Писанка – символіка, види писанок

Головні символи Великодня – це:

Існують види писанок:

Для виготовлення традиційної писанки використовують:

Яка техніка оформлення є традиційною ?

Писанки, зафарбовані в один колір, називаються

При оформленні крапанки чи писанки

 фарбування писанок здійснюють :

від світлого кольору до темного

від темного кольору до світлого

Традиційно крашанки обов’язково зафарбовували у . колір

Зелений колір писанки означає

пробудження природи та здоров’я

Назвіть техніку оформлення:

Чорний колір писанки символізує .

Який колір писанок символізує небо та повітря?

Назвіть техніку оформлення писанки

Жовтий колір писанки символізує

Вкажіть техніку оформлення писанки

Що символізує дубовий листочок на писанках?

Орнамент із зображенням ромбів, ліній, фігур називають

Зооморфний орнамент в оформленні писанок – це орнамент із зображенням:

Упізнайте техніку оформлення писанки

Техніка оформлення писанки на зображенні

В якій техніці писанку покриту частково воском витримують довгий час в оцті?

Техніки декоративно-ужиткового мистецтва

1. Історія та теорія технік і технологій декоративно-ужиткового мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво є важливою складовою будь-якої національної культури. У народі завжди існувала потреба прикрашати побут, робити радісною працю і доповнювати своє життя красою. Найбільш майстерно оздоблювали святкові речі. З покоління в покоління добирали й удосконалювали успіхи і знахідки, вигадки і нововведення народних майстрів. Чимало виробів декоративно-ужиткової творчості виготовляли в організованих центрах художнього ремесла, що виникали поблизу джерел сировини.

Декоративно-ужиткове мистецтво (від лат. deco — прикрашаю) — широкий розділ образотворчого мистецтва, який охоплює різні галузі творчої діяльності, спрямованої на створення художніх виробів з утилітарними (практичними) й естетичними (художніми) функціями.

На відміну від творів образотворчого мистецтва, призначених суто для естетичної насолоди, численні прояви декоративно-ужиткової творчості можуть мати практичне застосування в повсякденному житті.

З 2-ї половини XIX ст. існує класифікація галузей декоративно-ужиткового мистецтва за матеріалом — природного походження (дерево, глина, камінь, лоза, рогоза, шкіра, хутро, кістка, ріг тощо) або винайдених і створених людиною (метали та їх сплави, скло, пряжа, текстиль, папір, пластмаси тощо), за технікою виконання (різьблення, ткацтво, гончарство, розпис, вишивка, в’язання, набійка, литво, ковальство, чеканка тощо) і за функційними ознаками використання предмета (меблі, одяг, взуття, прикраси, посуд, іграшки тощо).

К. Маковський. «Килимарі». 1876

Дж. Фон Бремен. «Юна в’язальниця». 1851

Ж. Діскарт. « Гончарна майстерня, Танжер». 1910

Вишивка (або вишивання) — стародавній і чи не найпоширеніший вид декоративно-ужиткового мистецтва, у якому орнаменти та сюжетні зображення виконують способом вишивання. Вишивку застосовують для оздоблення одягу, предметів побуту, для створення самостійних декоративних панно тощо.

Процес розвитку вишивання вивчають за зображеннями на пам’ятках мистецтва стародавніх цивілізацій Азії, Європи, Америки, за літературними джерелами, а також за збереженими зразками вишивок різних часів і народів. Протягом століть вишивка була невід’ємною частиною оздоблення одягу та предметів побуту.

Вишивання — загальновідоме і поширене рукодільне мистецтво прикрашати різноманітними візерунками тканини і матеріали, від найгрубших і найщільніших, як, наприклад, сукно чи шкіра, до найтонших — батисту, серпанку, газу тощо. Інструменти та матеріали для вишивання: голки, нитки (а також бісер, намистини, перли, дорогоцінне каміння, лелітки, монети тощо), п’яльці, ножиці.

Споріднені з вишивкою різновиди декоративно-ужиткового мистецтва — аплікація та гаптування.

Сторінками історії

• Давньогрецький історик Геродот стверджував, що вишивкою був прикрашений одяг скіфів, які тривалий час проживали на території України.
• На Черкащині археологи знайшли зображення чоловіків в одязі, дуже схожому на український національний костюм. Знахідка датована VI ст. н. е. Такі ж сорочки приписували трипільцям.
• Арабський мандрівник X ст. Ахмад ібн Фадлан у своїх розповідях про русів згадував, що вони мали вишитий одяг.
• Уродженець Тернопільщини Юліан Панькевич в образах іконостасу храму Святого пророка Іллі в с. Боршів на Перемишлянщині (кінець ХІХ ст.) вперше зобразив Ісуса Христа, Богородицю та апостолів в українських вишиванках.
• Щороку в третій четвер травня відзначають міжнародне свято — Всесвітній день вишиванки. Цього дня кожен охочий може долучитися до святкування, одягнувши вишиванку на роботу, до університету, школи чи садочка.

Перлини мудрості

Істина ж така: у кожного з нас є свій дар — талант, навичка, ремесло, — який дарує нам насолоду і надихає нас. Шлях до щастя криється у використанні цього дару.

Нік Вуйчич, австралійський мотиваційний оратор, меценат, письменник і співак

Речі ручної роботи — розкіш. Хто хоче їх отримати, той або платить майстру за працю, або виготовляє їх сам.

Коко Шанель, французький модельєр

Ю. Мерль. «Урок вишивання». 1870

М. Пимоненко. «У затінку». Кінець 1800-х

Л. Альма-Тадема. «Вишивальниця». 1904

Ч. Ф. Ульріх. «Вишивальниця». 1890—1894

В. Тропінін. «Золотошвейка». 1826

П. О. Ренуар. «Вишивальниці». 1897

Новітні досягнення науки і практики

До середини ХІХ ст. вишивку виконували вручну. Після винаходу верстатів з програмним керуванням вишивку почав виконувати автомат, у якому п’яльця переміщувалися за програмою, закладеною в паперових перфокартах у вигляді отворів, розташованих у певному порядку. Перфокарти застосовувалися до 70-х рр. ХХ ст. Після створення персональних комп’ютерів з’явилися редактори комп’ютерної вишивки, наприклад, WILCOM, TAJIMA, BURUDAN. Вони значно спростили процес програмування, але використовували їх лише на великих виробництвах. Ситуація кардинально змінилася з виходом на ринок побутових вишивальних машин, у яких інформацію переносять з комп’ютера за допомогою цифрового носія або безпосередньо електричного кабеля.

Вишивкою оздоблюють одяг і предмети побуту, але вона може бути й самостійним твором мистецтва (декоративне панно, портрет, картина). Художньо-образні особливості народної вишивки регіонів України зумовлені характерними техніками виконання та орнаментальними мотивами, а також сталою колірною гамою: графічні чорні або червоно-чорні візерунки (Поділля), ажурне наскрізне шиття білим по білому (Полтавщина, Чернігівщина), декоративні дрібновізерункові композиції (Київщина), багатобарвні та насичені складними геометричними мотивами візерунки (Карпати і Прикарпаття), подібні до тканих червоноколірні геометричні орнаменти (Полісся) тощо.

Створено в Україні

Українська вишивка надихнула дизайнера Ярослава Галанта створити унікальну колекцію меблів у національному стилі.

Майстер буквально вишив візерунки кольоровими нитками крізь тисячі отворів на меблях. Колекції українського дизайнера неодноразово мали неабиякий успіх на меблевих виставках у Мілані (Італія).

Вишивка шовковими стрічками — різновид художнього рукоділля, об’ємне вишивання певним способом будь-якого малюнка на канві різної щільності за допомогою голки і кольорових шовкових стрічок.

Сторінками історії

• У 1446 р. французький король Людовик XIV запросив з Італії майстрів для навчання французьких ремісників ткацького мистецтва.

До Ліона були доставлені кращі італійські ткацькі верстати для вироблення шовку і виробництва шовкових стрічок. І хоча з навчанням нічого не вийшло, чимало італійських умільців влаштувалося у Франції, налагодивши широке виробництво стрічок і тканин із шовку.

• З кожним роком попит на шовкові стрічки і тканини зростав, а застосування їх ставало ширшим. Знать прикрашала красивими стрічками із дорогоцінним камінням навіть своє взуття. Уся Франція занурилася в стиль рококо (від франц rocaille — декоративна мушля), основними девізами якого були легкість, вишуканість і декоративність. Модними подарунками стали всілякі рукотворні дрібнички, які виготовляли навіть кавалери. Та й сам король Людовик XV любив вишивати і часто дарував придворним дамам милі аксесуари, створені ним власноручно.

Саме в ці часи у Франції і з’явилася вишивка шовковими стрічками. Спочатку знатні дами почали прикрашати свої сукні, оформляючи корсажі дрібними трояндочками «а ля рококо», листям і безліччю розкиданих квітів із перлинами і кришталиками. Потім настала черга білизни, яка ставала дедалі розкішнішою і витонченішою. За допомогою простої голки і стрічок створювали справжні шедеври, що зараз красуються в музейних вітринах по всьому світу.

