Арістотель – Біографія, хто він і що робив

Арістотель – один із найвідоміших філософів Стародавньої Греції, який жив у 4 столітті до н. C. Його цікавили такі різноманітні дисципліни, як біологія, філософія та політика. У всіх них він зробив цікавий внесок. Він був учнем Платона і вихователем Олександра Македонського.

Думка Арістотеля вивчалася до IV століття, коли з приходом Середньовіччя вона була відкинута до забуття. Забуття, з якого вона вийде через кілька століть, щоб знову бути визнаною однією з головних фігур в історії пізнання.

Арістотель народився близько 384 р. До н. В Естагірі, місті Давньої Греції, розташованому на півострові Кальцидія. Тому Арістотель походить зі стародавньої провінції Македонія. Його батьком був Нікомако, лікар та особистий друг короля Македонії, що позначило його майбутнє. Його мати, Фестід, походила з острова Евія.

Аристотель був учнем і співробітником Платона в Академії, де він пробув близько двадцяти років. Там він, серед іншого, навчився мистецтву риторики та діалектики. Крім того, він також написав кілька діалогів, з яких збереглося лише кілька фрагментів.

Хоча він засвоїв багато ідей господаря Платона, таких як безсмертя душі та абсолютність істини, він також розробив власну оригінальну систему мислення. Коли Платон помер, він залишив Академію, оскільки ідеї Еспевсіпо, нового вченого, не збігалися з його ідеями.

Протягом свого життя він присвятив себе науці та філософії. Його першим напрямком вивчення була біологія. Результатом його досліджень стала його монументальна робота Історія тварин. У цьому проекті він співпрацював з Теофрастом, в місті Мітіліні, який він прожив значну частину свого життя. У цьому місті він заснував нову Академію, яка претендувала на єдиного і вірного спадкоємця ідей Платона.

Опікун майбутнього Олександр Македонський

У 342 р. Н. К. був покликаний зайняти посаду вихователя сина царя Македонії Філіппо II, майбутнього Олександра Македонського. Він робив це протягом трьох років, доки спадкоємця не покликали брати участь у військових експедиціях батька. Достеменно невідомо, чому він його навчив, але, ймовірно, він передав йому принципи грецької культури. Можливо також, що він навчив його поняттям політики, з метою підготувати його до свого майбутнього як монарха.

Коли Олександр Македонський виступав регентом королівства, Арістотель заснував в Афінах нову школу, відому як Періпатос або Ліцей. Зі смертю Олександра Македонського, в 323 р. До н.е., Афіни зазнали антимакедонських рухів. У цьому контексті, бачачи, що його безпека загрожує, Арістотель волів залишити місто. Він знайшов притулок в Евбеї, біля будинку матері, де через рік помер.

Думка Арістотеля

Аристотель культивував різні наукові та філософські дисципліни. Він також займався політикою чи стосунками між людьми та природою. Є багато галузей, в яких аристотелівська думка сприяла ідеям, що представляють великий інтерес.

Філософська думка

Для Арістотеля головним кінцем людини було щастя. Однак він стверджував, що це походить не від насолоди, а від раціональної свідомості, породженої виконанням ролі, яку кожна людина зарезервувала. Тобто виконувати те, що впорядковано за своєю суттю. Тому щастя можна було досягти лише вправою розуму та чеснотами. Вони були розділені на два: діаноетику (інтелектуального характеру) та етику (що стосується взаємозв’язку між інтелектом та чутливістю). Ці чесноти були охарактеризовані тим, що їх потрібно було здобути в процесі навчання та визначити як правильну посередницю між надмірностями та крайнощами.

Згідно з думкою Арістотеля, реалізувати чесноту можна було лише в контексті організованого суспільства або всередині держави, що не відміняло більш обмежені соціальні форми.

