і влади Рад – це був протест проти окупації і терору комуністичного режиму. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.

Всі підпільниці з найближчого оточення Шухевича посмертно реабілітовані у відповідності до чинного законодавства України.

Останні постріли

У Білогорщі Шухевич перебував у будинку Г.Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев’яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим.

В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.

Ось як це описано в одному із звітів:

“Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита”. Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта – Петров.

Восени 1950 році в українській емігрантській пресі з’явилися численні некрологи у зв’язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося.

Розстріляний у травні 1954 р. емісар Закордонного представництва УГВР В.Охримович, закинутий американським літаком до Західної України, перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою “Перший серед рівних”.

Там він писав, що “напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МГБ на його квартиру в Білогорщі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала” (рукопис був вилучений після захоплення емісара агентурно-бойовою групою 6 жовтня 1952 р.).

У книзі Петра Мірчука “Роман Шухевич” (Торонто, 1970) безпідставно зазначалося, що командарм та його охорона “боронилися до останнього патрона”, хоча у ніч напередодні загибелі Шухевич відпустив свою охорону (кілька осіб на чолі з Михайлом Зайцем (“Влодком”), убитий в 1952 р.) у Карпати і залишився один із Г.Дідик.

В збірнику “Шляхами чекістської долі” (виданий у Києві у 1988 році) Шухевич гинув від руки сержанта Мухітдінова (?). Перед цим командарм нібито накинувся на офіцера-чекіста.

Додала нісенітниць і знаменита книга П.Судоплатова “Разведка и Кремль”, де пишеться про справжній бій навколо будинку, з автоматними чергами й вибухами гранат.

У березні 2000 року газета “Киевские ведомости” надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв, привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:

“Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”.

Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні і крововилив з вуха на протилежній стороні голови. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича однією чергою, якщо той, як випливає з документів, зчепився з полковником?

Справа в тому, що понад 20 тисяч бійців внутрішніх військ (62, 65, 81, 82-га дивізії оперативних військ МГБ СРСР), зосереджених для антиповстанських операцій в складних гірсько-лісових і лісисто-болотяних місцевостях Західної України, виявилося недостатньо (на думку таких відомих теоретиків боротьби з повстанством як англієць Дж. Пейджет та полковник Ілля Старінов, на одного інсургента має приходитися не менш 10 вояків регулярних сил).

Особовий склад був настільки завантажений “зачистками” лісів і населених пунктів, пошуками бункерів, несенням гарнізонної служби в “уражених бандитизмом” віддалених районах, що ледве один день на тиждень мав на санобробку, відпочинок і процедуру політичних занять.

В 1949 р. тільки 30% молодого поповнення ВВ прибуло після 2-місячної підготовки на навчальних пунктах, слабкими вважалася тактико-спеціальна, вогнева підготовка, знання “бандитских ухищрений”.

Як свідчать матеріали перлюстрації листів солдатів на батьківщину, велике службове навантаження, кількарічна безперервна служба, атмосфера ворожості населення незнайомого регіону, постійна напруга і страх несподіваних нападів, загибель товаришів призводила до відповідного психологічного стану.

Ба більше, в 1948 р. за браком часу на кілька років було згорнуто планове бойове навчання ВВ. Як зазначалося у документах, стрілецька підготовка була слабкою, вояки ВВ не були навчені силовим прийомам захоплення противника живцем і віддавали перевагу знищенню повстанців з безпечної відстані.

Дивно, що у документах подаються два різних прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли, робили уколи камфори) за будь-яку ціну з метою видобути необхідну інформацію.

Наприклад, 9 вересня 1948 році для того, щоб врятувати волинського підпільника М.Кметя, який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано літаком з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ Я.Файзельберга.

Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, ми відкинули. Ймовірніше те, що Р.Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою.

Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із “Вальтера” кулю у скроню.

Імовірно, було прийнято рішення списати все на якогось сержанта, який зіпсував своїми пострілами блискучий задум. Сержанти і солдати, що безпосередньо брали участь у спробі захоплення “Чупринки”, одержали подяку і премію у 1000 рублів. Жодної урядової нагороди за ліквідацію самого Шухевича ніхто не отримав.

Тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МГБ, де його показали не лише синові, а й К.Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також Зиновію Благому (псевдо “Шпак”). Всі вони впізнали у вбитому командарма УПА.

На конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних документів, зокрема, секретну інструкцію “Оса-1”, вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах “Ігумен”, записки Шухевича, в яких згадано про окремі розходження між Закордонними частинами ОУН і керівництвом підпілля в Західній Україні, вилучили 17 тис. карбованців, а також парашути однієї з кур’єрських груп з Заходу.

Крім того, захоплені зв’язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові. До серпня 1950 р. на підставі їх свідчень заарештували 93, завербували 14 і розробляли 39 “бандпособників” та утримувачів конспіративних квартир підпілля.

ЯК ЗНИЩУВАЛИСЯ ОСТАНКИ ПОВСТАНЦІВ. Доля тіла Шухевича після смерті

“Ліквідація тіла командира УПА стала наступним важливим таємним завданням для чекістів, – писав кандидат історичних наук, колишній керівник Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович. – І це завдання вони виконали на відмінно – через шістдесят років після загибелі місце поховання Головного командира УПА Романа Шухевича залишається невідомим. А там, де відсутня точна інформація, завжди знайдеться місце і для домислів, інсинуацій та політичних маніпуляцій.

Дискусії про те, де знаходиться могила Шухевича, почали вирувати відразу, щойно стало можливим говорити про невідомі сторінки нашої історії. При цьому з’являлися надзвичайно різні, часом цілком фантастичні версії”.

Справді, багато років тривають пошуки місця поховання командувача УПА. Інколи з’являються псевдо-сенсації, гучні заяви і навіть “встановлення точного місця поховання Шухевича”. Перебіг цих пошуків докладно показаний у цитованій вже праці В.Вятровича та статті співробітника ГДА СБУ Олександра Іщука.

В 1991 р. пішов з життя комендант Львівського УМГБ Климчик, який міг би пролити на це світло. На жаль, спроби віднайти документальні свідчення про місце поховання Романа Шухевича не принесли результатів, хоча автор уважно вивчав матеріали про розшук його тодішніми органами держбезпеки та про обставини загибелі.

Не викликає сумніву, що існували відповідні судово-медичні матеріали і акт про поховання (знищення) тіла. Справа “Вовк” з Галузевого державного архіву СБУ, з якою знайомили вже у роки незалежності Ю.Шухевича, нараховувала 8 томів, але збереглася лише однотомна збірка документів.

Як знати, може найважливіші матеріали доправили до столиці СРСР, аби підтвердити ліквідацію “противника № 1”. Колишні співробітники 5-го Управління (протидія ідеологічній диверсії та “дисидентознавство”) КДБ СРСР розповідали автору, що у Москві зберігалися документальні матеріали та фотоальбоми про ліквідацію Р.Шухевича.

Безперечно, що тіло Романа Шухевича було знищено, а не поховано у “звичайний” спосіб. На це опосередковано вказує те, що останки лідерів підпілля намагалися ретельно знищити. Однак документи про акти знищення не могли не укладатися. Це підтверджують типові акти про знищення тіл членів Проводу ОУН.

Згідно із акту знищення тіла члена Проводу ОУН Романа Кравчука (“Петра”, вбитого у грудні 1951 р.) з оперативної справи “Бегемот”, після завершення процедури встановлення особи загиблого (упізнання свідками, антропометричних експертиз тощо), його останки з дотриманням суворої конспірації вивезли на машині з дровами та запасом бензину за 300 км у віддалений лісовий масив Житомирщини.

Після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, і навіть місце камуфлювали під стоянку туристів.

Один із водіїв, який завзято зголосився особисто підпалити штабель з дровами, скинув гімнастьорку і отримав опіки від вибуху парів бензину. Довелося додатково “легендувати” причини отримання опіків і лікування горе-волонтера.

Як свідчать документи оперативної справи “Шакал” на члена Проводу ОУН Петра Федуна (“Полтаву”, що загинув у грудні 1951 р.), головного пропагандиста підпілля було поховано у триметровій ямі з негашеним вапном на території “об’єкту № 39” УМВС у Львові разом з іншими підпільниками, що також унеможливлює посмертну ідентифікацію останків.

