Німецько-радянський пакт

Німецько-радянський пакт було підписано в серпні 1939 року. Це проклало шлях до спільного вторгнення й окупації Польщі нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні того ж року. Пакт був угодою між двома запеклими ідеологічними ворогами. Це дозволило нацистській Німеччині та Радянському Союзу поділити сфери впливу в Cхідній Європі. При цьому підписанти пообіцяли не нападати один на одного протягом 10 років. Однак менш ніж за два роки Гітлер розпочав вторгнення в Радянський Союз.

• 1 Цю угоду зазвичай називають Пактом Молотова-Ріббентропа. Вона також відома як нацистсько-радянський пакт або пакт Гітлера-Сталіна.
• 2 Дипломатична домовленість включала 10-річний пакт про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом. Вона також включала положення про економічне співробітництво та територіальну експансію.
• 3 Німецько-радянський пакт підготував шлях для Другої світової війни.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

Німецько-радянський пакт — це угода, підписана нацистською Німеччиною та Радянським Союзом 23 серпня 1939 року. Перемовини щодо цього пакту вели міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп і радянський міністр закордонних справ В‘ячеслав Молотов. Зазвичай цей пакт називають німецько-радянським пактом або пактом Молотова-Ріббентропа. Він також відомий як нацистсько-радянський пакт або пакт Гітлера-Сталіна.

Німецько-радянський пакт складався з двох частин: загальнодоступної та таємної. Загальнодоступна частина — це пакт про ненапад, в якому підписанти зобов‘язувалися не нападати один на одного. Пакт також включав положення про те, що якщо на одного з підписантів нападе третя країна, то інший підписант не надаватиме жодної допомоги третій країні-нападнику. Крім того, підписанти погоджувалися не брати участі в жодних домовленостях з іншими силами, які прямо чи опосередковано спрямовувалися проти іншу сторони угоди. Угода про ненапад мала тривати протягом десяти років й автоматично поновлюватися на додаткові п‘ять років, якщо жодна зі сторін не припинить її дію.

Таємну частину пакту складав протокол, який визначав радянську та німецьку сфери впливу в Східній Європі. Естонія, Латвія та Бессарабія входили до сфери впливу Радянського Союзу. Розділ Польщі було погоджено по лінії річок Нарва, Вісла та Сян.

Німецько-радянський пакт у дії

Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Німеччина атакувала Польщу без остраху на можливе радянське втручання. 3 вересня 1939 року Велика Британія та Франція, які п‘ятьма місяцями раніше гарантували захист польських кордонів, оголосили війну Німеччині. Трохи більше ніж за два тижні, 17 вересня, Радянський Союз вторгся у Польщу зі сходу. Ці події ознаменували початок Другої світової війни.

Після того Німеччина та Радянський Союз встановили контроль над сферами впливу, окресленими в таємному протоколі пакту про ненапад. Вони внесли зміни до протоколу й віднесли Литву та місто Вільнюс (тоді Вільно, Польща) до радянської сфери, а також скоригували погоджену межу поділу Польщі. 29 вересня 1939 року Польщу було розділено. Німеччина окупувала західну та більшу частину центральної Польщі, після чого анексувала західні провінції до Райху. Радянський Союз окупував й анексував решту Польщі.

Також згідно з угодою, Радянський Союз анексував інші території у своїй сфері впливу. 30 листопада 1939 року Радянський союз напав на Фінляндію. Після чотиримісячної війни було анексовано фінську територію вздовж радянського кордону, зокрема район під Ленінградом (нині Санкт-Петербург). Улітку 1940 року Радянський Союз окупував і приєднав балтійські країни Естонію, Латвію та Литву. СРСР також захопив румунські провінції Північну Буковину та Бессарабію.

Кінець німецько-радянського пакту

Гітлер розцінював німецько-радянський пакт про ненапад як тактичний і тимчасовий маневр. Він ніколи не мав наміру дотримуватися умов угоди протягом десяти років. Його довготривалий план завжди полягав у тому, щоб німецькі сили напали на Радянський Союз і створили на захоплених територіях Lebensraum (життєвий простір) для німців. Однак, перш ніж зробити цей крок, Гітлер мав намір підкорити Польщу та розгромити Францію з Великою Британією. Пакт про ненапад дозволив Німеччині вести ці проміжні війни без страху радянського нападу, тим самим уникнувши війни на двох фронтах.