Політична думка

Арістотель стверджував, що всередині держави завжди існувала різниця між вільними громадянами, здатними до самоврядування, та рабами. З цих доказів було виведено необхідне існування сім’ї, рабства та майна, які були трьома опорами, що підтримували громаду.

Головною метою держави повинна бути реалізація політичних чеснот. Чесноти, які базувались на повазі законів і свобод усіх громадян. Він стверджував, що це можливо лише в тому випадку, якщо всі мешканці дотримуються законів і підкоряються їм.

На думку Арістотеля, політика була тісно пов’язана з мораллю, оскільки людина могла досягти щастя лише в житті громади. Тобто як член держави, як політична спільнота.

Філософ також досліджував різні форми правління, які можуть бути реалізовані в державі. Він розрізнив монархію, аристократію та республіку, заявивши, що кожна з них піддається ризику виродження. Таким чином, монархія могла перетворитися на тиранію; аристократія – в олігархію, а політика – в демократію.

Послідовно, Він стверджував, що не існує ідеальної форми правління, оскільки всі вони можуть перерости в його негативний надлишок. Тому він стверджував, що ідеальна держава складається з форми правління, здатної об’єднати всі достоїнства монархії, аристократії та політики.

Спадщина і вплив аристотелівської думки

Аристотелівську думку вивчали до IV століття. З цього моменту його фігура втрачала чинність і впадала в забуття, доки її не відкрили і не переоцінили в 12 столітті андалузцем з Кордови Аверроес.

У 13 столітті святий Фома також цікавився цим філософом і допоміг врятувати його думку. З тих пір він вплинув на деякі галузі схоластики та зародження школи Саламанки.

Внесок Арістотеля у розвиток етики

Арістотель (384—322 до н е) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна.

Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”, “Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Ім’я Аристотеля у світовій літературі безпосередньо зв’язане з ім’ям Платона. Спробуємо розглянути філософію Аристотеля і співвіднести її з філософією Платона. Центральна ідея філософії Платона – ейдос – перейшла до Аристотеля майже цілком. Ні Платон, ні Аристотель не мислить речей без їхніх ідей, чи ейдосів. Уся філософія Сократа, а потім і Платона виникала з практики і життєвої необхідності, виходячи в чисто теоретичну область лише у вищому своєму прояві – у навчанні про ідеї.

По Платонові, світ речей, сприйманий за допомогою почуттів, не є світ істинно існуючого: речі безупинно народжуються і гинуть, змінюються і рухаються, у них немає нічого постійного, міцного, зробленого і щирого. І все-таки речі не цілком відділені від істинно існуючого, вони всі якимсь чином причетні до нього. А саме: усім, що в них є істинно сущого, стверджує Платон, речі зобов’язані своїм причинам.

Ці причини – форми речей, не сприймані почуттями, що осягаються тільки розумом, безтілесні і без почуттів. Платон називає їх “видами” чи набагато рідше “ідеями”. “Види”, “ідеї” зримі розумом форми речей. Кожному класу предметів почуттєвого світу, наприклад, класу “коней” відповідає в безтілесному світі деякий “вид”, чи “ідея” – “вид” коня,” ідея” коня. Цей “вид” уже не може бути досяжним почуттями, як звичайний кінь, але може бути лише зрозумілий розумом, до того ж розумом, добре підготовленим до такого збагнення. Ці “ідеї” чи, “ейдоси” не народжуються, не вмирають, не переходять не в який інший стан. Існує “царство ідей”:

• Ідеї вищих по цінності категорій буття. Сюди входять такі поняття, як краса, справедливість, істина.
• Рух фізичних явищ – ідеї руху, спокою, світла, звуку і т.п.
• Ідеї розрядів істот – ідеї тварини, людини.
• Ідеї для предметів вироблених людськими зусиллями – ідеї столу, ліжка і т.п.
• Ідеї науки – ідеї чисел, рівності, відносини.