Доктор історичних наук, полковник запасу, професор Дмитро Вєдєнєєв – заступник директора Українського інститут національної пам’яті з наукових питань – став одним із перших дослідників маловідомих сторінок біографії Романа Шухевича.

Працюючи начальником тільки створеного відділу науково-дослідної роботи та інформації Державного архіву СБУ (1998-2002 рр.), у лютому 2002 р., спільно з професором Юрієм Шаповалом опублікував у газеті “Дзеркало тижня” статтю “Роман Шухевич – таємниця загибелі”.

За цю публікацію та серйозні дослідження документів з історії ОУН та УПА зазнав дисциплінарних стягнень, утисків, змушений був повернутися на викладацьку роботу в Національну академію СБУ.

У 2006 р. захистив першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю “військова історія” (тема – “Діяльність спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА. 1920-1950-ті рр.”). Працював завідувачем кафедри історії національних спецслужб Національної академії СБУ.

Вийшла друком серія його монографічних праць (у співавторстві із кандидатом юридичних наук Геннадієм Биструхіним), присвячена історії розвідки та контррозвідки повстансько-підпільного руху в Україні: “Меч і тризуб”, “Повстанська розвідка”, “Двобій без компромісів”.

Автор першої науково-біографічної книги про Василя Кука (Одиссея Василия Кука. Военно-политический портрет последнего командующего УПА. – К.: К.И.С., 2007), загалом – понад 400 друкованих праць з історії дипломатичної та спеціальної служб в Україні.

Шухевич: історія жінки, яка його переховувала

Разом із новонародженою донькою, наражаючи себе на небезпеку, вони були прикриттям для лідера УПА в конспіративній квартирі на Прикарпатті.

У її житті було оунівське підпілля, фальшиві імена, переховування, ув’язнення у Володимирському централі, катування і розлука з дітьми.

ВВС News Україна розповідає її історію.

“Щось таке в моїй крові було”

Вона була зв’язковою Шухевича: спогади Ольги Ільків

Ольга Ільків народилася 1920 року у Стрию. Спочатку її виховували дідусь і бабуся, а коли дівчинці виповнилось 14 років, вона переїхала до Варшави, де жила її мама – Розалія Ільків.

Ольга Ільків була зв’язковою Романа Шухевича

“Мені говорили, що там, у Варшаві, я стану полькою. А я крикнула: не стану, не стану. Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було”.

Ольга вчилася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі, стала членом “Пласту”. До Організації українських націоналістів вступила 30 червня 1941-го. Якраз в той день національні збори у Львові, участь в яких брала українська інтелігенція, проголосили Акт відновлення української державності.

Львів вже був захоплений німцями. Після проголошення Акту Гестапо арештувало Степана Бандеру й інших членів ОУН.

Рятуючись від перслідувань, Ольга втікає до Житомира, де влаштовується на залізницю. Завдяки цьому вона діставала квитки на потяги і передавала їх українським підпільникам, вербувала людей, створюючи жіночу мережу ОУН.

“Я не могла цього не робити, не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла”, – згадувала пізніше пані Ільків.

Автор фото, Фото з особистого архіву Ольги Ільків

“Мені то легко було, я вміла говорити, була дуже переконливою”, – згадує пані Ільків. У розпал війни, у квітні 1943-го, вона вийшла заміж за керівника стрийського надрайонного проводу ОУН Володимира Лика.

Вже по закінченні Другої Світової війни, у підпіллі у 1946 році, у неї народилася донька, з якою вона переховувалася по конспіративних квартирах.

Сховок для Шухевича

Саме через народження доньки, згадує пані Ольга, у жовтні 1946-го її давня знайома Катерина Зарицька запропонувала очолити конспіративну квартиру для одного з командирів УПА.

Щоб відвернути підозру, люди, у яких мав проживати командир, повинні були створювати видимість нормальної сім’ї – мати дітей, займатися домашніми справами.

Автор фото, Центр досліджень визвольного руху, Львів

Роман Шухевич разом з Олексою Гасином і Галиною Дидик у іншому конспіративному житлі у селі Білогорща. Тут він загинув 5 березня 1950 року

Ольга разом з новонародженою донькою Дзвінкою, мамою Розалією і зі зв’язковою Катериною Зарицькою переїхали у село Княгиничі Рогатинстького району, де у приміщенні колишньої пошти облаштували житло зі сховком.