А. Стех. «Князь Олександр на Острозі Заславський». 1670

Ф. Буше. «Портрет маркізи де Помпадур». 1756

Ж. Д. Кур. «Венеційський бал-маскарад». 1838

Вишивка бісером відома ще з глибокої давнини. З давніх часів народні вмільці захоплювали своєю чудовою майстерністю вишивання, спочатку перлами, а потім — кольоровим скляним бісером. Цією технікою прикрашали одяг, вишивали картини із зображенням різних пейзажів, церков, ікон тощо. У наш час вишивка бісером стала знову популярною. Її використовують для оздоблення одягу, взуття, гаманців, різноманітних чохлів і сумочок, що надає виробам оригінального й ошатного вигляду. Величезну популярність має вишивка бісером картин із зображенням квітів, птахів і тварин.

Бісер (від араб. бусра — «штучні перли», через тюркське посередництво) — дрібні різнобарвні круглі або багатогранні скляні чи металеві зерна з наскрізним каналом.

Бісероплетіння — створення з бісеру за допомогою ниток, волосіні або дроту художніх двовимірних і тривимірних композицій.

Сторінками історії

• Бісер уперше почали використовувати в Стародавньому Єгипті. На території України він відомий від часів Київської Русі та набув особливого поширення у XVIII—ХІХ ст.
• Прикраси з бісеру вплітали в коси, носили їх на шиї, руках. З бісеру виготовляли сумочки, гаманці, картини, прикрашали ним меблі тощо. Носили прикраси з бісеру по-різному: в одних селах лише жінки, в інших — і молодиці, і дівчата; ними оздоблювали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори та сукні.

Аплікація (лат. applicatio — прикладання, приєднання) — спосіб отримання зображення; техніка декоративно-ужиткового мистецтва, а також і готовий виріб, створений у такий спосіб.

Аплікація як техніка декоративно-ужиткового мистецтва пройшла тривалий шлях розвитку і збагатилася різними засобами фіксації (закріплення) на різних поверхнях (нитками на тканинах, клеями на твердих поверхнях). Вона може бути одноколірною, багатоколірною, пласкою, об’ємною, декоративною, абстрактною, сюжетною тощо. Аплікація з тканини — це різновид вишивки. Аплікація відрізняється від інших образотворчих технік силуетністю, площинним узагальненим трактуванням образу, однорідністю кольорової плями, локальністю великих кольорових плям, виразністю зображення, більш узагальненою формою.

Декупаж (від фр. decouper — вирізати) — техніка декорування різних предметів, заснована на приєднанні (аплікації) малюнка, картини або орнаменту (зазвичай вирізаного) до предмета і далі покритті отриманої композиції лаком заради збереження, довговічності й особливого візуального ефекту.

Існує п’ять основних видів декупажу: прямий (класичний), зворотний, об’ємний, димчастий (художній), декопатч.

Сторінками історії

• Витоки декупажу сягають Середньовіччя. Як вид мистецтва він уперше згадується в кінці XV ст. в Німеччині, де вирізані картинки почали використовувати для оздоблення меблів. Пік захоплення цією технікою настав у XVII ст. в Європі, коли в моду ввійшли меблі, оздоблені інкрустаціями в китайському або японському стилях. Венеційські майстри вправно вирізали зображення, наклеювали їх на поверхню меблів і покривали 30—40 шарами лаку. Такою аплікацією імітували дорогі східні інкрустації, що значно здешевлювало меблі, однак вони користувалися таким же попитом. Згодом це мистецтво в Італії почали іменувати artepovera («мистецтво бідних»). Нині ж такі меблі вкрай рідкісні й дорогі, а цей стиль наслідують багато сучасних меблевих дизайнерів.

• Декупаж був дуже модним при дворі французького короля Людовика XVI, а в Англії у вікторіанську епоху, коли у великій кількості з’явилися друковані картинки для вирізання, декупаж став доступним для широкого загалу і проник майже в кожен дім. До сер. XIX ст. це захоплення стало масовим. Переважно для робіт використовували сентиментальні мотиви у вигляді зображень квітів, пасторальних сцен, фігурок і янголят. З Англії декупаж як хобі проник до Америки, де був широко відомий між Першою і Другою світовими війнами.

Зараз ця старовинна техніка знову стала модною і поширена в різних країнах. До традиційної техніки додався декупаж із серветок, із тканини і на тканині. Крім того, активно застосовують так звані рисові та декупажні карти. Це спеціальним чином підготовлені зображення, надруковані типографським способом на спеціальному папері.

Різноманітність матеріалів дає змогу декорувати будь-яку поверхню: свічки, кераміку, тканину, дерево, метал тощо. А використання різних технік, таких як золочення, зістарювання (браширування, кракле, шебі), художній декупаж, об’ємний декупаж (із застосуванням модельної маси та інших матеріалів), дають необмежений простір для фантазії.

Серед знаменитостей, які захоплювалися декупажем, — королева Франції Марія Антуанетта, маркіза де Помпадур, поет Дж. Байрон, художники А. Матісс і П. Пікассо.

Новітні досягнення науки і практики

Наприкінці ХХ ст. декупаж ввели до арсеналу дизайнерів. Стародавній засіб декору ускладнили використанням нових хімічних матеріалів, новими техніками друку, закріпленням на різних поверхнях (від дерева до кераміки). Декупаж почали використовувати для декору дамських сумок, капелюшків, шкатулок, підносів, футболок, спідниць, джинсів, посуду з кераміки та порцеляни, серветок, матеріалів для пакування, рамок, альбомів з фото, меблів, святкових свічок та листівок. Поширення комп’ютерів та принтерів надзвичайно розширило коло зображень (зокрема тривимірних) для декупажу.

Розмаїття стилів у ХХ—ХХІ ст. поширилося і на цей вид декоративно-ужиткової творчості, і тепер розрізняють декупаж у стилях етно, кантрі, сімплісіті, прованс, шебі-шик, мілітарі, вікторіанському стилі тощо (це зумовлено передусім поточними тенденціями в дизайні інтер’єру).

В’язання гачком — один з найдавніших видів ужиткового мистецтва. Є окремі припущення, що техніка виготовлення в’язаного полотна з’явилася в північній Африці, про що досі нагадує назва туніського способу, тобто в’язання довгим гачком. У XIII—XVI ст. в’язання прийшло з країн Сходу в Європу.

• Аміґурумі (у перекладі з японської — в’язане-загорнуте) — японське мистецтво в’язання на спицях або гачком маленьких сувенірних іграшок. Аміґурумі — це найчастіше симпатичні тварини (ведмедики, зайчики, кішечки, собачки та ін.), чоловічки, але можуть бути і неживі об’єкти, наділені людськими рисами (наприклад кекси, капелюхи, сумочки тощо). Останнім часом аміґурумі, зв’язані гачком, набули неабиякої популярності. Типова іграшка аміґурумі має велику кулясту голову на циліндричному тулубі з маленькими кінцівками.

В’язання спицями — створення полотна з переплетених петель пряжі за допомогою спиць — винайшли чоловіки, хоча згодом ця техніка набула популярності й серед жінок. Перші відомості про в’язані вироби, збережені на східних фресках, стосуються часів до нашої ери. Найстаріші в’язані вироби були знайдені в Перу. Сьогодні це один з найпоширеніших в усьому світі видів декоративно-ужиткового мистецтва, який має чимало шанувальників у різних країнах і активно розвивається на основі давніх традицій.

В’язаний шерстяний светр у звичному для нас вигляді з’явився в Європі в ХІХ ст. Спочатку лікарі рекомендували його як одяг для схуднення, адже він сприяв потовиділенню під час фізичних вправ. Саме від англійського дієслова «to sweat», що означає «потіти», пішла назва светра.

Новітні досягнення науки і практики

У наш час в’язання як технологія виготовлення зручних та гарних трикотажних виробів не лише здобуло неабияку популярність серед жінок та чоловіків, а й зазнало істотного розвитку. Численні інновації торкнулися як появи, окрім традиційних, нових матеріалів (сьогодні в’яжуть не лише з натуральної, штучної чи синтетичної за походженням пряжі, а й із трикотажних, шкіряних та хутряних стрічок, пластикових пакетів і навіть. газет), так і виникнення нових технік (в’язання на руках і на пальцях, в’язання з товстої пряжі гігантськими спицями, в’язання в техніці «ентерлак» тощо).

Е. де Блаас. «Урок в’язання». 1883

Р. Йордан. «В’язальник». 1867

Г. Найт. «В’язання». 1922

Плетіння — ремесло з виготовлення доморобних господарсько-побутових художніх виробів з різноманітної еластичної сировини.

Для плетіння використовували гнучкі легкодоступні матеріали: лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (бересту, луб), верболіз, хвойну та дубову скіпку, коріння липи, сосни тощо.

Лозоплетіння — ремесло виготовлення плетених виробів із лози: домашнього начиння і ємностей різного призначення, таких як короби, кошики, вази тощо, меблі (столи, стільці, скрині, колиски) та ін. Під лозою розуміють будь-який природний матеріал рослинного походження, здатний за певної обробки з легкістю гнутися, а в звичайних умовах тримати форму. Назва матеріалу — «лоза» — походить від виноградної лози, з якої колись плели кошики. Часто матеріалом для плетіння слугує вербовий прут, його використовують для плетіння як у Європі, так і в Азії, крім того, в Азії плетуть з такого матеріалу, як ротанг і бамбук. Техніка плетіння з лози може бути найрізноманітнішою.