• ідею робить ідея;
• ідея є зразком, дивлячись на який, Деміур створив світ речей;
• ідея є метою, до якої, як до вищого блага, прагне все існуюче. Світ речей і світ ідей поєднує душу Космосу. Вона змушує ідеї бути присутнім у речах і навпаки.

Аристотель рішуче критикує принциповий відрив ідеї речі від самої речі. Ідея речі, по Аристотелю знаходиться усередині самої ж речі. Теза про перебування ідеї речі усередині самої ж речі є те основне і принципове, у чому полягає основне розходження між Платонівською і Аристотелівською школами. Ідея речі, по Аристотелю, обов’язково є деякого роду спільність, тобто ейдос у всіх змістах. Але ейдос речі є не тільки узагальненість її окремих елементів. Він представляє собою ще і щось одиничне.

Цією одиничністю даний ейдос речі відрізняється від інших ейдосів, і, отже, від всяких інших речей. Ейдос речі, будучи деякою спільністю і деякою одиничністю, у той же самий час є і визначеного роду цілісністю. Зовсім неможливо відривати загальне від одиничного і одиничне від загального. Тобто видаливши якийсь один момент цілісності, тим самим ми ліквідуємо саму цілісність. Знявши, до приклада дах з будинку, будинок перестає бути цільним, і власне кажучи перестає бути будинком.

Своє навчання про річ як організм Аристотель викладав багато разів і різними способами. Він виділяє чотири причини, чи чотири принципи будь-якої речі, що розуміється як організм.

Перший принцип – про те, що ейдос речі зовсім не є її занебесною сутністю, але такою її сутністю, що знаходиться в ній же самій і без якої взагалі не можна зрозуміти, що таке дана річ.

Другий принцип торкається матерії і форми. Здається, що матерія і форма – загальне й усім зрозуміле протиставлення, і здається тут навіть ні про що говорити. До прикладу матерії цього столу є дерево. А форма цього столу є той вид, які прийняли дерев’яні матеріали, оброблені для визначеної мети.

Здається, що все тут дуже просто і зрозуміло. Проте ця проблема була однією з найглибших філософських проблем Аристотеля. Адже в Аристотеля матеріал зовсім не просто тільки матеріал. Матеріал у Аристотеля вже має власну форму. Усі, навіть саме сумбурне, безладне, безформне і хаотичне вже має свою власну форму. Хмари і хмари під час грози виглядають абсолютно безформно.

Однак якщо хмара не володіла в самій справі ніякою формою, те як би вона могла бути для нас якоюсь пізнаваною річчю. Звідси Аристотель робить висновок, що матерія речі є тільки ще сама можливість її оформлення, і можливість ця – нескінченно різноманітна. І проте без матерії ейдос залишався б тільки її відверненим змістом, без усякого втілення цієї думки в дійсності. Тільки повне ототожнення матерії речі з її ейдосом робить річ саме річчю. Ейдос і матерію вмів розрізняти і Платон, і зовсім непогано їх ототожнював, але те, що зробив Аристотель у цій області, є майже, можна сказати революцією у відношенні платонізму. З тих філософів античності, хто розрізняв форму і матерію, Аристотель був найглибшим і самим тонким їх ототожнювачем.

Матерія не є ейдос, ні ейдос узагалі, ні який-небудь ейдос у частковості. По Аристотелю, тільки космічні сфери вище Місяця є ейдетично повноцінними. А те, що відбувається всередині місячної сфери, у підмісячній, це завжди частково і не зовсім, а інший раз і зовсім потворно. Якщо де Аристотель і виступає, як принциповий матеріаліст, тобто проповідує матерію як принцип живої реальності існуючого навколо нас світу, то лише у своєму навчанні про матерії у виді царства випадковості.

По Аристотелю, рух – це цілком специфічна категорія. Таким чином, по Аристотелю, рух є такою же основною категорією, як і матерія і як форма. Аристотель порушує питання про можливість самої категорії руху. Він виділив чотири принципи існування всякої речі як організму: матерія, форма, що діє, причина. Останнім принципом існування всякої речі по Аристотелю є мета.