У липні 1940 року, через місяць після того, як Німеччина розгромила Францію, Гітлер віддав наказ про підготовку до війни проти Радянського Союзу. Німецькі дипломати працювали над поглибленням німецьких зв‘язків у Південно-Східній Європі. У листопаді 1940 року до альянсу Осі приєдналися Угорщина, Румунія та Словаччина. Протягом весни 1941 року Гітлер повідомив своїх європейських союзників про плани вторгнення до Радянського Союзу.

18 грудня 1940 року Гітлер підписав Директиву 21 (кодова назва «Операція Барбаросса») — перший бойовий наказ про вторгнення в Радянський Союз. Із самого початку оперативного планування німецька армія та поліцейські органи мали намір розв‘язати війну на знищення проти «єврейсько-більшовицького» комуністичного уряду Радянського Союзу, як вони його бачили, та радянських громадян, особливо євреїв.

22 червня 1941 року німецькі сили вторглися до Радянського Союзу, менш ніж за два роки після підписання німецько-радянського пакту.

Вторгнення до Радянського Союзу, червень 1941 року

22 червня 1941 року нацистська Німеччина раптово напала на Радянський Союз, свого союзника у війні проти Польщі. До кінця року німецькі війська пройшли сотні кілометрів і наблизилися до околиць Москви. Невдовзі після вторгнення оперативні каральні загони почали здійснювати масові вбивства радянських євреїв. Німецька військова та окупаційна політика призвела до смерті мільйонів радянських військовополонених і мирних жителів.

• 1 Довгостроковими цілями Гітлера й нацистської партії були знищення комуністичного Радянського Союзу та завоювання «життєвого простору» в Східній Європі.
• 2 Вторгнення Німеччини до Радянського Союзу, відоме як операція «Барбаросса», вважається однією з найбільших військових операцій в сучасній історії. Для нападу Німеччина та її союзники зібрали війська чисельністю понад 3 500 000 солдатів.
• 3 Напад Німеччини на Радянський Союз став поворотною точкою в історії Другої світової війни та Голокосту.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

22 червня 1941 року нацистська Німеччина вторглася до Радянського Союзу в рамках операції під кодовою назвою «Барбаросса». Це була найбільша німецька військова операція під час Другої світової війни.

Цілі вторгнення

Ще в 1920-х роках нацистській рух встановив основні цілі своєї політики:

• знищення Радянського Союзу військовим шляхом;
• остаточне усунення очікуваної комуністичної загрози для Німеччини;
• захоплення земель в межах кордону радянської держави, тобто Lebensraum («життєвого простору») з метою довготривалого заселення німцями.

Тому Адольф Гітлер завжди вважав німецько-радянський пакт про ненапад (відомий широкому загалу як пакт Молотова-Ріббентропа), підписаний 23 серпня 1939 року, лише тимчасовим тактичним кроком. В липні 1940 року, лише через кілька тижнів після завоювання Франції та країн Бенілюксу (Нідерланди, Бельгія, Люксембург), Гітлер вирішив протягом наступного року напасти на Радянський Союз. 18 грудня 1940 року він підписав Директиву 21 (операція під кодовою назвою «Барбаросса»). Це було перше оперативне розпорядження про вторгнення до Радянського Союзу.

Із самого початку оперативного планування німецька армія та поліцейські органи збиралися розв’язати війну на знищення проти «єврейсько-більшовицького» комуністичного уряду Радянського Союзу та його громадян, особливо євреїв. Протягом зими та весни 1941 року представники вищого командування армії ( Oberkommando des Heeres, OKH ) та головного управління безпеки райху ( Reichssicherheitshauptamt, RSHA ) обговорили принципи розгортання айнзатцгруп за лінією фронту. Айнзатцгрупи повинні були здійснювати масові розстріли євреїв, комуністів й інших осіб, які вважались небезпечними для встановлення довготривалого німецького панування на радянській території. Їх часто називали оперативними каральними загонами, а насправді це були спеціальні підрозділи поліції безпеки та служби безпеки ( Sicherheitsdienst-SD ). Крім того, німецькі військові планували заморити голодом десятки мільйонів радянських громадян внаслідок застосування окупаційної політики.