Засекреченість була такою, що спочатку Ользі Ільків навіть не назвали імені людини, яку вона має переховувати. Вночі до хати прийшов чоловік – ним виявився головний командир УПА Роман Шухевич.

Автор фото, Центр досліджень визвольного руху, Львів

Роман Шухевич загинув у бою із загоном радянських спецслужб

За легендою, у хаті проживали лише жінки, вони були кравчинями і, на перший погляд, вели звичайне життя у селі – готували їжу, виховували дитину, прали пелюшки, зрідка шили.

Але за закритими фіранками у конспіративному помешканні все було інакше – вони мали фіктивні документи, кодові імена і паролі на випадок загрози. Так, провідник УПА отримав жіноче ім’я “Марійцуня”, щоб ніхто у селі не почув, що тут живе чоловік.

У будинку був таємний бункер під підлогою, на ляду якого висипали картоплю, ще один сховок для Шухевича був за стіною.

Вночі до них приходили охоронці і зв’язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл за продуктами і виконувала завдання зв’язкової Шухевича – отримувала гроші, передавала записки, організувала інші конспіративні квартири.

Будинок у Княгиничах, де було конспіративне житло Романа Шухевича у 1946-1947 роках

Шухевич керував підпіллям, а ще багато читав, допомагав жінкам по господарству, викладав їм англійську і колихав на руках маленьку Дзвінку.

“Шухевич був чоловік простий в обходженні. Любив жартувати. За всім пильнував, у всьому мав бути порядок, але атмосфера у помешканні була дуже дружня”, – згадує пані Ільків про Шухевича.

У будинку у Княгиничах часто лунали дискусії про історію і долю України, тут друкували статті і щодня робили зарядку.

А ще тут одного разу святкували весілля – Ольга Ільків фіктивно “побралася” з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи.

Все для того, щоб зберегти конспірацію і пояснити у селі той факт, що жінка була вагітною, а в хаті, за легендою, чоловіки не жили. Зв’язкова Шухевича перед цим таємно з’їздила на зустріч зі своїм чоловіком – повстанцем Володимиром Ликом.

Катування на Лонцького

Наприкінці 1947-го до рук радянської влади потрапила зв’язкова, яка могла видати місце перебування Романа Шухевича. З конспіративного житла у Княгиничах всім його мешканцям довелося тікати. Ольга Ільків продовжила діяльність у підпіллі, але Романа Шухевича з того часу більше не бачила.

За кілька місяців вже на іншій конспіративній квартирі Ольга народила сина Володимира. Навесні 1948-го загинув її чоловік. Він так ніколи і не бачив сина.

Автор фото, Фото з особистого архіву Ольги Ільків

Фото Ольги Ільків з ув’язнення

“Роботи не було, жити не було як. В той час набирали людей працювати на шахти Донбасу, там давали підйомні гроші, і мама з бабусею вирішила виїхати”, – розповідає про повоєнне життя Ольги Ільків на західній Україні її син Володимир.

Жінки готувалися до переїзду – купили корову, зібрали речі, приготували документи на інші імена.

Пані Ольга згадує, як отримала від Шухевича листа, де він підтримував її ідею переїзду на Донбас і пропонував продовжити справу підпілля вже на сході країни, щоб у повстанців там була своя людина.

Напередодні від’їзду, у березні 1950-го, Ольга Ільків вирішила поїхати на конспіративну квартиру до Львова, щоб попрощатися з подружками. З цієї мандрівки вона вже не повернулася.

У помешканні на Ольгу чекали співробітники Львівського УМДБ (Міністерство держбезпеки СРСР). Її схопили.

Під час арешту вона мала при собі ампулу з отрутою і листок з адресою іншої підпільної квартири. Ольга Ільків обрала з’їсти адресу, щоб не розсекретити українських підпільників.