Ціль – специфічна категорія, ні на що інше не схожа. Аристотель своєю теорією чотирипринципної структури речі виходив винятково з того, що кожна річ є результатом творчості. Причому не важливо, чи гарний цей добуток чи поганий. Все різноманіття речовинного світу, по Аристотелю, засноване на різних співвідношеннях ейдосу (форми чи ідеї) і матерії в їх причинно-слідчому втіленні. Перехід до світу одухотворених істот, ми бачимо в Аристотеля і тут на першому плані видно чотирипринципну структуру.

Аристотель розрізняє три типи душі – рослинну, що відчуває, тваринну і розумну. Розумна душа теж має і свій ейдос, і свою матерію, і причинно-цільову спрямованість.

Ейдос живого тіла є принципом його життя, тобто його душі. А всяка душа рушійна тілом, теж має свій власний ейдос, що Аристотель називає Розумом. Так що душа, по Аристотелю, є не більшою, ніж енергія Розуму. А Розум є ейдос усіх ейдосів. По Аристотелю Розум і є вищий ступінь буття. Цей Розум, будучи найвищою ступінню буття в цілому, є в Аристотеля, якщо сказати коротко, граничним поняттям взагалі. Він – “ейдос ейдосів”. Розум, взятий сам по собі, уже рівно нічим ні зв’язаний і залежить тільки від самого себе. У цьому змісті він вічно нерухомий.

Аристотель вважає, що Розум, незважаючи на всю волю від розумової матерії, містить свою власну, чисто розумову матерію, без якої він не був би художнім твором. Ніякі філософи до Аристотеля не допускали в Розумі існування матерії. Ніхто так гостро і принципово не протиставляв матерію і Розум, як це зробив Аристотель.

Аристотель створив три концепції Розуму – першорушія. Перша концепція – чисто платонічна. Вона зводиться до того, що Розум є найвищим і остаточним буттям. Розум – є не що інше, як царство богів – ідей вищих, чи надкосмічних, нижчих, чи зоряних. В другій концепції, Розум в Аристотеля є мисленням, і мислення самого ж себе, тобто “мислення мислення”. Розум містить у собі свою власну розумову матерію, що дає йому можливість бути вічною красою (тому що краса є ідеальний збіг ідеї і матерії). Третя концепція Аристотеля сильно відрізняється від Платонівської. У Платона космосом керує Світова душа. В Аристотеля ж це – Розум, що рухає всім, і тому він є життям як вічна енергія. Аристотель говорив: “Платон мені друг, але істина дорожче”.

Список літератури

1. Горак С.І. Філософія. Курс лекцій. – К., 1997.

2. Філософія. Курс лекцій / за ред. І.В.Бичко, К.,1994.

3. Філософія. Навчальний посібник / за ред. І.Ф.Надольного, К.,1997.

4. Філософський словник. – М., 1998.

5. Загорівська Г.М. та ін. Естетика: підручник для Вузів. – К., 2000.

6. Машкевич С.І. Прекрасне і наукове мислення. // Освіта. – 1999. – №3.

Учення Арістотеля

Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найбільший давньогрецький філософ, мислитель, учений, учитель і наставник Олександра Македонського. Арістотелівське вчення — грандіозний універсальний синтез усіх досягнень давньогрецької полісної культури й одночасно духовна платформа культури еллінізму.

Арістотель народився в Стагірі, жив в Афінах, протягом 20 років навчався в Академії Платона, був його кращим учнем, однак, часто виявляв незгоду зі своїм учителем (“Платон мені друг, але істина дорожча”). Згодом відкрив в Афінах свою філософську школу — Ліцей.

