Розвиток української літератури наприкінці 19 – на початку 20 ст

Кінець XIX – початок XX ст. характеризувався посиленням капіталістичних відносин. Небаченими темпами розвивались металургія, машинобудування, видобуток вугілля. Швидко зростала велика промислова буржуазія. Значною частиною національних багатств царської Росії володіли іноземні капіталісти. На півдні України більшість підприємств була в руках англійських, американських, французьких, німецьких, бельгійських та інших капіталістів, а працівники не мали ніяких політичних та соціальних прав.
Незважаючи на бурхливий розвиток капіталізму,

країна в цілому лишалась аграрною, економічно відсталою. Земля концентрувалася головним чином в руках землевласників-куркулів, а також поміщиків. На півдні країни переважна кількість землі була зосереджена в руках великих землевласників. У найбільш родючих районах самодержавної Росії – на Поволжі, на півдні України – значна частина землі належала німецьким колоністам. Мільйони селян потерпали від малоземелля і безземелля. Більше третини всіх селянських дворів не мали коней. Селянська біднота розорялася, поповнюючи ряди промислового і сільськогосподарського пролетаріату.
Самодержавство

пригноблювало численні народи, утискувало їх національну культуру.
Тяжким було становище і трудящих на західноукраїнських землях, що перебували під колонією Австро-Угорської імперії.
Промислові підприємства тут були зосереджені переважно в руках німецьких, австрійських, американських, єврейських та польських капіталістів. Зростала українська промислова буржуазія. За виснажливу працю на фабриках, заводах і нафтових промислах робітники одержували мізерну платню. Система численних податків та штрафів, всілякі ошукування робили життя робітників нестерпним. Не кращим було і становище селянських мас. Земельні угіддя і ліси належали австрійським баронам, угорським князям, польським та українським поміщикам, куркулям, монастирям.
Типовим явищем для західноукраїнського. села була масова пролетаризація селянської бідноти. За несплату податків та боргів дрібні селянські господарства продавались з молотка так званим “русти-кальним ” (селянським) банкам. Економічно розорене, політично безправне західноукраїнське селянство, рятуючись від гблодної смерті, шукало виходу в еміграції. Десятки тисяч родин емігрували щороку до Америки, переважно до США та Канади, а також до Бразилії, Аргентини, Австралії. Лише за перші десять років XX ст. із Східної Галичини емігрувало понад 224 тисячі розорених селян.
Як на східних, так і на західних українських землях місцева буржуазія та поміщики спільно з іноземними експлуататорами грабували народне добро, оббирали людей.
Внаслідок жорстокої експлуатації людей Російська імперія стала центром революційного руху. У 1895 р. петербурзькі марксистські робітничі гуртки об’єднались у “Союз боротьби за визволення робітничого класу”. Під впливом створеної організації виникли соціал-демократичні гуртки в різних містах України. Країну охопили страйки.
Робітничий рух перекинувся на селянство. Навесні і влітку 1902 року в Україні (Полтавська і Харківська губернії) розгорнувся селянський рух. Селяни підпалювали поміщицькі маєтки, захоплювали поміщицьку землю, вбивали ненависних їм земських начальників і поміщиків. Проти повсталих селян застосовували військову силу, у селян стріляли, їх сотнями арештовували, керівників і організаторів кидали в тюрми, але селянський рух і далі наростав.
Російська буржуазно-демократична революція 1905 р. сколихнула й населення України. Виступаючи проти соціального гноблення, трудящі України водночас боролись за своє національне визволення.
Після поразки революції 1905-1907 рр. настав період найлютішої реакції. Царизм розправлявся з революціонерами, масами засилав їх на каторгу, тримав у тюрмах. Соціальне становище трудящих погіршилось. Робочий день для робітників було збільшено до 10-12 годин, знижено заробітну плату, відновлено штрафи, заборонено страйки і демонстрації.
Царський уряд видав так званий столипінський закон про виселення селян на хутори. Виходячи з общини, сільські багатії одержували кращі наділи, скуповували за безцінок землю у бідняків.
Наступ реакції відбувався в усіх галузях суспільного життя – в політиці, науці, мистецтві. Поразка революції 1905 року посилила занепадницькі настрої в середовищі інтелігенції, яка сподівалась на національне визволення України з-під ярма Росії.
У період столипінської реакції суспільство зазнало нового революційного піднесення, в умовах якого зростав визвольний рух пригноблених націй. У боротьбу за національне визволення включилась інтелігенція, в числі якої – представники українських літературних кіл.
Перша світова війна 1914 року ще більше загострила суперечності в Росії, прискорила повалення царизму.
Сподіваючись на прискорення національного визволення, українські письменники почали брати участь у діяльності соціал-демократичнйх організацій, поширенні нелегальної літератури.