Жінку повезли у тюрму на Лонцького, нині там Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. Почалися катування – Ольгу били, не давали спати і примусили випити отруйну речовину. До в’язниці відправили її маму і сестру, сина Володимира і доньку Дзвінку забрали до дитбудинків, їхні імена змінили, а Ользі сказали, що вона більше ніколи не побачить дітей.

Вже у в’язниці вона дізналась, що сховок Шухевича розкрили. Головний командир УПА загинув під час перестрілки у селі Білогорща 5 березня 1950 року.

Автор фото, Галузевий державний архів Служби безпеки України

Виписка з протоколу особливої наради при Міністрі держбезпеки СРСР. Ольгу Ільків засудили до 25 років ув’язнення

Слідство тривало два роки, у 1952-му Ольгу Ільків засудили до 25 років ув’язнення, як йдеться в розсекречених документах МДБ, за “участь у антирадянській банді”.

Відбувати термін її відправили до Володимирського централу, що за 100 км від Москви, і до Олександрівського централу в Іркутській області. Під час допиту один зі слідчих назвав нове прізвище її дітей – Бойки.

“Я кожної ночі думала, що помру… Де б я не була, всюди на стінах писала, що хто зі Львова, знайте, діти Ольги Ільків перебувають у дитбудинку під ім’ям Бойко”,- згадує пані Ольга.

У 1953-му році їй вдалося відправити з в’язниці листа до одного з львівських дитбудинків. Звідти прийшла відповідь. Директор дибудинку на свій страх і ризик відповіла ув’язненій – діти знайшлись.

Після смерті Сталіна у в’язницях переглядали справи “бандерівців”, але, як згадує пані Ольга, “покаятися вона не змогла “, її залишили в ув’язненні.

Автор фото, Фото з особистого архіву Ольги Ільків

Ольга Ільків була членом ОУН з 1941-го року

“Якось ми з дядьком у селі слухали якесь іноземне радіо, де говорили, що лише чотири жінки у всьому СРСР відмовилися покаятися і залишились за ґратами. Серед них назвали ім’я мами”,- згадує син Ольги Володимир.

“Виросли без мами”

Вже не Дзвінка і не Володимир, а Бойко Віра і Бойко Андрій росли у дитбудинку. Вони дуже довго не бачили мами, але від неї зрідка приходили листи.

“Ми знали, що мама у в’язниці, але чому вона там, не питали. У листах, які нам читали у дитбудинку, мама писала, що любить нас”, – згадує син Ольги Володимир.

Ольга Ільків побачила своїх дітей лише через 14 років. Поки вона була в ув’язненні, померла її мама Розалія.

“До інтернату прийшла жінка у темному тюремному одязі, з мішком. Вона була не така, як інші жінки, вона була з тюрми. Вигляд у неї був не дуже, було трохи соромно, але ж то мама”, – згадує Володимир.

Володимир доглядає за своєю мамою у Львові

Вже дорослі діти по-новому звикали до мами. Після в’язниці їй було важко жити у Львові – не було прописки, не було грошей, було неможливо знайти роботу, але діти були поруч. Спочатку вона влаштувалася санітаркою, потім працювала двірничкою. Згодом змогла отримати кімнату і забрати до себе дітей.

Пані Ольга закінчила вечірню школу у Львові, працювала в історичному музеї, а після здобуття Україною незалежності почала розповідати про підпілля.

Ольга Ільків кілька разів приїжджала у Княгиничі. У 2005 році тут відкрили пам’ятник Роману Шухевичу

Спогади Ольги Ільків про Шухевича увійшли до літопису УПА. Про її життя зняли кілька фільмів, а ще вона написала вірш, який став відомою серед повстанців піснею – “Повстанське танго”.

Зараз за пані Ільків у Львові доглядає її син Володимир, з яким її колись розлучили. Він слухає розповіді матері про підпілля і також спілкується з журналістами.

“Вони всі тоді у Княгиничах розуміли, що наражалися на небезпеку. Ті, хто переховували повстанців, завжди були під загрозою – жінки, дитина, стара пані. Але для того і створювалась конспіративна квартира, щоб не викликати підозри. Це було підпілля. Якби виявили, що там живе Шухевич, то всі були б репресовані, але потім воно так і вийшло”, – каже Володимир.

У колись конспіративному житлі Романа Шухевича у Княгиничах зараз працює музей.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.