“Перша” й “друга” філософії Арістотеля

Встановлюючи ієрархічні зв’язки між науками, Арістотель висуває тезу про пріоритет теоретичних наук, стверджуючи, що сфера теоретичних наук стоїть вище, ніж всі інші, а в межах даної сфери вище всіх наук — “перша філософія”, що володіє найвищим щодо своєї цінності предметом, найвища за ступенем точності й виразності знання,’ так як встановлює найбільш загальні й фундаментальні начала (причини) всього сущого. На переконання Арістотеля, предметом “першої філософії” є дослідження буття в цілому, уся сукупність сущого, розгляд його загальної природи.

Арістотелівська фізика є насамперед філософськи осмислена й обґрунтована фізика, філософія природи у власному розумінні цього слова, в якій дослідження явищ фізичного характеру базується в кінцевому підсумку на принципі “першої філософії”. Якщо “перша філософія” вивчає суще саме по собі, як таке, що є нерухомим і відособленим від матерії, а математика досліджує нерухоме й невідособлене від матерії суще, абстраговане від матерії думкою, то фізика розглядає буття рухоме й невідособлене від матерії. Через те, що фізичні сутності, подібно до сутностей метафізичних, існують самостійно, у той час як сутності математичні не мають статусу самостійного існування (математичні предмети є, відповідно до вчення Арістотеля, певними властивостями фізичних речей); Арістотель, підкреслюючи значення фізики, найчастіше говорить про неї як про “другу філософію”.

Учення Арістотеля про матерію і форму

Основою природничо-наукових поглядів Арістотеля є його вчення про матерію і форму.

Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми. Матерія сама по собі — безформне, хаотичне, пасивне начало; це матеріал, тобто те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія повинна набути форми — якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала, що надає речам визначеності, й конкретності. Як матерія, так і форма є вічними. За Арістотелем, кожна річ — це поєднання матерії і форми. При цьому матерія даної речі є, у свою чергу, формою для матерії тих елементів, з яких ця річ складається. Переходячи таки чином углиб речовини, до все більш простих тіл (наприклад, від будинку до цеглин, від глини до елементів, з яких вона складається й т.д.), приходять до абстрактної “першоматерії”.

Першоматерія позбавлена усякої форми, усяких-властивостей і якостей. Це субстанція, що не має визначеності. Поєднуючись з найпростішими формами, вона утворює перші елементи, з яких складаються всі речі. Найпростіші форми — тепле, холодне, сухе, вологе. У поєднанні з першоматерією вони утворюють чотири першоелементи: вогонь, повітря, воду й землю. Першоелементи у світі розташовані у визначеному порядку, який задає структуру Космосу.

Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело індивідуалізації і діяльності.

Арістотелівське поняття причинності

Не задовольняючись ученням про механічну причинність, розвинутим стародавніми атомістами, Арістотель розрізняв чотири види причин: матеріальну, діючу (або причину руху), формальну й фінальну (ціль, або “заради чого”). У першій книзі “Метафізики” Арістотель відзначає, що до нього учені вказували на матеріальну причину (понтійські натурфілософи), потім додали причину руху (елеати, Емпедокл та Анаксагор) і, нарешті, дехто говорив про формальні причини, визнаючи ідеї за начала речей (школа Платона), але лише він уперше вказав на мету (чи “заради чого”) як на четверту причину утворення речей. Ці теологічні моменти фізичного вчення Арістотеля згодом були непомірно роздуті середньовічною схоластикою.

В арістотелівській натурфілософії фундаментальне місце посідає вчення про рух. Рух Арістотель трактує в широкому розумінні як зміну взагалі, розрізняючи зміни якісні, кількісні та зміни в просторі. Крім того, у поняття руху він включає психологічні й соціальні зміни. Поняття руху містить у собі також перехід з одного стану до іншого, наприклад, з буття в небуття. Механічний рух, тобто зміну в просторі, Арістотель розглядає як окремий випадок руху взагалі.