Плетіння з кори, лози та рогози в Україні набуло широкого розвитку в 2-й пол. XIX ст., коли з цих матеріалів почали виготовляти дорожні кошики та козуби, легкі дачні меблі, дитячі візочки, іграшки тощо. Майстрів, що виготовляли кошики, так і звали — кошикарі та кошикарки. Лозоплетінням та рогозоплетінням займалися як чоловіки, так і жінки.

Соломоплетіння. В усіх куточках світу народні умільці використовували для своєї роботи солому зернових культур, які вирощували в певній місцевості. У художніх виробах неабияке значення має інтенсивний переливчастий блиск і різноманітне забарвлення житньої соломи. На думку майстрів, відтінків у соломи близько сотні — від білого і жовто-лимонного до буро-жовтого і червоно-коричневого (це також відіграє неабияку роль в інкрустаційних роботах із соломи). Із соломи плели передусім головні убори, сумки-кошики тощо.

Сторінками історії

Як і кераміка, плетіння виникло раніше, ніж обробка дерева та металу, які потребували відповідних знарядь виробництва. Найдавніші археологічні пам’ятки плетіння — залишки матів, мішків, кошиків, тарілок для хліба, накривок для кошиків і глиняного посуду — знайдені в Єгипті, Месопотамії, на Балканах, у Великобританії, Швейцарії та ін. і датуються V—IV тис. до н. е.

У неоліті виникли практично всі основні техніки плетіння: спіральна, полотняна, каркасна, стрічкова тощо. У наступні епохи бронзи і заліза плетіння не набуло принципово нових технічних досягнень. Наступні покоління відшліфовували вже відомі техніки, приділяючи основну увагу різноманітності та досконалості конструкцій.

Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використання місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення відповідних типів речей.

Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кін. XVIII — поч. XIX ст. і зберігаються в музеях Києва, Львова, Ромнів та ін.

• За однією з версій, плетіння стало прабатьком ткацтва.
• Під час розкопок у гробниці Тутанхамона було знайдено два плетені стільці, які добре збереглися і мають цілком сучасний вигляд.
• У Стародавньому Римі патриції відпочивали й бенкетували на ложах, зроблених із прутів верби. Одне з них, виготовлене в II ст. н. е., зберігається в музеї Треве.
• Художники доби Відродження відтворювали на своїх полотнах досконалість плетених із вербового прута предметів інтер’єру та побуту (возів, колисок, кошиків, скриньок, хлібниць), досягнуту в Середньовіччі.

П. Артсен. «Ринкова сцена». 1550

В. Ван Гог. «Селянин-кошикар». 1885

В. Ван Гог. «Автопортрет у солом’яному капелюсі». 1887

В. Андерсон. «Солом’яний капелюх». 1950

А. Куїнджі. «Селянин-українець у солом’яному капелюсі». 1890—1895

Макраме (фр. macrame, від арабськ. migramah — тасьма, бахрома, мереживо або від турецьк. — шарф чи серветка з бахромою) — відома з давнини техніка вузлового плетіння. Імовірно, вона пов’язана з технікою створення тканин без використання ткацького верстата. Матеріали для плетіння можуть бути найрізноманітнішими: прядив’яна, лляна або паперова мотузка, кордова або шовкова волосінь, лляні, бавовняні, шовкові або синтетичні нитки, плоска тасьма, сизаль.

Сторінками історії

Техніка вузлового плетіння відома з надзвичайно далеких часів, що довели археологічні розкопки і знахідки вузлового плетіння ще на первісних інструментах прадавніх людей.

Вузлове плетіння використовували вже у Стародавніх Вавилоні, Ассирії, Єгипті та Греції, Персії, Китаї. Своєрідна техніка плетіння вузлів була в Перу.

З часом кількість вузлів збільшилася, зросли як їх декоративність, складність, так і привабливість. Вони отримали поширення в рибалок і моряків, де існували особливі вимоги щодо міцності мотузок і канатів, їх надійності в екстремальних умовах буревіїв і штормів.

Вузол «подвійний плаский» мав поширення у Стародавній Греції, де мав назву «геркулесів вузол». Він перейшов навіть у ювелірні вироби.

Техніка вузлового плетіння макраме отримала чимале поширення в XIX ст. У вікторіанську добу в цій техніці виготовляли штори на вікна, скатертини, покривала, гамаки. Зрозуміло, що виробниками і споживачами цих виробів були небагаті верстви населення. Саме на них, близьких до ремісників, було розраховане і видання 1882 р. «Мереживо макраме». Промислова революція у ткацтві постачала на ринки багато нових тканин, про яскравість кольорів яких подбали хіміки. Це зменшило цікавість до макраме, і воно майже вийшло з моди.

Нова хвиля популярності макраме припала на 1970-ті рр. Тоді знову почали виготовляти плетені вироби з макраме: доступні за вартістю панно на стіни замість дорогих килимів, гамаки для відпочинку за містом, кошики і жіночі сумки, навіть одяг і невеликі гобелени. Комбінації різних вузлів надають можливість створювати зображення птахів, тварин, вітрильників, іноді споруд.

Мереживоплетіння — один з видів декоративно-ужиткового мистецтва і народного художнього промислу (ремесла). За технікою виконання мереживо буває:

• плетене на коклюшках;
• плетене човником (фриволіте);
• шите голкою;
• гардангер (шите);
• макраме (вузлове);
• плетене на спицях;
• плетене гачком.

Спочатку для виготовлення мережива використовували лляні, шовкові, золоті або срібні нитки. Зараз його часто плетуть із бавовняних та лляних ниток. Фабричне мереживо можуть виготовляти із синтетичного матеріалу. Деякі сучасні майстри роблять мережива з тонкого мідного або срібного дроту.

Мереживо — текстильний виріб з орнаментальним оформленням (ажурним візерунком), що утворюється за рахунок переплетення і використовується в оздобленні одягу (коміри, манжети, жіноча нижня білизна) або для виготовлення цілого виробу (сукня, блуза, шаль, пелерина, шарфик, рукавички, накидка), а також в оформленні інтер’єру: у вигляді декоративних панно, скатертин, фіранок (тюлів), постільної білизни (подушки, покривала), серветок і підстаканників.

Сторінками історії

Мереживоплетіння — це стародавнє мистецтво. Перші кроки в цій галузі були зроблені стародавніми єгиптянами, які використовували лляну тканину, оздоблюючи її кольоровими нитками. Стародавні греки і римляни також прикрашали свої тоги золотими нитками. Новий предмет одягу не вимагав оздоби по краю, але, коли він зношувався, нитки потрібно було перекрутити і зшити разом. Отже, мереживо утворилося завдяки техніці скручування, використовуваній для оформлення пошарпаних країв тканини. Справжнє мереживо з’явилося лише в кін. XV — на поч. XVI ст. Батьківщиною мереживоплетіння зазвичай вважають Італію та Фландрію (де його називали «кант», що означає межу або край). Король Карл V видав указ про те, що мереживоплетіння потрібно викладати в школах і монастирях бельгійських провінцій. У період Відродження і Просвітництва мереживо призначалося для того, щоб замінити вишивку, легко перетворюючи сукні згідно з різними модними стилями (адже, на відміну від вишивки, його можна було відпороти від тканини, щоб замінити іншим). У моду ввійшли мереживні коміри та манжети — як у чоловічому, так і в жіночому вбранні. Ця тенденція досягла піку у XVIII ст.

Ф. Пурбус Молодший. «Ерцгерцоги Альберт та Ізабелла». 1610

А. ван Дейк. «Карл І у трьох ракурсах». 1635—36

Перлини мудрості

Жити — означає створювати речі, а не купувати їх.

Аристотель, Давньогрецький філософ

Й. Вермеєр. «Мереживниця». 1669—1671

Й. Кірш. «Саксонська мереживниця». 1859

В. Тропінін. « Мереживниця». 1823

Е. Жак. «Мереживоплетіння». 1937

Д. Барретт. «Мереживна скатертина». 1861

Е. Р. Лайнг. «Брюггська мереживниця». 1899

Сторінками історії

Ручне ткацтво (на ручному ткацькому верстаті) відоме з часів неоліту. У Київській Русі й у середньовічній Україні воно було одним з найважливіших ремесел. Наприкінці XVIII ст. з винайденням механічного ткацького верстата з’явилося машинне ткацтво, предтеча сучасного промислового виробництва тканин.

Ткацтво — у широкому розумінні поняття, що охоплює всю сукупність технологічних процесів із виробництва тканини. Прадавнє існування ткацтва як ремесла прийнято називати художнім ткацтвом, оскільки найчастіше воно є частиною декоративно-ужиткового мистецтва, сувенірної промисловості тощо.

Традиційний ткацький верстат (реконструкція) з українського Полісся, експозиція Музею ткацтва Чернігівщини, смт Козелець

За походженням тканини можна виділити бавовноткацтво, шовкоткацтво, льоноткацтво, вовноткацтво тощо.

Килимарство — техніка створення килимів (гобеленів, шпалер, сумахів), виробів художнього ткацтва, які використовують для оздоблення чи утеплення приміщень. Основною сировиною є вовна, бавовна та льон. Для здійснення цього процесу використовують ручний або машинний способи. Для ручного виробництва застосовують вертикальні та горизонтальні верстати, для машинного — механізовані килимарські верстати і жакардові машини.