Вторгнення

22 червня 1941 року німецькі війська вторглися до Радянського Союзу, маючи 134 дивізії в повній бойовій готовності та ще 73 дивізії для розгортання за лінією фронту. Вторгнення відбулося лише через два роки після підписання німецько-радянського пакту про ненапад. Напад на Радянський Союз широким фронтом здійснювали три групи армій. Чисельність особового складу цих армій перевищувала три мільйони. Їх підтримували війська німецьких союзників (Фінляндія та Румунія) чисельністю 650 000 солдатів. Пізніше до цих військ приєдналися підрозділи з Італії, Хорватії, Словаччини та Угорщини. Фронт простягнувся від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні.

Місяцями радянське керівництво не зважало на попередження країн Заходу про нарощування чисельності німецьких військ біля західного кордону СРСР. Тож Німеччина та її партнери з країн Осі домоглися майже повної тактичної раптовості. Більшу частину наявних радянських військово-повітряних сил було знищено на землі. Радянські армії були розбиті на самому початку військових дій. В оточення німецьких підрозділів потрапили мільйони радянських солдатів. Відрізаним від постачання та підкріплення радянським солдатам практично не залишалось вибору, окрім як здаватися.

По мірі просування німецької армії вглиб радянської території за ними з’являлись підрозділи СС та поліції. Першими прибували айнзатцгрупи. Головне управління безпеки рейху ставило перед ними наступні завдання:

• виявлення та знищення осіб, які здатні організувати та здійснювати опір німецьким окупаційним військам;
• виявлення та збір груп людей, які несли потенційну загрозу німецькому пануванню на Сході;
• створення розвідувальних мереж;
• забезпечення охорони ключової документації та об’єктів.

Масові вбивства

Айнзатцгрупи розпочали операції з масових розстрілів. Першочерговими цілями цих масових розстрілів були чоловіки єврейської національності, члени керівництва комуністичної партії, радянські чиновники та роми. Створювались ґетто й інші об’єкти для утримання великої кількість радянських євреїв. Часто в цих заходах брали участь німецькі військові.

В кінці липня до Радянського Союзу прибули представники Генріха Гіммлера (вище керівництво СС та поліції). СС та поліція за підтримки місцевих допоміжних підрозділів почали розстрілювати цілі єврейські громади. 15 жовтня 1941 року Гітлер вирішив депортувати німецьких євреїв на окуповані території Радянського Союзу. Прийняттю цього рішення сприяли швидкий наступ на військовому фронті та вбивства радянських євреїв. Це рішення започаткувало політику, відому під назвою «Остаточне розв’язання». «Остаточне розв’язання» передбачало фізичне знищення євреїв не лише на окупованому Сході, але й в Європі.

Військові наступи

Радянський Союз поніс катастрофічні військові втрати протягом перших шести місяців німецького наступу. Але він вистояв всупереч прогнозам нацистської верхівки та командного складу німецької армії. В середині серпня 1941 року радянський опір посилився. Через це було зірвано плани Німеччини щодо перемоги у війні до осені 1941 року. Тим не менш, в кінці вересня 1941 року німецькі війська впритул підійшли до російського міста Ленінград (нині Санкт-Петербург) на півночі країни. Вони також захопили Смоленськ — російське місто, що знаходиться за 300 км від Москви у південно-західному напрямку, а також Дніпропетровськ (нині Дніпро) — українське місто, що знаходиться за 300 км від Києва в південно-східному напрямку. На півдні німецькі війська увірвались на Кримський півострів. На початку грудня вони наблизилися до околиць Москви.

Але після декількох місяців наступальної кампанії німецька армія була виснажена. В розрахунку на швидкий розгром радянських військ німецькі планувальники не підготувати армію до ведення бойових дій взимку. Вони не забезпечили належну кількість продуктів харчування та медикаментів, бо розраховували, що особовий склад житиме на окупованій території Радянського Союзу за рахунок місцевого населення. Як наслідок, німецькі війська, розтягнуті на 1600 км вздовж Східного фронту, були вразливими до радянських контратак.