На основі розрізнення чотирьох причин Арістотель порушує питання про джерела руху. Матерія сама по собі є пасивним началом і нижчим стосовно форми; матерії саморух не властивий. Згідно з твердженнями атомістів, у порожнечі тіла можуть зберігати наявний рух сам по собі, без зовнішніх імпульсів. На противагу цьому, у вченні Арістотеля центральним пунктом є ідея аморфності, пасивності матерії. На перший план висувається відмінність між тим, що рухається, і тим, що спонукає до руху. Ці два начала Арістотель розрізняв навіть у живих тілах, здатних до самостійного руху. Живі тіла також потребують якоїсь спонуки до руху; відмінність лише в тому, що неживі тіла мають джерело руху ззовн і, у той час як живе тіло має таке джерело в самому собі. Арістотель виділяє рухи прямолінійні, або обмежені, і кругові, або необмежені. Круговий рух, який він вважав “досконалим”, властивий небесним тілам. Крім цього, Арістотель розрізняє два види рухів: “природний” і “примусовий”. “Природні” рухи відбуваються самі по собі, без усякого втручання ззовні. “Примусові” рухи для свого здійснення потребують такого втручання.

Для пояснення причини “природного руху”, не пов’язаного з рухом небесних тіл, Арістотель уводить поняття “природного місця”. Прагнення до “природного місця” закладено в кожному тілі, яке здійснює “природний рух”. Кожному роду тіл властиве своє “природне місце”: для важких тіл — це Земля, тому вони на неї падають, а для легких — вогонь, тобто розташована над повітрям вогненна сфера, тому вони піднімаються вгору. Якщо яке-небудь тіло перемістити з його “природного місця”, воно буде намагатися повернутися назад, здійснюючи прямолінійний рух. Небесним тілам властиве прагнення до “досконалого” кругового руху. Для “природних” рухів — це щось властиве самому тілу, для “примусових” — зовнішня причина руху.

На відміну від елеатів, Арістотель вважає рух вічним. Але він не згодний зі стародавніми атомістами: матерія не здатна до самостійного руху. Розрізняючи те, що рухає, і те, що рухається, Арістотель стверджує, що “одні з існуючих предметів нерухомі, інші завжди рухаються, треті причетні і до спокою, і до руху”.

При цьому Арістотель визнає існування першодвигуна, який повинен бути або нерухомим, або здатним до самостійного руху. В останньому випадку потрібно розрізняти в ньому те, що рухається, і те, що спричинює рух. А так як двигун у тілі, здатному до самостійного руху, уже нічим не приводиться в рух, то сам він повинен бути нерухомим, і, отже, якщо розглядати ланцюг, у якому будь-яка наступна ланка є спонукуваним до руху, то перша ланка цього ланцюга повинна бути споконвічним “первинним нерухомим двигуном”. Первинний нерухомий двигун, на думку Арістотеля, породжує прості, однорідні, неперервні й нескінченні рухи. Обертальні рухи небесних сфер є прикладом таких вічних неперервних і досконалих рухів. Існування нерухомих вічних двигунів аргументується також посиланням на вічність руху: якби не існувало першо-начал руху, нерухомих і вічних за своєю природою, то рух не міг би бути вічним.

Таким чином, вічним в Арістотеля є тільки обертальний рух небесних сфер, та й він немислимий без першодвигуна. У земних же умовах рух (місцевий рух) відбувається за згаданим уже принципом, що став догмою середньовічної науки: “із припиненням причини припиняється її наслідок”.

Арістотель вводить і поняття “рівношвндкісного” руху, коли тіло “протягом однакового проміжку часу рухається однаково”. “Рівно швидкісним, — стверджує він — є те, що за однаковий час перемістилося на однакову величину”.