Піднесення визвольного руху в країні з кінця XIX – початку XX сторіччя посилило увагу українських письменників до важливих соціальних проблем. Коцюбинський уже в першій частині повісті “Fata Morgana” (1903) змалював селянський рух 1901-1903 рр., а Леся Українка в поезії “Напис в руїні” закликала до знищення царизму.
У цей період бурхливого розвитку набуває українська публіцистика і літературознавство. Найвиразнішим прикладом цьому є публіцистична та художня творчість Лесі Українки, Коцюбинського, Франка. У цей же час з’являються перші твори Кобилянської, Стефаника, Мартовича, Черемшини, у яких відображено соціальне і національне гноблення західноукраїнського населення.
У літературі кінець дев’ятнадцятого сторіччя характеризується кризою реалістичного мистецтва та розвитком імпресіоністичної літератури. Власне кажучи, імпресіонізм змагається за здійснення тих же принципів, що лягли в основу реалістичного мистецтва. Митці прагнуть досягнути, як і їхні попередники, точності в зображенні навколишнього світу, але прагнуть це зробити по-іншому. Література шукає нових шляхів відтворення дійсності, часто звертаючись до історичної тематики. У цей період побачила світ драматична поема Лесі Українки “Бояриня”, письменниця з усіх національних проблем обирає найгостріші – патріотизму, національних традицій і національної зради.
В роки Першої світової війни українська література опинилася в тяжкому становищі внаслідок посилення реакції та утисків цензури. Після смерті Коцюбинського, Лесі Українки, Франка, Тесленка, Мартовича продовжували виступати Васильченко, Стефаник, Черемшина, Кобилянська, Маковей з творами, спрямованими проти імперіалістичної війни. Визначні західноукраїнські письменники в наступні роки їх літературної діяльності відобразили в своїх творах тяжке життя селянства в умовах окупації Галичини панською Польщею, а Північної Буковини – боярською Румунією. Разом з поневоленим народом вони мріяли про возз’єднання всіх українських земель.
Оскільки українська література кінця XIX – початку XX століття – явище загальноєвропейського типу, вона відбила в собі процес змін художнього мислення, методів, стилів. У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи класичного реалізму.
Цей період позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
У кінці першого – на початку другого десятиріччя XX століття у літературу прийшли молоді письменники, які згодом відіграли значну роль у відродженні української літератури. У молодої генерації українських літераторів визріває протест проти натуралізму, просвітянства, виникає бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури.
Сучасники вже розуміли своєрідність літературного розвитку кінця XIX – початку XX ст. У 1901 році І. Франко у статті “З останніх десятиліть XIX віку” написав, що молода генерація письменників прагне відобразити українське життя у зовсім новій європейській манері, а риси нової літературної школи відрізняються від старої.
Сучасні дослідники трактують розвиток літератури кінця XIX – початку XX ст. або як продовження критичного (класичного) реалізму, або як початок модернізму. Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний, який у 1901 р. опублікував у “Літературно-науковому віснику” відкритий лист до українських письменників, у якому закликав писати по-новому, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.
Водночас інші молоді автори (представники групи “Молода муза”) звинувачували представників старшого покоління літераторів у спричиненні літературної кризи. Вони намагалися відмежуватися від суспільно-патріотичних мотивів у літературі, зображуючи тільки художню красу.
І. Франко не сприйняв естетичних засад модернізму, бо вважав, що оновлення не можна досягти шляхом заперечення попередніх здобутків. І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та інші прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з новими віяннями західноєвропейської літератури.
Цим була спричинена полеміка, яка розгорнулася на сторінках “Літературно-наукового вісника” навколо статті С. Єфремова “В поисках новой красоты (заметки читателя)”, де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями. Автор статті звинувачував молодих письменників у сліпому копіюванні чужих мистецьких форм, прийомів і стилів, в той час як модерністи заперечували так званий “селянський” реалізм попередників, закликаючи до розширення тематики і створення нових характерів.
Оскільки модерністи віддавали перевагу естетичним, художнім вартостям, а не потребам служіння народу, то ні І. Франка, ні Лесю Українку, ні В. Стефаника, ні М. Коцюбинського не можна назвати модерністами. Вони ніколи не стояли осторонь національних і соціальних питань і разом з тим, свідомо чи несвідомо, рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва.
Таким чином, література 90-х років XIX ст. і перших десятиріч XX ст. не була прямим продовженням методу критичного реалізму, бо її теми, стиль, форма зображення дійсності були вже іншими. Отже, на межі століть з’явилася нова неповторна й оригінальна література, яка відкривала собою новий художній метод, що поєднав у собі традиції і новаторство, критичний реалізм і модернізм.

