(1935-1963)

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Батько покинув родину, тому Василя виховували мати й дід. Середню школу в Тарандинцях закінчив із золотою медаллю (до школи доводилося добиратися, долаючи відстань 9 км. і це тільки в один кінець!). Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а також кореспондентом «Робітничої газети». Тут він зустрів свою майбутню дружину Люсю. Улітку 1962 р. В. Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції в м. Смілі, після чого здоров’я поета почало суттєво погіршуватися. З огляду на те що влада всіляко боролася з ним, можна припускати, що це побиття було невипадковим.

В. Симоненко помер 13 грудня 1963 р. через рак нирок. Похований у м. Черкасах.

Хоча творче життя, як і фізичне, у В. Симоненка було коротке, проте він залишив самобутній слід у поетичному літописі України. О. Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». За життя поета вийшла друком тільки одна збірка його віршів «Тиша і грім» (1962), вона стала помітним явищем у літературному житті України: «Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям» (О. Мусієнко). Наступну книжку — збірку «Земне тяжіння» (1964) — видали посмертно. Книжка поезій «Берег чекань» (1965) була заборонена до друку й опублікована в Мюнхені. В. Симоненко писав і малу прозу, що ввійшла до збірки новел «Вино з троянд» (1965).

Провідними мотивами лірики В. Симоненка стали любов до України, засудження тоталітаризму, оспівування людей праці, утвердження неповторності особистості, краса материнства, жіноча доля, кохання, краса природи. В. Симоненка називали «поетом національної ідеї» передусім через його шедеври — «Лебеді материнства», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Задивляюсь у твої зіниці. ».

«ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІІ. » (1962)

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

Коли я з тобою говорю.

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі.

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса по землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Громотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено!

Первісна назва цієї поезії — «Україні». У вірші ліричний герой переосмислює історію рідної землі. Україну він називає найсвятішим, що є в людини, — матір’ю:

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Вірш написано у формі монологу ліричного героя, зверненого до України-матері. Її образ має сакральний зміст, він перегукується із системою вірувань українського народу:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

У фіналі твору звучить передбачення своєї ранньої загибелі: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє священне знамено!» Рання смерть поета стала жертвою в ім’я рідної землі. Вірш «Задивляюсь у твої зіниці. » належить до патріотичної лірики. Провідні мотиви — любов до рідної землі, переосмислення її історії. Автор захоплюється своєю дивною й гордою країною, схиляється перед героїзмом і мужністю борців за її національне визволення. Заявити в радянській Україні про синівський обов’язок любити свою Україну над усе на світі та ще й не питати дозволу на це в «старших братів» — америки й росії — було більше, ніж сміливим кроком. За таке митцям «світило» щонайменше забуття, а іноді і фізичне небуття.

Уже давно став хрестоматійним і вірш «Ти знаєш, що ти — людина. » про неповторність кожної особистості. Цей же мотив прозвучав маніфестом тогочасного молодого покоління й у поезії «Я. ».

Я. (1962)

Він дивився на мене тупо

Очицями, повними блекоти:

— Дарма ти себе уявляєш пупом,

На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,

І кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути

За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин.

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-богу, один.

У кожного «Я» є своє ім’я,

На всіх не нагримаєш грізно,

Ми — не безліч стандартних «я»,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони «я».

Ліричний герой стверджує, що людина — це не гвинтик у великій державній машині, не щось усереднене, а окремий неповторний світ: «Ми — не безліч стандартних “я”, / А безліч всесвітів різних».

Ці «всесвіти різні», об’єднані одним українським берегом, творять націю, що є сім’єю вселюдського океану. Тому відкриття самоцінності своєї душі, відчуття власної гідності ведуть людину до відкриття самоцінності нації й національної гідності. Самоствердження людини в складному сучасному світі, її самодостатність, самостійність і неповторність — провідні мотиви поезії «Я. », що належить до філософської лірики.

Серед творів інтимної лірики найвідомішими стали «Є в коханні і будні, і свята. », «Вона прийшла», «Ну, скажи, хіба не фантастично. », «Ікс плюс ігрек», у яких ліричний герой відкриває формулу взаємного притягання двох сердець:

Я не заздрю уже нікому —

Де ще мудрих таких знайти?