Сторінками історії

Килими відомі ще з давнини. Килимарство існувало в Ассирії та Вавилоні, у Єгипті та в поселеннях Північного Причорномор’я.

Перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі та вірменські килими — одні з найвідоміших виробів декоративно-ужиткового мистецтва Сходу.

Ж-Л. Жером. «Продавець килимів у Каїрі». 1887

Ф. Балессіо. «Продавець перських килимів». 1900

Р. Свобода. «Продавці килимів». Кін. ХІХ ст.

П. Кіпарисов. «Килимарки». 1966

А. Амангельдиєв. «Килимарки». 1961

Килим. ХІХ ст. Подільська губернія. Коноплі, вовна, ручне ткацтво. З колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва (м. Київ)

Створено в Україні

Український дизайнер Марта Серветник використовує гуцульські килими з домотканого вовняного полотна для виготовлення м’яких меблів. У результаті копіткої роботи виходить сучасний дизайнерський виріб, а точніше — вишукане крісло в етнічному стилі, з неабиякою історією та національним колоритом.

Ліжникарство — домашнє виготовлення ліжників (товстих вовняних виробів з об’ємною поверхнею і довгим пухнастим двостороннім ворсом) ручним способом, важлива галузь ткацтва. Виготовлення ліжникових виробів в Україні відоме з часів раннього Середньовіччя. До середини ХІХ ст. їх широко використовували в щоденному та святковому побуті майже в усіх регіонах України. Однак нині ліжники виготовляють лише в окремих осередках Карпатського регіону (Гуцульщина, Бойківщина).

Валяння (або валка), англ. фелтінг (від англ. felt — «повсть, фільц, набивання») — виготовлення вовняних виробів та їх ущільнення способом зчеплення і переплетення між собою волокон вовни. Це особлива техніка рукоділля, у процесі якої з вовни для валяння створюють малюнок на тканині або повсті, об’ємні іграшки, панно, декоративні елементи, предмети одягу або аксесуари. У валянні використовують особливості будови вовняних волокон (наявність луски на поверхні) та їхні фізико-механічні властивості (пластичність, високі пружність та розтягуваність, здатність скорочуватися, звиватися тощо). У процесі валяння вовну (власне повсть) розпушують, замаслюють і змішують, із суміші утворюють вату, а з неї нашаровуванням готують основу за формою виробу. Основу ущільнюють, просочують розчином сірчаної кислоти і звалюють, після чого вдаються до опоряджувальних операцій (шліфування і чищення ворсу, пресування тощо).

Кустарні майстерні, у яких здійснювали виготовлення таких виробів, називали сукновальними, валяльними або валюшами.

Перлини мудрості

. Світ буде щасливий лише тоді, коли в кожної людини буде душа митця, інакше кажучи, коли кожен знаходитиме радість у своїй праці.

Огюст Роден, французький скульптор

Сторінками історії

Люди виявили здатність вовни звалюватися близько 8000 років тому. Для валяння використовували знайдені залишки вовни тварин.

Після одомашнення дрібної рогатої худоби стало можливим використовувати зістрижену шерсть тварин для виготовлення одягу. У XVI ст. з’явилися перші майстерні з виготовлення повсті. У XIX ст. винайшли валяльні преси та валяльні машини. Валка відбувалася за допомогою здавлювання і прокатування вовни або механічного впливу спеціальних голок, які сплутували вовняні волокна. Сьогодні для домашнього валяння створено спеціальні голкобійні машини.

Печворк (від англ. patchwork — «ковдра, покривало, виріб із різнокольорових клаптів»), клаптеве шиття, клаптева техніка, клаптева мозаїка, текстильна мозаїка — техніка декоративно-ужиткового мистецтва, коли за принципом мозаїки зшивають цілісний виріб зі шматочків тканини (клаптиків). У процесі роботи створюється полотно з новим колірним рішенням, візерунком, іноді фактурою. Сучасні майстри виконують також у техніці клаптикового шиття об’ємно-просторові композиції. Усі шви сточування клаптикового полотна розташовують на його вивороті.

М. Вейстлінг. «Ночівля». 1998

В. Ленглі. «Стара клаптикова ковдра». 1897

М. Вейстлінг. «Печворкові сни». 1999

Сторінками історії

Збирання полотна з клаптів, аплікація з тканини, стьобані вироби здавна існували незалежно один від одного в багатьох народів світу.

Імовірно, скрізь, де людина працювала з тканиною, виникала необхідність використовувати обрізки та відходи крою, і клаптеве шиття існувало в тому чи іншому вигляді. Відомий єгипетський орнамент, створений зі шматочків шкіри газелі бл. 980 р. до н. е.; в одному з музеїв Токіо експонують зшитий приблизно тоді ж костюм з оздобленням із клаптів; 1920 р. в Печері тисячі Будд було знайдено килим, створений приблизно в IX ст. з безлічі шматочків одягу паломників.

У XVI ст. до Англії почали надходити барвисті тканини різноманітних візерунків з індійської бавовни. Ковдру, декоровану вишивкою або набиванкою, вважали модною оздобою домашнього інтер’єру. Шиття з клаптів з’явилося внаслідок дефіциту ситцю, що виник через заборону продажу в Англії індійських тканин 1712 р. (у такий спосіб уряд мав намір зберегти вітчизняні мануфактури, на яких виготовляли вовняні та шовкові тканини). Ситець потрапляв до Англії контрабандними шляхами, і його ціна різко зросла. Обрізки, що залишалися після крою одягу, не викидали, а використовували для створення інших виробів. Великими фрагментами декорували шерстяні або лляні тканини в техніці аплікації. Найдрібніші клапті зшивали один з одним, утворюючи єдине полотно.

До Нового Світу стьобане полотно потрапило разом із переселенцями в 1620-х рр. Через нестачу тканин стьобані ковдри лагодили за допомогою шматків зі старого одягу. Подальший дефіцит тканин закріпив традицію виготовляти стьобані вироби з клаптів, які з часом ставали дедалі складнішими. Зазвичай американські господині шили верхню частину виробу взимку, а на простібку, підбивку — квілтинг (англ. quilting — виготовлення стьобаних виробів) — усі сусідки збиралися навесні, вечорами, після роботи; до жінок приєднувалися й чоловіки.

Г. Мослер. «Квілтингова толока». 1890

М. Вейстлінг. «Квілтингові посиденьки, Америка ХІХ ст.». 2000

Гончарство — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахлів, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давнє ремесло, господарська діяльність та мистецька культура багатьох народів світу, у тому числі й українців.

Гончарство виникло в епоху неоліту і розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці й потім випалювали, спочатку на відкритому вогні, пізніше — у звичайних печах і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця, а також розписом — кольоровими фарбами мінерального походження.

Кераміка — вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану. Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є гончарство, теракота, майоліка, фарфор, кам’яні маси.

Сторінками історії

Керамічні вироби — найпоширеніші знахідки археологів. Адже, на відміну від дерева, глина не гниє, не горить, а також не окислюється, як метал. Чимало глиняних предметів дійшли до нас у первозданному вигляді. Високого розвитку мистецтво кераміки досягло в Стародавньому Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Греції та Китаї. Вражають технічною майстерністю давньогрецькі піфоси — горщики для води і вина, що сягають 2 м заввишки. Саме в такому піфосі, а не в бочці, як прийнято вважати, жив давньогрецький філософ Діоген.

Ж-Л. Жером. «Діоген». 1860

Д. Вотерхаус. « Діоген». 1882

Створено в Україні

На території України сліди гончарства археологи датують VI — початком IV тисячоліття до н. е. Неолітичний посуд виготовляли ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України. Від I тис. до н. е. до початку I тис. н. е. на степовій і лісостеповій територіях України та на Північному Причорномор’ї існувало високорозвинуте мистецтво численних племен — кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало неабияке значення саме в осілого населення. Виготовляли різноманітний посуд — горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну, оздоблюючи його пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н. е. поширилося виробництво чорнолощеного посуду, який прикрашали різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.

В. Барвенко. «Балхарські майстри». 1961

Т. Яблонська. «Гончар». 1964

Л. Гайду. «Гончар». 1998

Т. Голембієвська. «Українські куманці». 1960

В. Зарецький. «Косівський гончар». 1975

В. Зарецький. «Святковий сувенір». 1977

Художня обробка шкіри з’явилася ще в кам’яну добу, адже вже первісні люди прагнули прикрашати свій шкіряний одяг та аксесуари (ремені, сумки, пояси). Існує безліч давніх та сучасних технік і прийомів обробки шкіри (іноді їх використовують окремо, іноді поєднують, це залежить від задуму митця). Ось деякі з них.

Тиснення — утворення на поверхні шкіри візерунків: холодне (виконане прес-формою, кліше), контурне (від руки) та гаряче (розігрітою металевою формою).

Перфорація (ажурне вирізування) — вибивання прорізних геометричних елементів орнаменту металевими пробійниками у вигляді кружечків, трикутників, «листочків» тощо з можливим подальшим підкладанням кольорової шкіри.

Плетіння — з’єднання вузьких смужок шкіри різними способами — часто використовують для скріплення деталей та оздоблення країв виробів.