Схожі твори:

1. Розвиток української культури та літератури у XIV-XVI ст Незважаючи на те, що історичні умови згубно впливали на стан і розвиток української культури, мистецтво та наука продовжували набирати силу. У живописі поряд з релігійними дедалі більше стають помітними світські мотиви й образи, розвивається архітектура: будуються дерев’яні і кам’яні ратуші, замки і розбудовуються міста. Певного розвитку Україна досягла і в.
2. Вплив Біблії на розвиток української літератури – Біблія Вплив Біблії на розвиток української літератури Для розвитку української літератури Біблія має надзвичайно важливе значення, адже давньоруська рукописна книжна література починається з Остромирового Євангелія, а з Острозької Біблії (1581 р.) та “Апостола” (1574 р.) – розвиток українського друкарства. Біблія стала стимулом морально-етичних та ідейних шукань для багатьох митців у різних.
3. Вплив творчості Шевченка на розвиток української літератури Великий український письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, з світовою славою поета-правдолюбця – це Тарас Шевченко. Його думки зрозумілі усім пригнобленим, усім тим, хто хоче вільного, радісного і щасливого життя. Чому ж поезія Шевченка має не тільки національне, але і світове значення? Творчість поета-демократа у великій мірі вирішила подальший розвиток.
4. Розвиток української літератури і мистецтва Друга половина 50-х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку.
5. Вплив творчості Шевченка на розвиток української літератури, мистецтва, духовної культури Великий український письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, з світовою славою поета-правдолюбця – це Тарас Шевченко. Його думки зрозумілі усім пригнобленим, усім тим, хто хоче вільного, радісного і щасливого життя. Чому ж поезія Шевченка має не тільки національне, але і світове значення? Творчість поета-демократа у великій мірі вирішила подальший розвиток.
6. Періодизація української літератури (за історико-хронологічним принципом) І. Прадавня українська література (до XIV Ст.) “Велесова книга” – найдавніша пам’ятка V – IX ст., скрижалі буття українського народу в прадавні часи. У прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчість (пісні, легенди, казки, прислів’я тощо) і книжне письменство (літописи, сказання, повчання, зводи літописів). Остромирове Євангеліє.
7. На тернистих шляхах… (про тяжкі умови розвитку української літератури) Історія української літератури – це тернистий, складний і тривалий процес в історії нашої культури. Переслідувалось українське слово від давнини і майже до кінця XX століття, заборонялось книгодрукування, скорочувались тиражі видань творів, написаних українською мовою, майже не перекладались українською мовою твори світової класики. Але українське слово жило ї виживало. Мої ровесники.
8. ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ЛІТЕРАТУРИ – З ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХХ початку ХХІ століття З ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХХ початку ХХІ століття ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ЛІТЕРАТУРИ Так, хай усе вже сказано, та дякувати Богові, ще не про все подумано. С. Є. Лец Усі жанри чудові, окрім нудного. Вольтер З останньої чверті XX і до початку XXI ст. помітним фактом світової культури стало поступове витіснення модернізму.
9. Розвиток науки, мистецтва та літератури у XVІ-XVІІI ст У XVI-XVIII століттях активно розвивається мовознавство, філософія, історія. Першими мовознавчими працями можна вважати “Лексикон” Памви Беринди (понад 8 тисяч слів, перекладених на тогочасну українську мову) та “Граматику словенську” Мелетія Смотрицького (1619), яка впродовж 150 років була основним підручником в українських, російських, а певний час і в. сербських та болгарських школах.
10. Розвиток української культури у XVІ-XVІІI ст У першій половині XV століття на західноукраїнських землях починають з’являтися братства – церковно-освітні товариства міщан, які потім поширилися на всю Україну. Найактивнішими були братства, засновані у Львові, Луцьку, Острозі та Києві. Діяльність братств включала організацію освітніх закладів, народних книгозбірень, книгодрукування. Також братства розшукували старі літописи і займалися зберіганням пам’яток історії.
11. Розвиток віршованої літератури Розвиток віршованої літератури Поряд із численними творами полемічної літератури починає зароджуватися віршована література і драматургія. Спроби застосувати до української мови метричну систему віршування, побудовану на чергуванні коротких і довгих складів слова (за античними зразками), виявилися невдалими, тому віршування починається під впливом усної народної творчості, вірші пишуться нерівноскладові, і від прози.
12. Григорій Квітка-Основ’яненко – перший прозаїк нової української літератури У літературному житті Харківщини, а відтак і всієї України, особливе місце посідає творчість Григорія Квітки-Основ’яненки. Організатор видання перших журналів і альманахів в Україні, видавець першої збірки українських прислів’їв та приказок, Г. Квітка-Основ’яненко – зачинатель і перший класик прози нової української літератури. Історична заслуга Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненки в тому, що він.
13. “Історичні обставини розвитку української літератури на межі ХІХ та ХХ століть” Історичні обставини кінця ХІХ – початку ХХ століття завели українців у неймовірно складну політичну, суспільну та культурну ситуацію, оскільки народ був розділений на дві частини, перебуваючи у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Політика, яку проводила Російська імперія у напрямку діячів української літератури, була надзвичайно жорстокою, репресивною, тоталітарною; російський уряд своїми.
14. Вплив біблійної тематики на розвиток української поезії І. Біблія – велична пам’ятка культури всього людства. 1. Вплив Біблії на створення поетичних творів (надихала українських митців: вони переосмислювали Біблію як важливий елемент національної культури й самосвідомості). ІІ. Біблійні сюжети і мотиви у творчості українських письменників. 1. Давня українська поезія XVІ-XVІІІ ст., початок XІX ст. (особливий вплив справив “Сад.
15. Внесок Івана Нечуя-Левицького в розвиток літератури Визначне місце в історії української літератури займає творчість І. Нечуя-Левицького. За своє довге життя він написав понад п’ятдесят романів, повістей, оповідань, комедій та історичних драм. Своїми творами він прокладав нові шляхи розвитку української прози. Письменник одним з перших в українській літературі відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже всі.
16. Розкажіть про вплив української культури на розвиток творчості Миколи Гоголя як українського і російського письменника Микола Гоголь народився та виріс в Україні. Дитинство його минуло у мальовничих місцях, овіяних козацьким минулим, давньої історією, народними легендами. Змалку Микола бачив колоритних людей з народу навколо себе: козаків, чумаків, торговців на базарі, хитрих циган-“лошадників”, заможних та бідних селян, гострих на язик дівчат та веселих завзятих парубків. Також він.
17. Розвиток поглядів на казці в XVІІІ і на початку ХІХ століття Історія вивчення казки викладалася у російській науці неодноразово. У працях А. М. Пипіна, М. М. Сперанського, З. У. Савченка, Ю. М. Соколова та інших історія вивчення казки викладається за напрямами та його представникам. Це дає можливість, не повторюючи вже сказаного, сконцентрувати виклад нашої науки навколо окремих центральних проблем. Кожна епоха.
18. Значення творчості та діяльності П. Куліша для української літератури Видатний діяч української літератури П. Куліш майже 60 років фальсифікувався ідеологами комуністичного режиму, його творча спадщина заборонялася, але зараз повернулася в скарбницю духовного життя українського народу, допомагає нам краще зрозуміти героїчні і трагічні сторінки української історії. Пантелеймон Куліш служив українській національній ідеї. Так, у листі до Г. Рентель (1862) він.
19. Реалізм Лева Толстого і його вплив на розвиток російської літератури У творчості Толстого Повно позначилися ті національні риси російської літератури, на яких заснована її всесвітня слава: твереза правдивість художнього відбиття життя, патріотичне почуття, прямота й безстрашність у постановці соціальних питань, нещадне викриття визискувачів, жагучий захист пригноблених, почуття поваги до трудового народу Толстой висунув нові принципи зображення людини в літературі. Він.
20. Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей. Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська Література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв’язку літератури з.

Українська література у другій половині 19 – на початку 20 ст.

Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового “Кобзаря” став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907, “Народні оповідання”, “Інститутка”, “Маруся”, “Панська воля”, “Кармелюк” тощо) з великою любов’ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов (1827-1893) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатолій Свидницький (1834-1871) створив перший реалістичний соціально-побутовий роман “Люборацькі”.

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864-1902), ліричні поезії Степана Руданського (1830-1873), твори Павла Чубинського (1839-1884). Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819-1897,”Чорна рада”), Борис Грінченко (1863-1919, збірки поезій та повісті), поети Олександр Кониський (1836-1900), Яків Щоголів (1898) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Запорожці”, “Маруся Богуславка” та ін.). Ольга Кобилянська (1863-1942, “Земля”) та Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849-1920, “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”) у своїх творах відтворили енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913, “П´ятизолотник”, “Дорогою ціною”, “Fata Morgana” та ін.) та Лесі Українки (1871-1913, “Досвітні вогні”, “Без надії сподіваюсь”, “Слово, чому ти не твердая криниця” тощо). їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856-1916) – письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (“З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Каменярі”, “Гімн”), змалював жорстоку експлуатацію робітників (“Ріпник”, “На роботі”, “Борислав сміється”), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні (“Захар Беркут”, “Моїсей”). Під впливом І. Франка розвивалася творчість найближчих його послідовників – М. Павлика (1853-1915), В. Стефаника (1871-1931), М. Черемшини (1874-1927). Закарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888, “Кам’яний хрест”). Розвиток літературного процесу пов’язаний з поширенням публіцистики – жанру, в якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були І. Франко і М. Драгоманов.

І. Франко – найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов – збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих творів світової літератури. Учень і тривалий період прибічник М. Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві, І. Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно-визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у розвитку культуротворчих процесів кінця XIX – початку XX ст., особливо у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.

Публіцистичний доробок Михайла Драгоманова (1841-1895) мав величезне значення як в Україні, так і за її межами, де він представляв прогресивну українську ідеологію і популяризував її на сторінках заснованого ним у Женеві альманаха “Громада”. (1878-1882). У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути “по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові – животворна”.

М. Драгоманов закликав усіх співвітчизників, які вимушені були виїхати за межі України, “поклястися собі не кидати українську справу. Кожна українська людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”.

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження Михайло Грушевський (1866-1934). Він переконливо доводив, що український народ пройшов довгий, складний історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об’єктивну потребу розвитку преси. Через утиски царату у Наддніпрянщині видавати періодичні видання бу ло справою складною, тому численні видання (наукового, педагогічного, етнографічно-побутового характеру) виходили в Петербурзі (журнал “Основа”) або за кордоном, зокрема в Галичині. Дійсні зміни у справі розвою преси відчувалися після 1905 p., коли було ліквідовано заборони на вживання української мови. Але й у 1905-1914 pp. галицька преса, що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю видань, і за їх тематикою.

Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині XIX – на початку XX ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.

Літературний процес не обмежувався створенням художніх та публіцистичних творів. Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об´єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед – створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, “Маруся Богуславка”), Марко Кропивницький (1841-1910, “Дай серцю волю, заведе в неволю”), Михайло Старицький (1840— 190, “За двома зайцями”, “Сорочинський ярмарок”, “Різдв’яна ніч”), Іван Карпенко-Карий (1845-1907, “Наймичка”, “Безталанна”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”). Значним був драматургійний доробок П. Мирного (“Лимерівна”, “Повія”), І. Франка (“Украдене щастя”, “Учитель”, “Кам’яна душа”), Б. Грінченка (“Степовий гість”, “Ясні зорі”), Л. Українки (“Лісова пісня”, “Бояриня”)

Використовуючи сайт ви погоджуєтесь з правилами користування

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Ми приєднуємось до закону про авторське право в цифрову епоху DMCA прийнятим за основу взаємовідносин в площині вирішення питань авторських прав в мережі Інтернет. Тому підтримуємо загальновживаний механізм “повідомлення-видалення” для об’єктів авторського права і завжди йдемо на зустріч правовласникам.

Копіюючи матеріали во повинні узгодити можливість їх використання з авторами. Наш сайт не несе відподвідальність за копіювання матеріалів нашими користувачами.