Якого року почали співати Руки Вгору
При оплаті замовлення банківською картою, обробка платежу (включаючи введення номера карти) відбувається на захищеній сторінці процессинговой системи. Це означає, що ваші конфіденційні дані (реквізити карти, реєстраційні дані та ін.) Не надходять до нас, їх обробка повністю захищена і ніхто не може отримати персональні і банківські дані клієнта.
При роботі з картковими даними застосовується стандарт захисту інформації, розроблений міжнародними платіжними системами Visa та MasterCard – Payment Card Industry Data Security Standard (PCI DSS), що забезпечує безпечну обробку реквізитів Банківської карти Власника. Застосовувана технологія передачі даних гарантує безпеку по операціях з банківськими картами шляхом використання протоколів Secure Sockets Layer (SSL).
Ми використовуємо cookies, щоб проаналізувати та покращити роботу нашого сайту, персоналізувати рекламу. Продовжуючи відвідування сайту, ви надаєте згоду на використання cookies та погоджуєтесь з Політикою конфіденційності.
«Я це напророчила у 1986 році, коли почали з В’ячеславом Судимою співати стрілецькі й повстанські пісні і нас питали – чи не страшно. » (Відео)
Ті, хто знає Аллу Опейду (на фото) і її творчість, кажуть, що таких артисток, як вона, дуже мало. Вона – та, хто тримає й плекає власне волинську пісню; та, чий голос чарує й повертає до головного життєвого кореня, який часто губиться в щоденній суєті. На творчому рахунку Алли Олександрівни багато перемог у фестивалях і конкурсах, осібно і в дуеті «Душа Волині» із заслуженим працівником культури України В’ячеславом Судимою; а ще ж є здобутки її вихованців – зразкової вокальної студії «Зернятко» та фольклорного колективу «Вервечка», сольні диски. Вона називає себе артисткою «державною», бо те, що вміє й робить, зміцнює наше українське невидимими нитками
Анкета читача «Волині»:
1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія (посада)… Опейда Алла Олександрівна, за фахом – хормейстер, за посадою – директорка культурно-мистецького центру (КМЦ) «Красне» КЗ «Палац культури міста Луцька». А є ще звання – заслужена артистка України.
2. З газетою «Волинь» я. стільки, скільки себе пам’ятаю. У нас завжди була вдома тоді ще «Радянська Волинь». Спочатку купували, потім виписували. Я ще була маленькою, тому найбільше цікавилася рецептами. Чомусь запам’яталися рецепти страв із рибних консерв. (Тепер ті консерви уже дорогі, тож їх можна смакувати без додаткової обробки). Уже в дорослішому віці я шукала новини з Волині, статті про відомих людей, звичайно, і про себе. Дуже цікаві матеріали були покійної Анастасії Філатенко. Статті про свою творчість я, звісно, зберігаю. І до сьогодні «Волинь» – улюблена газета: я читаю її в інтернеті, а мама й далі виписує. Ще й збирає квитанції на розіграші.
3. Я вважаю, що місце пісні під час війни. Безперечно, пріоритетне! На початку повномасштабного вторгнення хотілося, правда, не співати, а, даруйте, вити. Напевно, на той момент і голос пропав, бо не знала, куди кинутися. Але, на щастя, все швидко змінилося, коли зуміли зібратися, взялися за волонтерство. Зворушило й дуже допомогло відчуття гордості з того, що весь світ дивувався у перші дні (й тепер, звичайно) подвигу наших ЗСУ. Пісня – це наш бойовий дух. Наша пісня небезпечна для ворога. Вона очищає не лише тіло, а й душу. Дає їй змогу піднятися у небеса і випросити здоров’я, щастя, зцілення не лише для себе, а й для Вітчизни. Вона потужна своєю енергетикою, тому й наводить жах на ворогів. Недарма козаки, йдучи в бій, завжди співали. Співали і махновці, гімназисти під Крутами, петлюрівці під Базаром, зокрема й в останню свою мить.
А сьогодні як ніколи ми повинні бути пильні – заберуть пісню кляті російські орки – потім мову, а тоді ще душу. задля цього вони і нищать нас. Тому співаймо «На повні груди! Співаємо і в горі, і в радості! Бо ми – українці! Нехай бояться!».
4. Нинішні події для моєї родини десь перегукуються з тим, що було під час Другої світової війни. Цей перегук стосується вимушених переселенців, які нині втікають зі Сходу й Півдня України. Мій батько теж був таким: пережив операцію «Вісла». Тоді його сім’ю, як і багато інших, жорстоко гнали з обжитих земель, позбавляли усього, що вони мали. Спочатку сім’я мого тата опинилася на Херсонщині, а потім переїхала ближче до малої батьківщини – сюди, на Волинь. (У 1944 році йому було десять літ, і йому доручили важливу місію – носити й берегти ручну швейну машинку: мама шила й так економили на одязі.) Там, у Польщі, у них лишилися гектари землі. Оце я можу співставити: як важко доводиться тим українцям, які кидають усе нажите роками, поколіннями!