Під силою Арістотель розуміє всяку здатність, оскільки остання може бути причиною початку дії або протидії. “Рушійна сила” в “примусовому русі” залежить від “активності” джерела руху, тобто від прикладеної до тіла, що рухається, мускульної енергії людини або тварини. Сила для Арістотеля — причина руху, і вона повинна постійно підтримувати рух. Але тоді виникає питання: чим же підтримується рух у тілах, що відірвалися від причини, що примушує їх рухатися, тобто сили, що надала їм рух? Арістотель відзначає, що коли ми штовхаємо тіло по площині, наприклад кулю на столі, то одночасно надаємо рух й повітрю, яке його оточує. У порожнечу, що утворюється за кулею, що рухається, спрямовується повітря й неначе підштовхує її. Через це куля ие зупиняється миттєво після припинення дії сили, а якийсь час рухається внаслідок впливу навколишнього середовища. Повітряне середовище в даному випадку є активним началом руху, тому що якби його не було, тіло повинно було б миттєво опинитися в стані спокою. В Арістотеля ми знаходимо і міркування, що дають підстави для кількісного визначення сили. У “Фізиці” Арістотель розглядає питання і про опір руху (переміщенню) з боку середовища, в якому рухається тіло, і з боку тіла. “Чим менше тіл у навколишньому середовищі, в якому відбувається рух, тим менший опір воно чинить, і чим легше воно розчленовується, тим швидше переміщення. Отже, швидкість стає нескінченно великою, коли опір дорівнює нулю, а останнє можливе тільки в порожнечі”. Таким чином, будь-який рух можливий лише в наповненому просторі, тому що в порожнечі він відбувався б миттєво. Тому Арістотель заперечує існування порожнечі. Другий аргумент на користь неможливості порожнечі Арістотель висуває, вивчаючи падіння тіл, тобто “природний” рух, зумовлений прагненням важкого тіла до свого “природного місця”. Усе, за винятком вогню, має “вагу”, перебуваючи у своєму “природному місці”. Арістотель вважав, що із двох тіл з однаковим об’ємом і формою, падає в повітрі швидше те, в якого більша вага. Неоднакова швидкість падіння в матеріальному середовищі зумовлена тільки тим, що більш “важкі” тіла з однаковими об’ємом і формою легше “розділяють середовище своєю силою”. Якщо ж розглядати рух тіла в порожнечі, то ця умова не має смислу. Отже, у порожнечі всі тіла повинні мати однакову швидкість, але це неможливо. Тому Арістотель відкидає вчення атоміс-тів про існування абсолютно порожнього простору.

Простір, що сприймається як власне протяжність і є пасивним умістилищем тіл, несумісний, на думку Арістотеля, з поняттям руху. Простір для нього — величина, неперервна щодо протяжності, а час — неперервний щодо послідовності. Простір Арістотеля — фізичний простір, властивості й сутність якого пов’язані з фізичним буттям матерії. Арістотель визначає “місце” не як об’єм, яке займає тіло в абсолютному, тобто існуючому незалежно від тіл просторі, а як межі тіла, що має об’єм, тобто тіла, що стикається з об’ємним. Місце не може бути чимось таким, що належить предмету. Воно не може бути ні його матерією, ні формою, тому що матерія і форма невіддільні від предмета, у той час як місце змінюється в процесі руху. Про місце можна говорити лише за наявності двох тіл: такого, що займає об’єм, і такого, що має об’єм. Простір, який розглядається як сукупність місць, є наповненим; там, де є місце, повинен бути наповнений простір, тому що місце і є не що інше, як межі матеріального середовища з певним об’ємом. До порожнечі поняття місця узагалі є незастосовним. На погляд Арістотеля, порожній простір атомістів є лише абстракцією виключно геометричних властивостей реального фізичного простору.

Відкидаючи існування порожнього простору, Арістотель заперечує й існування “чистого”, чи “порожнього”, часу. Разом з тим він виявив тонкі відмінності між часом і рухом.