Пірографія (випалювання) — оздоблення виробів, виготовлених з грубої шкіри рослинного дублення, аналогічне до випалювання на дереві. Чимало художніх та виразних можливостей сучасного випалу стали можливі після винайдення випалювального приладу — пірографа.

Гравірування (або різьблення) — нанесення зображення на поверхню попередньо розмоченої дуже щільної шкіри за допомогою різальних інструментів.

Інкрустація — декорування виробів різноколірними клаптиками шкіри, яке виконують за аналогією до інкрустації на дереві.

Вишивання — оформлення шкіряних виробів кольоровими вовняними або шовковими нитками в різних техніках (стебнівка, гладь, хрестик тощо).

Аплікація — накладання на поверхню шкіряних предметів клаптиків шкіри, сукна, металевих пластин, вовняних шнурів, ґудзиків, китиць тощо.

Набивання металу — декорування і скріплення деталей шкіряних виробів заклепками, маленькими металевими ґудзиками, великими пласкими металевими кружечками тощо.

Розпис — оздоблення шкіряних речей малюнками за допомогою фарб.

Сторінками історії

Під час розкопок єгипетських гробниць V ст. до н. е. археологи виявили малюнки, що зображають процес вичинки шкір. Тобто, процес виготовлення виробів зі шкіри тварин сягає своїми витоками найдавніших періодів розвитку людської цивілізації.

Шкіру стародавні люди використовували для захисту від погодних умов, як одяг і як оздоблення житла. Тоді й почали застосовувати один з видів обробки — дублення. У поняття дублення входить два способи — висушування шкіри в розтягнутому вигляді на сонці, потім — втирання тваринного жиру в поверхню і тривале розминання або ж чергування цих двох етапів. Зі шкіри тварин виготовляли човни, щити для воїнів, барабани для підняття бойового духу тощо.

Пізніше, на новому етапі формування людства, люди почали застосовувати художню обробку шкіри. Так, у Єгипті було знайдено стародавні сандалі, оздоблені золотом, розшитий шкіряний одяг жерців і різні побутові предмети. У виробах використовували гравірування, фарбування й аплікацію.

Римляни настільки пристосувалися до вироблення шкіри, що отримали пергамент — матеріал, схожий із папером. Пізніше почали виготовляти й книжкові обкладинки, широко застосовуючи аплікацію, тиснення, декорування орнаментами.

В епоху готичного стилю (XIII—XV ст.) набула неабиякого поширення техніка гравірування шкіри, вона доволі складна у виконанні, тому вимагала високої майстерності від художника. Гравіровані вироби періоду готики досі вважають неперевершеними витворами мистецтва, вони зберігаються в багатьох музеях світу. Асортимент таких виробів дуже широкий — це різні футляри, шкатулки, скриньки і, звичайно, палітурки. Особливо цінували роботи німецьких, швейцарських, австрійських і чеських майстрів.

За часів Відродження на перше місце вийшли вироби італійських майстрів, строгі готичні гравіювання на шкірі поступилися місцем вишуканому тисненню. На виробах того часу — щитах, скриньках, шоломах — майстри створювали рельєфні картини, де зображали міфологічних персонажів. Згодом італійські кожум’яки запозичили в перських ремісників техніку ручного золочення і разом із нею — східні орнаменти. Тоді ж в італійських ремісників з’явилися конкуренти в інших країнах. Угорські майстри створювали композиції зі шкіри різних кольорів: в основі, як правило, був герб, обрамлений рослинними орнаментами, різьбою і золоченням.

Разом зі стилем бароко з’явилася мода на шкіряні шпалери, які спочатку виготовляли в Північній Африці, після — в Іспанії. У XVII ст. вони стали популярними в усій Європі. У добу рококо з’явилися мереживні орнаменти на шкірі, вироби почали оздоблювати різнобарвною мозаїкою з клаптиків шкіри.

У XVIII ст. в моду ввійшла аплікація зі шкіри (мозаїка). Прекрасні орнаменти і картини були виконані з найдрібніших шматочків пофарбованої в різні кольори шкіри. У кінці XVIII ст. в роботах знову з’являється гравірування і позолота.

У наш час із шкіри виготовляють художні вироби для декорування інтер’єру, одяг, взуття, головні убори, паски, сумки, прикраси, гаманці, чохли, футляри, палітурні предмети (книги, альбоми, папки) тощо.

Різьбярство (різьблення по дереву, сницарство) — техніка декоративно-ужиткового мистецтва, один з видів художньої обробки деревини поряд із випилюванням, випалюванням і токарною справою; старовинний народний промисел. Археологічні розкопки та згадки літописів, свідчать, що вже за часів Київської Русі широко побутували різноманітні дерев’яні вироби — миски, ложки, ковші, бочки, оздоблені різьбленням. У сьогоденні різьбярство знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища. Розрізняють такі основні різновиди різьблення по дереву: плоске, ажурне, рельєфне та скульптурне.

Г. Родаковський. «Сільський різьбяр». 1867

Ю. де Врієндт. «У майстерні різьблення по дереву». 1877

Т. Розенталь. «Різьбяр з Обермергау». 1920

В. Марк. «Син Франц за різьбленням по дереву». Бл. 1895

Т. Розенталь. «Його Мадонна». 1912

І. Г. Пінзель. «Богоматір». Кін. 1750 -х рр. Львівська національна галерея мистецтв

Витинанка — вид давньослов’янського народного декоративного мистецтва, виготовлення ажурних візерунків із паперу — сюжетних та орнаментальних. Використовують для оздоблення приміщень — стін, вікон, а також полиць, димарів, печей. Виготовляють за допомогою ножиць (маленьких і, наприклад, дуже великих — для стрижки овець), ножів та інших знарядь. Матеріалом традиційно слугує папір (білий або кольоровий), тонкий картон (а для сучасних витинанок — також глина, метал, дерево, тканина, камінь).

Сторінками історії

Перші ажурні вироби з паперу з’явилися в Китаї — тоді ж, коли й перші ножиці. Звідти мода на них пішла в Персію, а потім — і до Європи. Але саме в Україні вони закріпилися настільки, що перетворилися в народне мистецтво. Для оздоблення елементів домашнього побуту (печей, вікон, стін, стола до свят) витинанки почали застосовувати в середині ХІХ ст.

Петриківський розпис, або петриківка — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося в Дніпропетровській області в селищі Петриківка, звідки і походить назва цього виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII ст. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався в кін. XIX – на поч. XX ст. У 2013 р. петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Перлини мудрості

Праця — це батько задоволення.

Стендаль, французький письменник

Поштові марки на честь майстрині петриківського розпису Тетяни Пати. 2000 р.

Поштова марка «Петриківський розпис». 2010 р.

Писанкарство — поширений вид декоративного мистецтва в багатьох народів, зокрема слов’ян; різновид широкої практики фарбування та декорування великодніх яєць (писанок, крашанок, крапанок, шкрябанок тощо) із нанесенням орнаменту-малюнка різними техніками.

Писанка — яйце, декороване традиційними символами, які наносять (пишуть) за допомогою воску й барвників; знак-символ свята Великодня; атрибут весняно-літніх землеробських обрядів.

Посідає центральне місце у великодній обрядовості. Існують припущення щодо витоків цього явища в язичницькому минулому слов’ян, однак історико-етнографічна фіксація належить саме християнській культурі та приурочена до свята Воскресіння Христового, або Великодня.

Пам’ятник писанці в м. Вегревіль (Канада)

Срібна монета «Традиційна українська писанка» Королівського монетного двору Канади

Музей писанки в м. Коломиї (Івано-Франківська обл.)

2. Значення символів, притаманних видам декоративно-ужиткового мистецтва. Провідну роль в оздобленні виробів декоративно-ужиткового мистецтва відіграє орнамент і притаманна йому символіка.

Орнамент (лат. ornament — прикраса, оздоба) — візерунок, побудований на ритмічному чергуванні та організованому розташуванні геометричних і образотворчих елементів. Характерною рисою орнаменту є його нерозривний зв’язок із матеріалом, призначенням предмета і формою поверхні, яку він оздоблює. Загальні стилістичні принципи мистецтва орнаменту також пов’язані з особливостями і традиціями образотворчої культури кожного народу, мають певну стійкість протягом цілого історичного періоду і яскраво виражений національний характер.

Класифікація орнаменту:

• 1) за образотворчою характеристикою: рослинний, геометричний, анімалістичний, антропологічний, каліграфічний, фантастичний, астральний тощо.
• 2) за стильовою належністю: античний, готичний, бароковий тощо.
• 3) за народною належністю: український, норвезький, японський тощо.
• 4) за образотворчою формою: стрічковий, замкнутий, сітчастий, площинний, рельєфний (невеличке підвищення), контррельєфний (невелике заглиблення всередину).

Орнаменти традиційної української вишивки за регіонами

Перлини мудрості

Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а в тому, щоб виражати її.

Оноре де Бальзак, французький письменник

Геометричний орнамент — прямі та вигнуті лінії, квадрати, прямокутники, трикутники, кола, овали тощо.

Рослинний орнамент — мотивами є стилізовані зображення рослин і їх частин: листя, квітів, плодів, стебел тощо.

Орнітоморфний орнамент — мотивами є зображення птахів і частин їхніх постатей.