6 грудня 1941 року Радянський Союз розпочав широкомасштабний наступ на центральному фронті. Це змусило німців у паніці відступити від Москви. Німцям знадобились тижні, щоб стабілізувати фронт на схід від Смоленська. Влітку 1942 р. Німеччина відновила масований наступ у південному та південно-східному напрямку на місто Сталінград (Волгоград) на Волзі та нафтові родовища Кавказу. У вересні 1942 року німці дійшли до околиць Сталінграда та наблизилися до Грозного на Кавказі, приблизно за 200 км від берегів Каспійського моря. Це найвіддаленіша географічна точка, що свідчила про панування німців у Європі під час Другої світової війни.

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

британський історик, автор історичних книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової. Колишній керівник історичних телепроєктів на BBC TV. Лауреат Премії Пібоді за найкращий документальний фільм, Британської книжкової премії, BAFTA та двох нагород «Еммі»

Світлину використано як ілюстративну. Вона зроблена пізніше у 1945 році

Від редакції: Цього року у видавництві “Лабораторія” вийшла друком книжка Лоренса Ріса “Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна”.

“Історична правда” із люб’язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.

Німці планували безпрецедентну війну. Вони мріяли не просто про початок найбільшого завоювання в історії, а про спустошення захоплених територій, масштаби якого важко навіть уявити. На зібранні очільників СС у Вевельзбурзькому замку за кілька днів до початку наступу на СРСР Гайнріх Гіммлер зазначив, що на територіях, які хочуть окупувати нацисти, загине “30 млн осіб”.

Попри те, що бачення ситуації (попри всю його огидність) було чітке, засоби, з допомогою яких німці могли це реалізувати, були абсолютно незрозумілі. Ця прогалина між баченням та його втіленням так ніколи належним чином і не заповнилася і стала однією з причин, чому нацисти програли війну. Вона багато каже про Гітлерів метод управління і його радикальну відмінність від Сталінового.

У самій ідеї операції “Барбаросса” (названої на честь імператора Фрідріха Барбаросси, який у ХІІ ст. очолив Третій хрестовий похід) повно невідомих. Як далеко німцям слід заходити на радянську територію і за який відтинок часу вони мали це зробити? Чи великими були радянські резерви? А головне, як швидко можна виграти війну, оскільки найважливішою прагматичною метою була швидка перемога?

На багато питань у Гітлера не було відповідей. Згідно з його ад’ютантом майором Енґелем, Гітлер не мав впевненості щодо “сили росіян” у день, коли видав директиву про операцію “Барбаросса”— у грудні 1940 р.

Однак Гітлер не дозволив відсутності інформації стати на шляху його експасіоністських планів. Коли на початку січня 1941 р. він говорив зі своїми генералами про завдання цієї кампанії, то наголошував: коли німці оточать і знищать Червону армію, вони мають захопити промислові центри СРСР і зайняти Баку на Кавказі — центр радянської нафтовидобувної галузі.

Він нагадав своїм військовим командувачам, що цей “величезний російський регіон має безмежні ресурси”. Але хоча й легко зрозуміти, чому Гітлер хотів його досягти (на відміну від багатьох своїх генералів, він усвідомлював, що головним завданням цієї війни було якомога швидше захопити ці ресурси), значно важче зрозуміти, як він бачив здійснення цього на практиці. Адже Баку лежить на відстані понад 3500 км від Берліна.

20 лютого генерал Ґеорґ Томас — очільник військово-економічного блоку — виступив зі звітом, у якому наголошував на важливості “захоплення нафтовидобувного регіону на Кавказі в непошкодженому стані”. Але це лише підкреслювало проблему, яку ніхто з представників влади не хотів визнавати.

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити?

Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану “Барбаросса”. Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

Коли 26 лютого Томас зустрівся з Германом Ґерінґом, райхсмаршал погодився, що “потрібно здобути нафтовидобувний район Баку”, але потім він прохолодно додав, що він, “як і фюрер, вважає, що вся більшовицька держава повалиться, коли країну захоплять німецькі війська”.

Це був не так стратегічний план, як символ віри. Зважаючи на таке недбале ставлення, не дивно, що наступні, вже більш критичні звіти Томаса, найімовірніше, не доходили до Гітлера. Найближче оточення розуміло, що немає сенсу показувати йому такі висловлювання.

