Музыкальная тема на страницах романа И.А. Гончарова “Обломов”
– Друзья мои! Я очень рада
Войти в приветливый ваш класс.
И для меня уже награда
Вниманье ваших умных глаз.
Я знаю: каждый в классе гений.
Но без труда талант не впрок.
Скрестите шпаги ваших мнений –
Мы вместе сочиним урок!
Мои соавторы и судьи,
Оценкой вас не накажу,
За странный слог не обессудьте.
А дальше прозой я скажу.
Итак, роман “Обломов” прочитан. Но это не то произведение, которое быстро забываешь. О нем думаешь, споришь, рассуждаешь.
Мы перелистаем сегодня полюбившиеся страницы романа, остановив внимание на двух героях – Илье Обломове и Ольге Ильинской, поговорим об их красивом и грустном романе и, главное, – выявим роль музыки в раскрытии характеров этих героев. (Учитель обращает внимание учащихся на эпиграф урока).
2). Мне, как женщине, близки те писатели, которые, наряду с интересными, характерными мужскими образами рисует и яркие женские, Гончаров из их числа.
(Учитель привлекает внимание учащихся к словам Белинского и Писарева об Ольге Ильинской).
ДОСКА – В.Г.Белинский: “К особенностям таланта Гончарова принадлежит необыкновенное мастерство рисовать женские характеры”.
Д.И.Писарев: “Естественность и присутствие сознания – вот что отличает Ольгу от обыкновенных женщин”.
– А какой рисует Ольгу Гончаров?
/Работа со справочным материалом
1.”Ольга в строгом смысле не была красавица, то есть не было ни белизны в ней, ни яркого колорита щек и губ, и глаза не горели лучами внутреннего огня; ни кораллов на губах, ни жемчугу во рту не было, ни миньятюрных рук, как у пятилетнего ребенка, с пальцами в виде винограда. Но если б её обратить в статую, она бы была статуя грации и гармонии. Несколько высокому росту строго отвечала величина головы, величине головы – овал и размеры лица; все это в свою очередь гармонировало с плечами, плечи – с станом:”/.
– Какое слово является ключевым в портрете Ольги?
В ней все гармонично, она исключительная женщина. И вдруг влюбляется в заурядного Обломова? Заурядного ли? Ольга, как никто другой, сумела заглянуть в душу своего нового знакомого, оценить его благородство, нравственную чистоту, оригинальность взглядов.
У них “случилась” своя весна, овеянная любовью и музыкой. В первый день знакомства Ольга получила возможность оценить подкупающего непосредственностью Обломова. Ольга спросила о том, какая музыка ему нравится.
2. “Трудно ответить на этот вопрос! Всякая! Иногда я с удовольствием слушаю сиплую шарманку, какой-нибудь мотив, который заронился мне в память, в другой раз уйду на половине оперы; там Мейербер зашевелит меня; даже песня с барки: смотря по настроению! Иногда и от Моцарта уши зажмешь:”./
– Какой же вывод делает Ольга после этих слов? (” : значит, вы истинно любите музыку”).
3). Через весь роман Гончарова лейтмотивом проходит одна музыкальная тема? Какая? (звучит фонограмма арии Нормы “Casta diva”).
Это одно из любимых произведений не только Обломова, но и самого Гончарова. А герой наш говорит о нем на страницах романа задолго до знакомства с Ольгой.
3. “В доме уж засветились огни; на кухне стучат в пять ножей; сковорода грибов, котлеты, ягоды: тут музыка. Casta diva: Casta diva! – запел Обломов. – Не могу равнодушно вспомнить Casta diva, – сказал он, пропев начало каватины, – как выплакивает сердце эта женщина! Какая грусть заложена в эти звуки. И никто не знает ничего вокруг: она одна: Тайна тяготит её, она вверяет её луне”/.
– Какой прием использует Гончаров в этом отрывке? (Антитеза).
В этом коротком монологе писатель заставляет своего героя совместить несовместимое; котлеты и Беллини, сковороду грибов и плакучее сердце Нормы! Но из таких контрастов и складывается характер Обломова, в нем борются романтик и гурман. Под влиянием нахлынувшего чувства романтик одерживает временную победу.
4). Вся дальнейшая цепь взаимоотношений Ильинской и Обломова развивается под музыкальный аккомпонимент.
А). Вечер у Ильинских. Штольц знакомит Илью Ильича с Ольгой. Он заставляет Обломова просить, чтобы Ольга спела.
– Какова реакция Обломова на эту просьбу?
И вот Ольга запела (звучит фонограмма с одним из женских романсов 19 века).
4. “Засветили лампу, которая, как луна, сквозила в трельяже с плющом. Сумрак скрыл очертания лица и фигуры Ольги и набросил на нее как будто флеровое покрывало; лицо было в тени; слышался только мягкий, но сильный голос, с нервной дрожью чувства.
Она пела много арий и романсов, по указанию Штольца; в одних выражалось страдание с неясным предчувствием счастья, в других радость, но в звуках этих уже таился зародыш грусти.
От слов, от звуков, от этого чистого, сильного девического голоса билось сердце, дрожали нервы, глаза искрились и заплывали слезами. В один и тот же момент хотелось умереть, не пробуждаясь от звуков, и сейчас же опять сердце жаждало жизни:
Обломов вспыхивал, изнемогал, с трудом сдерживал слезы, и еще труднее было душить ему радостный, готовый вырваться из души крик. Давно не чувствовал он такой бодрости, такой силы, которая, казалось, вся поднялась со дна души, готовая на подвиг.