5. Російськомовні пісні. Я співала їх, коли ще навчалася у школі і в музучилищі. «Лєнін всєгда с тобой. ». У такій країні ми жили. Коли прийшла працювати в Будинок культури Луцького району, то у програмі, на щастя, була лише одна пісня чужою мовою. А далі я забулася, що то таке: з 1986 року почали співати й пропагувати з В’ячеславом Судимою в дуеті «Душа Волині» стрілецьку й повстанську пісню. Хоча тоді нам казали, що це має бути страшно, що як ми не боїмося. А я відказувала: «Ми ще й диск випустимо!». Бачте, напророчила! Хоча в часи Партії регіонів нас за пісні УПА теж рідко на сцену пускали. У своєму ж репертуарі я торкнулася нашого волинського фольклору, автентики – пісні-розради, яку хочеться виконувати для душі.
6. Культура у воєнний час. Це без перебільшень зброя у всіх значеннях. Наприклад, у перші місяці минулого року, коли плели сітки для воїнів, то також переробляли всі атрибути зі сцени: у нас були сітки для дитячих мюзиклів (гарно розтягувалися), то ми їх переплітали й співали, бо так веселіше. Правда, тільки заведеш – а тут «тривога». Ще ми збирали пляшки хлопцям на коктейлі Молотова. І така енергія допомагала нам впоратися з усім тим. А згодом взялися за арттерапевтичні центри для дітей, які були вимушеними переселенцями. Ми проводили «майстерки»: ліпили, щось складали, малювали. І коли та дитина ліпить все в жовто-блакитних тонах і на чорному тлі й при цьому ділиться важкими спогадами, а в очах у неї – закам’янілість, то це говорило за себе. Ми мусили їх відволікати: малювали квіточки, пісні стали вивчати, в ігри грали. І при цьому опановували українську мову!
Від долі не втечеш. Іншого шляху не бачу: мій супутник, друг і порадник в горі й радості – пісня.
7. Заняття з дітьми зі студії «Зернятко» відрізняється від довоєнного. Тим, що ми працюємо із сьогоднішньою тематикою, виступаємо на вулицях і збираємо кошти для ЗСУ. Створили дуже багато цікавих вокальних композицій, наприклад, «Ми з України» – за мотивами «Kalush Orchestra» (гурт – переможець Євробачення-2022 – Ред.). Ми виходили співати в центр міста, на вулицю Лесі Українки – діти дуже цього хотіли й пишалися, що вони теж допомагають.
8. Я з насолодою займаюся. В’язанням. Плету шапочки для своїх онучки, яка народилася уже під час війни й має уже 1 рік, й онука. Хай не вистачає часу, але для цього є «колискова» вечірня й нічна пора.
9. Якби я могла щось змінити у своєму житті, то. Навіть не знаю, куди б я могла скрутити. Від долі не втечеш. Іншого шляху не бачу: мій супутник, друг і порадник в горі й радості – пісня. Правда, як мріяла про сцену, то не думала, що потраплю в культуру. Тепер я – державна артистка. Виявляється, не всі артисти – в шоу-бізнесі. Ми робимо ту справу, яку потрібно.
10. Ставлення до української культури після війни. Не знаю, чи переоцінить переважна більшість українців її силу. Хоча дуже хочу вірити, що так станеться. У 2016 році ми з В’ячеславом Судимою і Василем Чепелюком виступали з концертом у Волновасі на Донеччині – то люди підходили й питали, чому ми не приїздили раніше? Казали, що у них співали Ірина Білик, Ані Лорак, однак лише російською. А на площі у них тоді стояв Ленін у вишиванці й шароварах. 2016 рік! Виявляється, вони могли й хотіли слухати ту ж повстанську пісню! Нам потрібні такі повсякденні мости з піснею, а головне – з мовою. І то кулаком по столу!
11. У мене була можливість виїхати за кордон. Коли була молодою, то пропонували виїхати в Краснодарський край росії й співати в Кубанському хорі. Там же було чимало переселенців, і вони виконували українські народні пісні. Приїздили до нас, до світлої пам’яті Бориса Ревенка у кіностудію «Волинь», і Борис Павлович мені це прохання передавав, казав, що там буду мати все. Це були 1990-ті роки. Але як я мала їхати туди? Хто я там? Чужа. Родина тут. А тоді саме вийшла заміж, народила донечку, невдовзі ще одну. Час показав, що відмовилася я недарма. А торік теж було таке, що вже сиділи на валізах, хвилювалася за вагітну доню і за іншу з дитям. Але врешті моя внучка народилася тут: «тривога» – і моя дитина хапає свою дитинку й сідає в куток поміж стін, щоб не спускатися в льох, – і отак переживаємо.
12. Місце Бога у моєму житті. Я віруюча людина, передаю це своїм дітям, передаю і наші традиції, навіть своїм студійцям. Привчаю шанувати своє, свою пісню. Думаю, той, хто співає рідною мовою, не здатний ні на яку підлість, ані на зраду. Якщо в дитині живе оте національне зерно, то з віком його вже ніяк не викоріниш – воно тільки міцніє.
13. Мене проймає до сліз. Коли везуть наших воїнів на щиті. Чому?! За що?! Є й «добрі» сльози, зворушення, – від думок про наше майбутнє. Воно має буде справжнім: діти, наше молоде покоління, зростають у таких умовах, що не патріотами вони бути не можуть! Школярі, дошкільнята, ненароджені – це будуть справжні українці, господарі на своїй землі! Як вони підростуть – так очікую і мрію – наша Україна стане такою, якою вона мала бути давно.
Записала Оксана КОВАЛЕНКО.
Алла Опейда та В’ячеслав Судима у дуеті «Душа Волині» радують свого слухача майже 40 років!
Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.