Фельдмаршал фон Бок на власному прикладі переконався, наскільки Гітлер ненавидів будь-які критичні оцінки операції “Барбаросса” під час зустрічі 1 лютого 1941 р.

Фон Бок сказав, що “німці переможуть росіян, якщо вистоять і боротимуться”, але висловив сумніви щодо того, що Радянський Союз можна змусити укласти мир. Фактично Бок таким чином запитував, як завоювати СРСР, якщо німці від самого початку вирішили не захоплювати цілу країну.

Гітлер відкинув це зауваження, сказавши, що якщо радянська влада не підпише мир після захоплення України, Ленінграда та Москви, тоді “нам просто доведеться рухатися далі”. Фон Бок зазначив, що Гітлер “різко відкинув будь-яку ідею про відступ, хоча я цього навіть не пропонував”.

Гітлер висловився однозначно: “Я воюватиму. Я переконаний, що наш напад змете їх, як град”. Фон Бок більше нічого не запитував. Він добре розумів, що говорив з людиною, яка менш як рік тому керувала тріумфальним завоюванням Західної Європи.

Як цей фельдмаршал написав у щоденнику два місяці по тому, він був переконаний, що Гітлер “спокійно і чітко бачить світлі й темні сторони великої картини”.

Настільки ж оптимістично Гітлер був налаштований на військовій нараді, проведеній Берґгофі за місяць до того. Він знову озвучив свою думку про те, що британці продовжували воювати лише тому, що сподівалися: одно дня СРСР та США прийдуть їм на допомогу.

Не могло “бути й мови” про те, що британці самотужки захоплять континентальну Європу. Щойно Радянський Союз буде знищено, а японці зможуть піти проти американців на Далекому Сході, британці точно захочуть миру. Якщо ж не захочуть, вони знають напевне, що втратять свою імперію.

Гітлер також пояснив свою думку про Сталіна, сказавши, що радянський керівник “дуже розумний”, бо поки він не бажає “відкрито виступати проти Німеччини”, він “створюватиме дедалі більше проблем у складних для Німеччини ситуаціях…”.

Це було однією з причин, чому “Росію потрібно розбити”. І знову Гітлер замилював своїм командувачам очі розповідями про те, що напад на Радянський Союз виправданий не ідеологічними міркуваннями, а практичною необхідністю.

Десять днів по тому, 19 січня, Гітлер зустрівся з Муссоліні. Хоча він і не розкрив свій план напасти на СРСР, італійський очільник все ж зауважив його “відверто антиросійські позиції” і небажання починати морську операцію проти британців.

“Більше не йдеться про висадку в Англії”, — написав граф Чіано після того, як Муссоліні розповів йому про розмову з німецьким вождем. Чіано також помітив, що не знати, з якої причини, Ріббентроп облишив свою звичайну “браваду”.

Коли Чіано запитав у Ріббентропа, скільки, на його думку, може тривати війна, той відповів, що вона закінчиться не раніше за 1942 р. Схоже, Ріббентроп досі почувався збентеженим після провалу його грандіозного плану затягнути СРСР у договір між країнами Осі.

Гітлерову впевненість в успіху майбутнього нападу на Радянський Союз поділяли його військові експерти. Генерал Йодль, очільник оперативного відділу вермахту, зазначав: “Російський колос виявиться свинячим міхуром: проколи його — і він лусне”.

Цей остаточний план вторгнення розроблявся за участю самого Гітлера та його військових планувальників. Вони погодилися, що головний удар слід завдати по центральній частині СРСР: вісь Мінськ — Смоленськ — Вязьма — Москва вела прямо до радянської столиці.

Ще дві групи армій (одна вирушить на північ, а друга — на південь) прямуватимуть, відповідно, до балтійських держав і Ленінграда, й до України та Києва.

Гітлер знову наголосив на тому, що головне завдання операції — знищити радянські війська, а також установити контроль над Балтикою і Ленінградом. Захоплення Москви було “абсолютно неважливе”. Щодо останнього пункту були суперечки.

Впливові особи армії, як-от фон Браухіч, не погоджувалися з Гітлером і хотіли напасти на столицю СРСР, щоб знищити командний та адміністративний центр країни.

