Олександр Михайлов біографія актора, фото, його сім’я, дружина і діти 2019

Саша з’явився на світло в Читинській області. Своє дитинство він провів в невеликому селищі. Час був голодний і сім’ї доводилося нелегко. Незабаром батьки розлучилися, і сина мати виховувала сама. Вона прищепила дитині любов до частівки і народних пісень. З дитинства Олександр мріяв тільки про море. За його наполегливе прохання сім’я переїхала до Владивостока, де Михайлов планував вступити до морехідне училище.
Через юного віку до цього училища його не взяли, але зате взяли в ремісниче училище. Після цього він працював на риболовецькому судні учнем моториста. На ньому він пропрацював близько двох років.

Олександр Михайлов не тільки знімався у фільмах, але і багато працював в театрі Складно було уявити, що цей хлопець колись зв’яже життя з акторською професією. Тяга до театру у нього з’явилася після того, як він подивився в театрі постановку «Іванов» за Чеховим. Коли Далекосхідний педагогічний інститут оголосив додатковий набір на акторський факультет, молода людина щодуху помчав надходити. Його прийняли, за словами актора, швидше за все з жалості, так як ніяких особливих здібностей він не виявляв. Тільки на другому курсі у початківця актора стався якийсь перелом, викладачі повірили в нього.

Початок кар’єри актора Олександра Михайлова

Після закінчення інституту, Олександра прийняли в Приморський крайовий драматичний театр. Його дебютним спектаклем був «Злочин і кара», де недавній випускник зіграв Раскольникова. Уже через рік Михайлов перейшов в Академічний театр драми міста Саратова. На сцену цього театру актор виходив на протязі десяти років. Йому довелося грати непрості ролі, створювати складні образи. Він грав в «Минулого літа в Чулимске», в «Дітях Ванюшина» і «Ідіоті».
У 1980-му році один актора Всеволод Якут запропонував Олександру переїхати в Москву і працювати в його театрі. Михайлов практично тут же дав згоду. Так він перебрався в столицю.

Фільми з Олександром Михайловим

Першу роль в кіно актор зіграв в 1973-му році. Це була кінокартина «Це сильніше мене». Він звернув на себе увагу фактурою і грою. Минуло небагато часу, і Олександр почав отримувати чимало пропозицій про зйомки. До 1980-му році в його фільмографії вже було чотирнадцять картин. Найбільш помітною стала роль водія у фільмі «Приїжджаючи», де він грав разом з Жанною Прохоренко. Зігравши в «Білому снігу Росії» знаменитого шахіста, він показав себе драматичним актором. Віка Циганова і Олександр Михайлов -Каліна червона В більшості випадків Михайлову пропонували головні ролі, нерідко вони були позитивними. Однак він зіграв і декількох негативних героїв. Такий образ актор показав в «Слідство ведуть знавці», а так само в кінофільмі «Білий ворон». У 1981-му році він був удостоєний премії Ленінського комсомолу.
Глядачам сподобався фільм «Мужики» з Олександром в головній ролі. Його герой – Павло Зубов. Картина мала чималий успіх. До початку дев’яностих Михайлов встиг знятися приблизно в ще двадцяти фільмах. Неймовірним успіхом у любителів кіно і критиків користувалися фільми «Любов і голуби» і «Змеелов». Після роботи в «змієлови» журнал «Радянський екран» визнав Михайлова кращим актором року. Це було в 1986-му році.
Актор себе спробував і на режисерському терені. У 1992-му він зняв картину, що зачіпає тему СНІДу. Її назва – «Тільки не йди …». Головні ролі були зіграні їм і Оленою Сотниковій.

Ролі Олександра Михайлова в Малому театрі

Починаючи з 1985-го року, актор працював в Малому театрі. Найбільші і вдалі його ролі були зіграні їм у постановках «Діти Ванюшина», «Цар Іван Грозний», «Дядя Ваня», «… І Аз воздам», «Чайка» і ін. Завдяки всім цим ролям глядачі побачили, як широкий творчий діапазон артиста. Олександр Михайлов – Тиха моя батьківщина Михайлов завжди серйозно підходив до роботи над роллю. Так, репетируючи Івана Грозного, він вивчив багато історичної літератури. Завдяки такому підходу, актор зміг створити на сцені абсолютно неповторний образ царя. Завдяки проникливою грі Михайлова на сцені, глядачі відчували болісне співчуття до його герою.

Олександр Михайлов в даний час

Актора можна часто бачити в різних антрепризних постановках. Особливо подобається Михайлову спектакль, який він назвав самим російським їх всіх – це «Любов – не картопля, не викинеш у віконце».
В останні роки актор у філії Малого театру виступає зі своєю концертною програмою. Крім того, він періодично їздить з нею на гастролі по країні.Програма складена з козацьких і російських пісень, романсів і пісень, що відносяться до періоду громадянської війни.

Олександр Михайлов з дружиною і дочкою Михайлов продовжує виходити на сцену Малого театру і час від часу грає в кіно. Останні фільми, в яких він взяв участь – «Любов не картопля», «Круїз», «Китайська бабуся», «Дідусь у подарунок», «Рідна кровинка» і ін.

Особисте життя Олександра Михайлова

Перший раз Михайлов одружився з однокурсницею. Це була Віра Мусатова. Одруження відбулося в 1968-му році. Через рік в сім’ї з’явився син Костянтин. Після того, як Михайлова запросили працювати в Москву, Віра влаштувалася на роботу в Держкіно. Костянтин виріс і став режисером, правда, перед цим два роки провчився у Олега Табакова. Зараз він працює на радіо, де веде музичні передачі.
Другий шлюб Михайлова відбувся вже в двадцять першому столітті. Його дружина лікар. Актор усиновив її сина від першого шлюбу. У них є спільна дочка Килина.