Аналізуючи поняття часу, Арістотель зауважує, що деякі вчені неправильно сприймали обертання неба як сам час; насправді це обертання є засобом для вимірювання часу. Якщо рух не може існувати без часу, то і час не існує без руху. “Час не є рух, але й не існує без руху”. Якби не було змін, то не було б і часу. За відсутності змін усі “тепер” були б тотожними, отже, усе перебувало 6 у єдиному й нероздільному “тепер”. Що ж таке час? Так як “ми разом сприймаємо і рух, і час”, то “час є або рух, або щось пов’язане з рухом”. Але час відрізняється від руху, тому що рух може мати різну швидкість і, отже, він повинен вимірятися за допомогою часу. Час же є “кількістю рухів” або “мірою рухів”.

Кожен першоелемент має своє місце. У центрі світу знаходиться елемент землі, що утворює нашу планету. Земля є центром Всесвіту, вона нерухома і має сферичну форму. Принцип центрального й нерухомого положення Землі у Всесвіті є наріжним в арістотелізмі; він на багато століть визначив панування геоцентричної системи в астрономії. Навколо Землі розподілені вода, потім — повітря, далі — вогонь. Вогонь простягається до орбіти Місяця — першого небесного тіла. Вище Місяця — надмі-сячний, божественний світ, що принципово відрізняється від світу підмісячного; там діють інші закономірності. У цьому світі всі тіла складаються з ефіру. Ефір незмінний, він не перетворюється на інші елементи.

У божественному, надмісячному небі існує лише один вид руху — рівномірний неперервний обертальний рух небесних тіл. Небесні тіла обертаються навколо Землі по колових орбітах, вони прикріплені до матеріальних сфер, які обертаються й складаються з ефіру. Існують сфери Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна і і сфера нерухомих зірок. За останньою знаходиться першодвигун — Бог, який і є джерелом руху для сфер. Космос — скінченний і вічний; він ніколи не створювався й ніколи не зникне, ніколи не виникав і є принципово незнищенним.

Основні висновки з учення Арістотеля

У цілому Арістотель підійшов до розроблення філософської і конкретно-наукової проблематики, а також до створення концепції їх взаємодії з більш фундаментальних позицій, ніж хто-небудь із його попередників. Принципи “першої філософії” Арістотеля, що зводяться в кінцевому підсумку до взаємодії матерії і форми, являють собою набагато більш загальний і глибокий спосіб філософського осмислення буття в його найсуттєвіших моментах, порівняно з теоріями Платона. Арістотель просунувся далеко вперед також і в розробці філософського методу дослідження. Його основним методом дослідження є метод формування й критичного обговорення взаємовиключних альтернатив, сформульованих на основі логічних принципів тотожності, протиріччя й виключеного третього. Разом із тим, застосовуючи цей метод дослідження, Арістотель приходить до справді діалектичних за своїм характером результатів, якими є визнання внутрішньо суперечливої природи часу, діалектики неперервного й перервного в трактуванні простору, математичних об’єктів (точки, лінії) і т.д. Значно ґрунтовніше від своїх попередників Арістотель розробив і проблематику конкретного знання, насамперед сформулювавши й обґрунтувавши поняття “окремих наук”. Він диференціював науки, якнайкраще систематизував їх, відшукав правильне вирішення багатьох питань і про все це повідомив своїм співгромадянам.

Слід, однак, визнати, що, розробляючи окремі спеціальні наукові дисципліни, вирішуючи ряд проблем фізики, біології і т.д., Арістотель не завжди виявлявся на належній висоті.

Причини помилок Арістотеля, на думку О. С. Надточаєва, криються в загальному характері культури античності, в умовивідній спрямованості античної свідомості, у тому числі філософії і науки. Пізніше, в александрійську епоху, у науці (зокрема, у роботах Архімеда) формується тенденція і до експериментального дослідження, однак у ранній і зрілій античності така тенденція ще відсутня.