Фон Бок, який очолив групу армій “Центр”, згадував у щоденнику “надзвичайно цікаву” статтю про важливість захоплення Парижа під час Французької кампанії, виписавши з неї цитату: “Франція після втрати Парижа перетворилася на тіло без голови. Війну було програно!”. Ці генерали вочевидь вважали, що те саме трапиться з Радянським Союзом, коли вони захоплять Москву.

Історики досі сперечаються, чи слід було від самого початку операції “Барбаросса” зосереджуватися на захопленні Москви, а чи важливіше було дослухатися до думки Гітлера, який наполягав на заволодінні ресурсами, такими необхідними німцям. Однак, здається, Гітлер мав рацію.

Те, що більшість генералів, які виступали за наступ на Москву (зрештою, цим шляхом пішов і Наполеон, коли намагався захопити Росію), мали важливі посади у штабі часів Першої світової війни, не було простим збігом обставин.

Постає питання: наскільки добре вони розуміли ті величезні зміни, які відбулися у способі ведення війни відтоді. У цьому аспекті Гітлер і молодші німецькі командувачі краще розумілися на вимогах сучасної механізованої війни. Вони розуміли, що машинам потрібне пальне, і в дуже великих кількостях.

Зважаючи на це, дуже дивно, що Гітлер не посилив групу армій “Південь”. Вона мала завдати удар спершу по родючих українських землях, а тоді захопити нафту Кавказу. Але, з іншого боку, така зміна диспозиції армії означала б нездатність знищити достатню кількість військ Червоної армії на півночі, а отже, залишала б німців вразливими до атак із флангів. Цього разу Гітлер був не готовий зробити ставку на тактику “все або нічого”.

Карл Рудольф Герд фон Рундштедт, на початковій фазі операції “Барбаросса” командував групою армій “Південь”

І для Сталіна з більшовиками, і для Гітлера з нацистами деякі дати мали сакральний зміст. Обидва режими створювали власні традиції, де вкрай важливим вважалося вшанування ключових подій новітньої історії. Тепер минуле, більше ніж будь-коли, мало значення як для Гітлера, так і для Сталіна.

Попри небезпеку німецьких атак, Сталін визнав важливість свого виступу на Красній площі під час відзначення річниці революції 1917 р., а тепер і Гітлер зрозумів, що має підтримати всю націю загалом і нацистську партію зокрема, 8 листопада, на 18-й річниці Пивного путчу в Мюнхені.

Тож попри те, що в цей воєнний час Адольф Гітлер був потрібен у своєму штабі у Східній Пруссії, він вирушив у довгу подорож на південь Німеччини, щоб ушанувати пам’ять загиблих під час путчу 1923 р. нацистів.

У Мюнхені Гітлерові належало виступити з важкою промовою. Ще місяць не минув після його обіцянки, що Червона армія “вже не оговтається”. Однак на Східний фронт уже насувалася зима, а радянська армія досі воювала.

Коли щось ішло не так, як очікувалося, Гітлер завжди звинувачував когось іншого. Сам він ні в чому не був винуватий. Таку поведінку навряд чи можна вважати унікальною. Сталін учиняв так само, і чимало сучасних політиків далі звинувачують інших у своїх помилках. Незвичним у випадку Гітлера було те, що він майже завжди звинувачував тих самих людей — євреїв.

Коли суботнього вечора 8 листопада Гітлер виступав у кнайпі “Левенбройкеллер” перед авдиторією, яка складалася з його старих партійних товаришів, він сказав: “Я знав, що за цією війною стоїть палій, який завжди наживався на інших націях, і цей палій — міжнародне єврейство”. Навіть більше, “я зрозумів, що ці євреї і є тими, хто підпалив світ”.

До певної міри це вже не новина. Як ми бачили, Гітлер роками звинувачував євреїв у всіх бідах німців. А оскільки він врив у теорії змови (євреїв часто звинувачували в тому, що вони діяли таємно, з тіні), то не грало ролі, що за його твердженнями не стояло жодного доказу.

Насправді очевидну відсутність доказів того, що євреї винуваті в усіх нинішніх проблемах, можна було обернути собі на користь. Відсутність доказів лиш доводила, наскільки вправно євреї замітали всі сліди.

У своїй промові Гітлер назвав євреїв причиною продовження війни проти Радянського Союзу, і саме це (нібито) виправдовувало те, що війна на цьому етапі стала великою проблемою. Саме СРСР, казав Гітлер, був “найбільшим слугою еврейства”.