Александр Михайлов

“Так, это общежитие или дом свиданий?”
“Общая кухня – это рассадник всех психологических конфликтов”.
“Морская душа не простывает”.
“Парень хороший – водка плохая”.

инженер, муж Сони
В фильме роль преуспевающего и благополучного инженера Васильева, который неожиданно сталкивается с необходимостью пересмотреть устоявшиеся представления, жизненные принципы, от многого отказаться, многое увидеть по-новому, была написана специально для Александра Михайлова.

Якого року народився актор Михайлов

За чотири роки до смерті Яковченку влаштували творчий вечір на сцені рідного театру І.Франка. Того, з якого артиста «вивели за штат», але все одно рідного і єдиного. А 27 листопада 1970 р. йому, давно вже справді народному, «дали» звання народного артиста. Але було вже пізно…

Життя витікало з нього, як пісок крізь пальці, як вода у пісок. Від 1946 р., коли померла його Танечка – безцінна і єдина на все життя – він так і не навчився жити. Хіба що – в театрі. Хіба що – при чарці…

Сергій Параджанов назвав його українським Чарлі Чапліном; Микола Зарудний — «найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних».

У скверику біля театру ім.І.Франка розташований один із наймиліших киянам і гостям пам’ятник: актор присів перепочити на лавці, а біля його ніг умостилась улюблена такса Фанфан. До речі, дуже подібний пам’ятник встановлено і в Прилуках, рідному місті Миколи Федоровича.

М.Ф.Яковченко народився 3 травня 1900р. в містечку Прилуки Полтавської губернії (нині Чернігівська область). Батько Федір Іванович був помічником керуючого астраханським рибним промислом, мама Параскева Іванівна займалася домашнім господарством та вихованням дітей, яких у родині було п’ятеро (крім Миколи — брат і троє сестер).

Походив Микола Яковченко з козаків, родина була набожною й патріархальною. З-поміж релігійних свят, яких у сім’ї дотримувалися неухильно, Миколка найбільше любив день св.Миколая – і тому, що іменини, й тому, що добрий Миколай приносив подарунки (щоправда, розбишакуватому хлопчикові й різочки часом перепадали).

1912 року Микола вступив до Другого Прилуцького вищого початкового училища імені Кислих. По закінченні навчання до престижної Першої Прилуцької чоловічої класичної гімназії не вступив – успішність не дозволила. Тож далі вчився у міській єврейській гімназії, де «відмінно» мав лише із Закону Божого та поведінки, проте вивчив грецьку, німецьку та французьку мови й латину, а ще – всерйоз захопився аматорським акторством, до чого виявив неабиякий хист. Мав сильний голос: коли співав у церковному хорі, парафіяни ходили не лише помолитись, а й послухати Яковченка.

У революційні часи Микола Яковченко нібито працював у червоноармійському санітарному потягу. Але часом у вузькому колі демонстрував свої високі царські нагороди – два Георгіївські хрести – й захоплено та зі знанням справи розповідав про військо білого генерала Шкуро.

1918р. відбувся дебют майбутнього актора – на прилуцькій аматорській сцені. Затим була трупа Пилипа Хмари, яка спочатку ставила п‘єси Л.Андрєєва, а з 1919р. перейшла на український репертуар.

У 1920-27р.р. М.Яковченко працював у багатьох театрах – Лубенському, Харківському, Черкаському, Чернігівському, Сімферопольському… 1927р. починає служити в Київському (згодом академічному) українському театрі ім.І.Франка. 1931-го актора запросили до Харківського театру революції. Того ж року одружився з красунею Тетяною Євсеєнко, на 10 років молодшою, яка стала не «половинкою» — всім його єством. Наступного року у Тетяни та Миколи Яковченків народилася донька Ірина.

Це був час кохання, любові, натхнення. Актор багато і працює, грає в усіх спектаклях театру. 1933р., після ролі Вурма у «Підступності й коханні» Ф.Шіллера дістає запрошення від відомого режисера Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка.

1934р. Микола Яковченко повернувся до Києва. В театрі ім.І.Франка його зустріли з радістю. Лише у виставі «Платон Кречет» за п’єсою О.Корнійчука зіграв 100 разів.

1937р. народилася друга донька Яковченків – Юнона, Юнна.

Був на радянсько-фінській війні, повернувшися, служив у Київському державному театрі музичної комедії.

Восени 1940р. доля знову привела М.Яковченка до театру І.Франка. Під час Другої світової з «франківцями» брав участь у поїздках фронтових театральних бригад.

Звання заслуженого артиста отримав 1943р.

Микола Яковченко зажив слави неперевершеного комедійного актора, створивши незабутні образи у фільмах «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», у спектаклях «Фараони», «В степах України» та багатьох інших.

Потім Миколу Яковченка «вичистили» за штат театру. Запрошували тільки на «разові» ролі. Писав у щоденнику: «Сумую, немає ролей, туга…»

Молодша донька Юнона, актриса театру І.Франка, дбайливо опікувалася батьком і дуже засмучувалася, що він здружився з оковитою…

Помер Микола Федорович 1974р. від перитоніту, під час операції. Рушаючи до операційної, промовив: «Клоун іде на манеж». Це була його остання фраза…

Олена Бондаренко,

Громадський рух «Рідна країна»