Антропоморфний орнамент — композиція, складена із зображень чоловічих і жіночих людських фігур або окремих елементів людського тіла.

Тератологічний орнамент — мотивами є персонажі, створені фантазією людини.

Каліграфічний орнамент складається з окремих букв або елементів тексту.

Геральдичний орнамент — як мотиви використовують знаки, емблеми, герби, елементи військового спорядження (щити, зброю, прапори).

Пейзажний орнамент — зображення декоративно перероблених природних пейзажів.

Стрічковий орнамент — це орнамент, у якому рапорт багаторазово повторюється, розвиваючись в одному напрямку. Мотиви в стрічковому орнаменті можуть розташовуватися по прямій лінії (такий орнамент називають смуговим), а в деяких випадках рапорт повторюють по кривому контуру і називають каймою.

Замкнутий орнамент — це орнамент, у якому мотиви розташовані в колі, квадраті, прямокутнику, трикутнику тощо. Побудову орнаменту, засновану на центрально-осьовій симетрії, коли рапорт обертається навколо центральної осі, називають центричною.

Сітчастий орнамент — це орнамент, у якому повторюваний рапорт заповнює всю декоративну поверхню, розвиваючись у двох напрямках: по горизонталі й вертикалі.

Образні зображення на виробах декоративно-ужиткового мистецтва часто мають не лише декоративне, а й символічне значення. Так, на думку дослідників, малюнки українських писанок мають понад 100 символів. Наприклад, кривулька, або безконечник, знаменувала нитку життя, вічність сонячного руху, початок і кінець. Тригвер, або триніг, символізував, на думку одних, небо, землю і повітря, на думку інших — повітря, вогонь і воду, треті вважали його символом життя людини, а четверті трактували як символ неба, землі та підземного (потойбічного) світу.

3. Традиції використання колірної гами для виготовлення виробів декоративно-ужиткового мистецтва. Усі кольори можна поділити на дві групи: хроматичні (кольори спектра та їх відтінки) та ахроматичні (білий, сірий, чорний). Усі хроматичні кольори розташовуються в так званому колірному колі.

Колір — один з основних художніх засобів створення виробів у декоративно-ужитковій творчості й одна з ознак видимих нами предметів, усвідомлене зорове відчуття.

Колірне коло — абстрактний ілюстративний спосіб відображення безперервності переходів між кольорами. Сектори кола забарвлені в різні колірні тони, розміщені в порядку розташування спектральних кольорів.

Колірне коло

За психологічним сприйняттям усі кольори поділяють на дві групи: активні та пасивні. Активні кольори діють збудливо, прискорюють процеси життєдіяльності, часто покращують самопочуття (червоний, оранжевий, жовтий). Пасивні кольори (синій, фіолетовий, зелений) мають протилежний вплив на людину.

Дослідження показали, що кольори викликають різні відчуття, які можна оцінити за шкалами: теплі (червоний, оранжевий, жовтий) — холодні (синій, фіолетовий, зелений); гучні (яскраві, чисті, теплі) — тихі (холодні, ненасичені); м’які (теплі, темні) — тверді (холодні, світлі); округлі (теплі) — гострі (холодні); активні (насичені, теплі) — пасивні (ненасичені, холодні); звужувальні (темні) — розширювальні (світлі); веселі (теплі, світлі) — сумні (холодні, темні); легкі (світлі відтінки холодних кольорів) — важкі (темні відтінки теплих кольорів); близькі (теплі, яскраві, чисті за денного освітлення) — далекі (ненасичені холодні за денного освітлення, теплі за сутінкового світла).

У виробах декоративно-ужиткового мистецтва добір кольорів та їх поєднання (колірна гама та колорит) віддавна ґрунтувалися на цих засадах.

Колірна гама — це сукупність різних локальних кольорів (основний колір предмета без урахування зовнішніх впливів), обраних для вирішення певного композиційного завдання з урахуванням характеру їх психофізичного впливу.

Колоритом називають гармонійне поєднання, взаємозв’язок, тональне об’єднання різних кольорів.

Основні правила гармонійних поєднань:

1. Правило контрасту — використання кольорів, які в колірному колі розташовані одні навпроти одних і утворюють контрастні пари (фіолетовий — жовтий, червоний — зелений, синій — помаранчевий, хроматичні — ахроматичні, теплі — холодні, насичені — нейтральні).

2. Правило аспекту — добір для композиції кольорів, наближених (розташованих поруч у колірному колі) за тоном, за світлотою, за насиченістю тощо. Наприклад: насичені — пастельні, насичені — нейтральні, пастельні — нейтральні, пастельні — ахроматичні (білий), нейтральні — ахроматичні (чорний, сірий).

3. Правило подібності — застосування матеріалів одного і того ж кольору, але різних за фактурою і структурою.

Колірна гама виробів декоративно-ужиткового мистецтва часто мала й символічне навантаження, пов’язане зі світоглядними уявленнями та традиціями різних культур і народів. Наприклад, у розписі української писанки червоний колір символізував радість життя, любов, жовтий — місяць і зорі, урожай; зелений — багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний — чисте небо, здоров’я; бронзовий — землю-матінку; чорний із білим — пошану до померлих родичів, їхніх душ тощо.

4. Творчість народних майстрів України. В Україні сформувалося й набуло розквіту чимало видів народного мистецтва. Основні мистецькі осередки:

• Опішня (Полтавська обл.) — художня кераміка, вишивка;
• Решетилівка (Полтавська обл.) — ткацтво, килимарство, вишивка, кушнірство;
• Дігтярі (Чернігівська обл.) — килимарство, вишивка, ткацтво;
• Петриківка (Дніпропетровська обл.) — декоративний розпис;
• Гавареччина (Львівська обл.) — гончарство;
• Кролевець (Сумська обл.) — художня вишивка (рушники);
• Бубнівка (Вінницька обл.) — гончарство;
• Клембівка (Вінницька обл.) — художня вишивка;
• Косів (Івано-Франківська обл.) — килимарство, ліжникарство, художні вироби з дерева, металу і шкіри, вишивка, кераміка;
• Вижниця (Чернівецька обл.) — вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

Опішнянська кераміка

Гаварецька кераміка

Косівська кераміка

Кролевецькі рушники

Решетилівська вишивка

Клембівська вишивка

Решетилівський килим

Косівські ліжники Косівський килим

Створено в Україні

Найвидатніші народні майстри України

Білокур Катерина Василівна (1900—1961) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Дмитро Федорович Головко (1905—1978) — український художник кераміки; дійсний член Міжнародної академії кераміки в Женеві (з 1970).

Жоголь Людмила Євгенівна (1930—2015) — українська художниця, майстриня гобеленів. Кандидат мистецтвознавства. Викладач в Інституті декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Народний художник України.

Зарицький Іван Васильович (нар. 1929) — художник по склу, заслужений художник УРСР (1974), народний художник України (1983). З 1958 р. працює на Київському заводі художнього скла.

Литовченко Іван Семенович (1921—1996) — український художник декоративного та монументального мистецтва, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1998).

Марія Оксентіївна Примаченко (Приймаченко) (1909—1997) — українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва», лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України.

Леонід Самійлович Товстуха (нар. 1930) — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Марфа Ксенофонтівна Тимченко (1922—2009) — українська художниця, майстриня петриківського розпису і народного декоративного живопису. Народний художник України (1977), лауреат Шевченківської премії (2000), перший лауреат премії імені Катерини Білокур (1990), нагороджена орденом «Знак Пошани» (1967), заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України (1951) і Національної спілки архітекторів України (1947).

Перлини мудрості

Хто спробував насолоду творчості, для того всі інші насолоди вже не існують.

Антон Чехов, російський письменник українського походження

Творчість — особливий вид діяльності, вона в самій собі несе задоволення.

Сомерсет Моем, англійський письменник

Перевірте себе

• 1. У чому полягає своєрідність декоративно-ужиткового мистецтва?
• 2. Що спільного в декоративно-ужитковій творчості різних народів світу?
• 3. За якими принципами класифікують види декоративно-ужиткового мистецтва?
• 4. Назвіть та охарактеризуйте основні техніки декоративно-ужиткового мистецтва.
• 5. Які з цих технік особливо популярні в наш час і з чим це пов’язано?
• 6. Які особливості використання орнаментальних зображень і кольорів у виробах народного мистецтва?
• 7. Назвіть основні осередки декоративно-ужиткового мистецтва в Україні та види виробів, якими вони славляться.

Ваша проектна діяльність

Теми пошукових, дослідницьких та інформаційних міні-проектів

• «Образотворчі принципи в різних видах декоративно-ужиткового мистецтва».
• «Символіка кольорів у культурі різних народів».
• «Центри розвитку декоративно-ужиткового мистецтва України: історія та сучасність».
• «Визначні майстри народних ремесел в Україні: життя і творчість».
• «Види декоративно-ужиткового мистецтва нашого краю».
• «Вироби декоративно-ужиткової творчості в моїй оселі».
• «Застосування технік і технологій декоративно-ужиткового мистецтва в сучасному дизайні (предметів інтер’єру, одягу тощо)».
• «Нове у традиційних техніках декоративно-ужиткового мистецтва».
• «Можливості поєднання різних технік і технологій декоративно-ужиткового мистецтва в одному виробі».