Он не спал всё ночь: грустный, задумчивый, проходил он взад и вперед по комнате; на заре ушел из дома, ходил по Неве, по улицам, бог знает, что чувствуя, о чём думая:”/.
Б). Следующая, центральная кульминация романа – признание. И вновь Ольга за роялем. Судьбоносные перспективы слышатся Обломову в этой музыке.
5. “Долго пела она, по временам оглядываясь к нему, детски спрашивая; “Довольно? Нет, вот еще это”, – и пела опять.
Щеки и уши рдели у неё от волнения; иногда на свежем лице её вдруг сверкала игра сердечных молний, вспыхивал луч такой зрелой страсти, как будто она сердцем переживала далекую будущую пору жизни, и вдруг опять потухал этот мгновенный луч, опять голос звучал свежо и серебристо.
И в Обломове играла такая же жизнь; ему казалось, что он живет и чувствует все это – не час, не два, а целые годы:
(:) У него на лице сияла заря пробужденного, со дна души восставшего счастья; наполненный слезами взгляд устремлен был на нее.(:)
– Что с вами?- спросила она.- Какое у вас лицо! Отчего? Посмотрите в зеркало, глаза блестят, боже мой, слезы в них! Как глубоко вы чувствуете музыку!
– Нет, я чувствую: не музыку:а:любовь!- тихо сказал Обломов”./
В). Далее – борьба с чувством и за чувство. Отношения героев движутся к печальной развязке.
6. “Вы, кажется, не расположены сегодня петь? Я и просить боюсь,- спросил Обломов, ожидая, не кончится ли это принуждение, не возвратится ли к ней веселость, не мелькнет ли хоть в едином слове, в улыбке, наконец, в пении луч искренности, наивности и доверчивости.
– Ничего, я попробую, – сказала Ольга и спела романс.
Он слушал и не верил ушам.
Это не она: где же прежний страстный звук?
Она пела так чисто, так правильно и вместе так: так:как поют все девицы, когда их просят спеть в обществе: без увлечения. Она вынула свою душу из пения, и в слушателе не шевельнулся ни один нерв”./
Г). Жизненная правда, однако, сопротивляется счастливому концу. Напрасны старания Ольги – слабые нити, связывавшие их с Обломовым, легко рвутся.
А уж когда Илья Ильич перебирается к Пшеницыной на Выборгскую сторону, там, конечно, и слыхом не слыхивали ни о каком Беллини.
В финале еще раз звучит упоминание Обломовым о Casta diva.
– Но в какой обстановке Обломов вспоминает о ней?
(Вывод: музыка ушла из жизни Обломова).
Д). И вроде бы осталась в жизни Ольги Ильинской. Но со штольцовской умеренностью и аккуратностью.
– Что значила музыка в жизни Штольца? (Компонент благополучного буржуазного интерьера).
7.” Обстановив Ольгу цветами, обложив книгами, нотами и альбомами, Штольц успокаивался, полагая, что надолго наполнил досуги своей приятельницы, и шел работать. (:) потом возвращался к ней утомленный, сесть около ее рояля и отдохнуть под звуки ее голоса:”./
Да, теперь музыка Ольги не пробуждает сердечных волнений, под нее можно лишь отдохнуть после доходных операций. Идиллия оборачивается грустью и в этой, на первый взгляд, благополучной развязке.
А у нас в душе еще звучит Casta diva, волнующая музыка тех кратких мгновений возвышенной гармонии, когда в унисон бились сердца (далее следует надпись на доске) Ольги Ильинской и Ильи Ильича Обломова.
Обратите внимание на подчеркнутые слова,- у великих писателей случайностей не бывает.
Урока время истекло.
Я вам, ребята, благодарна
За то, что встретили тепло
И поработали ударно.
Подведение итогов урока. Выставление оценок.
Домашнее задание: Письменно ответить на вопрос: Как вы думаете, имело ли для Гончарова принципиальное значение имя героя? (Опираться на русский фольклор и библейские предания).
Олександр Довженко — Зачарована Десна (скорочено)
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна “усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: “Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість”. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. “Любив дід гарну бесіду й добре слово”.
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, “розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо”. Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й “не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною”. Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
- Зачарована Десна (повний текст) ▲ читається майже за 2 години
- Зачарована Десна (стислий переказ) ▲ читається за 6 хвилин
- Зачарована Десна (переказ) ▲ читається за 13 хвилин
- Зачарована Десна (дуже стисло) ▲ читається за одну хвилину
- Ще 1 твір скорочено →
- Зачарована Десна (аналіз)
- “Зачарована Десна” (шкільні твори)
- Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”?
- Біографія Олександра Довженка
“Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу”.
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. “Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі”. Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав “повержений з небес маленький ангел” Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п’ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим “простору й краси вистачало”. На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, “як солдат звикає до грому гармат”. І думав: “В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда. тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник.
. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало”.
Мати вважала, що буде в раю між святими “як боляща великомучениця” і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
“Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?” — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив “творити добрі діла” — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. “Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси”.
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. “А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро”. Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору.