Вторгнення до Радянського Союзу, червень 1941 року

22 червня 1941 року нацистська Німеччина раптово напала на Радянський Союз, свого союзника у війні проти Польщі. До кінця року німецькі війська пройшли сотні кілометрів і наблизилися до околиць Москви. Невдовзі після вторгнення оперативні каральні загони почали здійснювати масові вбивства радянських євреїв. Німецька військова та окупаційна політика призвела до смерті мільйонів радянських військовополонених і мирних жителів.

• 1 Довгостроковими цілями Гітлера й нацистської партії були знищення комуністичного Радянського Союзу та завоювання «життєвого простору» в Східній Європі.
• 2 Вторгнення Німеччини до Радянського Союзу, відоме як операція «Барбаросса», вважається однією з найбільших військових операцій в сучасній історії. Для нападу Німеччина та її союзники зібрали війська чисельністю понад 3 500 000 солдатів.
• 3 Напад Німеччини на Радянський Союз став поворотною точкою в історії Другої світової війни та Голокосту.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

22 червня 1941 року нацистська Німеччина вторглася до Радянського Союзу в рамках операції під кодовою назвою «Барбаросса». Це була найбільша німецька військова операція під час Другої світової війни.

Цілі вторгнення

Ще в 1920-х роках нацистській рух встановив основні цілі своєї політики:

• знищення Радянського Союзу військовим шляхом;
• остаточне усунення очікуваної комуністичної загрози для Німеччини;
• захоплення земель в межах кордону радянської держави, тобто Lebensraum («життєвого простору») з метою довготривалого заселення німцями.

Тому Адольф Гітлер завжди вважав німецько-радянський пакт про ненапад (відомий широкому загалу як пакт Молотова-Ріббентропа), підписаний 23 серпня 1939 року, лише тимчасовим тактичним кроком. В липні 1940 року, лише через кілька тижнів після завоювання Франції та країн Бенілюксу (Нідерланди, Бельгія, Люксембург), Гітлер вирішив протягом наступного року напасти на Радянський Союз. 18 грудня 1940 року він підписав Директиву 21 (операція під кодовою назвою «Барбаросса»). Це було перше оперативне розпорядження про вторгнення до Радянського Союзу.

Із самого початку оперативного планування німецька армія та поліцейські органи збиралися розв’язати війну на знищення проти «єврейсько-більшовицького» комуністичного уряду Радянського Союзу та його громадян, особливо євреїв. Протягом зими та весни 1941 року представники вищого командування армії ( Oberkommando des Heeres, OKH ) та головного управління безпеки райху ( Reichssicherheitshauptamt, RSHA ) обговорили принципи розгортання айнзатцгруп за лінією фронту. Айнзатцгрупи повинні були здійснювати масові розстріли євреїв, комуністів й інших осіб, які вважались небезпечними для встановлення довготривалого німецького панування на радянській території. Їх часто називали оперативними каральними загонами, а насправді це були спеціальні підрозділи поліції безпеки та служби безпеки ( Sicherheitsdienst-SD ). Крім того, німецькі військові планували заморити голодом десятки мільйонів радянських громадян внаслідок застосування окупаційної політики.

Вторгнення

22 червня 1941 року німецькі війська вторглися до Радянського Союзу, маючи 134 дивізії в повній бойовій готовності та ще 73 дивізії для розгортання за лінією фронту. Вторгнення відбулося лише через два роки після підписання німецько-радянського пакту про ненапад. Напад на Радянський Союз широким фронтом здійснювали три групи армій. Чисельність особового складу цих армій перевищувала три мільйони. Їх підтримували війська німецьких союзників (Фінляндія та Румунія) чисельністю 650 000 солдатів. Пізніше до цих військ приєдналися підрозділи з Італії, Хорватії, Словаччини та Угорщини. Фронт простягнувся від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні.

Місяцями радянське керівництво не зважало на попередження країн Заходу про нарощування чисельності німецьких військ біля західного кордону СРСР. Тож Німеччина та її партнери з країн Осі домоглися майже повної тактичної раптовості. Більшу частину наявних радянських військово-повітряних сил було знищено на землі. Радянські армії були розбиті на самому початку військових дій. В оточення німецьких підрозділів потрапили мільйони радянських солдатів. Відрізаним від постачання та підкріплення радянським солдатам практично не залишалось вибору, окрім як здаватися.

По мірі просування німецької армії вглиб радянської території за ними з’являлись підрозділи СС та поліції. Першими прибували айнзатцгрупи. Головне управління безпеки рейху ставило перед ними наступні завдання:

• виявлення та знищення осіб, які здатні організувати та здійснювати опір німецьким окупаційним військам;
• виявлення та збір груп людей, які несли потенційну загрозу німецькому пануванню на Сході;
• створення розвідувальних мереж;
• забезпечення охорони ключової документації та об’єктів.

Масові вбивства

Айнзатцгрупи розпочали операції з масових розстрілів. Першочерговими цілями цих масових розстрілів були чоловіки єврейської національності, члени керівництва комуністичної партії, радянські чиновники та роми. Створювались ґетто й інші об’єкти для утримання великої кількість радянських євреїв. Часто в цих заходах брали участь німецькі військові.

В кінці липня до Радянського Союзу прибули представники Генріха Гіммлера (вище керівництво СС та поліції). СС та поліція за підтримки місцевих допоміжних підрозділів почали розстрілювати цілі єврейські громади. 15 жовтня 1941 року Гітлер вирішив депортувати німецьких євреїв на окуповані території Радянського Союзу. Прийняттю цього рішення сприяли швидкий наступ на військовому фронті та вбивства радянських євреїв. Це рішення започаткувало політику, відому під назвою «Остаточне розв’язання». «Остаточне розв’язання» передбачало фізичне знищення євреїв не лише на окупованому Сході, але й в Європі.

Військові наступи

Радянський Союз поніс катастрофічні військові втрати протягом перших шести місяців німецького наступу. Але він вистояв всупереч прогнозам нацистської верхівки та командного складу німецької армії. В середині серпня 1941 року радянський опір посилився. Через це було зірвано плани Німеччини щодо перемоги у війні до осені 1941 року. Тим не менш, в кінці вересня 1941 року німецькі війська впритул підійшли до російського міста Ленінград (нині Санкт-Петербург) на півночі країни. Вони також захопили Смоленськ — російське місто, що знаходиться за 300 км від Москви у південно-західному напрямку, а також Дніпропетровськ (нині Дніпро) — українське місто, що знаходиться за 300 км від Києва в південно-східному напрямку. На півдні німецькі війська увірвались на Кримський півострів. На початку грудня вони наблизилися до околиць Москви.

Але після декількох місяців наступальної кампанії німецька армія була виснажена. В розрахунку на швидкий розгром радянських військ німецькі планувальники не підготувати армію до ведення бойових дій взимку. Вони не забезпечили належну кількість продуктів харчування та медикаментів, бо розраховували, що особовий склад житиме на окупованій території Радянського Союзу за рахунок місцевого населення. Як наслідок, німецькі війська, розтягнуті на 1600 км вздовж Східного фронту, були вразливими до радянських контратак.

6 грудня 1941 року Радянський Союз розпочав широкомасштабний наступ на центральному фронті. Це змусило німців у паніці відступити від Москви. Німцям знадобились тижні, щоб стабілізувати фронт на схід від Смоленська. Влітку 1942 р. Німеччина відновила масований наступ у південному та південно-східному напрямку на місто Сталінград (Волгоград) на Волзі та нафтові родовища Кавказу. У вересні 1942 року німці дійшли до околиць Сталінграда та наблизилися до Грозного на Кавказі, приблизно за 200 км від берегів Каспійського моря. Це найвіддаленіша географічна точка, що свідчила про панування німців у Європі під час Другої світової війни.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Велику роль в історії України відіграли греки, які з’явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. – 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основні осередки.

Перший – це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію – згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут – Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор’ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.

Рис. 1.5 Грецька .колонізація у Пікнічному Причорномор’ї

Грецькі міста-держави в Причорномор’ї називалися полісами. Крім Боспору, це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки з відповідним управлінням. До складу міст-полісів входила й сільська округа – хора.

Основним центром, звідки греки потрапляли на Південь сучасної України, був Мілет – місто, що в західній частині Малої Азії. Причин переселення декілька. Основні з них – перенаселення Еллади, нестача вільних земель для землеробства, ринків збуту ремісничих товарів інші.

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції. В Північному Причорномор’ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного – чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням ордерних стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор’я мали додаткові укріплення -акрополь. Центром міста була агора – головна площа міста. Тут знаходився теменос – культові споруди.

За мурами міста знаходився некрополь – місце поховання померлих. Поступово грецькі міста – колонії об’єднуються. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об’єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантікапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов’я, Північного Кавказу, Прикубання.

Рис. 1.6 Центральний теменос в Ольвії (реконструкція С.Д. Крижицького)

Головними заняттями греків Північного Причорномор’я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію – хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали “рівниною”, було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. До складу клерів входили також сади, пасовиська і поля.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у “скіфському звіриному стилі”. В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами – у скіфських поселеннях Криму.

Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор’я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Поширеним товаром були раби. Та все ж основним торговим товаром був хліб.

Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, літерату

Ряс. 1.7 Антична чорно фігурна амфора (VI ст. до н. е. колекція Одеського археологічного музею)

ра, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками.

У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії і міста ще функціонують. На відміну від греків-колоністів, які, затвердившись в Північному Причорномор’ї, стали одним з головних факторів соціально-економічного розвитку регіону, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор’я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з “варварським світом”.

У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор’я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. УIV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії. Херсонес, відомий як місто Корсунь, був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж доля спіткала Пантікапей і Феодосію.