Одному лиш мені відомо:

Ікс плюс ігрек — це будеш ти («Ікс плюс ігрек»).

Поетичні твори В. Симоненка вражають лаконічністю, прозорістю й глибиною думки, художньою досконалістю й довершеністю рими. Пригадаймо віршові розміри на прикладі поезій В. Симоненка.

Теорія літератури

ВІРШОВІ РОЗМІРИ

Стопа — група складів, що повторюються. Стопи бувають двоскладові — ямб і хорей (ви їх вивчали в 6 класі) — і трискладові 1 .

Ямб (грецьк. iambos — напасник) — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (˘ —):

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

Хорей (грецьк. choreios, від choros — хор) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Пірихій (грецьк. pyrrichios, від pyrriche — військовий танок) — допоміжна стопа з двох ненаголошених складів. Приклад пірихію можна знайти в другому рядку уривка з вірша «Задивляюсь у твої зіниці. ». Пірихій умовно заміняє стопи ямба чи хорея.

До трискладових стоп належать дактиль (з першим наголошеним складом — ˘ ˘), амфібрахій (з другим наголошеним складом ˘ — ˘) та анапест (з наголосом на третьому складі ˘ ˘ — ).

1 Трискладові стопи вивчають за програмою профільного рівня.

4. Виконайте завдання.

1. Установіть відповідність.

Фрагмент поезії В. Симоненка

Художній засіб

1 Україно! Ти для мене диво!

2 Ми — не безліч стандартних «я»,

А безліч всесвітів різних.

3 Не стала навколішки гордість моя.

4 Мріють крилами з туману лебеді рожеві.

Д риторичне звертання

2. З яким образом асоціюється Україна в поезії В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці. »? Охарактеризуйте його.

3. Заповніть літературний паспорт до вірша В. Симоненка «Я. ».

4. Прочитайте уривок і визначте його віршовий розмір.

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій,

Там цвіте краса-країна

З дивним ім’ям Сльозолий (В. Симоненко).

5. Роздивившись картину А. Горської «Портрет В. Симоненка», прочитайте матеріал рубрики «До речі. ». Опишіть картину й прокоментуйте символіку образів і кольорів.

До речі.

Художниця А. Горська разом з В. Симоненком і Л. Танюком були членами урядової комісії щодо розслідування злочинів у селищі Биківня (під Києвом). Власне, створення цієї комісії вони й ініціювали, коли знайшли в Биківнянському лісі сліди злочинів і довели, що їх скоїли працівники НКВС. Розправа над правдошукачами не забарилася: Л. Танюк виїхав до Москви й перебував у внутрішній еміграції не один десяток літ; побиття В. Симоненка представниками влади призвело до саркоми нирок і страшної смерті без знеболювальних препаратів у лікарні. Цього ж року А. Горська несла за труною В. Симоненка оповитий китайкою жмут калини, а на його портреті, написаному нею ж, бризки калини (як авторський підпис).

А. Горська. Портрет В. Симоненка. 1963 р.

Домашнє завдання

• Знайдіть і випишіть у зошит символи з віршів В. Симоненка «Я. » і «Задивляюсь у твої зіниці. ». Усно розкрийте їхнє значення.

5. Опрацювавши матеріал про Д. Павличка та його твори, виконайте завдання.

Василь Симоненко: вірші про кохання, велич, страждання

Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.

Олесь Гончар назвав Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко — «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».

Один з найвідоміших віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня.

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману
лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка
в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо,
не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Баба Онися

У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам’ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.

Пророцтво 17-го року

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

Світ який — мереживо казкове.

Світ який — мереживо казкове.
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

“Минуле не вернуть…”

Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.

Там, у степу, схрестилися дороги

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Я…

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-Богу, один.

У кожного “Я” є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних “я”,
А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони “я”.

Монархи

Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
– Ми – символ доби.
– Хто не з нами, той против Бога.
– Хто не з нами, той проти всіх.-
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.
Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.
Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем

Піч

Лиже полум’я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав’язала
На застужений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров —
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить і світ —
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум’янець
Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.

Є в коханні і будні, і свята…

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить.

Підписуйтесь на наш Telegram, цікавий Youtube-канал та приєднуйтеся до нашої спільноти у Facebook про все українське. Не набридаємо повідомленнями, тільки цікаві новини!