На радянській території лишилися самі лише “бездумні, пролетаризовані недолюди”, а “над ними стоїть величезна організація єврейських комісарів, які насправді є рабовласниками”.

Гітлер вів далі: “Найжахливіше рабство, яке будь-коли існувало у світі, можна знайти в радянському раю — мільйони заляканих, пригноблених, позбавлених необхідного, ледь живих від голоду людей… Для Європи стане справжнім порятунком не лише якщо зникне ця небезпека, а й також якщо плодючість цієї землі обернути на користь усієї Європи”.

Насправді ж, на думку Гітлера, “земля” Радянського Союзу призначалася, звісно, на користь не “всієї Європи”, а самої лише Німеччини.

Гітлер обрав Сталіна мішенню для атаки як людину, яка була “лише знаряддям у руках усемогутнього єврейства”. Гітлер знову ж таки стверджував, що євреї контролювали події, залишаючись за лаштунками.

“Якщо на сцені стоїть Сталін, — казав нацистський лідер, — то за лаштунками стоять євреї, які у десятки тисяч різноманітних способів контролюють цю могутню імперію”.

Гітлер висміяв Сталіна за те, що той буквально вчора брехав про втрачених Німеччиною у війні “4,5 мільйона людей”. Він запевнив, що “сказане цим правителем насправді звучить дуже по-єврейськи”. Це ще один приклад того, як нацистський лідер усе негативне приписував євреям. Якщо ви брехали, то говорили “дуже по-єврейськи”.

Прикметно, що Гітлер завершив свою промову черговою згадкою про Першу світову війну і заявив: “Тоді нас обманом позбавили перемоги”. Його авдиторії можна було навіть не нагадувати про те, що самі євреї нібито змовилися, щоб наблизити поразку Німеччини 1918 р. (оскільки раніше він уже багаторазово казав це).

Але Гітлер пообіцяв: “Цього разу ми повернемо собі те, чого нас позбавили. Крок за кроком, позиція за позицією, ми їм усе пригадаємо і візьмемо своє. Настане час, коли ми підемо на могили солдатів, загиблих під час Великої війни й зможемо сказати: “Товариші, ви загинули не марно… Товариші, врешті-решт перемога за вами!”.

То ось, що було на кону — остаточна відплата за поразку Німеччини в Першій світовій війні, не більше й не менше. Ця ідея знаходила відгук у його авдиторії. Найбільшим приниженням у їхньому житті була мирна угода 1918 р.

Тепер Гітлер казав, що за всі минулі страждання можна помститися. І якщо ви погоджувалися з його позицією, це означало, що зведення рахунків з євреями не уникнути.

Гітлерові йшлося про те, що цього разу євреям не вдасться нажитися на війні й знищити Німеччину, як, згідно з брехливими твердженнями нацистів, вони зробили раніше. Цього разу, як Гітлер і “пророкував” у своїй січневій промові 1939 р., євреям загрожувало “винищення”, якщо вони почнуть світову війну.

Гітлерові повсюдні звинувачення євреїв здаються такою нісенітницею, що хочеться запитати, чи він справді вірив у те, що казав. Для переважної кількості сучасних людей його погляди не лише неприйнятні, а й просто абсурдні. Але за всіма ознаками схоже на те, що Гітлер до глибини душі був щирий у своїх переконаннях.

Він жив у своєрідній субкультурі, яка плекала такі фантазії про уявну єврейську “загрозу”, й оточив себе людьми, які так само були переконані в тому, що євреї становили “проблему”, з якою треба “давати раду”.

Навіть більше, ще на етапі планування операції “Барбаросса” було погоджено, що євреїв у Радянському Союзі вбиватимуть. Слідом за групами армій радянською територією просувалися загони смерті, завданням яких було вбивати євреїв.

Спочатку вони вбивали “євреїв на службі партії та держави”, хоча одразу стало зрозуміло, що це абсолютний мінімум євреїв, які мусили загинути. У липні, лише за кілька тижнів після початку вторгнення, загони смерті наростили сили й упродовж літа й осені 1941 р. розстрілювали на окупованих територіях СРСР також єврейських жінок і дітей.