Ідеї для натхнення та втілення

БАНК ІДЕЙ ДЛЯ ТВОРЧИХ ПРОЕКТІВ

Вишиті вироби

Вироби, виготовлені в техніках «ткацтво», «килимарство» та «ліжникарство»

Вироби з бісеру

Вироби, вишиті бісером

Вироби, в’язані спицями

Вироби, в’язані гачком

Вироби зі шкіри

Вироби, оздоблені аплікацією

Вироби з деревини, оздоблені різьбленням

Вироби з глини

Вироби з лози

Валяні вироби

Рекомендовані джерела

• 1. Антонович Є. А., Захарчук Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. — Львів : Світ, 1992.
• 2. Білоус О. Школа писанкарства : Учбово-методичний посібник / О. Білоус, З. Сташук. — К. : КПДЮ, 2000. — 28 с.
• 3. Бондарук А. В. Як написати писанку / А. В. Бондарук. — Луцьк, 2008. — 20 с.
• 4. Винничук В.Г. Орнаменти у вишивці та ткацтві Волині: зразки орнаментального мистецтва. — Луцьк : Надстир’я, 2004. — 160 с.
• 5. Гавур Л. Чарівні візерунки / Люба Гавур. — Ч. 2. — Львів : Апріорі, 2010. — 236 с.
• 6. Гасюк О. О. Буковинська народна вишивка [Текст] : [альбом] / Олена Гасюк. — Вид. 2-ге, доповн. — Вижниця : Черемош, 2010. — 147 с. : іл.
• 7. Загородня-Ткачук О. Узори, повернуті в Україну / О. Загородня-Ткачук. — Львів : Ін-т народознавства НАН України, 1996. — 60 с.
• 8. Кара-Васильєва Т. Історія української вишивки /Т. Кара-Васильєва. — К. : Мистецтво, 2008. — 464 с.: іл.
• 9. Килими та килимові вироби : навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 112 с.
• 10. Манько В. Українська народна писанка : науково-популярне видання. — вид. 2-ге, доповнене. — Львів : Свічадо, 2008. — 41 с., 38 с. іл.
• 11. Нечипоренко С. Г. Українська вишивка / С. Г. Нечипоренко. — К. : Майстерня книги, 2010. — 160 с.
• 12. Омеляненко Л. Опішнянська іграшка : практичний посібник / Л. Омеляненко. — Полтава : Графітекс, 2006. — 474 с.
• 13. Поліщук О. Символіка українського декоративного розпису. — Умань, 2007. — 307 с.
• 14. Прикрась свій дім / Л. П. Гура, Л. Є. Жоголь, Н. М. Ісупова та ін. — К. : Техніка, 1988. — 304 с.
• 15. Прищенко С.В. Кольорознавство : навч. посібник /С. В. Прищенко. — К. : Альтрпрес, 2010. — 354 с.
• 16. Савка Л. В., Сидор О. П. Низинкові візерунки: альбом орнаментів / Леся Савка, Оксана Сидор. — Дрогобич : Дрогобицький державний педагогічкий університет ім. Івана Франка, 2007. — 98 с.
• 17. Стельмащук Г. Г. В’язання, мереживо // Народні художні промисли УРСР. — К., 1986.
• 18. Тарасова О. Ляльки-обереги. Мотанки, домовички, ангели, віночки / Ольга Тарасова. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. — 128 с.
• 19. Теліженко М. Витинанка : альбом / М. Теліженко. — К. : Нар. джерела, 2007. — 120 с. : іл., фотогр.
• 20. Українська народна іграшка. Альбом-каталог / Автор-упоряд. Є. Шевченко, В. Корнієнко. — К. : Народні джерела, 2011. — 96 с.; іл.
• 21. Українське народне декоративне мистецтво : навч. посіб. / Р. В. Захарчук-Чугай, Є. А. Антонович. — К. : Знання, 2012. — 342 с. : іл.
• 22. Чумарна М. І. Код української вишивки / Марія Чумарна. — Львів : Апріорі, 2008. — 192 с.

Розпис великодніх яєць — техніки, символіка кольору та ідеї декору

Традиційно напередодні Великодня українці випікають запашні паски, готують різноманітні страви, прикрашають дім і розписують барвисті писанки. До свята готуються всією родиною, адже воно є одним з найулюбленіших і найбільш важливих в українському календарі.

Про головні звичаї Великодня ми писали в минулорічній статті. А сьогодні пропонуємо ознайомитися з різними видами великодніх яєць (писанками, крашанками, дряпанками, крапанками, мальованками) і з’ясувати, які з них можна спробувати зробити разом з дитиною. Крім того, в сьогоднішній статті ми розглянемо символіку кольорів і дізнаємося, які природні барвники можна приготувати в домашніх умовах.

Взагалі, традиція писанкарства є однією з найдавніших і найбільш стійких на всіх етнічних українських землях. Тому для початку пропонуємо трішки зануритися в історію.

Коли виник звичай розписувати яйця?

Історія писанкарства починається з далекого минулого, часів язичницького культу, в якому вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів, пов’язаних з річним циклом відродження природи. Адже в давнину яйце вважалося символом сонця, весняного пробудження природи, зародження життя і продовження роду.

Звичай розмальовування яєць не зник і після прийняття християнства в Київській Русі, а писанки стали одним із символів великодніх свят.

• За традицією, розпочинали писати писанки з другої половини Великоднього посту, а найбільше їх виготовляли в четвер і cуботу перед Великоднем.

Поступово, зі звичайного обрядового звичаю створення писанок переросло в повноцінний вид народного декоративно-прикладного мистецтва. Певного занепаду традиція писанкарства зазнала лише протягом правління радянської влади, коли розпис писанок на Великдень суворо заборонявся і переслідувався.

На щастя, сьогодні давні традиції створення великодніх яєць відроджуються, з’являються нові майстри, проводяться фестивалі писанок і майстер-класи з їхнього виготовлення.

Які бувають техніки розпису великодніх яєць?

Орнаментування великодніх яєць виконується різними способами. Відповідно, за технікою виконання їх поділяють на:

• писанки — яйця, декоровані традиційними символами, які пишуться за допомогою воску й барвників;
• мальованки — яйця, розмальовані пензлем;
• крапанки — яйця, декоровані різнобарвними краплями за допомогою воску;
• дряпанки (шкрябанки) — це, коли яйця фарбують, а потім гострим предметом вишкрябують на них візерунок;
• крашанки — яйця, пофарбовані в різні кольори барвниками.

Давайте познайомимося з ними ближче.

1. ПИСАНКИ

Писанки — це один з найскладніших способів розпису яєць, коли на сирому холодному яйці майстрині виводять візерунки гарячим воском за допомогою писачка.

• Писачок — невеличка дерев’яна паличка, на якій закріплюється резервуар для розтопленого воску з кінчиком для малювання.

Після написання першого узору яйце кладуть в розведену холодну фарбу, починаючи з найсвітлішої, обтирають, воском наносять нові елементи орнаменту і кладуть в іншу фарбу (як правило, темнішу і контрастнішу). Коли всі шари фарби висихали, писанки раніше ставили в гарячу піч і чекали, поки віск повністю розтане і стече з яєць. А яйця тим часом готувалися.

В розписі можуть бути використані геометричні фігури, елементи рослинного і тваринного світу. Цікаво, що писанки різних регіонів України не схожі між собою, вони відрізняються нанесеними елементами і кольорами. Найскладнішим вважається розпис з Гуцульщини. У цьому регіоні візерунки є дуже деталізованими, а лінії — тонесенькими. На Київщині, Тернопільщині, Закарпатті, навпаки, малюнок є великим.

• Детально ознайомитися з характерними особливостями писанок різних куточків України та їхніми зразками можна в статті «Від міста до міста: особливості українських писанок в різних регіонах України»

Згідно з давніми віруваннями українського народу писанка наділялася магічними силами — вона приносила добробут і щастя, достаток і здоров’я, захищала людей від усього лихого. Тож розписувати її можна було лише в гарному настрої та з добрими думками.

2. МАЛЬОВАНКИ

В Україні також поширеними є «писанки», які розмальовувалися пензликом. Їх називають мальованками. Цікаво, що, крім узорів, на таких яйцях малюють сюжетні картинки, пейзажі.

Розмальовувати яйця можна гуашшю, акварельними, олійними фарбами або ж спеціальними лаками та фарбами для яєць.

• Майстри радять використовувати цю техніку на попередньо зварених яйцях і після варіння залишити їх у гарячій воді. Почергово яйця дістають, насухо витирають і ставлять на підставку.

Спочатку розфарбовують пензликом верхню частину яйця — на гарячому яйці фарба швидко висихає. Потім яйце перевертають і розмальовують іншу частину.

3. КРАПАНКИ

Ця техніка розпису яєць є однією з найпростіших. Саме крапанки (від укр. «крапати»), де не потрібна точність ліній, вміння працювати з писачком і знання символів, найкраще робити з маленькими дітьми.

Техніка виконання: яйце спочатку потрібно занурити в одну фарбу, потім вийняти і висушити. Далі на вже забарвлене яйце точково наносять розплавлений гарячий віск. Коли він висохне, яйце занурюють у наступний за насиченістю колір (жовтий-помаранчевий-червоний-зелений-синій). Остання фарба, використана у крапанці, і буде загальним тлом, на якому будуть різнокольорові краплі.

Після завершення всіх дій яйце обережно підносять до полум’я свічки (тримають збоку, а не над нею, щоб не закоптилося) і, коли віск тане, витирають його паперовою або тканинною серветкою. З-під шару воску з’явиться яскравий візерунок, виконаний різнокольоровими точками.

Для виготовлення крапанки деякі майстри використовують техніку мальованки — наносять різнокольорові крапки пензликом. А найменші писанкарі можуть ставити крапочки пальчиками, занурюючи їх у різні фарби.

4. ДРЯПАНКИ (ШКРЯБАНКИ)

Такі великодні яйця виготовляються шляхом видряпування візерунку на пофарбованій поверхні яйця. Інструментом для виконання цієї роботи може слугувати голка, шпилька, цвяшок.

Техніка видряпування є надзвичайно складною, вона вимагає зосередженості та вправності. На вишкрябування складного малюнку майстри іноді витрачають декілька днів. Але кінцевий результат заслуговує витрачених зусиль.

• Так, деякі із лемківських та поліських дряпанок за витонченістю виконання наближаються до найвишуканіших ювелірних виробів.

​Зазвичай для виготовлення дряпанок підбирають яйця коричневих відтінків (вважається, що вони дещо міцніші). Їх відварюють і фарбують у темні, насичені кольори. Після того, як яйця висохнуть, майстри наносять спочатку візерунок олівцем, а потім видряпують його гострим предметом.

У деяких місцевостях України різні техніки розпису яєць поєднувалися між собою, наприклад, «крапанки» і «писанки», «писанки» і «дряпанки» тощо.

5. КРАШАНКИ

Традиційна технологія виготовлення крашанки є дуже простою, порівняно з виготовленням усіх інших видів великодніх яєць. Вона не потребує використання воску, голки чи писачка.

Для надання яйцям кольору українці готували відвари з кори, бруньок, плодів різних дерев і кущів, коріння та стебел трав, пелюсток квітів, лушпиння цибулі. В цих відварах або варили яйця, або залишали просто полежати вже зварені — все залежало від вибору барвника.

А в ХХ столітті почали також фарбувати крашанки різноманітними харчовими барвниками промислового виробництва.

Щоб крашанки були цікавішими, до яйця можна прикласти листя рослин (петрушки, берези, кропиви), обмотати марлею, обв’язати ниткою і в такому вигляді відварити в лушпинні цибулі (або ж уже зварене яйце опустити у фарбу). Після цього марлю і листочок знімають, а на яйці залишається його світлий відбиток.

Які природні барвники можна використовувати для фарбування яєць?

Ми зібрали варіанти натуральних барвників, які допоможуть вам створити природні насичені кольори та цікаву палітру відтінків.

• До слова, головним секретом інтенсивного та рівномірного кольору є попереднє знежирення яєць. Для цього їх безпосередньо перед фарбуванням на 30 секунд занурюють у розчин оцту (2 столові ложки на 1 літр води).

1. ЧЕРВОНИЙ, ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВИЙ КОЛІР

Традиційного червоно-коричневого кольору українським крашанкам надає відвар цибулиння.

Приготування барвника: 2 склянки цибулиння потрібно залити 2 літрами води і відварити протягом 1 години на маленькому вогні. Після цього відвар проціджують і в ньому варять яйця.

• Залежно від часу приготування та насиченості відвару можна отримати палітру від золотавого до цегляного, червоного і коричнево-бордового кольорів.
• Більш насиченим вийде колір яєць з темною шкаралупою.

Червоний колір можна також зробити за допомогою настою кори та гілок вишні.

Приготування барвника: залити кору та/або гілки вишні водою (на 100 г гілочок — 1 склянка води) і відварити протягом 30 хвилин. Якщо залишити відвар на ніч, колір буде більш інтенсивним. Потім процідити настій і зварити в ньому яйця. Залежно від часу витримки можна отримати колір різної інтенсивності і відтінку.

2. РОЖЕВИЙ КОЛІР

Для отримання ніжних рожевих крашанок чудово підійде настій або відвар буряка.

1) Настій: буряк потрібно натерти на великій тертці, залити водою (0,3 л) і додати до розчину 2 столові ложки оцту. Через 30 хв після закипання настій зливають і опускають у нього щойно зварені яйця. Уже за 10-15 хвилин крашанки набувають ніжного рожевого відтінку.

2) Відвар: натертий буряк залийте водою (аби ледве покривала), додайте 2 столові ложки оцту і кип’ятіть 5 хвилин на маленькому вогні. Потім відвар потрібно зцідити і занурити в нього варені яйця.

3. ЖОВТИЙ КОЛІР

Сонячні крашанки легко отримати за допомогою куркуми.

Приготування барвника: в 1 літр води додайте 3 столові ложки змеленої в порошок спеції (можна спочатку її розчинити в невеликій кількості води). Прокип’ятіть розчин протягом 15 хвилин, а потім зваріть у ньому яйця. Майстри переконують, що результат вас приємно вразить.

• Обирайте яйця білого кольору, бо коричневі не зможуть дати насиченого жовтого відтінку. Крім того, яйця мають бути кімнатної температури, щоб під час варіння вони не потріскалися.

4.БЛАКИТНИЙ, СИНІЙ КОЛІР

А от відтінки від небесно-блакитного до насиченого синього зможе дати червонокачанна капуста. ЇЇ відвар має червоний колір, але яйця забарвлюються у синій. Приготування барвника: велику голівку капусти потрібно подрібнити, залити 0,5 л води, додати 6 столових ложок оцту та дати настоятися 8-10 годин. Потім настій проціджують і опускають у нього щойно зварені яйця.

5. ФІОЛЕТОВИЙ КОЛІР

Відтінки від бузкового до фіолетового можна отримати за допомогою заморожених з минулого року ягід — чорниці, брусниці, смородини. Кожна з них дає свій відтінок, однак майстрині найдієвішим із ягідних барвників вважають чорницю.

Приготування барвника: 150-200 г ягід замороженої чорниці, залити 1 л води, прокип’ятити 1-2 хв і процідити. Дати відвару настоятися декілька годин. Покласти в настій яйця і варити протягом 10 хвилин. Інтенсивність кольору залежить від концентрації — кількості ягід на обсяг води.

6. КОРИЧНЕВИЙ КОЛІР

У коричневий шоколадний відтінок яйця можна пофарбувати за допомогою кави. Аромат таких крашанок особливо сподобається любителям кави.

Приготування барвника: залити каву гарячою водою, щоб вийшов міцний настій, і зварити в ньому яйця. Можна після цього дати настоятися крашанкам у розчині (від 30 хвилин до кількох годин). Адже насиченість кольору залежить також від тривалості фарбування яєць.

А от залишати яйця в настої на всю ніч майстрині не радять:

• «Фарби таки проникають через шкаралупу. Ані буряк, ані куркума, звісно, здоров’ю не зашкодять, але пофарбований білок виглядає неапетитно. До того ж шкаралупа буквально насичується вологою і дуже довго не висихає, поверхня часто вкривається плямами і забарвлення стає неоднорідним», — ділиться досвідом Ольга Пахар.

Рекомендуємо натерти пофарбовані яйця соняшниковою олією після того, як вони підсохнуть. Це надасть крашанкам блиску та продовжить термін зберігання варених яєць.

Яке символічне значення мають кольори писанок і крашанок?

Символіка кольорів має велике значення при написанні писанки.

• Так, якщо писанка призначалася хліборобові, то тло писанки неодмінно мало бути чорного кольору. Сьогодні чорний звикли вважати сумним, похмурим кольором, але насправді — це колір нашої родючої землі, він символізує добробут і плідність.

Червоний колір на писанках, мабуть, має найбільше значень. Він символізує любов, добро, радість життя (як колір життєдайної крові). У християнстві червоне яйце є головним символом Воскресіння, жертовності та небесного вогню.

Зелений колір означає весняне пробудження природи, надію на гарний врожай. Він також є символом багатства рослинного і тваринного світу.

Жовтий колір — символ сонця, тепла та врожаю (колір стиглого зерна). Наші предки вірили, що яйця цього кольору оберігають від злих сил.

Блакитний колір уособлює небо, повітря та воду. На писанках він символізував насичення та небесну божественність.

Бурий, коричневий колір символізує землю та її приховану життєдайну силу.

Білий колір — це чистота душі, святість. Цей колір є символом вирію, де перебувають душі. Тож зображені на писанках символи або лінії білого кольору означали безгрішне життя.

А сполучення кількох кольорів з візерунками в орнаменті з чотирьох-п’яти фарб символізує родинне щастя, мир і успіх.

На сьогодні писанку вважають одним із найголовніших надбань української культури. У ній зашифровано елементи світу і природи, традиції минулого, національне світобачення.

• До слова, в містечку Коломия Івано-Франківської області навіть виник Музей писанкового розпису, в експозиції якого зберігається близько 6 тисяч писанок з різних регіонів України.

Сподіваємося, наше дослідження різноманітних технік розпису великодніх яєць сподобалося вам і ви спробуєте виготовити крапанку, крашанку чи мальованку разом з дітками. А можливо навіть спробуєте зробити писанку чи дряпанку.

Бажаємо вам натхнення і творчих звершень!